Конфлікт навколо «Довженко-Центру» триває майже два роки в кілька етапів. Один із них — дивне втручання міністра культури й інформаційної політики в роботу конкурсної комісії, яка одноголосно обрала новою керівницею центру Олену Гончарук. Контракт із Гончарук не підписали, а міністерство оголосило про необхідність нового конкурсу, хоча ніяких зрозумілих причин для цього не було. Ще одним неочікуваним рішенням було підпорядкування «Довженко-Центру» Державній агенції України з питань кінематографії (Держкіно), а потім — наказ Держкіно щодо «реорганізації», а фактично — розчленування центру на кілька частин. Після цього конфлікт перейшов у стадію загострення: агенція призначила керівницею центру Юлію Каждан, про яку невдовзі стало відомо, що вона має кінологічний центр і займається гіпнозом; команда центру заявила про намір знищити інституцію, Кіноакадемія — про порушення закону, після чого центр фактично перейшов у стан облоги. Нову виконувачку обов’язків керівниці на робоче місце не пустили; Служба безпеки України провела обшуки,  були вилучені документи і  печатка №, на захист центру вийшла кіноспільнота. Врешті нова керівниця звільнилася, Держкіно «призупинило» дію наказу про реорганізацію, а також призначило нового керівника — кінокритика і куратора Андрія Алфьорова.

«Детектор медіа» поговорив з Андрієм Алфьоровим про його призначення, перші кроки на посаді, бачення конфлікту і його розв’язання. Важливо, що на момент публікації цієї розмови Андрій Алфьоров не внесений у реєстри як керівник центру. За його словами, юридично він очолить «Довженко-Центр» лише після завершення процесу передачі Центру в підпорядкування Держкіно. Коли це станеться, пан Андрій не знає.

— Пане Андрію, ви очолили «Довженко-Центр» у складний період життя цієї інституції. Можете розповісти, чому ви погодилися на цю посаду?

— Я погодився, бо мені видалося, що це єдиний спосіб зберегти сутність «Довженко-Центру» — кіноархів, який має національний  масштаб, усю колекцію і все, що склалося навколо цієї колекції. Я маю на увазі й архів, і музей, у якому я працював як куратор. Як на мене, це все потрібно врятувати. Мені було важко, чесно кажучи, прийняти це рішення, бо я розумів, на що наражаюся навіть із боку своїх колег із кіноспільноти, але мені видається це єдиним способом врятувати центр. Якщо центр поділять, тобто відбудеться реорганізація, мені здається, все роз’їдеться по різних місцях і зібрати це буде вже майже неможливо.

— Чому взагалі, на вашу думку, почалася ця реорганізація? Навіщо, наприклад, «Довженко-Центр» передали Держкіно? Хто був ініціатором цих змін?

— У мене дотепер немає уявлення, чому це все відбувається. Думаю, що це питання краще поставити міністру культури й інформаційної політики. Мені, чесно кажучи, взагалі не зрозуміло, навіщо він це зробив, враховуючи, що це творча спадщина і вона повинна бути у відповідальності саме міністра культури й інформаційної політики. Відповіді в мене немає, бо я не зустрічався з міністром і не мав нагоди поставити йому це запитання.

— А з ким із представників влади ви спілкувалися щодо вашого призначення? З керівницею Держкіно Мариною Кудерчук?

— З нею я, звісно, спілкувався. Вона мені сказала, що є якісь ознаки неефективного керівництва й тому потрібно провести реорганізацію, аби налагодити якісь процеси. Поки що йдеться про те, щоби реорганізація торкнулася суто анімаційної сфери. А все решта начебто залишається на місці. Але мені здається, що цей наказ потрібно скасувати цілком, і я прошу її про це.

— Марина Кудерчук здивувалася, що «центр і досі не займається виробництвом анімаційних фільмів», та наполягає на тому, що нове відокремлення «Укранімафільму» від «Довженко-Центру» «дасть поштовх розвитку української анімації». Ви підтримуєте її намагання відділити студію від центру?

— «Довженко-Центр» ніяк не може сприяти розвитку анімації. Аби розвивати анімацію, потрібно зібрати всю анімаційну спільноту, відбудувати студію, власне, те виробництво, від якого залежить поява нових художніх творів. І на це все потрібне величезне фінансування. «Довженко-Центр» аж ніяк не має цим займатися. Цим має займатися Міністерство культури й інформаційної політики, уряд і Держкіно. Що ж до відокремлення студії, то, можливо, в пані Марини є з цього приводу своя логіка, але вона нею зі мною не ділилася. Я особисто не бачу в цьому потреби й сенсу.

— Також Марина Кудерчук нарікала, що попереднє керівництво «не зменшило навантаження на державний бюджет», а вона цього чекає. Чи є у вас план із розвитку фінансової незалежності «Довженко-Центру»? Ви розмовляли з Кудерчук про фінансування?

— У мене є плани щодо залучення західних грошей для того, аби центр не просто існував, наче на апараті штучної нирки, а приносив користь, працював. Для цього, звісно, потрібне фінансування, а того, що зараз дає держава, недостатньо навіть на зарплатню й покриття господарчих витрат, на електроенергію і таке інше. Але спершу потрібно вирішити питання реорганізації: мені видається недоцільним її проведення, яке призведе до відокремлення того, що, власне, і є «Довженко-Центром», тобто фільмофонду, від музею тощо. До того ж, чомусь ніхто не говорить про лабораторію, де друкують копії фільмів. А там чималі гроші були вкладені в обладнання, і воно здатне приносити дохід, бо центр може брати закордонні замовлення на друк кінокопій. Така потреба є: зараз плівка знов потрапляє в тренд, оскільки вже доведено, що вона зберігає інформацію значно довше, ніж цифра. Це вже не просто якийсь фетиш, це практична схема, яку можна задіяти. Але чомусь ніхто не веде розмови про лабораторію.

Хочу наголосити: війна в Україні триває не лише за життя. Триває також за цінності, за культуру. Все, на чому базується «Довженко-Центр», — це культурна спадщина. Якщо зараз сказати, що немає потреби витрачати гроші на культуру, зокрема на «Довженко-Центр», то в нас зникає будь-яка мотивація. Тоді давайте позакриваємо всі культурні інституції, Софію, Михайлівський собор, усе, що становить українську ідентичність. Тому що воно не приносить грошей і не потрібне.

— Очевидно, що на керівництво центру тиснуть: обшуки СБУ, вилучання документів, печатки. У чому, на ваш погляд, справжня причина того, що відбувається з центром?

— Варто зазначити, що обшуки були ще за часів керівництва Івана Козленка, коли головою Держкіно був Пилип Іллєнко (нагадаємо, що підпорядкування «Довженко-Центру» Держкіно відбулося у 2022 році. — «ДМ»). Тому я не можу напевне сказати, що обшуки пов’язані з намаганням реорганізації центру. Багато хто говорить про план руйнування та знищення «Довженко-Центру» як такого. Я не певен, що такий план існує. Я, приміром, розмовляв із заступником голови Офісу президента Олексієм Дніпровим, який займається гуманітарними питаннями, і він сказав, що Офіс президента зацікавлений, аби «Довженко-Центр» працював.

— Частина кіноспільноти пов’язує ваше призначення саме зі впливом на ситуацію з боку Офісу президента, а точніше — Андрія Єрмака. Ви знайомі? Ви зустрічалися з ним, щоб обговорити ситуацію навколо центру, або він впливає на неї якимось чином?

— Звісно, ми знайомі з Андрієм Борисовичем. Але ніяких вказівок у мене від нього не було й не може бути, бо останній раз ми зустрічалися влітку з приводу зйомок документального фільму — я працював із японською знімальною групою, і ми тоді були в ОП. Я такі версії, звісно, чув. І припускаю, що Офіс міг мене рекомендувати міністерству чи Держкіно. Коли я отримав дзвінок від заступника голови Держкіно Максима Олександрова, він мені сказав, що мене, мовляв, їм порадив Олександр Ткаченко. Не виключаю, що і Офіс теж мене рекомендував або хотів мене призначити. Я не мав особистої розмови ні з ким з Офісу. Згодом я розмовляв з Олексієм Дніпровим, і він мені сказав, що офіс зацікавлений не просто у збереженні центру, а в тому, щоби він працював. Тобто не в консервації, а в розвитку.

— Ви вважаєте, що ОП може вплинути на ситуацію і скасувати наказ про реорганізацію?

— Я мрію, аби ОП надав якусь підтримку, аби всі сторони конфлікту могли порозумітися. І щоб ОП розумів, яким важливим інструментом для національної культурної політики є «Довженко-Центр» і безпосередньо його колекція. Оскільки ОП отримує величезну підтримку з боку великих американських зірок, які мають вплив на електорат. Електорат, у свою чергу, тисне на конгресменів, і, відповідно, вони приймають рішення щодо постачання зброї в Україну. Тому я не здивований, що ОП зацікавлений у тому, аби «Довженко-Центр» працював і допомагав державі вибудовувати культурні зв’язки. Для будь-якого кінематографіста плівки, які зберігаються в центрі, є важливою складовою культури. Як для будь-якого американця «Народження нації» Девіда Ґріффіта або «Віднесені вітром» є стрижнем національної культури, я певен, що вони також розуміють значення і статус таких творів, як «Земля» Олександр Довженка. Оскільки цитати із «Землі» можна знайти в чималій кількості великих голлівудських блокбастерів, навіть у «Гладіаторі» Рідлі Скота. Це наша спільна мова, тому що поетичність на широкі світові екрани приніс саме Довженко. І, звісно, розвиток «Довженко-Центру» тільки сприяв би діалогу між західним світом і Україною. Наскільки мені відомо, в конфлікт навколо «Довженко-Центру» вже включається міністр культури Франції; я сподіваюся, що він це питання ставитиме перед українською владою, перед міністром Ткаченком безпосередньо, і ми гуртом це питання вирішимо. А потім будемо займатися розвитком центру.

— Чи поділяєте ви думку, що причиною конфлікту навколо центру є будівлі й земельна ділянка? І якщо так, то чи є у вас уявлення, хто може бути бенефіціаром цієї історії?

— Я не маю підстав і фактів, які б мене підтримували в цій думці. Напередодні Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів, відомий кінокритик і дослідник кіно, який свого часу був заступником голови «Довженко-Центру», розповідав мені, що ще у 2012 році міністр культури Михайло Кулиняк піднімав питання, аби вивезти фільмофонд, а будівлі комусь віддати. Можна вибудовувати конспірологічну теорію, що архітектура сьогоднішніх змін закладалася у 2012 році. Але я не бачу ніякого зв’язку між міністром Кулиняком і міністром Ткаченком чи сьогоднішнім керівництвом Держкіно.

— Взагалі-то, дещо залишається незмінним: земля в центрі столиці, що належить «Довженко-Центру».

— Аби робити такі заяви, потрібні якісь аргументи. У мене їх немає. Я чув багато всього, таких уже закручених конспірологічних теорій, але поки що доказів, що все це робиться заради землі або заради того, аби відібрати будівлю, не бачу. Нічого не можу прокоментувати. Звісно, я знаю про такі розмови. Я спілкуюся з людьми, і кілька років тому я чув, що начебто забудовник поклав око на «Довженко-Центр». Але жодних доказів цього в мене немає.

— Ми вже бачили, як частково приватизували Одеську кіностудію з метою розвитку і як врешті співвласниками цієї студії стали Олександр Ткаченко і забудовник Андрій Вавриш.

— Так. Але ж ми бачимо, що зараз «Довженко-Центр» перебуває в підпорядкуванні Держкіно. Виходить, що міністр Ткаченко з цієї схеми випадає. Це не питання того, що я когось захищаю, але я не розумію тоді, як ці механізми працюють. Це не означає, що це все так або не так — я просто цього не знаю.

— Взагалі останні роки ми спостерігаємо систематичні намагання влади знищити або придушити живі культурні інституції, які почали працювати після 2014 року. Це й Український культурний фонд, і те саме Держкіно, і «Довженко-Центр»…

— Ви забули центральний архів-музей Софії Київської, якому за часів Порошенка дали вказівку за п’ять годин переїхати в іншу будівлю.

— За тиждень, здається. У чому, на ваш погляд, причина цього втручання влади в роботу успішних культурних інституцій?

— У мене є відповідь. Вона стосується ширшого нерозуміння значення культури. І, звісно, для більшості чиновників, які можуть бути гарними суб’єктами господарювання, культура є чимось другорядним. Як жартували раніше, «культура в нас те, що після спорту».

— Маємо нове покоління політиків, які прийшли зовсім не з партійних шкіл: президент у нас з індустрії розваг, команда його теж із креативної індустрії, міністр — із телеіндустрії. Вони менеджери тієї самої культурної сфери, але поводяться, як ви самі сказали, як чиновники часів Януковича.

— Ситуація справді та сама, бо навіть нові люди успадковують старе ставлення до культури. Ось вам приклад: два роки тому кінофестиваль «Молодість» відкривали фільмом «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука. На відкриття прийшли всі, хто мав там бути, людей було багато, десь чотириста. Прийшов міністр Ткаченко, Віктор Андрійович Ющенко та інші — що називається, цвіт нації. Було багато промов зі сцени, що українське кіно — здобуток світового кіно. Що в нас стрічки не гірші, ніж у Голлівуді. Стільки промов було, яке величне українське мистецтво, проте як почався сеанс, люди почали виходити з показу. Ющенко перепросив, бо вже бачив фільм, і пішов. І так далі. До кінця сеансу на відкритому майданчику під колишньою аркою Дружби народів залишилися семеро чи восьмеро людей разом із Юрієм Гармашем, який був оператором-постановником фільму і того року отримав нагороду за внесок в український кінематограф. Це, як на мене, свідчення справжнього, а не декларативного ставлення до національної культури. Я не уявляю, що американський чи британський політик пішов би з прем’єри «Касабланки» чи «Третьої людини», які вони не раз бачили.

Так само і за «Довженко-Центр» зараз воює лише спільнота, дотична до культури, й невеличка група людей, яким болить культура. А всі інші мовчать. Я розумію, чому ОП не реагує на все: ОП веде важку війну, займається питаннями зброї, тому що без неї ми будемо в іще скрутнішому становищі. Але в принципі суспільство до культури ставиться так, як колись казав той самий Ющенко: «Танці зараз не на часі». І мені здається, що проблема в цьому: людям ніхто не розтлумачував сутність культури, для чого вона потрібна, яку роль відіграє у формуванні нації. Ось вам інший приклад: коли уряд Шарля Де Ґолля намагався зняти з посади голови французької Сінематеки Анрі Ланґлуа, на протести вийшов весь Париж. І вони відстояли Ланґлуа й Сінематеку. Я на власні очі бачив, як зараз у Сінематеці продають абонементи для дітей із трьох років, тобто там націю вчать цінувати і дивитися своє, — і не тільки своє, — кіно з дитинства. Так само «Довженко-Центр» зберігає фільмокопії не лише українського кіноавангарду, а й копії великих західних творів. Можливо, колись саме Україна збереже для чиєїсь культури якійсь твір, який вважатиметься втраченим, для майбутнього покоління. Тому це питання виходить за межі національної культури, а має стосунок до світової культури. І це не красиві слова, а реальність. Як на мене, «Довженко-Центр» має не менше значення, ніж Києво-Печерська лавра, чи Михайлівський собор, чи інші величні культурні об’єкти України. Тому його потрібно зберегти.

— Частина команди «Довженко-Центру» та кіноспільноти не привітала ваше призначення. Як ви бачите подальші стосунки з колективом, чи спілкувалися з ними вже?

— Я зустрічався нещодавно з колективом центру; розмова тривала більше трьох годин, мені ставили різни питання, я дав на них відповіді, і певною мірою їхнє ставлення до мене змінилося. Зараз у нас немає ніякого протистояння з командою. Єдине питання зараз у тому, що моя поява розколола кінопільноту приблизно навпіл. Одні вважають, що це добре, що мене призначили, інші займають протилежну позицію. Але всім нам перш за все потрібно дійти згоди з керівництвом Держкіно щодо наказу про реорганізацію, тобто його скасування. Якщо ця реорганізація відбудеться, я не розумію, як цим організмом можна буде керувати.

— Тобто якщо центр розділять, ви підете з посади?

— Якщо не скасують наказ, то я піду з посади.

— Ви зустрічалися з Оленою Гончарук?

— Так, звісно. Ми з Оленкою в гарних стосунках, тому що я співпрацюю з «Довженко-Центром» із 2017 року. Як на мене, в нас одна мета: зберегти центр. Спочатку вона була приголомшена новиною про моє призначення — вона не очікувала, що так може все повернутися. Але ми поспілкувалися того ж дня, і в нас суперечностей немає. Вона збирається подаватися на конкурс.

— А ви будете подаватися на конкурс, якщо він буде?

— Ні.

— Кіноспільнота зараз вимагає відставки Марини Кудерчук. Ви плануєте найближчим часом спілкуватися з нею щодо скасування цього наказу?

— У мене є низка аргументів щодо цього наказу. Раніше ми говорили лише телефоном, оскільки вона була у відрядженні; тепер потрібно зустрітися й поговорити особисто. Напевне, ми зустрінемося, коли налагодиться ситуація зі зв’язком і світлом.

— Якщо наказ Держкіно скасують, як ви бачите подальший розвиток «Довженко-Центру» і якими будуть ваші перші кроки на посаді?

— Перші кроки плану прості: здобути фінансування. Плине час, залишається десь близько місяця, аби здобути державне фінансування на наступний рік. Це нагальне питання, з яким потрібно працювати, бо зараз бюджет іде здебільшого на потреби армії, що зрозуміло. Крім того, мені видається вкрай потрібним, аби «Довженко-Центр» отримав статус національного фільмофонду. Це нескладний крок: потрібне подання до президента та відповідний президентський указ.

— Ви розмовляли з представником ОП про подання до президента щодо статусу національного архіву?

— Так, розмовляв, і сподіваюся, що ми матимемо зустріч із цього приводу. Якраз це не проблема. Проблеми є в іншому: я розмовляв із фахівцями, і вони кажуть, що температурний режим у сховищі, де зберігаються плівки, порушується через відключення світла. Це погано відбивається на зберіганні плівок. Мабуть, для українського чиновника, який не має уявлення, як потрібно зберігати плівки, це не має значення. Напевно, він думає, що їх можна винести на інший склад і там хай лежать. Але вони так лежати не можуть. У «Довженко-Центрі» є спеціально обладнане сховище, де працюють науковці — в рукавичках, бо пальцями торкатися плівок не можна, і взагалі не можна, аби у сховищі перебувало більше двох-трьох людей, тому що навіть це порушує температурний режим. Це так само відбувається в будь-яких світових синематеках. І нам зараз потрібно зберегти цей режим, аби плівки вціліли.

— В «Довженко-Центрі» є генератор? Аварійне живлення?

— Поки що немає. Зараз у центрі є світло і працівники влаштували там пункт незламності, тобто туди приходять люди із сусідніх будинків заряджати свої телефони і грітися.

— А будівля центру належить до якоїсь важливої інфраструктури міста? Ви спілкувалися з цього приводу з мером чи його командою?

— Ще не встиг. Я просто побачив, що у холі центру багато людей. І мені пояснили, що команда створила хаб для людей, які мешкають поруч.

— А є план евакуації експозиції та архіву?

— Я такого плану не міг розробляти, тому що не міг зустрітися з колективом з очевидних причин: до мене прийшли парламентарі і сказали, що не пустять мене в «Довженко-Центр». Ні мене, ні будь-кого іншого. Але пізніше колектив погодився зустрілися і ми поговорили. Але не про план евакуації. До речі, Міжнародна федерація фільмових архівів ще 24 лютого надіслала листа, що все потрібно евакуювати, і вони готові про це подбати. Вони першими відреагували на початок війни — швидше, ніж якісь знаки подало Міністерство культури й інформаційної політики, до речі. Про евакуацію: я певен, що спеціалісти «Довженко-Центру», які працюють у музеї та архіві, дуже професійні, й вони розробили такий план. Але ми не мали нагоди про це поговорити, бо спершу вирішуємо головне питання.

Фото: jetsetter.ua