Керівник Центру моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа»
18:48
Середа, 10 Жовтня 2018

Медведчук і медіа: коротка історія взаємин

Не тільки «кум Путіна» та сірий кардинал проросійських сил, а й творець тотальної державної цензури. Нагадуємо, хто такий Віктор Медведчук.
Медведчук і медіа: коротка історія взаємин
Медведчук і медіа: коротка історія взаємин

Українське суспільство легко і швидко забуває. Тому персонажі, які, здавалося, назавжди поховані в ямі негативного рейтингу, завжди мають шанс повернутись у публічну політику. Треба просто почекати й трохи підправити імідж. Саме це зараз відбувається з Віктором Медведчуком, чиє моторошне політичне воскресіння стало можливим лише через безкарність і забуття. Медведчук – не лише «кум Путіна» та зрадник-адвокат Василя Стуса. В історії українських медіа він – передусім співтворець системи державної цензури, яка мала прикрити фальсифікацію виборів 2004 року на користь тогочасного премєра Віктора Януковича. 

Політичну біографію Медведчука свого часу досить докладно описало «Дзеркало тижня». Ми ж почнемо з моменту, коли Медведчук, у грудні 2001 року знятий народними депутатами з посади віце-спікера, перейшов працювати на Банкову.

На парламентських виборах 2002 року Медведчук був обраний народним депутатом та очолив фракцію своєї партії – Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), однієї з тогочасних партій влади. Але за місяць пішов на посаду голови Адміністрації Президента Леоніда Кучми. Попередник Медведчука на цій посаді (19992002), Володимир Литвин, став спікером Верховної Ради. 

Обидві колони, на які спиралася влада, провалили парламентські вибори (СДПУ(о) здобула 25 мандатів, блок «За Єдину Україну» 101) та змогли сформувати більшість лише завдяки мажоритарникам-самовисуванцям. Найкращий результат на виборах показав блок «Наша Україна», лідер якого Віктор Ющенко мав усі шанси виграти президентські вибори 2004 року. Це не влаштовувало ні чинного Президента Кучму, ні Кремль, який після вбивства Георгія Гонгадзе, плівок Мельниченка та скандалу з «Кольчугами» отримав шанс узяти Україну під контроль. Аби не допустити перемоги Ющенка за будь-яку ціну, був потрібен кризовий менеджер; ним став Медведчук.

Він привів на Банкову свою команду, до якої, крім есдеків, входили й російські політтехнологи, які працювали на партію не перший рік. Інформаційний напрямок адміністрації очолив керівник інформаційно-аналітичної служби СДПУ(о) Сергій Васильєв. (Нещодавно про нього знову згадали: начебто саме він попросив прибрати сцену з Медведчуком із кінострічки про Стуса.) У своїх публічних виступах Васильєв прямо говорив, що мета його команди – забезпечити «правильне висвітлення дій влади», зменшити кількість опозиційних до неї ЗМІ та журналістів, а також «розв’язати проблему ЗМІ, фінансованих з-за кордону» (грантових), які, мовляв, створюють владі негативний імідж за межами України.

Головне управління інформаційної політики АП 2002 року почало розсилати редакціям ЗМІ анонси-інструкції, які отримали серед журналістів назву темників. До приходу Медведчука на Банкову такі інструкції існували, але були корпоративними, тобто розсилалися безпосередньо СДПУ(о) залежним від неї медіа; тепер їх почали отримувати всі. В АП наполягали, що це не вимоги, а рекомендації – мовляв, у редакційну політику не втручаємось, а лише радимо, на що журналістам звернути увагу. Втім новини центральних телеканалів невдовзі стали на диво однаковими, а коментарі журналістів, акценти і зміст сюжетів збігались із «рекомендаціями» темників. А в документах, опублікованих (1, 2) «Українською правдою» восени 2002 року, є прямі вказівки щодо подій, пов’язаних із опозицією, – «прохання ігнорувати», «не давати» і навіть «в інформаційному режимі – нікого не підтримуємо, нікого не дискредитуємо».

А ось розширена вказівка: у висвітленні десятиріччя референдуму про незалежність «зробити Кравчука героєм. Всіляко підкреслювати лінію: Кравчук – перший президент України, не Грушевський… У коментарях щодо подій 91-го Кравчук завжди говорить про Медведчука. "Тоді був один час, але зараз інший час, час таких, як Медведчук". Набрати список простих позитивних доказів, чому це добре». Кравчук, нагадаємо, був одним із тогочасних облич СДПУ(о).

Журналіст Вахтанг Кіпіані, який восени 2001 року працював у контрольованій СДПУ(о) газеті «Киевские ведомости» і бачив, як виконуються партійні темники, почав колекціонувати ці документи та зібрав близько 2800. Найдавніший датований 30 вересня 2001-го, найпізніший – 1 грудня 2004 року. За оцінкою Кіпіані, який уклав хрестоматію «Влада тьми і темників», за час передвиборчої кампанії 2001-2002 років та роботи команди Медведчука-Васильєва на Банковій було розіслано понад три тисячі таких інструкцій.  Окрім письмових указівок, адміністрація роздавала телеканалам готові відеоматеріали, створені есдеківською телерадіокомпанією «Альтернатива». До формування вигідного владі порядку денного ЗМІ долучилася російська політтехнологічна команда Марата Гельмана, яка працювала на Медведчука. Згодом Гельман заявляв російським ЗМІ, що темники придумав він і спершу використовував їх на кремлівському телебаченні. Своє авторство визнав і російський політтехнолог Ігор Шувалов, який співпрацював із СДПУ(о) ще до початку виборчої кампанії.

Зауважмо, що система темників була викрита у вересні 2002-го депутатом-опозиціонером Миколою Томенком, але діяла після цього ще два роки практично відкрито. Запорукою виконання інструкцій команди Медведчука в редакціях провідних ЗМІ були кадри: топ-менеджерами та шеф-редакторами ставали гарантовано лояльні люди, такі як співробітник АП Олександр Савенко на УТ-1 та член СДПУ(о) Олексій Мустафін на «Інтері». На телеканалі «1+1» гарантом виконання темників був шеф-редактор В’ячеслав Піховшек, який нині займається антиамериканською і проросійською пропагандою на NewsOne, а тоді не приховував особистої лояльності до Медведчука й ненависті до Ющенка. Ще один цікавий нюанс: відданість «1+1» СДПУ(о) забезпечила, підвісивши над головою співвласника каналу Олександра Роднянського дамоклів меч майнових претензій такого собі Вадима Рабиновича. Так, того самого. Згодом Роднянський сам про це розповість.

Докладно про тогочасну тотальну систему дезінформації писала 2002 року Наталія Лигачова. Медведчук 2004 року казав, що ця система – «не цензура, а державна політика».

Впливаючи на порядок денний більшості українських рейтингових ЗМІ, Медведчук діяв в інтересах Президента і водночас вів власну гру, спрямовану на просування інтересів СДПУ(о).  За тогочасними підрахунками, ця не найчисленніша парламентська партія згадувалась у новинах частіше за будь-яку іншу політсилу чи орган влади: більше піарили тільки Президента. Не дарма телеканал президентського зятя Віктора Пінчука ICTV здебільшого ігнорував темники, вибудовуючи свою провладну та маніпулятивну, але незалежну від СДПУ(о) інформаційну політику.

Тепер важко уявити, як це можливо – контролювати абсолютну більшість медіапростору, лише розсилаючи листи. Проте 2001 року ситуація в медіапросторі була іншою. Телеканалів було на порядок менше, а гегемонія двох найпопулярніших – «Інтера» та «1+1» – залежала від орендованих у держави мереж. Газети, які тоді ще були популярні, також залежали від «Укрпошти» та державних мереж продажу. Інтернет був поширений мало, за межами великих міст про нього майже не чули. Значна частина представників журналістського цеху була вихована в радянській пресі, де вказівки згори були нормою. Уявлення про демократичні стандарти професії ще не були достатньо поширені. Там, де лояльним до влади менеджерам не вдавалось добитися покори журналістів, вони застосовували маніпуляції та підкуп.

Ще один цікавий факт: уже тоді Медведчук дбав про посилення російської інформаційної присутності в Україні. У листі Миколи Томенка до Кучми читаємо: «Нещодавно під патронатом Віктора Медведчука у співпраці із заступником генерального директора ОРТ Маратом Гельманом було підписано низку угод про ретрансляцію комерційними телеорганізаціями на територію України інформаційно-аналітичних програм російської телекомпанії "ОРТ", зміст яких часто спрямований проти національних інтересів держави та її цілісності».

У вересні 2002 року розпочався перший в історії України масштабний журналістський протест – «Журналістська осінь». Приводом став конфлікт в інформагентстві УНІАН, якому нав'язали контрольованого Банковою керівника. Близько сотні журналістів різних ЗМІ написали звернення до Кучми та його адміністрації з вимогою припинити тиск. Третього жовтня близько півсотні журналістів на зборах у Будинку кіно ухвалили «Маніфест українських журналістів щодо політичної цензури», який був опублікований сайтом «Телекритика» (тепер – «Детектор медіа») та зібрав майже півтисячі підписів журналістів. На наступних зборах, 5 жовтня, було обрано страйковий комітет та оргкомітет для створення незалежної медіапрофспілки. Її було створено в листопаді. А у грудні у Верховній Раді пройшли слухання щодо політичної цензури.

Тоді владі довелося поступитись у ситуації з УНІАН. Маніпуляції пропагандистів АП стали тоншими. Третього квітня 2003 року ВР ухвалила закон «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», що вперше зафіксував визначення політичної цензури. Восени 2003 року в телепросторі з'явився опозиційний мовник – 5 канал.

Утім, темники не зникли. Навіть про одруження Медведчука й телеведучої Оксани Марченко в липні 2003 року центральні телеканали випустили однаковісінькі, наче клоновані, сюжети – всі з затримкою в тиждень. Команда Медведчука відверто глузувала з борців із цензурою: наприклад, онлайн-видання «Тиждень», запущене технологами Банкової для протидії опозиційному впливу в інтернеті, мало адресу temnik.com.ua (цей проект не має нічого спільного із журналом «Український тиждень» та інтернет-виданням «Тиждень.ua»).

Наближення президентських виборів, на яких Віктор Ющенко мав усі шанси перемогти кандидата від влади Віктора Януковича, змусило Медведчука навесні 2004 року активізувати цензурно-агітпропівську систему. Вона досить довго працювала не так на просування непопулярного й чужого есдекам Януковича, як на знищення Ющенка. Дехто до останнього вірив, що Медведчук сам піде у Президенти: фальсифікація та насильство на місцевих виборах у Мукачеві продемонстрували готовність СДПУ(о) грати ва-банк.

За півроку до виборів російські політтехнологи Банкової Гельман і Шувалов в ефірі «Громадського радіо» прямо сказали: їхня мета – знищення рейтингу Ющенка, перемога якого негативно позначиться на українсько-російських відносинах. У темниках до будь-якої заяви чи інформаційного приводу, пов'язаного з Ющенком, був коментар «прохання ігнорувати». Шеф-редактор «1+1» В'ячеслав Піховшек підрахував, що згадок про Ющенка не було в новинах каналу майже півроку. Натомість на каналі виходили «п'ятихвилинки ненависті», щоденні пропагандистські програми «Проте» з ведучими Дмитром Джангіровим і Дмитром Корчинським, у яких кандидата від опозиції всіляко паплюжили.

Із наближенням виборів до антиющенківської риторики додалась антиєвропейська: поки Кучма проголошував курс на євроінтеграцію, його адміністрація змушувала залежних від неї журналістів агітувати проти вступу в ЄС.

Із початком офіційної виборчої кампанії тиск на журналістів посилився. Банкова вимагала від лояльних медіаменеджерів, щоби їхні підлеглі не тільки виконували темники та замовчували новини опозиційного кандидата, а й допомагали творити позитивний образ Януковича. Дедалі більше журналістів відмовлялися працювати в таких умовах і звільнялися. 28 жовтня, за три дні до першого туру виборів, кількадесят журналістів виступили із заявою проти цензури. Цьому передувала велика робота створеної у 2002 році Київської незалежної медіапрофспілки, яку влітку 2004-го очолив теперішній народний депутат Єгор Соболєв. Заяву на сайті «Телекритика» підписали кількасот журналістів зі всієї України. Семеро журналістів на знак протесту проти тиску й залякувань звільнились із каналу «1+1». Багато колег солідаризувались із опозиційним 5-м каналом, який влада намагалася закрити, а в деяких регіонах просто вимикала. До речі, за революцію ситуативно тоді була й телерадіокомпанія «Ера», яка тепер вигризає ефірний час у Суспільного, а її власник Андрій Деркач просить Вселенського патріарха не давати Україні томос.

Медведчук залишався головним координатором підготовки до «правильних» результатів виборів. Наприклад, 12 жовтня він доручив політтехнологу Юрію Левенцю «підготувати інформаційну картину ходу голосування (є окремі незначні порушення, але в цілому вибори пройшли нормально) для використання в регіонах 31 жовтня та 1 листопада». Про відсутність значних фальсифікацій та перемогу Януковича новини більшості телеканалів повідомили й 22 листопада. В одній із розмов, начебто записаних у неформальному штабі Януковича, голос, схожий на голос політтехнолога Банкової Юрія Левенця, каже: «Зі святом демократії вас!», а голос, схожий на голос Медведчука, відповідає: «Тебе так само».

Масові протести й початок Майдану-2004 змусили багатьох журналістів відмовитися від виконання темників та оголосити страйк. Колектив телеканалу «1+1» 25 листопада вийшов в ефір із вибаченням: «Ми усвідомлюємо свою відповідальність за упередженість інформації, яку досі поширював канал під тиском і за директивами різних політичних сил». Підконтрольні Банковій телеканали в перші дні протестів були керовані в ручному режимі та вели пряму трансляцію зі штабу Януковича в режимі телемарафону, тим часом як дедалі більше журналістів долучалися до акції «Ми не брешемо!».

Фальсифікацію виборів 2004 року так і не було ґрунтовно розслідувано, а її організаторів не покарано. Повторне голосування принесло перемогу Віктору Ющенку. Опозиція, яка завдяки Майдану та визнаним у Верховному суді масовим фальсифікаціям усе ж стала владою, виявилася не надто зацікавленою у притягненні фальсифікаторів до відповідальності. У кінці січня 2005 року СДПУ(о) заявила, що переходить в опозицію, а Медведчук – що не порушував жодних законів. «Я, Медведчук Віктор Володимирович, 1954 року народження, я ніколи не складав і не розсилав темники і не давав таких вказівок. Подивіться в мої очі, відкриті і щирі», – сказав він тоді.

Він також запевнив, що медіа, які підтримували СДПУ(о), робили це з власної волі. І взагалі: «Політика каналів, особливо комерційних, пов'язана із інтересами власників цих каналів. Тому мені здається, що сперечатися із цим фактом нерозумна і безперспективна справа. Є керівники цих каналів, є власники цих каналів і є інтереси. І це стосується і «1+1», і 5-го каналу, і всіх. А от державний канал повинен бути рупором державної політики».

Найбільший медіаактив СДПУ(о), телеканал «Інтер», у кінці літа 2005 року перейшов до олігарха Валерія Хорошковського. Шеф-редактор каналу й заступник Медведчука у партії Олексій Мустафін визнав, що темники існували, і сказав, що у відносинах зі ЗМІ «зараз партія у найгіршому стані». «В журналістському середовищі абревіатура СДПУ(о) асоціюється зі словом темник», — заявив Мустафін. «Не викликають довіри слова, що як партія СДПУ(о) до цього не має відношення. Бо партія і партійне керівництво не зупиняло це. І ті, хто запроваджували цензуру, часто прикривалися ім'ям партії. І вищі керівники СДПУ(о) я також визнаю свою провину не давало їм відсіч...»

У червні 2005 року Медведчук заявив, що ймовірність його участі у наступних виборах нульова.

2006 року СДПУ(о) пішла на вибори у складі опозиційного блоку «Не так!», який набрав 1% голосів (11-те місце) й не потрапив до ВР. Медведчук був у списку на третьому місці.

Після цього провалу Медведчук дванадцять років не обіймав жодних державних посад і не балотувався до парламенту. Але до політики повертався відтоді практично щороку.

2009 року Медведчук був щонайменше одним із головних, якщо не головним режисером підготовки «широкої коаліції». «Українська правда» тоді писала, що Медведчука як модератора процесу об'єднання Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів делегував Кремль. Сам він пізніше ствердив, що написав проект нової конституції, навколо якого мало відбутись об'єднання. За словами тогочасного керівника Адміністрації Президента Віктора Балоги, Юлія Тимошенко не раз пропонувала призначити Медведчука віце-прем'єром. Тоді ж про свою дружбу з Медведчуком із гордістю говорив тогочасний близький соратник Тимошенко Андрій Портнов, який нещодавно став, а потім перестав контролювати NewsOne.

2010 року, після обрання Януковича Президентом, Медведчук заявив, що повернеться в політику, «якщо хтось вважає, що він із неї йшов». Щоправда, вже наступного року впевнено ствердив, що в політику не повертається, бо це суцільний бруд.

У березні 2012 року Медведчук записав відеозвернення, в якому оголосив, що повертається до публічної політики. Його маніфестом став текст «Я за український вибір», у якому є заклик відмовитися від євроінтеграції та інтегруватись у єдиний економічний простір із Росією. Вже у квітні бренд «Український вибір» з'явився на білбордах, які закликали зупинити інтеграцію з ЄС, інтегруватись із Росією та запровадити «народовладдя», себто вирішення важливих питань на референдумі. Невдовзі рух «Український вибір» став головною відверто проросійською силою українського політикуму. Лідером руху був і залишається Медведчук.

Восени 2013 року, коли уряд Азарова оголосив про відмову від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, на білбордах «Українського вибору» навпроти пункту «зупинити асоціацію з ЄС» з'явилася галочка: зупинили. Наступним пунктом був вступ до Митного союзу.

Якщо вірити одному з найближчих соратників Медведчука Несторові Шуфричу, на парламентських виборах 2014 року лідер «Українського вибору» мав бути одним із перших номерів у списку «Опозиційного блоку», але відмовився від участі у виборах через непорозуміння з американським політтехнологом Полом Манафортом. Той начебто відмовлявся від співпраці, якщо екс-лідер СДПУ(о) буде у списку.

Передостаннє повернення Медведчука в інформаційний простір як учасника політичного процесу, чиєю думкою варто цікавитися журналістам, простежили за допомогою аналізу великих даних «Тексти». Дослідження демонструє, що кілька медіа, серед яких і канал «112 Україна» (згідно з розслідуванням «Схем», нині контрольований Медведчуком), у 20142016 роках генерували величезну кількість новин про лідера «Українського вибору». Йдеться не лише про участь Медведчука в переговорах у Мінську та визволенні заручників, а передусім про його коментарі щодо найрізноманітніших політичних подій.

Суспільство, якому Медведчук 2018 року в черговий раз оголосив про своє «повернення в політику», тепер уже під прапорами партії «За життя», – це суспільство зі стертою пам’яттю. Воно не пам'ятає ні значення слова «кучмізм», ані причин акції «Україна без Кучми», тому йому можна розповідати про видатну роль другого Президента в державотворенні. Воно готове сприймати трохи відретушованих діячів із двадцятирічним стажем як нові обличчя в політиці. 

Проте цього разу на національну амнезію захворіли й журналісти, які навіть у разі, якщо самі не пам'ятають часів цензури темників, мали би цікавитися бекґраундом. Тоді, проводячи чергове підлабузницьке інтерв'ю, або розповідаючи про Медведчука-миротворця, або ставлячи у стрічку порожню новину про заяву Медведчука з приводу чого завгодно, вони усвідомлювали би свою відповідальність за наслідки. В тому числі за ймовірні наслідки для медіа та журналістського фаху в Україні.

Фото: «Радіо Свобода»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
13536
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop