У подкасті «Медіуми» Дмитро Хрипун, креативний продюсер ICTV2, шоуранер серіалів «АТП Перевізники», «Служба 112» й «Повернення», розповідає про те, чому саме серіальний формат став простором для складних тем, а глядач — готовим платити за якісний український контент. А ще про те, як народилася історія про повернення військових до цивільного життя.

А також — як стримінгові платформи змінюють українське телебачення та саму культуру споживання серіалів, феномен Олександра Рудинського та співпрацю з Тарасом Цимбалюком.

00:00 «Не лише останніми роками у нас були серіали, які порушують важливі теми»;

02:58 «Платформи дозволяють за підписку отримати щось таке, чого ти не отримуєш на ТБ»;

04:58 «Глядачеві зручніше дивитися тоді, коли він захоче»;

06:06 «Мені хотілося говорити про прірву, яка росте між цивільними й військовими»;

11:43 «Я люблю комедію, тому що вона завжди будується на дуже серйозній драмі»;

14:47 «Гумор — це мова військових»;

17:15 «Повернення» знімалося ще до виходу «Холостяка», «Тихої Нави та «Ховаючи колишню»;

19:21 Про Рудинського: «Я думаю, за кордоном у ньому бачать професіоналізм»;

22:59 «Глядачеві треба навчитися платити за контент, який він дивиться».

«Не лише останніми роками у нас були серіали, які порушують важливі теми»

Наталка Соколенко: Раніше серіали українського виробництва вважалися не те щоб другосортним продуктом, але другорядним порівняно з повнометражним кіно та кінострічками. Зараз серіали, мені здається, стають більш актуальними, тому що команди мають можливість швидше реагувати на адженду, на порядок денний, на ті питання, які найбільше хвилюють суспільство. Чи ви це бачите? Чи відчули як продюсер можливість творити швидше, краще і в чомусь випереджати авторів великого метру?

Дмитро Хрипун: Почну з того, що, мені здається, є і наразі залишається таке ставлення: серіали на ТБ — це щось прохідне для масового глядача, де немає сенсу сильно перейматися чи робити щось особливе. А кіно — це щось велике і сенсове.

Але хотілося б нагадати, що є і жанрове кіно. У нас зараз у кінотеатрах виходить багато того, що важко назвати сенсовим — це просто жанрова історія, комерційне кіно. Так само і з серіалами. Не лише останніми роками у нас були серіали, які насправді цікаві й порушують важливі теми. Але загальне ставлення до них, мені здається, не давало змоги тим, хто хотів би це подивитися, звернути на них увагу. І тут питання більше в тому, як залучити людей, яким було б цікаво подивитися щось про сенси, прийти і подивитися телевізійний продукт.

«Платформи дозволяють за підписку отримати щось таке, чого ти не отримуєш на ТБ»

Наталка Соколенко: А якщо говорити про світ, то там теж змінилося сприйняття серіалів як «мильної опери», яка домінувала багато десятиліть порівняно з повнометражним кіно?

Дмитро Хрипун: Це моя гіпотеза, моя теза, моє суб’єктивне бачення. Звісно, змінилося. Мені здається, це пов’язано з появою платних сервісів і платформ, де ти маєш заплатити за контент, який переглядаєш. Так само, як у кіно: тобі треба купити квиток, щоб прийти і подивитися те, що тобі пропонують.

Телебачення ж зазвичай було безплатною історією. Я не знаю, як в Америці — там не все кабельне ТБ безплатне, є і платний бродкастинг. Але наше телебачення — це безплатна штука. Ти можеш увімкнути, подивитися і сказати, подобається тобі чи ні, нічого за це не заплативши.

З появою платформ — Netflix, Disney+, Hulu, Amazon на міжнародному ринку, а в нас — «Київстар ТБ», Sweet.tv, Megogo — які дозволяють за підписку отримати щось таке, чого ти не отримуєш на телебаченні, змінилося і ставлення до серіалів.

Наталка Соколенко: Це такий двосторонній процес. Людина, яка платить, уже має вищі вимоги, ніж людина, яка просто ввімкнула безплатний телевізор. Це, напевно, певним чином накладає нові грані відповідальності й на продюсерів, і на акторів.

Дмитро Хрипун: Авжеж. Плюс тобі ж треба зацікавити глядача, щоб він заплатив ці гроші. Я думаю, тут і вимоги, і залученість. Але у нас платформи показують і звичайне ТБ. Тобто, купуючи «Київстар ТБ», Megogo чи той самий Sweet.tv, ти отримуєш і телебачення в цьому комплекті. Тому у нас ще треба залучати глядача до платного контенту.

«Глядачеві зручніше дивитися тоді, коли він захоче»

Наталка Соколенко: До платного?

Дмитро Хрипун: Так. Тому що все одно існує така річ. У нас багато глядачів не хочуть дивитися телебачення в ефірі, тому що телебачення — це сітка мовлення. Тобі вказують годину і час, коли ти маєш увімкнути телевізор, щоб щось подивитися.

З платформами з’явилася можливість відкладеного перегляду, коли ти можеш дивитися пізніше. Але при цьому глядачеві вже зручніше дивитися тоді, коли він захоче. А дивитися, коли захоче — це ютуб, бо він безплатний. У нас є ютуб-канал ICTV2, де викладають серіали, і там постійно запитують: «А коли ви викладете серіал на ютуб, щоб я подивився, коли захочу?».

Тому це, я думаю, відбиток часу, вподобання глядача, його можливість дивитися контент тоді, коли йому зручно. І те, що зараз у нас у країні відбувається — війна, блекаути, відімкнення електрики — теж робить дуже актуальним питання, як долучитися до контенту, який ми хотіли б запропонувати глядачу.

«Мені хотілося говорити про прірву, яка росте між цивільними й військовими»

Наталка Соколенко: Поговорімо про серіал «Повернення». Я перед нашою розмовою його дивилася, розплакалася, довго не могла заспокоїтися. Мене це дуже зачепило. Хоча це не художній фільм із великою заглибленістю й відповідним бюджетом. Я розумію, що це серіал, але тим не менше він сприйнявся мною як справді хороше широкоформатне кіно. Тут великий респект і творчій групі, й продюсерській, і акторам. Усе вийшло чудово.

Особливо для мене сильно відгукнувся сам сюжет. Це, звісно, війна і повернення наших героїв, їхня адаптація до цивільного життя. Як журналістка знаю, що цей процес дуже непростий в усіх вимірах. Знову знайти роботу — роботодавці часто побоюються брати ветеранів. По-різному могли розвиватися стосунки в родині. Той, хто був у тилу, змінювався по-своєму, а той, хто був на війні, набував інших якостей. Це все дуже непросто.

І тим не менше ви не просто взяли цю тему, а й зробили, на мій погляд, дуже успішний продукт. Тут важливе питання: як ви, в принципі, наважилися зараз говорити і знімати серіал про повернення, адже велика кривава війна триває? Ми здебільшого звикли споживати, якщо говорити і про серіали, і про фільми, історії про те, що відбувається на війні, але не про сам процес повернення. Чи були заперечення, що, можливо, ще не на часі говорити і знімати серіал саме про повернення бійця до цивільного життя?

Дмитро Хрипун: Чи важко було? Так, важко. Навіть коли серіал уже вийшов в ефір, це все одно був постійний процес сумнівів. Моє коло оточення, продюсери, канал, фонд USAID, який був дотичний до виробництва й надав половину бюджету — усі вагалися. Тому що це сенситивна тема. Як про це говорити, з ким про це говорити — ніхто не знав.

Чому вирішили? Було одне знайомство. Я постійно згадую Юлю, тому що вона стала таким рушієм і тригером цієї історії. Це військовослужбовиця 93-ї бригади «Холодний Яр». Ми познайомилися в Інституті ортопедії. Вона була поранена, проходила там лікування. Вона моя ровесниця. І вона сказала, що на той момент уже є ветеранкою і пенсіонеркою, тому що поранення було достатньо важким. І я зрозумів, що моє уявлення про пенсіонерів і ветеранів було абсолютно іншим. І ця проблема буде ставати більшою, але люди про це якось не говорять.

Я не хотів говорити про війну, тому що про війну мають говорити люди, які воюють — принаймні в художньому контексті. По-друге, про деякі події я б не говорив сьогодні в принципі, тому що є реальність, яку ми бачимо. Мені здається, її достатньо, щоб не йти в художню форму. Або якщо говорити про якісь події, то це мали б бути історії, які варто висвітлювати заради героїзації людей, які це зробили: про Повітряний міст на «Азовсталі», про великі історії чи подвиги наших героїв на фронті.

Але мені хотілося говорити про те, що я бачив: про прірву, яка росте між цивільними й військовими. Тому що вони вже інші. Війна змінює людей — і це правда. Вони повернуться не такими, якими пішли. І ми тут маємо це зрозуміти. Це був 2023 рік. На той момент, коли я почав думати над цим і ми придумали цю ідею, вже були орієнтовні цифри щодо повернення ветеранів. Якщо б війна тоді зупинилася, ми мали б отримати 1,5 мільйона людей. Це більше, ніж населення Естонії.

У масштабах країни це найбільші міста. Це величезна кількість людей, яких, як у 2014-му, не можна буде просто відставити вбік і сказати: «Я вас туди не посилав». Треба думати про це вже зараз і бути готовими до повернення після війни. Але водночас люди повертаються вже зараз. Є поранені, є списані, є безліч причин, через які військовий стає ветераном і починає шлях повернення. Тому про це треба говорити зараз і готуватися, а не діяти ситуативно: мовляв, виникне проблема — будемо її якось розв’язувати потім. Це структурні речі.

Є багато організацій, які над цим працюють. Я дуже вдячний їм за те, що вони відгукнулися на мій запит і допомагали експертно. І Veteran Hub, із яким ми почали співпрацю, і Міністерство у справах ветеранів, і реабілітологи, і лікарі — багато людей. І я радий, що в нас є такі люди і що вони про це думають.

«Я люблю комедію, тому що вона завжди будується на дуже серйозній драмі»

Наталка Соколенко: Про вибір самого жанру. Це драмеді — напевно, рішення було обговорюване в команді. Тому що, якщо ми говоримо про війну під час війни, то на старті, напевно, вважається, що говорити треба тільки дуже серйозно, тільки з повагою і так далі.

Натомість у цьому жанрі допускається і чорний гумор, і різні побутові сценки. Мене окремо вразило, як показано життя пораненого ветерана в побуті: як він на протезі спокійно ходить по кімнаті. Не на параді, не на урочистому прийомі, не в шпиталі, де ми більше звикли бачити таких людей у новинах, а саме в побуті. І це надзвичайно важливо.

Ну і гумор. Так, чорний гумор, але він усе ж є. Розкажіть, будь ласка, про вибір жанру. Як це відбувалося? Які були варіанти? Чи все-таки одразу було зрозуміло, як працювати з цією тематикою?

Дмитро Хрипун: Я думаю, що це здебільшого моє авторське бачення. Тому що я люблю комедію, люблю іронію, люблю ліричні історії. І через гумор я завжди вважав і буду вважати, поки мене не переконають в іншому, що комедія насправді завжди будується на дуже серйозній драмі. Ти не зможеш побудувати хорошу комедію без драми. А драму без комедії — можна.

Плюс я вважаю, що останнім часом гумор став нашою суперсилою як українців. Так склалося, що серед мого оточення багато військових, ветеранів, волонтерів. Люди змінюються, всіх об’єднує спільна мета. І знаючи, як вони жартують, я розумів, що сумнівів щодо самої теми в нас не було. Були сумніви щодо того, як саме жартувати. У мене ці сумніви були до моменту, поки на майданчику не з’явився Олег Симороз. Тому що ми себе цензурували: чи це жорстко, чи не жорстко. Нас цензурував фонд, у нас були американські лідери, нас цензурував канал.

Ми проходили багато етапів. У нас були фокус-групи, сценарій читали ветерани, дуже багато людей ознайомлювалися з ним до того, як він пішов у знімальний процес. Але коли з’явився Олег і почав...

Наталка Соколенко: Тут я маю сказати нашим слухачам: Олег Симороз — це ветеран, який, на жаль, переніс ампутацію обох ніг. Ампутація досить висока, але це абсолютно його не змінило. І до початку повномасштабного вторгнення він був дуже активним громадсько-політичним діячем. Він так само рішучий, темпераментний, напористий, емоційний. І так було на знімальному майданчику, тобто він трохи вніс щось своє у вашу режисуру, так?

«Гумор — це мова військових»

Дмитро Хрипун: Він увірвався дуже швидко, і здавалося, ніби вже був актором, хоча ним не був. Режисерка «Повернення» Юлія Павлова — ми з нею довго шукали персонажа. Його героя в «Поверненні» звати Ведмідь. Ми дуже довго шукали. Причому персонаж був прописаний із подвійною ампутацією — високою ампутацією обох ніг. І ми саме так і шукали.

У якийсь момент подумали, що знайти таку людину просто неможливо. Але сталося диво. Знайомі надсилали лінки, радили поспілкуватися з різними людьми. У нас було багато проб, багато акторів. І зараз, уже повертаючись до ветеранів: на Лівому березі є актор, який грає в театрі, у нього ампутація однієї ноги.

А Олег просто трапився. Ми показали йому матеріал, він почитав і сказав: «Кайф». Юля попрацювала з ним ще до майданчика. Він працював над тим, щоб увійти в цю історію й не зламати картинку. Він за це переживав.

Але в перший знімальний день у нас був дрон. Зараз уже всі звикли до наземних дронів, НРК — наземних роботизованих комплексів. Але на той момент, коли це писалося, це були ще поодинокі випадки.

Він сів на цей НРК, забрав пульт і їздив на ньому, як на колісному кріслі. Ледь не впав, але намагався ще збільшити швидкість, бо дрон був дуже швидкий. І всі тоді сказали: «Ну окей, якщо Олегу подобається, значить, усе буде нормально, усе буде весело».

Він дійсно жартує по-чорному. І, повертаючись до гумору: гумор — це наша суперсила, гумор — це мова військових. І мені цей гумор зрозумілий.

У мене була така мета щодо «Повернення». Я хотів одного — щоб люди відчули… У мене було таке базове налаштування для себе: посмішка з клубком у горлі.

Наталка Соколенко: Так і вийшло. От перед вами глядачка, яка в такому стані продивилася всі серії.

Дмитро Хрипун: Супер. Якщо це вийшло, то саме цього мені й хотілося. Я не хотів журитися. Ми говорили про це і з Олегом, і з режисеркою Юлією Павловою, і з усією командою: ми не хотіли плакати над тим, що є проблема.

Ми хотіли показати, що разом зможемо її здолати. І в цьому, в принципі, сенс першого сезону «Повернення». Тому що це ще не остання історія.

«Повернення» знімалося ще до виходу «Холостяка», «Тихої Нави та «Ховаючи колишню»

Наталка Соколенко: Отже, поговоримо про акторів. Про Олега Симороза ми вже поговорили. Він не був професійним актором до серіалу «Повернення». А от зірки, яких усі знають — це Тарас Цимбалюк і Олександр Рудинський, який тепер уже вийшов на світову кіносцену. Розкажіть, будь ласка, про досвід роботи із зірками, про їхню залученість. Треба було стояти в черзі до Цимбалюка, наприклад, намагатися вписатися між сезонами «Холостяка» й іншими його проєктами?

Дмитро Хрипун: Із Цимбалюком, як і загалом із кастом, дуже цікава історія. Вони всі талановиті й, що найважливіше, хороші люди.

Стосовно Цимбалюка — «Повернення» знімалося ще до виходу «Холостяка», «Тихої Нави та «Ховаючи колишню». Ми зняли історію, яка мала вийти в ефір раніше за ці проєкти. Але потім у Саші, на щастя, сталися «Ховаючи колишню», «Тиха Нава», а далі — уже світові проєкти. Хоча в нього й до цього були роботи на Netflix: він їздив туди і знімався, здається, в «Декамероні».

А з Цимбалюком усе було просто. Наша режисерка Юлія Павлова вже працювала з Тарасом у попередніх проєктах. Ми теж були знайомі, тому жодної черги не було — ми просто звернулися до нього. По факту образ Маслова писався саме під нього.

І мені здається, що він упорався із цим на сто відсотків. Він класний, живий і абсолютно органічний для цього персонажа актор.

Наталка Соколенко: Пощастило йому із зовнішністю. Вона якось дуже відбиває типаж українських чоловіків — принаймні тих, які в сучасному розумінні вважаються привабливими. Це я вам як жінка кажу.

Про Рудинського: «Я думаю, за кордоном у ньому бачать професіоналізм»

Наталка Соколенко: Інша річ — Олександр Рудинський. Не можна сказати, що в нього зовнішність плейбоя. Та і його натуральний рудий колір волосся — це теж не те, що традиційно входило в параметри ідеальної чоловічої краси. Тим не менше участь Рудинського в якомусь проєкті — це вже, мені здається, певна гарантія успіху. Принаймні я точно буду дивитися фільм чи серіал, у якому він знімається.

Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з ним. І як би ви пояснили увагу до нього з боку американських продюсерів? Увесь світ намагається потрапити на ті майданчики, думаю, для акторів усього світу це вершина кар’єри. Але Рудинський, як ви слушно нагадали, уже не вперше буде ангажований у міжнародних проєктах. Що вони в ньому бачать? І що ви в ньому бачите як продюсер?

Дмитро Хрипун: Із Сашею теж цікава історія, тому що ми з ним працювали над «Зв’язком». Це був скетчком на Новому каналі. Ми першими зняли історію після початку повномасштабного вторгнення. Вона була про те, як сім’ї спілкувалися: чоловіки залишилися в Україні, а жінки поїхали. Це були перші дні війни.

Увесь «Зв’язок» будувався на онлайн-спілкуванні. По один бік Zoom — жінки, по інший — чоловіки. Там ми з Сашею і попрацювали. До цього ми вже були знайомі.

І нам пощастило, що так склався каст. По факту наша режисерка Юлія Павлова — це перша режисерка Саші Рудинського, яка зняла його в короткому метрі.

Наталка Соколенко: Відкрила зірку.

Дмитро Хрипун: Він тоді ще був студентом. Тому в них із нею свої взаємини. І ще важливо додати, що в головній ролі у нас знімався Євген Григор’єв. Це дуже близький друг Саші, вони одногрупники й разом навчалися. І, найімовірніше, усе склалося так, як склалося, ще й тому, що Женя був у головній ролі. Женя — чинний військовослужбовець «Вовків Да Вінчі». І Саша погодився грати військового, тому що поруч був Женя, який, по-перше, його друг, а по-друге, міг допомогти з багатьма речами: з військовою формою, з поведінкою, з деталями.

Було багато моментів, які Саші здавалися незручними. Але саме цей тандем друзів, мені здається, став одним із найуспішніших рішень у серіалі. Нам вдалося дуже точно відтворити тандем друзів, бо вони й у житті справді друзі.

Що в Саші бачать за кордоном? Я думаю, професіоналізм. У нього є чітка мета і чітке розуміння того, чого він хоче від акторської професії. Якщо в людини кумир — Леонардо Ді Капріо, і він хоче з ним познайомитися, то це означає, що він розуміє, куди йде і як до цього рухається.

І це справді професіоналізм. До речі, Саша вже знімався в Голлівуді — у серіалі «Агенція» для Paramount, здається. Він був у трьох епізодах. Це теж сталося ще до «Повернення». Він повернувся зі знімального майданчика, привіз досвід співпраці з дуже хорошими режисерами та командами.

Тому Саша органічний, живий, справжній і професійний. Ось що в ньому є.

«Глядачеві треба навчитися платити за контент, який він дивиться»

Наталка Соколенко: Скажіть, будь ласка, чи можемо ми на завершення поговорити про бухгалтерію, скажімо так? Наскільки зараз прибутковим є бізнес зі зйомок серіалів в Україні?

Дмитро Хрипун: Важко говорити про це як про бізнес, тому що в кінотеатрах можна підрахувати кількість проданих квитків. Серіали ми вимірюємо інакше.

У нас є рейтинги, є частки цих рейтингів, які вимірюються каналами і за які платять рекламні гроші. Чи прибутково це? Найімовірніше, так. Усе залежить насамперед від уваги глядача — наскільки він це дивиться.

Якщо ж говорити саме про такі серіали, то, мені здається, вони можуть бути прибутковими в майбутньому — саме через платформи. Тому що це платформний контент.

Але, повертаючись до початку нашої розмови, глядачеві треба навчитися платити за контент, який він дивиться, а не очікувати, що йому все дадуть безплатно — просто тому, що хтось за чиїсь гроші це зняв. Тому, так це прибуткова історія. Але питання комплексне, і швидко та просто на нього не відповісти.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.