Одеський міжнародний кінофестиваль: на збитки ворогам

Одеський міжнародний кінофестиваль: на збитки ворогам

29 Серпня 2023
1328
29 Серпня 2023
13:00

Одеський міжнародний кінофестиваль: на збитки ворогам

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1328
14-й ОМКФ, що відбувся в Чернівцях, приємно здивував кількістю і якістю фільмів, але водночас виявив тривожні тенденції в українській кіноіндустрії.
Одеський міжнародний кінофестиваль: на збитки ворогам
Одеський міжнародний кінофестиваль: на збитки ворогам

Першою хорошою новиною є те, що Одеський кінофестиваль відбувся як такий. Адже, доки Одеса потерпає від постійних обстрілів, про жодні масові заходи там не може бути й мови. Торік організатори ОМКФ узагалі перенесли його за кордон, показавши частину програм на різних європейських кінофорумах.

З другого боку, Чернівці, один із дуже небагатьох обласних центрів, що лишається більш-менш поза прицілом російських ракет, являє собою зручний фестивальний хаб. Наприклад, фестиваль глядацького кіно Миколайчук Open, що пройшов тут у червні, мав чималий розголос і кількох іменитих гостей.

Перевага ще й у тому, що в Одесі покази проводять у приміщеннях, які доводиться адаптувати для кіносеансів — зокрема, в міській Опері й у театрі музичної комедії імені Михайла Водяного. Водночас Чернівці мають у середмісті два кінотеатри місткістю майже на 400 місць кожний: культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука та «Чернівці». Цих площ виявилося достатньо, аби показати дев'ять фестивальних програм. Тож іще одна хороша новина — українське кіно або кіно про Україну було (поки що) представлене у значній кількості та в усіх можливих жанрах. Національний конкурс склали 10 повних метрів, а з семи фільмів Міжнародного конкурсу три вироблені за нашою участю. Поза конкурсом ішли дві секції вітчизняної документалістики: «Так переможемо!» та «Хроніки війни». В «Українських зірках» були три учасники, у «Фестивалі фестивалів» два фільми з чотирьох — українські. «Ексклюзив» склали британські «Сивочолі гравці» й американський «Крик моєї крові: історія Gogol Bordello», і в обох герої з України.

Отримати закордонну продукцію для показу в умовах війни — окремий виклик; тим не менш, команді фестивалю вдалося зібрати цілком пристойний Міжнародний конкурс. Правда, тут апріорі намітилося утруднення для журі, адже безумовним лідером у секції  було «Полум’яне небо» німецького режисера Крістіана Петцольда (свого часу вже приїздив на ОМКФ із ретроспективою). Діється в курортній місцині, де, як і на момент прем’єри в Чернівцях, панує шалена спека. Через це в лісах довкола будинку, де відбуваються ключові події, починають вирувати пожежі. Водночас герої «Полум’яного неба» — письменник, продавчиня морозива (і за сумісництвом літературознавчиня), пловець-рятувальник і фотограф — опиняються в пастках своїх почуттів і творчих амбіцій. Вогонь між тим стає все ближче. В Петцольда вийшла драма про мистецтво як прокляття свідомості та про любов, сильнішу за полум’я. Однак у лютому цього року на Берлінському кінофестивалі картина вже отримала Гран-прі журі. Підтверджувати явне лідерство ще й призом у Чернівцях було би некоректно щодо решти конкурсантів.

Кадр фільму «Полум’яне небо»

Вихід знайшли, присудивши Петцольду Спеціальну відзнаку. Аналогічний приз дістався «Правилу двох стін» (режисер Девід Гутнік, Україна — США) — «Детектор медіа» вже писав про це документальне дослідження роботи українських  митців під час війни. А найкращим міжнародним фільмом визнали «Ссавців» (реж. Себастіан Михайлеску, Румунія).

Головний герой цієї абсурдної трагікомедії працює в конторі, котра займається невідомо чим; його дружина втягнулася в незрозумілу  й небезпечну секту; їх оточують такі ж самі, як вони, диваки й невротики, а довкола ліси та будівлі різного ступеню занедбаності. Вийшло химерно й мальовничо. А головне — Михайлеску являє собою те покоління режисерів, котрі, принаймні, стилістично, намагаються вийти за межі знаменитої «нової хвилі» румунського кіно, тим самим убезпечуючи її від перетворення на догму.

Кадр фільму «Ссавці»

Перемога в Національному конкурсі дісталася драмі «Валерія виходить заміж» (режисерка Міхаль Вінік, Ізраїль — Україна). Це друга повнометражна картина ізраїльської режисерки, чия бабуся, до речі, була українкою. Сюжет вкладається в один день і розповідає про двох сестер з України. Одна з них, Христина (Лєна Фрайфельд) познайомилася зі своїм чоловіком Майклом в інтернеті, вийшла за нього заміж за розрахунком і, переселившись у Ізраїль, вважає, що життя вдалося. Майкл теж задоволений шлюбом. Він навіть намагається запустити агентство з пошуку українських дружин для ізраїльтян — доволі популярний бізнес там.

Першою  «нареченою на замовлення» стає Валерія (українка Дар'я Творонович), молодша сестра Христини. Майкл знаходить для неї вигідну, з його погляду, партію. Спочатку все йде добре, але, подивившись на те, як насправді виглядає «сімейне щастя» сестри, Валерія змінює свою думку.

«Валерія виходить заміж» — гарний приклад того, як зробити якісне кіно, маючи під рукою мінімальний бюджет, пів десятка акторів і стандартну квартиру на пару кімнат із ванною. Робота Творонович чудова, але журі проголосувало за Карину Химчук як найкращу акторку. У новій роботі Антоніни Ноябрьової «Ти мене любиш?» (Україна — Швеція) вона грає 17-річну Кіру, котра тяжко переживає розлучення батьків. Вона дорослішає, кинута напризволяще посеред хаосу останніх місяців існування СРСР (на дворі — 1990 рік). Ноябрьова ретельно відтворила антураж епохи в одязі, інтер’єрах, музиці тощо, проте, безумовно, фільм рятує виконавиця головної ролі. По суті, «Ти мене любиш?» — це моноспектакль Карини Химчук. 23-річна акторка грає і за себе, і за інших, заодно компенсуючи недоліки в драматургії та режисурі.

Кадр фільму «Валерія виходить заміж»

Аналогічно — з Дмитром Нежельським, визнаним найкращим актором ОМКФ.  У чорно-білому фільмі «Сашенька» він грає гендерно некомфортну персону, юнака на ім’я Сашко, який почувається жінкою, ув’язненою в чоловічому тілі. При тому, що режисер «Сашеньки» Олександр Жовна зачіпає гостру тему гомофобії, успадкованої ще з радянських часів, його фільм має проблеми з побудовою оповіді, є надто мелодраматичним — але робота Нежельського це почасти врівноважує.

Хоча цьогоріч на фестивалі не проводився окремий неігровий конкурс, у різних секціях було чимало гідних документальних робіт, так чи так присвячених Україні. Приз за найкращий український неігровий фільм присудили Мачеку Гамелі за роуд-муві «Звідки куди» (Польща — Україна). Простір фільму здебільшого обмежений салоном машини. Стандартний мікроавтобус вміщає п’ять людей. Режисер з оператором — на передніх сидіннях. Фільм народився, коли Мачек, в якості волонтера вивозячи українських біженців за кордон, вирішив знімати те, що відбувається. Салон стає сценою для сповідей людей, які тікають від війни, — і ці окремі сюжети складаються в пронизливу драму. Діяльне співчуття героїням і героям, яке мало не з першого кадру стає провідною рисою стилю Гамели, дозволило уникнути перетворення «Звідки куди» на публіцистику страждання.

Одразу два призи — Спеціальна відзнака за найкращу режисуру та Приз від асоціації Talented U за документальний фільм у сфері захисту прав людини дісталися Алісі Коваленко за її третю повнометражну роботу «Ми не згаснемо».

Кадр фільму «Ми не згаснемо»

Коваленко розпочала цю роботу в 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей з лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Команда фільму обрала п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї, але повномасштабне вторгнення змусило режисерку повністю змінити фінал і частину сюжетних ліній. Результатом стала рівним чином поетична й трагічна історія про мрії, про їхню втрату й про диво кіно.

Варто повторити: з огляду на обставини, 14-й Одеський кінофестиваль безумовно вдався. Проте він так само означив низку тривожних симптомів. Адже всі українські ігрові проєкти, представлені тут, запущені у виробництво задовго до війни. Недалекоглядна політика уряду, через яку видатки на культуру були радикально урізані ще під час пандемії COVID-19, а після 24 лютого взагалі скасовані, може призвести до того, що вже наступного року нашу кіноіндустрію спіткає цілковитий колапс, який матиме тривалі наслідки на кшталт «безкартин’я» в дусі 1990-х.

А втім, це окрема й невесела розмова.

Фестиваль тривав з 19 до 26 серпня. Про представлені фільми й програму ОМКФ читайте тут і тут.

Дмитро Десятерик, із Чернівців — спеціально для «Детектора медіа»

Фото надані організаторами фестивалю

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1328
Читайте також
28.09.2023 12:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1 008
19.09.2023 13:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1 273
13.09.2023 09:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
908
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду