«Відчуття, що допомагаєш людям недостатньо, постійно мене переслідувало». Цими словами режисер починає свій фільм.

Роман Островський вивчав журналістику у Вищій школі інформатики та менеджменту в Жешові. З 2016 року працював оператором у рекламі та кіно, режисуру опановував у МайстерніDOC Сергія Буковського. З початком війни волонтерив, працював польовим продюсером та оператором. «Летять хмари з великою швидкістю» — його повнометражний авторський дебют.

Пролог — факти життя автора. Фільмував на фронті, рятував людей із небезпечних зон, обʼїхав усі області України, все більше відчуваючи кризу ідентичності: «Мені казали, що якщо дивишся на смерть через обʼєктив камери, то відсторонюєшся, і не так страшно. Я ніколи не зможу з цим погодитися».

А далі, ненадовго, історія перемикається в мирний регістр. Рання весна, річка, голі дерева, ворони, заміська тиша; чоловік закидає вудку. Оманливий спокій.

Насправді у фільмі чотири не повʼязані сюжети.

Перша новела — в Бахмуті у 2022-му. Група волонтерів приїздить, аби евакуювати пораненого літнього чоловіка з його дому. На все про все 15 хвилин, потім може початися обстріл. Підходить сусідка, баба Таня, старенька з інвалідністю. Роман умовляє її так само евакуюватися. Баба Таня вагається до останнього: шкода кидати хату, лишати напризволяще руденьку кицю Кузю, що заховалася невідомо куди, а ще треба забрати купу речей, на думку волонтера, непотрібних. Островський у цьому, здавалося б, побутовому епізоді підтримує напругу, майже як у трилері.

Котра зростає в наступній частині. Діється у стабпункті на Донеччині, за 20 кілометрів від лінії зіткнення. Привозять двох поранених — один ходячий, другий, сержант Бурий, із пробитою лівою легенею. Шалений темп боротьби за життя, процедури, уривчасті фрази, стогони пораненого; на це неможливо дивитись і від цього неможливо відірватись. Не забувають і про подробиці, більш ніж красномовні: Бурого уже забрала інша машина, а оператор Вʼячеслав Цвєтков зупиняє погляд на червонястій від крові підлозі мікроавтобуса.

Але найтрагічнішою є третя частина — найтриваліша і найповільніша, далеко від фронту, в Бородянці, у 2023 році.  Її головний герой — той самий рибалка на імʼя Вадим. У розпал боїв на Київщині він утратив маму, брата, братових дружину, тещу і тестя від удару російської ракети. Водномить загинуло 48 людей. Ще 28 зникло безвісти. Тож третя оповідь, переважно — процес розчистки завалів. Фрагменти обгорілого бетону й бита цегла виглядають ніби шматки понівеченої плоті. ДСНС докопуються і до плоті справжньої, до тіл загиблих — і цю мить Островський ніяк не помʼякшує.

Сержант Бурий умер по дорозі до шпиталю.

Вадимових рідних так і не знайшли.

Усі три епізоди, хоча й вибудовані за наростанням жаху, — не про жах. Бо головна оповідь тут — найкоротша, обрамлююча — про автора. Кожна новела — це його спроба безпосереднього наближення до війни, окремий крок до фіналу, коли Роман, уже у військовій формі, нарешті може сказати: «Зараз армія — це єдине місце, де я можу не хвилюватися, що роблю недостатньо».

По суті, «Летять хмари з великою швидкістю» — це правдива історія дорослішання. У своєму дебюті Островський талановито поєднав приватне й суспільне. Його праця варта уваги.