Організаторам Docudays UA 2026 вдалося зібрати масштабну програму, попри перепони, спричинені російською агресією.  Загалом можна буде подивитися десятки картин із різних країн світу: від Катару до Канади. Добре представлене вітчизняне кіно: 10 фільмів у програмі «Архів війни», по 5 — у секції «Міцні конструкції» та в конкурсі Docu/Україна, три — в Docu/Коротко. Будуть і супутні події — мистецькі інсталяції, фотовиставка, актуальні дискусії, знаменита «Жива бібліотека» і – вперше — лекторій «Rights Now!».

Ключова тема та концепція цьогорічного Docudays UA — «Прості конструкції». Як пояснює директорка Програмного департаменту фестивалю Юлія Коваленко:

«Життя в Україні нерідко вимагає вигадливості не лише у побутовій сфері, а й у суспільно-політичному просторі — ми часто мусимо майструвати (не)нові (не)прості конструкції, тестувати їхню ефективність у наших складних реаліях і адаптувати до наших потреб із побудови нашого демократичного майбутнього. Звучить, звісно, як надзавдання — але водночас і як наша суперсила».

Через війну традиційні дати змінені — зазвичай Docudays UA проходив у березні, а нині триватиме з 5 по 12 червня. Покази проходитимуть у кінотеатрах «Жовтень» (головний майданчик) і Kino42. По завершенню фестивалю частину його програм буде презентовано в регіонах України в межах Мандрівного фестивалю.

Розповідаємо про 10 найцікавіших, на нашу думку, фільмів цьогорічного Docudays UA.

«Природжений фальсифікатор» (реж. Ерек Бремер, Беньямін Рост, Німеччина). Фільм відкриття фестивалю

Герой картини,  німецький тележурналіст Міхаель Борн — у своєму роді знаменитість. Працюючи у 1990-х, Борн протягом тривалого часу створював правдиві сенсації для локальних телеканалів у ФРН. Правдиві в сенсі «переконливі». Все коментувалося з дуже серйозним обличчям, на кожне твердження знаходилися свідки й експерти. В одному сюжеті стверджувалося, що в німецькій глибинці існує осередок Ку-Клукс-Клану — того самого, американського, в білих балахонах і з хрестами. В другому описувався феномен жабозалежної наркоманії. Виявляється, у природі існують ЛСД-жаби, лизнувши яких, можна впіймати яскраві галюцинації та п’янкий ефект. Чи варто уточнювати, що це були плоди фантазії Борна?

Але він дуже вміло майстрував свої фейки, проявляючи неабиякий талант режисера-постановника, і його вигадки роками циркулювали по телеефірах. Фільм Бремера і Роста досліджує не тільки феномен процвітання цієї колоритної особи, а й слабкі місця медіаіндустрії, котра регулярно продукує подібні нісенітниці — інколи доволі небезпечні.

«Волосся, папір, вода…» (реж. Чіонг Мінь Куі, Ніколя Ґро, В’єтнам, Бельгія, Франція). Docu/Хіти

Ми спостерігаємо за життям матріархині Цао Тхі Хоу народу Рук. Рук (Rục) — це малочисельна етнічна група, субетнос народу т’їт. Проживають переважно в провінції Куангбінь у центральному В’єтнамі. До 1959 року вони мешкали ізольовано в печерах, займаючись збиральництвом і полюванням, а зараз осіли та займаються сільським господарством за підтримки держави, але досі проводять шаманські ритуали, які, за їхніми уявленнями, дозволяють їм керувати тваринами. Станом на квітень 2022-го чисельність Рук становила 580 осіб, вони включені до списку 10 найменш відомих племен світу.

Чіонг Мінь Куі та Ніколя Ґро, однак, не роблять чергове етнографічне кіно. Цао Тхі Хоу навчає своїх онуків мови Рук, яка перебуває під загрозою зникнення. Фільм знятий на 16-міліметрову плівку, тож зернисте зображення тропічних краєвидів у поєднанні зі звуками природи створює особливу, ліричну атмосферу.

Фільм здобув на Локарнському кінофестивалі «Золотий леопард» у конкурсі «Кінематографісти сьогодення», спеціальну відзнаку журі «Зелений леопард» і «Золоту чашу» за найкращу операторську роботу.

«Срібло» (реж. Наталія Коняж, Польща, Норвегія, Фінляндія). Docu/Хіти

Місця дії фільму — найстаріша й найбільша срібновидобувна шахта Болівії та гірницьке селище поруч. Ці непрості реалії показані очима 12-річного хлопця на імʼя Хуві. Шахтарями тут працюють і живуть поколіннями, і нічого не змінюється ще з минулого століття. Діти граються на териконах. Їхня доля — теж незабаром спуститися в копальню. Десь є штучний інтелект, передова автоматика, але потрібне для високих технологій срібло так само видобувається ручною каторжною працею.

Фільм відзначений низкою призів у Польщі, Чехії і Латвії.

«Завжди» (реж. Демін Чень, США, Франція, Китай, Тайвань). Docu/Арт

Головний герой цієї історії дорослішання, Ґон Юбінь, народився у бідній китайській сімʼї в гірському селі. Свою матір він не бачив. Його повсякдення — це важка праця на полях і в лісі. Однак завдяки шкільному уроку поезії в нього проявляється хист до віршів. Попри брутальну рутину, Ґон Юбіню вдаються заворожливі образи: «Кажуть, що “Завжди” тут ніколи не було, Я ж стверджую, що “Ніколи” — це завжди вітер». Чорно-біле зображення у фільмі, з одного боку, підкреслює суворі реалії, а з другого — усталює власну візуальну поетику.

«Завжди» є призером численних кінофорумів, у тому числі CPH:DOX (Данія) і Лондонського фестивалю BFI (Велика Британія).

«Історії з Вовчої вулиці»  (реж. Арджун Талвар, Німеччина, Польща). Docu/Світ

Арджун Талвар імігрував у Польщу з Індії багато років тому, але все ще почувається чужим. Тож, аби нарешті як слід інтегруватися в консервативне польське суспільство, він за допомогою свого друга Мо, теж мігранта, починає фільмувати життя Вовчої вулиці в центрі Варшави, де мешкає.

І, як часто буває, саме сторонній погляд дає багату й розмаїту картину. Арджун, знімаючи своїх сусідів по Вовчій вулиці, фактично створює обʼємний портрет польського суспільства і, в певному сенсі, портрет сучасної Європи з її турботами і втіхами.

Світова премʼєра «Історій з Вовчої вулиці» відбудеться на наступному Берлінському кінофестивалі у конкурсі «Панорама».

«Не питай мене, чи я вбивала» (реж. Олена Максьом, Україна, Румунія, Нідерланди, Німеччина). Docu/Україна

Олена Максьом уперше заявила про себе неігровою драмою «Усе не буде добре» (2020, спільно з Адріаном Пирву, Румунія), де осмислювала наслідки Чорнобильської аварії для себе і Адріана. Картина  здобула приз за найкращий український повнометражний фільм і за найкращу режисуру на Одеському кінофестивалі, а також румунську кінопремію Gopo Awards.

Після повномасштабного вторгнення Росії Олена мобілізувалася до лав Національної гвардії. Дослужилася до звання капітана, брала участь у звільненні Харківщини, операціях на Луганщині, боях за Бахмут і Покровськ.

«Не питай мене, чи я вбивала» — Оленин особистий щоденник війни, який знімався понад тисячу днів. Максьом здебільшого фільмує, коли дозволяють умови —  тобто під час навчань, між боями, в очікуванні, яке складає більшу частину будь-якої війни. В підсумку виходить пронизливий і глибоко людяний документ.

«Тиха повінь» (реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук, Україна, Німеччина). Docu/Україна

Дмитро Сухолиткий-Собчук — один із провідних документалістів України. Він часто знімає на заході країни, і «Тиха повінь» — не виняток. У своєму новому фільмі Собчук змальовує життя пацифістської релігійної громади, чиє селище розташоване в Дністровському каньйоні.  За своїм способом життя ці віряни дещо схожі на американських амішів. Вони теж не користуються електрикою і сучасною медициною, не укладають шлюбів поза спільнотою, не беруть у руки зброї, і, відповідно, не проходять військову службу. Життя в них непросте: адже місцина потерпає від сезонних повеней. Однак після повномасштабного вторгнення Росії громада переглядає окремі принципи. Частина її членів долучається до підтримки оборони країни.

На Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі (IDFA) картина здобула приз за найкращу операторську роботу в міжнародному конкурсі.

«Ілюзія тихої ночі» (реж. Ольга Черних, Україна). Docu/Україна

У своєму другому повнометражному фільмі документалістка Ольга Черних створила кінополотно з численних фрагментів війни. Зйомку вели протягом однієї ночі в липні минулого року 40 професійних операторів і понад 300 аматорів. Географія максимально широка: від північних лісів до південно-східних степів, від Карпат до моря (зокрема в окупованому Криму), від «нуля» до великих міст, де війна майже не відчувається. Ольга Черних створила цілісний екранний твір, скріпивши його майстерними образними арками, поетичним лексиконом щоденних дій, точним розміщенням просторових і часових подробиць.

Фільмові присуджено Спеціальну відзнаку конкурсу «Полум’яні вогні» на швейцарському кінофестивалі Visions du Réel.

«Сліди» (реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк, Україна, Польща). Docu/Україна

Цей фільм торкається надзвичайно важкої теми: сексуальне насильство як зброя російських агресорів проти українок. Одна з режисерок, Аліса Коваленко, власне, пережила цей жахливий досвід, побувавши в полоні в 2014 році, про що зняла фільм «Аліса в країні війни». Головна героїня «Слідів», утім, — Ірина Довгань,  колишня полонянка, яка стала активісткою й очільницею організації SEMA Ukraine, що опікується постраждалими жінками.

Цей фільм дивитися дуже важко, але необхідно. І він, попри все, лишає відчуття надії.

«Сліди» здобули Приз глядацьких симпатій у секції Panorama Dokumente на Берлінському кінофестивалі, що стало першою перемогою для українського документального кіно в цій програмі.

«Блаженні» (реж. Андрій Лисецький, Україна, Німеччина, Латвія). Docu/Світ

Режисер Андрій Лисецький належить до відомої української кінематографічної династії. Його постійна тема — життя митців. Його повнометражний режисерський дебют «Земля Івана» (2020), премʼєра якого відбулася на престижному фестивалі документального кіно Hot Docs у Торонто, присвячений народному художнику Іванові Приходьку. У своїй новій роботі Андрій Лисецький оповідає про чотирьох українських митців, які, зіткнувшись із реаліями війни,  змушені знайти своє місце в обставинах, що, здавалося б, аж ніяк не сприяють зайняттям мистецтвом.

«Блаженні» є єдиним українським фільмом у міжнародному конкурсі Docu/Світ.