Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів

Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів

1 Жовтня 2023
1098
1 Жовтня 2023
10:00

Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів

Семен Случевський
Старший викладач кафедри кінознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, заслужений журналіст України
1098
Зміни в управлінні кінопроцесом — виробництвом і прокатом — на часі.
Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів
Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів

Семен Случевський, заслужений журналіст України, член Української кіноакадемії

5 жовтня 2023 року намічено провести IX (XIV) з'їзд Національної спілки кінематографістів України. Деякі колеги поспішили охрестити його революційним, порівнюючи з аналогічним з'їздом, проведеним у 1987 році, коли ще був Радянський Союз та вже йшла перебудова. Тоді лідером українських кінематографістів було обрано не «номенклатурного» ставленика ЦК КПУ, а демократичного та сумлінного професіонала — режисера й оператора Михайла Бєлікова. Завдяки йому та його команді однодумців — секретарям і членам правління — Спілка кінематографістів стала ініціатором і реалізатором багатьох важливих громадських справ. Саме кінодіячі запропонували створити першу неформальну громадську організацію в Україні «Меморіал» і стали співзасновниками «Руху» — визнаного лідера боротьби за незалежність України того часу.

Буде майбутній з’їзд революційним чи еволюційним — не важливо. Але те, що зміни в управлінні кінопроцесом (і виробництвом, і прокатом) потрібні — це очевидно.

Так думаю не тільки я. У майбутні лідери НСКУ висуваються нові люди, представники і молодого, і середнього, і старшого покоління митців, які завдяки своєму досвіду, своєму авторитету та чесним іменам у професії здібні стати справжніми творцями необхідних змін у вітчизняному кіно. Для мене важливо те, що вони мають досвід і в кіновиробництві, і в кінопрокаті, і в проведенні та розвитку міжнародних кінофестивалей в Україні.

Чому їхній досвід роботи є таким цінним саме в розвитку вітчизняних фестивалів? Тому що такі події — це насамперед не милування зірками екрана на «червоній доріжці», не тусовка для селебриті, а кіноринок як бізнес, як самостійний напрямок кіногалузі України. До цього я ще повернуся, а зараз відзначу найважличі больові точки сучасного українського кінематографу та пропозиції шляхів подолання таких проблем, які пропонують ці «нові люди» у своїй програмі розвитку Національної спілки кінематографістів України»:

«— Через некомпетентне та недоброчесне керівництво галуззю українське кіно вимагає потужного інституту громадянського суспільства, який здатний доносити позицію спільноти медійним, юридичним і політичним способом, брати активну участь у громадських радах, громадських обговореннях, висувати кандидатів на керівні посади та впливати на владу з позицій та компетентних рішень, які мають ухвалюватися з урахуванням думки громадськості.

— З погляду міжнародних партнерів, в Україні відсутня головна кіноорганізація, яка має відповідний інтерфейс для спілкування з ними та потенціал для розвитку спільних проєктів, яких так потребує український кінематограф як часів війни, так і післявоєнного розвитку.

— Члени НСКУ, які опинилися у складних життєвих обставинах, не можуть розраховувати на соціальний захист та підтримку Спілки.

— Історія українського кіно для суспільства представлена іменами Олександра Довженка та Сергія Параджанова, але широка аудиторія переважно не знає досягнень українських кінематографістів-членів Спілки.

Для того, щоб відповісти на ці виклики, метою реформи НСКУ має бути:

— створення головної громадської кіноорганізації країни, яка рушить позитивні зміни у кіногалузі, стане захисником інтересів своїх членів, із широким представництвом в органах влади та міжнародних організаціях.

Повернення Будинку кіно провідної ролі у розвитку кінокультури у Києві».

Я згоден із цими ідеями програми розвитку українського кінематографа, зокрема, НСКУ.

Мені, як і багатьом кінематографістам України, звичайно, далеко не байдуже, що нинішнє керівництво Держкіно та Рада з державної підтримки кінематографії (остання вже давно за законом має бути переобрана, але ховається за найулюбленішою сьогодні ширмою «не на часі» — адже війна) не спроможні на подібні новації, та й не дуже в них зацікавлені.

Але важливі не лише структурні зміни; не менш актуальне переосмислення креативних критеріїв, навіть цінностей у кіно. Я бачу дві реальні біди у вітчизняному (та й не лише вітчизняному) кінематографі:

Міфологія замість правди. Але правда потребує образного відображення життя. Це особливо важливо в наші дні та в умовах нашої країни.

Від начебто безневинної міфології до свідомої брехні, фальшування — «дистанція короткого розміру». Наші сусіди-агресори це вже «успішно» довели своїм скоростиглим і фальшивим виробом «Свідок» про події у Бучі торік.

— У неігровому кіно — взагалі зникнення образності. Як будуються в таких стрічках сюжети? «Синхрон» — хроніка, знову «синхрон» — хроніка. І все! І це називається фільмом? По совісті, у кращому випадку це розширений телерепортаж, де все таке не тільки доречно, а й потрібно. Адже у справжньому неігровому фільмі головна дійова особа — режисер. А не журналіст, не ведучий у кадрі. Саме він має створити й показати глядачеві образ. А що таке образ у мистецтві, у кіномистецтві зокрема? Вміти показати в малому велике. В українському неігровому кіно — як у минулому, так і тепер — достатньо імен режисерів-творців: Дзиґа Вертов, Фелікс Соболєв, Арнольдо Фернандес, Анатолій Борсюк, Олександр Коваль, Віктор Олендер, Роман Ширман, Сергій Буковський.

Саме для цього й існують кінофестивалі. На них, крім кіноринку, головним завданням є оцінка реальної художності, а не її метушливо придуманого ерзацу.

В Україні, де проводяться класні кінофестивалі, гостро не вистачає однієї надважливої тематики — Міжнародного кінофестивалю спортивного кіно та ТБ.

Чому такі фільми важливі, особливо в наші дні? Мій і не тільки мій досвід показує, що наші справжні герої — бійці на передовій — потребують не тільки фільмів про себе, при цьому фільмів правдивих, не міфологічних, а й стрічок, книжок про долі героїв вітчизняного спорту. Це ж молоді люди, вони люблять спорт. А хіба лише наші воїни такого потребують?

У чому бачу потенційну фору фільмів про героїв спорту перед іншими темами?

Спорт, як жодна інша сфера життя суспільства, крім найстрашнішої — війни, дарує із самого початку (!) своїм творцям величезний шанс — реальний драматургічний конфлікт як основу сюжету. У всіх інших випадках конфлікт треба вигадувати, складати, а тут він уже позначений: вийшли на поле дві команди, на ринг два боксери — і має бути поєдинок, одні приречені на перемогу, інші — на поразку. Творцям залишилася лише «дрібниця» — грамотно й високохудожньо розвинути подарунок долі — драматургічний конфлікт.

Фільми про спорт можна робити на благо суспільству, а можна і на зло. Режисерка, заодно й актриса, фотохудожниця зі світовим ім’ям Лені Ріфеншталь зняла знаковий фільм «Олімпія» про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні — фільм, який досі визнається Міжнародним олімпійським комітетом (МОК) найкращою картиною на тему спорту. Проте стрічка була зроблена на замовлення Гітлера та Геббельса, і досі не вщухають суперечки, чого в ній більше: уславлення краси спорту чи ідей нацизму.

В останні 10 років у Росії за особистою вказівкою Путіна на держзамовлення зроблені ігрові фільми «Легенда №17», «Рух угору», «Тренер», «Льод», «Лев Яшин. Воротар моєї мрії», «Одинадцять мовчазних чоловіків» (в останній замовник відверто висвічує себе — ФСБ). Безперечно, ці стрічки зняті буквально за лекалами Голлівуду. Тому й касові збори різко перевищують витрати на виробництво стрічок. Але ще важливіший ідейний посил, а він простий як дерево: «Ми росіяни, ми крутіші за всіх!». Можливо, основна частка касового успіху навіть не в рівні режисури, а в тому, що такий девіз до душі горезвісним 80% населення Росії — путіністам. Видно, тому частину цього держзамовлення поспішив продюсувати в минулому справді талановитий режисер і актор, а сьогодні безсоромний пристосуванець до влади та примітивний пропагандист Микита Міхалков.

Такий шовінізм — не наш шлях. Але ми маємо достатньо своїх героїв спорту. Однак таких фільмів — замало, а ігрові можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Вже багато років працює Міжнародна федерація спортивного кіно та ТБ (FICTS) — колективний член МОК. Лише під егідою цієї всесвітньої структури щорічно проводиться 21 (!) міжнародний фестиваль спортивного кіно та телепрограм, зокрема в Мілані, Буенос-Айресі, Пекіні, Ріо-де-Жанейро, Барселоні, Роттердамі, Нагано, Лісабоні тощо. Про авторитет таких форумів свідчить те, що до їхніх міжнародних журі входили і входять зірки світового кіно — Бред Пітт, Роберт де Ніро, Жан-Поль Бельмондо та інші, зірки світового спорту — Пеле, Вейн Гретцкі, Марк Спітц та інші. Наші митці висталяли свої стрічки, вигравали призи. Але виставляли як одинаки та на чужині. Чому не вдома? 

Ми — ініціативна група, серед яких є членкиня НСКУ Валерія Іваненко, досвідчена продюсерка кіно, ТБ та організаторка фестивалів (понад 10 років — Міжнародний фестиваль «Оксамитовий сезон»); зовсім не член НСКУ, але точно спортивний тележурналіст України №1 Валентин Щербачов та наші колеги — розробили концепцію, програму та інші умови для реалізації такого проєкту за участю світових зірок кіно та спорту, напрацювали контакти з керівниками та провідними фахівцями FICST. І нам у відповідь повторювали: «Не на часі». Але ми з цим незгодні. Понад те, ми розробили кілька принципових пропозицій щодо знаходження нових джерел фінансування, пропозицій з просування авторитету такої важливої події в житті вітчизняних культури та спорту, як Міжнародний фестиваль спортивного кіно і ТБ.

Вважаю, що перетворена та оновлена Національна спілка кінематографістів України має бути одним із головних фундаторів такого починання.

Семен Случевський, заслужений журналіст України, член Української кіноакадемії

Ілюстративне фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1098
Читайте також
29.08.2023 13:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
958
10.08.2023 12:49
Сергій Галетій
для «Детектора медіа»
1 025
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду