Про різні аспекти життя української культурної галузі під час великої війни зроблено вже чимало фільмів. Однак театр у цьому сенсі лишається дещо на маргінесі. Між тим, в окупації після 24 лютого 2022 року опинилися сім великих українських театрів, а загалом руйнувань зазнали десятки театральних приміщень.

Сергій Зейналов сам родом із Херсонщини: народився 1994 року в місті Олешки (нині окуповане), там же зняв свою першу ігрову короткометражку, з якою здобув призи на аматорських кінофестивалях в Україні й за кордоном.

«Лишатися (не) можна» Сергій фільмував улітку 2023-го, одразу за тиждень після підриву окупантами греблі Каховської ГЕС. Знімальна група працювала під постійними обстрілами. Для автора додавалася ще й особиста драма, адже на момент зйомок його власна родина перебувала за лічені кілометри від групи — в окупованих Олешках, відрізана повінню після знищення греблі.

«Було відчуття провини, що лишається багато людей, які потребують допомоги, а я виїхала і мені добре». Ці слова акторки Херсонської облдрами Ольги Бойцової, власне, могли би стати мотто для фільму. Тут багато історій, так чи так повʼязаних із вибором, позначеним у назві. Сергій Зейналов розподіляє ці сюжети по трьох паралельних лініях оповіді.

Перша — це безпосередні спогади про окупацію, зафіксовані в традиційній формі інтервʼю на камеру. Тут чи не центральним наратором є головний режисер театру Сергій Павлюк. Він відмовлявся виїздити з міста до останнього. Брав активну участь у координації антиросійських мітингів. Його слова ілюструються кадрами хроніки з окупованих Херсона й Олешок: героїчний протест українців проти озброєних окупантів. Павлюк зізнається, що прийняв рішення про виїзд, коли зрозумів: «Мої дії могли призвести до смерті моїх дітей».

Друга лінія — життя в недавно деокупованому Херсоні. Де вулиці порожніють вже після 15:00, де лишилося тільки п’ять кафе, що працюють, і де театр продовжує діяти. При цьому головна сцена перетворена по суті на волонтерський хаб, а вистави і концерти грають в укритті, в малій залі.

Третій план оповіді — це власне театр. У моновиставі «Борщ» акторка справді варить борщ, розповідаючи про свій досвід життя в окупації, а потім пригощає цим борщем глядачів. Друга вистава поставлена вже в евакуації у Києві та в Кропивницькому у техніці вербатім або «театру свідка»: актори розповідають зі сцени власні історії виживання в окупації — реальні події від першої особи.

Усі ці різні драматургічні ракурси дають на виході обʼємну картину того, що доводиться переживати людям в окупації — стратегії виживання, терор російської влади, конфронтація зі псами путінського режиму, боротьба за власну гідність. Те, що це показано саме очима артистів театру, робить послання фільму ще емоційнішим.

Як каже хтось із героїв: «Ми розібʼємося вщент і лишимося живими». Слова, правдиві для всієї України.

Сергій Зейналов, пряма мова:

— Це фільм-консервація часу. Ми з оператором Ігорем Судаковим їздили Херсоном, наша машина закипала, ми ледь не потрапили під обстріл на березі. Тоді я вперше побачив зруйнований Антонівський міст — дітище мого дідуся-інженера, нашу родинну гордість. Це було пекуче відчуття: дивитися в об’єктив на будинки в Олешках, де у воді заблоковані мої рідні, і розуміти, що нас розділяють лише півтора кілометри Дніпра, плавні, російські дрони та снайпери.

Моєю головною метою було дати голос акторам театру. Зробити так, щоб змогли виговоритися і ті, хто пережив окупацію в місті, і ті, хто був змушений поїхати. Це відверта спроба необхідного діалогу між ними.

Стрічка стала доступною для перегляду в онлайн-кінотеатрі Takflix.