Ганна Маляр: «Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найпершим — воювати інформацією»

Ганна Маляр: «Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найпершим — воювати інформацією»

29 Січня 2024
2766

Ганна Маляр: «Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найпершим — воювати інформацією»

2766
Колишня заступниця міністра оборони — про війну в інфополі, воєнну цензуру, життя в «бункері» та про відвагу говорити й уміння мовчати.
Ганна Маляр: «Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найпершим — воювати інформацією»
Ганна Маляр: «Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найпершим — воювати інформацією»

Понад півтора року Ганна Маляр була «людиною з екрана», одним із головних голосів військово-політичного керівництва країни. Вона говорила про ситуацію на фронті та коментувала події російсько-української війни. Також Маляр координувала стратегічні комунікації Об’єднаних сил оборони України.

Юристка за освітою, викладачка Національної школи суддів України, тренерка зі стратегічних комунікацій у системі СБУ, Ганна Маляр стала заступницею міністра оборони майже перед самим російським вторгненням — у серпні 2021-го. У вересні 2023 року пішла з посади разом з усім керівним складом Міноборони. Новий міністр Рустем Умеров вирішив повністю оновити команду, хоча, за даними «ДМ», спершу розглядався варіант перепризначення Маляр.

Протягом війни доступ журналістів до фронту було суттєво обмежено. І українські, і закордонні медіаорганізації неодноразово скаржилися і на складність отримання акредитації, і на обмеження зон, де вони могли працювати, і на позбавлення акредитації тих, хто потрапляв у ці зони. Це призвело до низки скандалів і заяв: наприклад, воєнкори вимагали скасувати негласні списки, за якими лише обрані медіа могли працювати на певних напрямках; також медіаспільнота була обурена  появою фото Ліберових із лівого берега Херсонщини, закритого для роботи журналістів. Ганна Маляр коментувала подібні випадки.

В інтерв’ю «ДМ» ексзаступниця міністра оборони відповідає на критику, розповідає про прогалини у комунікаціях, найгучніші інформкампанії минулого року та про те, чи потрібен телеграм, тощо.

— Пані Ганно, чим ви займаєтеся після того, як залишили посаду заступниці міністра оборони?

— Оскільки я працюю з інформацією, то розумію, що в нас є ще дуже багато невідпрацьованих ділянок, зокрема в комунікації з іноземними країнами. На запрошення західних партнерів я побувала в кількох відрядженнях, провела серію зустрічей і лекцій для репортерів і документалістів, які висвітлюють нашу війну. Працюю, зокрема, з німецькими документалістами та німецьким телебаченням для того, щоб показати, як війна змінила українців, які наші сильні сторони у цій війні, а не лише те, як ми потерпаємо.

Я зрозуміла, що в Європі та США є величезна прогалина в інформуванні про Україну. Згадки про Україну є на рівні новин, але немає пояснень, ширшого контексту і, як говорили мені німці, французи, американці, з якими я зустрічалася, їм узагалі бракує українського контенту в інформаційному полі.

Ганна Маляр, фото з архіву Мілітарі Медіа Центру МО

— Що зараз найбільше цікавить західних журналістів і документалістів?

— Вони цікавляться, як висвітлювати війну, щоб, з одного боку, це дивилися в їхніх країнах, з іншого — щоб не зашкодити Україні. Україна у цій війні набула унікального досвіду, якого не мала жодна країна з часів Другої світової. Крім того, ми воюємо в епоху високих технологій і розквіту соціальних мереж. І все це дуже цікавить іноземних журналістів і документалістів.

Війна показала дуже багато інформаційних несподіванок. Приміром, росіяни воюють дуже емоційно, не холоднокровно. Так, якщо ми чимось хизуємося чи радіємо, приміром, повідомляючи, що відновили якийсь об’єкт після ракетного обстрілу, росіяни зазвичай хочуть туди влучити ще і ще, й іноді їм це вдається. Не завжди ці удари мають воєнну доцільність.

Біля розбомбленого російськими ракетами будинку в Харкові. Осінь 2022 року.
Фото з архіву пресслужби МО

Іноземні медійники цікавляться способом подачі інформації про зброю. У 2022 році величезний ажіотаж був довкола цієї інформації. Партнерам було важливо, щоб ми показали, як їхні озброєння проявили себе на полі бою. Деякі блогери та лідери думок за допомогою своїх джерел серед військових отримували інформацію про нові надходження зброї та намагалися повідомити про це швидше, ніж офіційні особи держави. Але в ідеалі ворог не має знати, що в нас на озброєнні та хто, коли й скільки чого нам передав.

Тут дуже складно прописати чіткі правила комунікації, кожен випадок допомоги зброєю потребує окремого підходу. Одні держави готові до публічності у цій темі, інші — навпаки.

Також нове в інформаційній сфері — опис подій безпосередньо з поля бою. В епоху смартфонів військові знімають відео «для родичів», родичі зливають це в інтернет — і таким чином ворогу стає відомим розташування позицій, нова техніка тощо. Великий масив інформації про ситуацію на фронті ворог бере з відкритих джерел. Це перший момент, на який я звертаю увагу іноземних медійників.

Фото з архіву Мілітарі Медіа Центру МО

— Як сталося, що від початку великої війни саме ви, людина цивільна, стали голосом військового командування та Сил оборони та як ви почувалися в цій ролі?

— Військові повинні надавати фактаж (те, що Генеральний Штаб робить щодня), але військові не можуть коментувати власні дії, надавати інтерпретації та тлумачення. Це повинні робити цивільні. Коли повідомляється, що на такому-то напрямку було стільки-то обстрілів чи стільки-то атак, використані такі-то боєприпаси тощо, цей фактаж цивільній людині мало про що говорить. Тому Міністерство оборони взяло на себе цю інформаційну роботу та пояснювало все це. Я ж була заступницею міністра, у сферу відповідальності якої входила, зокрема, і комунікаційна робота.

Треба пам’ятати, що війна — це не лише перемоги. За майже два роки були різні ситуації, важкі та неприємні. Зрозуміло, що про такі речі краще, щоб говорили не військові посадовці, а цивільні. Гадаю, я змогла знайти правильні слова, щоб коментувати вкрай болісні події.

Першим випробовуванням був Маріуполь, травень 2022 року, коли треба було вийти та публічно пояснити те, що є дуже болісним для всіх нас: оборонці Маріуполя повинні перейти на територію Росії та потім чекати на обмін. Пам’ятаю, цю заяву ми записували на військовому телебаченні вночі. Заява була дуже важка в моральному сенсі. Ризики були серйозні й у самій ситуації, і навіть у тому, як про це говорити. Але було розуміння, що раптом що — все каміння полетить у мене, а не у військових.

 

Зараз частина оборонців Маріуполя звільнена, частина ще в полоні. На жаль, чимало українців думають, що таке спричинили відповідальні посадовці у Києві. Або ж вони, ці посадовці, не докладають достатньо зусиль для звільнення всіх захисників Маріуполя.

Хочу сказати, що обміни полоненими Україна якраз дуже ефективно відпрацьовує. Від початку повномасштабного вторгнення у нас було налагоджено серйозну державну систему з повернення полонених, якою опікується Координаційний штаб при ГУР Міноборони. Також великі зусилля до процесу обміну докладає й Офіс Президента. Але в цьому процесі є друга сторона — Росія, тому не все можемо робити так, як хочеться.

Нарада комунікаційників ЗСУ, березень 2022 р. 
Фото пресслужби МО

— Як вибудовувалися стратегічні комунікації в перші тижні війни? Як вдалося досягти того, що всі канали й інформаційні ресурси Міноборони, Генштабу, родів військ тощо швидко заговорили «єдиним голосом»?

— Ставка Верховного головнокомандувача доручила мені скоординувати інформаційну роботу відомств, підрозділи яких забезпечують оборону держави, — це і Міністерство оборони та Генштаб, і Нацгвардія, СБУ, ДСНС, прикордонники, поліція. Я координувала інформування про перебіг подій саме на війні. Цю стратегічну державну комунікацію мені довелося будувати з нуля, коли почалося велике вторгнення.

Яким чином це відбувалося? У мене були щоденні ранкові наради з представниками підрозділів, які відповідальні за інформаційну роботу. На таких нарадах були присутні також представники ГУР, підрозділів безпеки інформації Збройних Сил. Зі Збройними Силами такі наради ми проводили фактично з перших тижнів вторгнення, за участю представників інших силових відомств — трохи пізніше. Ми аналізували вчорашній інформаційний день, планували сьогоднішній, координували, яку інформацію яким чином подаватимемо відповідно до потреб фронту — й уже вранці всі спікери, які виходили в ефір чи коментували щось для медіа, говорили «одним голосом».

Під час війни завдання інформувати стає другорядним, а найперше завдання — воювати інформацією. Я регулярно зустрічалася з Валерієм Федоровичем Залужним, і ключові завдання — де потрібно було інформаційно підтримати, допомогти — це були завдання від ЗСУ. Ми з Валерієм Федоровичем координували стратегічні кроки перед початком певної операції.

Ганна Маляр та Валерій Залужний, березень 2022 року. Фото з архіву Ганни Маляр

— Жили в бункері?

— Звісно, перші місяці я жила і працювала в укритті, разом із Генштабом, головнокомандувачем. Але інформаційників там не було, окрім радниці Головкома Людмили Долгановської та мене. З комунікаційниками оперативного рівня ми зустрічалися або онлайн, або збиралися у більш-менш безпечних точках.

Перші місяці від початку повномасштабного вторгнення ми постійно змінювали місця дислокації та не перебували у своїх кабінетах. З 24 лютого у своєму робочому кабінеті я вже не була. За перший рік у мене було 5 робочих кабінетів, розкиданих Києвом, і ніхто не повинен був знати, де вони розташовані.

— Де перебувала в цей час ваша родина, ваш син-школяр?

— Родина під час звільнення Київщини перебувала на заході України — і чоловік із дитиною, і батьки. На жаль, не витримала випробування евакуацією наша домашня улюблениця — чилійська білочка. Тваринка наша загинула від серцевого нападу у сина на руках. Ці білки дуже чутливі до переїздів і зміни обстановки, тому, на жаль, ось так.

Звісно, це був складний період для моєї сім’ї, бо всі дуже хвилювалися за мене. Це реалії багатьох українських сімей, і я не була винятком.

— Перед нашою розмовою я переглянула ваш телеграм-канал і побачила, що в кількох останніх дописах була, як мені здалося, ексклюзивна інформація з фронту. З вами й зараз військові діляться такою інформацією? Ви підтримуєте контакти з командувачами ОСУВ, із головкомом?

— Так, безумовно, я спілкуюся і зараз із військовими, адже минуло два роки роботи разом, із багатьма склалися міцні людські стосунки. Подеколи військові звертаються до мене за порадами у сфері, в якій я працювала, і я допомагаю в комунікаціях.

Але навіть якби я не мала жодної інформації й аналізувала лише відкриті джерела, я все одно розуміла б, що відбувається. Я бачила, як це виглядає за лаштунками і як — публічно, тож для мене не є проблемою реставрувати події з тих офіційних повідомлень, які я чую.

У командному пункті з генералом Олександром Сирським. Фото з архіву пресслужби МО

— Ще у 2022-му я чула, що ви самостійно ведете свій телеграм-канал, пишете тексти. Це правда?

— Так. Усі тексти я пишу сама. Ніхто ніколи не вів мої соціальні мережі. Навіть коли була на посаді заступниці міністра, попри критичний брак часу, всі тексти писала сама. І ті, з якими виходила публічно, я писала самостійно, використовуючи, звісно, фактаж, який давало військове командування. Для мене писати — це як повітря, це мене надихає.

— Поговорімо про канали передачі офіційної інформації. Від початку повномасштабного вторгнення телеграм злетів, як космічна ракета: майже 40% його української аудиторії прийшли після 24 лютого 2022-го, адже саме там були найсвіжіші новини про війну, зокрема й офіційні. Військово-політичне керівництво цілеспрямовано і свідомо обрало телеграм для цих цілей? Чи зважили на те, що це російська платформа? І на те, що таким чином мимоволі було розширено поле, де фактично не існує правил і відповідальності за подану інформацію?

— Тут дві тези. Ми живемо в такому світі, коли держави втратили монополію на інформацію. Якби така війна розпочалася років 20 тому, то держава контролювала б усю інформацію, військовим діям було б надано чітко спланований, рафінований інформаційний супровід, з усіма наративами та пропагандою. У наш час жодна держава не має можливості цілковито контролювати інформацію, як це було під час Другої світової. Технологічний прогрес позбавив державу можливості контролювати інфопростір.

Друга теза. Сьогодні немає жодного інформаційного майданчика чи інструмента, який міг би охопити всю аудиторію. Тому в перші місяці війни акцент було зроблено на тому інструменті, який був масовим і з яким можна було швидко та просто працювати. Так сталося, що наша війна «припала» на пік популярності телеграму. У нас не було часу щось вигадувати. Ми швидко скористалися тим, що є, і насамперед телеграмом.

Мій телеграм-канал тоді лежав майже «мертвий». Іноземні журналісти спонукали мене його реанімувати. Вони сказали, що їм зручніше, аби я викладала інформацію в телеграмі. І треба віддати належне: все, що я писала в ті місяці на своєму каналі, наративи нашої війни, — розліталося по західних медіа та широко цитувалося.

Утім, впливовість певної соціальної мережі тимчасова. Колись були популярними ЖЖ, фейсбук, зараз — телеграм і тікток, але ця історія теж мине.

У мене теж є питання: що буде, коли ми переможемо, з усіма телеграм-каналами, які розкручені винятково завдяки фото й відео з окопів? Таких каналів дуже багато, їх ведуть із лінії фронту й вони є анонімними. Будьмо відвертими: це переважно бізнес. Разом із тим є дуже цікаві канали, які ведуть самі бійці.

З військовими на Куп'янському напрямку. Фото з архіву пресслужби МО

— «Заробітчани» перестануть заробляти на трансляції війни та почнуть заробляти на чомусь іншому. Пані Ганно, скажіть, а чи були створені анонімні канали у соцмережах, розраховані на пропаганду в Україні та контрпропаганду в Росії? Як вони впоралися з цією місією?

— Міністерство оборони не створювало таких каналів. Що стосується пропаганди, то, звісно, є дуже широкий інструментарій, і якусь частину роботи проводять непублічно. У Збройних Силах є Сили спеціальних операцій, і ось там є підрозділи, які працюють — скажімо так — із різними інформаційними проєктами.

У перші дні війни ми разом із кількома силовими відомствами та Мінцифри зорганізувалися та відпрацювали спільно багато інформаційних операцій, зокрема, й на території ворога. На волонтерських засадах долучилися айтівці та приватні компанії, які працюють у сфері реклами. Були потужні інформаційні операції, які досягли серйозних результатів. Це дуже круті речі, про які можна буде сказати вже після війни. Їх не можна відкрити зараз, бо це наші технології, ми з ними ще працюємо.

— У перші місяці війни ще одним ефективним способом розповсюдження офіційної інформації був марафон «Єдині новини». Натепер марафон втратив значну частину глядацької аудиторії та зазнає аргументованої критики. Чи потрібен він зараз, а якщо так, то навіщо?

— Існують нормативні акти, документи, плани оборони тощо, які встановлюють, що повинна робити держава, відомства, міністерства, підприємства під час воєнного стану. Це комплекс документів, у якому повністю розписано життя держави під час війни.

Усі хвилюються, що Україна не перейшла на військові рейки. Насправді ми на них перейшли, просто мало хто знає, бо це секретні нормативні акти. У них також ідеться і про інформаційну політику, зокрема передбачено доволі жорстке регулювання інформаційної сфери згідно з завданнями та потребами воєнного часу.

— Вибачте, а коли ці нормативи було укладено?

— Задовго до того, як почалося повномасштабне вторгнення. Коли ми всі ці документи підняли, то зрозуміли, що «по-писаному» — ні, це не працюватиме. Знайшли оптимальну на той момент формулу — марафон. Його можна критикувати скільки завгодно, але на той час це було оптимальне рішення. Це було правильне рішення.

Ганна Маляр. Фото з архіву Мілітарі Медіа Центру МО

Втім, що б ми не зробили — якщо це нормально функціонує рік-два, то стануть помітними помилки, стане зрозуміло, що треба покращити. Можливо, настав час внести корективи й у функціонування марафону.

Водночас повномасштабна війна показала, що за багатьма параметрами ми втратили тільки через те, що виставляємо надміру інформації, і це дуже шкодить військовим. Навіть були випадки зриву операцій через оприлюднення певної інформації, яка стосується війська, оборони. Українці стали плутати потребу інформування з бажанням хайпувати, стати першим носієм новини. Приміром, я стикалася з тим, що в гонитві за ексклюзивністю люди розкривали секретну військову інформацію.

Не забувайте, що ми відмовилися від запровадження воєнної цензури. Західні партнери питали у нас: а чому ви не запровадили воєнну цензуру?

— «А це можливо у ХХІ столітті?» — такою була відповідь?

— Так. Крім того, я спробувала уявити реакцію українського суспільства та зрозуміла, що наші люди радше готові програти війну, аніж відмовитися від свого бажання про все на світі говорити. Я, звісно, утрирую, але це недалеко від реалій. Тому ми пішли іншим шляхом — розмовляти, переконувати суспільство. І, треба віддати належне, українці дуже швидко опанували правила інформаційної безпеки. Окрім тих, для кого інформація з фронту стала заробітком під час війни.

— Скажіть, будь ласка, чим було продиктоване рішення про встановлення трьох кольорових зон для роботи акредитованих журналістів? Колеги продовжують нарікати на те, що «червона» зона — це до 5–7 км від нуля — є закритою для роботи знімальних груп. Утім, відомі факти, коли окремі журналісти, зокрема, закордонні, якимось чином потрапляли в цю зону.

— Питання допуску журналістів у зону бойових дій — це повноваження ЗСУ. І акредитацію журналістам дає ЗСУ. Міноборони ніяк до цього процесу не дотичне. ЗСУ в цьому питанні керуються насамперед критеріями безпеки військової операції та людей, які їдуть у зону бойових дій, які їх супроводжують і які вже там перебувають.

Ворог відстежує пересування в зоні бойових дій, і в нас були випадки, коли за пересуванням знімальної групи ворогу стало відомо, де розташовані певні зразки озброєння. І були наслідки. Система трьох зон — «червоної», «жовтої», «зеленої» — була розроблена ЗСУ спільно з журналістами, Спілкою журналістів та ІМІ.

Зрештою, ця система лягла в основу відповідного наказу Головнокомандувача. До «червоного» сектору ЗСУ ще донедавна відносили лише стратегічні військові об   ’єкти. Як зараз — я не можу коментувати.

— Сьогодні нагальна проблема — мобілізація. Її чомусь не комунікували ні восени 2022 року, після того, як у Росії було оголошено мобілізацію, ні у 2023-му. Те, що потреба йти до війська не була акцентована, створило ілюзію в хлопців, котрі зараз сидять у сусідньому кафе, що можна розслабитися в тилу, а «боги у формі ЗСУ» забезпечать їм спокійне життя. Як вам здається сьогодні, чи це була правильна політика — не комунікувати тему мобілізації?

— На початку 2022 року був указ Президента про мобілізацію. З подачі самих ЗСУ встановлюється план, скільки людей треба призвати, яка є потреба. За цим планом рухалися. На початку війни додаткових стимулів не потрібно було, тому що багато людей рушили добровільно у військо. Що буде на другий рік повномасштабного вторгнення, ніхто не міг точно передбачити. Дехто припускав, що ми вже й переможемо до того часу.

Мобілізація відбувалася за планом, жодних збоїв не було. Зараз ми вже бачимо, що потрібні люди.

Для перемоги у війні потрібні люди та зброя. Це не український феномен, це очевидні речі, всім зрозумілі. Як і те, що у нас людей і зброї значно менше, ніж у Росії. Я про це практично в кожному своєму виступі говорила. Доросле суспільство повинно розуміти, що нам потрібні люди та зброя. Тобто у цій темі не можна говорити з суспільством, приховуючи реалії.

У звільненому Ізюмі, вересень 2022 року

— Багато експертів критикували кампанію, що почалася в березні 2023 року з інформаційного «розкручування» контрнаступу. Аргумент критиків — в українців було сформовано завищені очікування, тож коли контрнаступ не приніс запланованого результату, суспільство зазнало більшого розчарування. Як ви сьогодні оцінюєте ту інформаційну кампанію?

— Міністерство оборони навпаки гасило цю тему. Ми випустили кілька вірусних роликів про те, що плани люблять тишу. І в медіа ми також намагалися зняти цей ажіотаж поясненнями та коментарями.

— Мені здавалося, що в тих роликах Міністерство якраз натякало про контрнаступ.

— Ні.

— Офіс Президента ініціював «інформаційний контрнаступ»?

— Дивіться. Перегріли не ми (Міноборони — «ДМ»). Ми говорили про це. Навіть кілька разів міністр (Олексій Резніков — «ДМ») у своїх публічних коментарях зауважував, що тема надто перегріта. Мені здається, що саме суспільство підігрівало цю тему, жило очікуванням. Ажіотаж підняли наші та західні медіа. У перші дні наступу Міністерство всіма способами відводило увагу від початку операції, бо так потрібно було військовим.

Є інший бік цієї історії: природно, у кожного українця є шалене бажання нарешті звільнити наші території — отож, чи говорилося б офіційно про контрнаступ, чи ні, такі очікування були абсолютно в кожного. Так само як вони є зараз. Гадаю, на початку минулого року ці очікування базувалися на вдало проведених у 2022 році операціях з оборони Києва, зі звільнення північних областей, Харківщини та правобережжя Херсонщини.

Це війна. А на війні не буває так, як у казці. Взагалі дивно, що не маючи підтримки з повітря, ми у 2023-му наступали. У нас втрати були у 5–8 разів меншими, ніж у ворога, хоча за законами військової науки сторона, яка наступає, зазнає значно більших втрат, ніж та, що обороняється.

Розглядати в чорних фарбах цю історію з «перегрівом контрнаступу» геть не варто. Думаю, військові свої висновки з цього зробили. Воюємо далі.

— Лідери думок і журналісти все частіше порушують питання щодо оприлюднення прізвищ загиблих воїнів, а, відповідно, йдеться про оприлюднення загальних бойових втрат. У нас ця інформація є закритою. Чи варто її розкривати принаймні частково?

— До повномасштабного вторгнення у Залі пам’яті Міністерства оборони щоранку о 9:00 проходив ритуал пам’яті загиблих із 2014 року — і називали прізвища всіх, хто загинув у цей день. На цих ушануваннях завжди були присутні заступники міністра, родичі загиблих. Ніхто не був забутий і не буде забутий.

Зараз, звісно, йдеться про іншу кількість загиблих. Це не можна приховати, бо йдуть виплати, у загиблих є родичі...

Генеральний Штаб установив, що ми не маємо права до кінця бойових дій оголошувати цю цифру, це державна таємниця.

Одна з причин — з воєнної точки зору ці цифри дають багато зайвої інформації ворогу. Чому? Коли йде, наприклад, бій чи операція, від кількості загиблих і поранених зокрема залежать рішення, як діяти далі. Є порогові цифри, після яких підрозділу не дадуть команду йти вперед або зупинять бойові дії. Є показники, за якими підрозділ вважається небоєздатним при певній кількості загиблих і поранених. Таким чином можна прорахувати, як буде діяти протилежна сторона.

Кількість загиблих офіційно була оприлюднена лише один раз, улітку 2022 року. Одна громадська ініціатива вирішила, що держава злочинно приховує втрати та почала збирати дані в усіх родичів, щоб приблизно розрахувати кількість загиблих. Ми знали, що ось-ось ця інформація вийде публічно — і тоді Головком на випередження оприлюднив кількість загиблих. Це було на Форумі ветеранів (серпень 2022 року, Валерій Залужний назвав кількість 9 тисяч загиблих воїнів «ДМ»). Відтак ми звернулися до громадськості з закликом не оприлюднювати такі дані не тому, що держава їх приховує, а тому, що це будуть інформативні показники для ворога.

— Що нам треба зробити, щоб перемогти? Мається на увазі, що треба зробити в інформаційному полі?

— Глибше працювати. До призначення на посаду я декілька років була тренеркою підрозділів Служби безпеки з виявлення спецоперацій Росії у нашому інформаційному полі та знешкодження таких операцій. У нас зараз усі переймаються російською пропагандою та цікавляться, що там росіяни у себе транслюють про війну. Цим не треба перейматися, бо це не являє для нас небезпеки. Вони можуть вигадати факти й події та загалом робитимуть це незалежно від того, що ми тут, в Україні, про це думаємо. Їх дратує саме існування України як незалежної держави, і цей тригер — стрижень їхньої пропаганди.

Нам треба перейматися тим, як росіяни працюють на нашому інфополі. А вони працюють доволі професійно, запускаючи у суспільство дискусії, які ми заковтуємо, наче риба гачок із приманкою, тому що нам не дай їсти — дай посваритися, подискутувати й обов’язково висловити публічно свою позицію. Ми, українці, в усі ці дискусії занурюємося так, що інколи втрачаємо життєво важливі для нашої держави інтереси.

Приклад такої спецоперації росіян — дискусія, запущена у 2000-х роках про те, чи потрібна Україні призовна армія. Теза про те, що Україні не потрібні строковики, а потрібна професійна армія, було впроваджено досить вправно. Їм вдалося переконати наше суспільство, що призовники нам не потрібні. І Янукович (на той час президент України — «ДМ») за кілька тижнів до Майдану видав указ, яким ліквідував строкову службу, відтак у військкоматах познищували документацію. Так росіяни готувалися до війни.

Вони понад 10 років вели цю кампанію, залучили когось напряму, а когось використали «втемну» — і безліч українських експертів і політиків на цій темі робили собі публічний капітал. Коли сюди приїздили генерали країн НАТО, вони наполягали на думці, що Україні потрібна водночас і призовна, і професійна армія. Професійна — для мирного часу, а система «призовної армії» — на випадок війни.

Отакі спецоперації треба знешкоджувати та виявляти. Це системна серйозна робота, а не картинки у фейсбуці.

Крім того, важливо говорити з суспільством. Говорити, як із дорослими. Дивись, у тебе є всі шанси залишитися без своєї держави. Неодноразово так було, коли у війні з Росією ми залишалися без державності. Зараз не може бути так, що хтось воює або допомагає фронту, а хтось тихенько перечекає — інакше можемо втратити державу. Кожен повинен щось робити для перемоги.

Головне фото з архіву Мілітарі Медіа Центру МО

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2766
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду