18:00
Четвер, 23 Січня 2020

Абсурд на абсурді. Експерти про законопроект про дезінформацію

1 853
Медіаексперти критикують драконівські штрафи, поділ на професійних і непрофесійних журналістів, розмите визначення дезінформації та інші новації. Опитування «Детектора медіа», частина 1.
Абсурд на абсурді. Експерти про законопроект про дезінформацію
Абсурд на абсурді. Експерти про законопроект про дезінформацію

17 січня міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський і його перший заступник Анатолій Максимчук презентували основні положення законопроєкту про протидію дезінформації, який розробило міністерство. А 20 січня на сайті міністерства оприлюднили порівняльну таблицю нового законопроєкту.

Серед новацій – мільйонні штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

28 січня міністерство хоче обговорити законопроєкт з представниками ЗМІ, профільних інституцій і громадських організацій, медіаекспертами та медіаюристами. На розгляд уряду проєкт хочуть внести до 28 лютого, на розгляд парламенту – в березні.

Свій аналіз основних положень законопроекту вже представив Інститут масової інформації. «Детектор медіа» продовжив дистанційне «обговорення» законопроекту з іншими медіаюристами, медіаекспертами та журналістами. Ми поставили їм такі запитання:

1. Ваша оцінка основних новел законопроєкту про протидію дезінформації: штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

2. Чи згодні ви з термінологією, запропонованою в законопроєкті? Чому?

3. Які ризики ви бачите для журналістів і медіа в законопроєкті?

4. Які норми ви пропонуєте однозначно прибрати, які - переглянути, а які вважаєте прогресивними?

5. На вашу думку, чи такий закон допоможе досягнути мети - ефективно протидіяти дезінформації? Чому?

У першій частині опитування свої міркування висловили: Людмила Панкратова (ІРРП), Олександр Бурмагін (Платформа прав людини), Юлія Каздобіна (Українська фундація безпекових студій), Олексій Панич (наглядова рада НСТУ).

Людмила Панкратова, керівниця юридичного напрямку Інституту розвитку регіональної преси:

Загальне враження щодо законопроекту про дезінформацію – хочеться процитувати класиків: «Быстро только кошки родятся». За такий короткий час без залучення експертів громадянського суспільства, без контактів з розробниками законопроекту «Про медіа» (оскільки ці два законопроекти між собою явно не дружать) розробити якісний закон не вдалося. Мушу погодитися з більшістю експертів, які вже висловилися з цього питання: метою законопроекту було не запобігання/боротьба з дезінформацією, а, радше, «упокорення» журналістів, намагання привести всіх до «одного знаменника», а хто не хоче – просто не буде входити у нову систему координат.

1. Ваша оцінка основних новел законопроєкту про протидію дезінформації: штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

Штрафи, встановлені в статті 55 закону, є просто драконівськими. Найменший штраф обраховується 5 мінімальними зарплатами, що на сьогодні становить 4723х5=23 615 грн, фактично, найменший штраф складає 1000 доларів. Найбільший штраф – 1 тисяча мзп, тобто 4 723 000. У порівнянні з заробітними платами журналістів, такі штрафи явно спрямовані на те, щоб залякати журналістів, медіаучасників і всіх, хто поширює інформацію. Штрафів таких розмірів у законодавстві України я не знаю. Штрафи на телеканали (!) , які накладаються Нацрадою у межах її повноважень, не просто значно менші, а менші, ніж найнижчий запропонований штраф у статті 55.

Зараз у законопроекті дві статті з однаковою нумерацією:

Стаття 55. Порушення вимог щодо прозорості поширювачів масової інформації, що поширюють масову інформацію в мережі Інтернет або з використанням сервісу обміну миттєвими повідомленнями.

Стаття 55. Відповідальність за порушення вимог цього Закону.

Я думала, що помилилася, але перевірила і зрозуміла – справді дві. Це звісно, технічна помилка, але вона яскраво ілюструє мою першу тезу – про швидкість підготовки закону з обмеженими ресурсами.

Кримінальна відповідальність за поширення дезінформації також виглядає як охолоджувальний ефект, оскільки визначення, запропоновані в законі, досить широкі, вони можуть включати будь-яку інформацію і застосовуватись вибірково.

І розміри штрафних санкцій і санкції у вигляді позбавлення волі за поширення дезінформації є заходами, які явно непропорційні у розумінні міжнародних стандартів свободи висловлення. А пропорційність покарання є одним з головних критеріїв, які Європейський суд з прав людини застосовує, щоб визначити, чи було порушення статті 10 Європейської конвенції про права людини.

У законопроекті є два визначення:

  • «дезінформація – недостовірна інформація з питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля»;
  • «недостовірна інформація – неправдиві відомості про осіб, факти, події, явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них неповні або перекручені».

Обидва ці визначення не відповідають критерію правової визначеності, який є складовою верховенства права. Ці формулювання достатньо нечіткі, вони можуть бути застосовані до будь-якої інформації, зокрема й до тієї, яка може не сподобатися представникам органів державної влади, публічним особам, просто громадянам. Адже частина 6 статті 22 законопроекту встановлює, що перевірка достовірності включає «перевірку інформації у її власника» плюс встановлення офіційного джерела інформації та відсутність заяв на сайті Уповноваженого стосовно дезінформації.

Уявімо, що фігурант журналістського розслідування, відразу після того, як до нього звернулися журналісти, подає таку заяву до Уповноваженого і на сайт відразу ставлять таку заяву. Це може відбуватися дуже швидко, ще до виходу розслідування. Відповідно, така публікація вже може потягти на штрафні санкції в надзвичайно великому розмірі. Це вбиває журналістику критичну, розслідувальну, будь-яку, яка буде не подобатись владі.

Створення саморегулювання – благородна мета. Але закон не створює умов для того, щоб журналісти гуртувалися навколо стандартів, а жорстко нав'язує таку організацію. Ми завжди пам'ятали про те, що вхід до професії журналіста є вільним – незалежно від освіти, досвіду, отримання основного чи додаткового доходу від журналістики. Нам пропонують фактично ліцензування професії. А також дискримінацію – «професійні журналісти» будуть мати значні переваги перед «непрофесійними».

4. Які норми ви пропонуєте однозначно прибрати, які – переглянути, а які вважаєте прогресивними?

Закон не може бути зареєстрований у такому вигляді.

5. На вашу думку, чи такий закон допоможе досягнути мети – ефективно протидіяти дезінформації? Чому?

Побороти дезінформацію жорстким контролем всього контенту неможливо, оскільки жодного ресурсу для перегляду цього контенту просто не вистачить, а запропоновані процедури занадто неповороткі і нежиттєздатні.

Олександр Бурмагін, виконавчий директор ГО «Платформа прав людини»:

1. Ваша оцінка основних новел законопроєкту про протидію дезінформації: штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

Моя загальна оцінка – законопроект містить дуже багато ризиків. Ми з колегами-медіаюристами розбили його по частинах, будемо робити більш детальний аналіз з точки зору міжнародних стандартів, з точки зору Конституції України.

При першому прочитанні є кілька вузлових моментів, які викликають великі побоювання. Є питання щодо створення примусової Асоціації професійних журналістів, поділу журналістів на два класи – професійних і непрофесійних. По суті непрофесійні будуть дискриміновані по відношенню до професійних. Повноцінний захист і гарантії будуть тільки у так званих професійних журналістів, які відрізняються від непрофесійних тільки тим, що є членами Асоціації, яка буде начебто добровільним об'єднанням громадян за професійною ознакою і буде створюватися в порядку, передбаченому законом.

Великий комплекс питань – щодо притягнення до відповідальності і щодо розмірів цієї відповідальності, щодо тюремних термінів. Штрафи в деяких випадках обчислюються мільйонами – наскільки вони пропорційні порушенню?

Є питання з приводу того, що будь-яка людина у фейсбуку за цим законопроектом буде вважатися поширювачем інформації. Вона повинна буде розміщувати інформацію, що ідентифікує її дані. У цієї людини буде обов'язок перевіряти всю інформацію, котру вона розміщує. Ми навіть не говоримо про блогерів – ідеться про звичайних юзерів соціальної мережі.

Ще одне ключове питання – це статус і взагалі діяльність Уповноваженого з питань інформації. Спочатку говорили, що це повинен бути омбудсман в інформаційній сфері. Але те, як виписано норми про нього, не відповідає вимогам і стандартам у сфері діяльності омбудсмана – тобто Уповноваженого з прав людини. Тому що по суті Уповноважений з питань інформації – це орган виконавчої влади, він призначається Кабміном і має відповідні повноваження. По суті він буде займатися не захистом прав якихось конкретних людей або груп людей, чим займаються омбудсмани, а буде захищати інтереси суспільства і держави.

2. Чи згодні ви з термінологією, запропонованою в законопроєкті? Чому?

Визначення дезінформації не відповідає міжнародним принципам і є небезпечним, тому що його можна застосовувати як «вліво», так і «вправо». Ризики полягають у тому, що під визначення дезінформації потрапляє практично будь-яка інформація «з питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля».

Визначення журналіста – застаріле, з нього випливає, що журналістом є будь-хто, хто збирає, поширює, редагує, без будь-яких інших ознак. Будь-який користувач фейсбуку теж потраплятиме під визначення журналіста. Точно не може бути класів і каст журналістів – професійних і непрофесійних.

Також у законопроекті подається визначення масової інформації, а воно вже є в чинному законі про інформацію в статті 22.

4. Які норми ви пропонуєте однозначно прибрати, які - переглянути, а які вважаєте прогресивними?

На мою думку, необхідно прибрати індекс довіри і маркування матеріалів за заявами до Уповноваженого. Це дуже дивна модель. Це маркування може бути використане як тролінг проти професійних і нормальних медіа, які змушені будуть кожен свій матеріал маркувати.

Переглянути потрібно санкції та порядок їх застосування. Потрібно коригувати статус Уповноваженого, і взагалі визначатися з цією моделлю. Але найголовніше – це, звичайно, визначення дезінформації, тому що воно є ключем усіх тих змін, які пропонують. З цього потрібно починати, потім думати, як продовжувати в іншому.

Але я не думаю, що протягом місяця можна якось косметично виправити всі хиби і відправити законопроект на реєстрацію. Потрібно починати з принципів, моделей і визначень.

5. На вашу думку, чи такий закон допоможе досягнути мети - ефективно протидіяти дезінформації? Чому?

Я маю великі сумніви в цьому. На мою думку, питання дезінформації, її небезпеки, запобігання їй та боротьби з нею не повинні стосуватися приватних питань, повинні більше стосуватись аналітики, визначення наративів, джерел. Це має бути робота аналогу Stratcom (Передовий центр НАТО з питань стратегічних комунікацій. – ДМ), із залученням експертів з громадського сектора. Найбільша небезпека дезінформації – коли вона спланована і її намагаються поширити будь-яким способом. Уповноваженого з тим інструментарієм, який прописаний у законопроекті, явно недостатньо для запобігання. Уповноважений може просто захлинутися в скаргах або виловлювати окремі статті на веб-ресурсах і не бачити загальної картини в цілому: хто як планує і вводить в інформаційне поле України ті чи інші меседжі, наративи тощо.

Юлія Каздобіна, очільниця «Української фундації безпекових студій»:

1. Ваша оцінка основних новел законопроєкту про протидію дезінформації: штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

У випадку самоврядування та Уповноваженого треба розрізняти ідею та її імплементацію. Ідея Уповноваженого, який захищатиме суспільний інтерес, як і ідея самоврядної організації, яка буде встановлювати стандарти та стежити, щоб її члени дотримувалися цих стандартів, є непоганими. Але диявол, як говорять, у деталях. Ані такий уповноважений, ані така організація, скоріш за все, не будуть дієвими, адже вони не викликатимуть довіри у суспільстві.

Уповноважений призначається Кабінетом Міністрів за поданням одного з трьох міністерств, отже, не є незалежним. Він має моніторити інформаційний простір та реагувати на випадки поширення дезінформації. Таких випадків величезна кількість. Отже, Уповноважений або потребуватиме значних ресурсів, що у нашому випадку навряд чи можливо, або реагуватиме вибірково. І це підсилюватиме недовіру. Також, до повноважень Уповноваженого належить встановлення критеріїв довіри до медіа. Тобто, по факту виходить, що уряд вказує громадянам, кому вони можуть довіряти. Більше того, Уповноважений встановлює критерії організацій, які перевіряють медіа на доброчесність. Знов-таки, намір відзначити медіа, які працюють доброчесно, є позитивним. Але запропонованим чином довіри до медіа не побудуєш, адже у нас, в першу чергу, нема довіри до держави.

Запропонована процедура створення журналістської організації виглядає доволі дивно. Згідно із законопроектом, Асоціація діє «в рамках наданих повноважень». Але особливість самоврядної організації полягає у тому, що повноваження керівництву надають її члени. Законопроектом пропонується, що такі повноваження буде надано державою. Законопроект визначає і завдання «самоврядної організації». Також, внутрішні процедури Асоціації пропонується закріпити законом. Але тоді вона самостійно не може їх змінити. То яке це самоврядування? Отже, виходить підміна понять, яка знов таки не викличе довіри. За таких умов посвідчення професійного журналіста навряд чи асоціюватиметься з дотриманням стандартів. Швидше, такого журналіста сприйматимуть як такого, що обслуговує інтереси влади. Також, дуже цікаво, яким чином планується зробити Асоціацію «єдиною в Україні недержавною некомерційною професійною організацією журналістів, що утворюється та функціонує з метою забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів». Якщо журналісти об’єднаються та створять альтернативну організацію, вона буде незаконною?

Ботоферми, на мій погляд, мають бути криміналізованими, адже вони є порушенням принципу «одна людина – один голос», який є фундаментальним для демократії. Зазвичай, він застосовується при голосуванні, але зараз з’явилися технічні можливості «розмноження» однієї людини в інфопросторі з метою прихованого впливу на громадську думку. Карати потрібно як замовників та організаторів, так і виконавців. Криміналізацію систематичного та навмисного поширення дезінформації я би також підтримала. Така діяльність шкодить суспільним інтересам і не має толеруватися суспільством. Ризики запровадження такої норми є, але законопроектом пропонується запровадити курси медіаграмотності для всіх верств, які мали б знизити кількість випадків ненавмисного поширення.

3. Які ризики ви бачите для журналістів і медіа в законопроєкті?

Пропозиція вважати професійними та гідними захисту держави лише тих журналістів, що належать до Асоціації, є дискримінаційною. Журналіст може працювати за стандартами навіть, якщо він або вона не належить до цієї організації. І позиція авторів законопроекту тут була нещирою. З одного боку, йшлося про те, що законопроектом не запроваджуються обмеження на журналістську діяльність, а з іншого – наявність посвідчення є необхідною для того, щоб мати акредитацію в органах державної влади. Таку норму дуже важко не трактувати, як намагання створити пул лояльних журналістів.

Уповноважений наділяється правом вимагати обмеження доступу до дезінформації. Дискусія з питання свободи слова в інтернеті триває в Україні вже протягом кількох років. Таке повноваження однозначно несе ризики для свободи слова та свободи доступу до інформації. У той час, як шкідливий контент в інтернеті має обмежуватися, визначеності щодо критеріїв такого контенту та механізмів його обмеження поки що нема. Отже, існують ризики свавільного застосування обмежень, а, також, ризики збільшення конфліктності навколо застосування обмежень.

4. Які норми ви пропонуєте однозначно прибрати, які – переглянути, а які вважаєте прогресивними?

Однозначно треба прибирати Асоціацію. Закон не може створювати самоврядну організацію. Закон може регламентувати процедури співпраці з самоврядними організаціями, що вже існують. Може закладати критерії, яким мають відповідати організації, рішення яких будуть враховуватися. Може закладати мотивацію для співпраці, але самоврядна організація має бути самоврядною. Інакше це підміна понять, яка не матиме жодних результатів.

Більш широкого обговорення та осмислення потребує роль Уповноваженого. Що саме та від чого він захищає? Які випадки поширення дезінформації є загрозою, а які можна ігнорувати? Його повноваження та процедура призначення однозначно мають бути змінені. Можливо, Уповноважений міг би стати контактною особою для співпраці з платформами спільного доступу. Очевидно, що норма, яка зобов’язує платформи відкривати офіси в Україні під загрозою закриття доступу до них (про яке казав міністр Володимир Бородянський в інтерв’ю «Детектору медіа») не буде виконана, а закриття доступу спричинить значну критику. Також, в інтернеті існують способи обходу таких заходів. Отже, рішення про закриття ризикує бути не лише критикованим, а ще й безрезультатним. Взагалі, тема взаємодії уряду з платформами має бути обговорена більш детально в контексті законопроекту, адже вони на сьогодні є одним з основних середовищ, де розповсюджується дезінформація, і де держава не має прямого впливу.

Має бути прибрано норму яка говорить, що всі поширювачі масової інформації (під визначення яких підпадають навіть користувачі соціальних мереж) зобов’язані: «1) поширювати тільки достовірну інформацію; 2) перевіряти достовірність інформації перед її розповсюдженням». Така норма є нереалістичною.

5. На вашу думку, чи такий закон допоможе досягнути мети – ефективно протидіяти дезінформації? Чому?

5. Для мене очевидно, що повністю побороти дезінформацію неможливо. Можливо зменшити її розповсюдження. Законопроект пропонує комплексний підхід на рівні концепції, але запропоновані механізми переважно не будуть працювати. Боротьба з ботофермами та запровадження медіаграмотності серед тих, що працюватимуть, як і покарання за систематичне та навмисне поширення дезінформації. Головне, щоб застосування покарання було за зрозумілими критеріями, невідворотнім та однаковим для всіх.

Законопроект однозначно не вирішить проблеми розповсюдження дезінформації в соціальних мережах. Тим більше, що під визначення дезінформації не потрапляє її поширення в закритих спільнотах. Але соціальні мережі на сьогодні є великим сегментом інформаційного простору. За результатами жовтневого опитування щодо медіаспоживання навіть більшим, ніж телебачення.

Дезінформація у традиційних ЗМІ багато в чому є наслідком структурних факторів, яких законопроект не зачіпає. У наших умовах це питання власності великих телеканалів, які використовуються як важелі політичного впливу. Загальносвітовим трендом є поява соціальних мереж, виникнення більш дешевих цифрових конкурентів друкованих медіа та перехід реклами в інтернет, особливості роботи журналістів у цифрових друкованих медіа (де стратегія digital first у першу чергу вимагає швидкості розміщення інформації, а не її повноти та достовірності). Легка доступність таких медіа для користувачів. Такі фактори тиснуть на традиційні медіа та призводять до падіння стандартів індустрії взагалі. Очевидно, що ці проблеми неможливо вирішити на рівні цього законопроекту, але вони ставлять ефективність запропонованих каральних заходів під питання. Якщо нема економічної бази та мотивації з боку власника, очікувати якісної роботи від медіа лише через покарання, доволі важко. Також, журналіст у великих медіа не є остаточною інстанцією, яка приймає рішення щодо публікації. Отже, покараною може виявитися не та людина, що несе відповідальність за контент.

Законопроект також не дає відповіді на те, що робити з медіа, які висвітлюють ситуацію навмисно тенденційно. Вони, швидше за все, не отримуватимуть добровільно відзнаку довіри, а критикуватимуть всю запропоновану систему. У результаті, лише нарощуватимуть свій вплив, адже сприйматимуться як дисиденти.

Олексій Панич, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України:

1. Ваша оцінка основних новел законопроєкту про протидію дезінформації: штрафи за поширення дезінформації та в'язниця за поширення дезінформації з допомогою ботоферм і фінансування поширення дези; створення організації журналістського самоврядування, яка видаватиме посвідчення професійного журналіста; запровадження посади Уповноваженого з питань інформації, який шукатиме дезінформацію.

Із самою ідеєю карати за поширення дезінформації я згодний. На інформаційній війні – а вона триває! – також має місце своєрідна «гонка озброєнь», тому на розвиток агресивних, наступальних засобів логічною відповіддю є розвиток захисних – оборонних чи запобіжних – засобів.

Виходячи з цього, я підтримую ідею штрафів за поширення дезінформації та згодний, що злісні зловживання правом на поширення інформації можна розглядати як кримінальне правопорушення – тобто, злочин. Нагадаю, що стаття 11 ККУ визначає злочин як «суспільно небезпечне винне діяння». Чи є систематичне поширення дезінформації в сучасному «інформаційному суспільстві» суспільно небезпечним винним діянням? Гадаю, ствердна відповідь є очевидною.

Якщо ми зробили цей крок, логічно зробити і наступний: визначити особливий державний орган, який має опікуватися захистом суспільства від таких небезпечних діянь, як поширення дезінформації. Зокрема, має право «звертатися до суду із позовними заявами про визнання відповідної інформації дезінформацією» та «звертатися до суду із заявами про обмеження доступу до інформації, поширеної через мережу Інтернет або за допомогою сервісу обміну миттєвими повідомленнями». Тому загалом я підтримую і ідею введення посади Уповноваженого з питань інформації.

Чи можна уявити собі, що цими повноваженнями хтось колись зможе зловживати – наприклад, для переслідування політичних опонентів чинної влади? Так, можна. Але чи є це підставою відкидати саму ідею введення у функціонал державних органів таких повноважень? У жодному разі ні. Адже зловживати з цією ж метою можна також іншими статтями Кримінального кодексу – то що, скасуємо їх усі, щоб не давати представникам держави «жодних підстав для зловживань»? Бачте, як легко тут дійти абсурду. Звичайно, здійснення цих нових повноважень має бути обтяжене певними запобіжниками і противагами – але частина таких противаг у законопроєкті є (насамперед це стосується функцій суду; так, я знаю, що суд у нас також недосконалий, але… - див. вище).

Натомість зі створенням єдиної, приписаної законом, організації журналістського самоврядування все набагато складніше і проблемніше. Мені тхне «совком» вже від самого її визначення у законопроєкті: «Асоціація професійних журналістів України (далі –

Асоціація) є єдиною в Україні недержавною некомерційною професійною організацією журналістів, що утворюється та функціонує з метою забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів». Тобто, створення в Україні інших професійних організацій «з метою забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів» тепер буде заборонено законом?! Серйозно?!

Це не єдина правова колізія, спричинена бажанням зробити з «професійних журналістів» окрему касту з особливими правами – можна сказати, «журналістів у законі». Насправді вся ця частина законопроєкту виглядає як суцільний біг по законотворчих граблях.

Ось наприклад: «професійний журналіст – журналіст, що на постійній, професійній основі збирає, одержує, створює, редагує або поширює масову інформацію та є членом Асоціації професійних журналістів України». Тут парадоксів одразу декілька, розберімо їх по черзі.

По-перше, журналісти в нас тепер діляться на «професійних» та «непрофесійних» – але чи не є парадоксальним саме словосполучення «непрофесійний журналіст»? (порівняйте: «непрофесійним сантехніком є людина, яка виконує сантехнічні роботи, але не є членом Асоціації сантехніків України».)

По-друге, єдиним способом бути визнаним в Україні як «професійний журналіст» є вступ до «Асоціації професійних журналістів України». Отже, членство в цій Асоціації є настільки ж «добровільним», як членство у колгоспі в Україні 1930-х років?!

По-третє, за буквою цього визначення «професійними журналістами», з точки зору українського законодавства, не є, наприклад, усі іноземні журналісти, що працюють в Україні: адже вони не є (гадаю, що і не будуть) членами АПЖУ! Щоправда, законопроєкт передбачає, що «Права та обов’язки професійного журналіста… поширюються на іноземних журналістів, що законно перебувають на території України під час здійснення ними професійної діяльності та є акредитованими». Але це означає, що для українського законодавця відтепер є власне «професійні журналісти» (виключно члени АПЖУ) та умовно «прирівнені» до них особи (як-от, кореспонденти Reuters, BBC, France-Presse, тощо). Ще один парадокс?

Не краще і з визначенням загалом журналіста: «особа, яка збирає, одержує, створює, редагує або поширює масову інформацію». Оскільки «масова інформація» – це «будь-яка інформація, що є доступною для необмеженого чи невизначеного кола осіб або до якої можливо отримати доступ будь-якій особі з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором», журналістами, за буквою цих визначень, є, наприклад, усі користувачі соцмереж, які не просто читають дописи інших, але й самі публікують у соцмережах власні дописи, коментарі, посилання на інші джерела інформації, тощо.

Не дивно, що за такого абсурдно широкого визначення «журналіста» загалом авторам законопроєкту довелося відокремлювати від «просто журналістів» ще й особливу касту «журналістів у законі», наділених, крім загальних «прав журналістів», також і особливими правами та гарантіями, зокрема особливий порядок проведення щодо них «оперативно-розшукових заходів чи слідчих (розшукових) дій», особливий порядок проведення обшуку (?!), затримання (?!), і навіть відшкодуванням збитків за рахунок держави у разі, «якщо правоохоронні органи та/або суд протягом розумного строку» (?!?) «не забезпечили закінчення слідства у кримінальній справі, пов’язаній із здійсненням професійним журналістом його діяльності і у яких такий журналіст є потерпілим». І все це, нагадаю, тільки для членів АПЖУ (та «прирівнених до них» закордонних колег); хто не вступив до АПЖУ – тому зась, хай би він і був, з точки зору закону, «журналістом» (але не «професійним), бодай і лауреатом якоїсь міжнародної журналістської премії.

Втім, докладний коментований перелік усіх негараздів та абсурдних наслідків, які випливають з цієї новели законопроєкту був би, напевно, ще більшим за обсягом, ніж самий цей законопроєкт.

2. Чи згодні ви з термінологією, запропонованою в законопроєкті? Чому?

Як я вже зазначив, я незгодний насамперед із всією сукупністю термінології, яка пов’язана із визначенням «журналістів» та виокремленням з їхньої спільноти особливої касти «професійних журналістів».

Ось ще один красномовний приклад:

«Стаття 25. Права та обов’язки журналістів та професійних журналістів

1. Журналісти та професійні журналісти мають такі права:

…2) безперешкодно відвідувати відкриті заходи, які проводяться суб’єктами владних повноважень.»

По-перше, право на «безперешкодне відвідування відкритих заходів», як ми вже встановили, за буквою цього законопроєкту мають, зокрема, всі користувачі соцмереж, які там не просто щось читають, але також і щось пишуть. Щоправда, незрозуміло, як вони, у разі необхідності, доводитимуть, що є «журналістами» у розумінні цього законопроєкту: просто демонструватимуть «кому належить» власні дописи у соцмережі?

По-друге, якщо в Україні і знайдуться якісь «не журналісти», що для них випливає з цієї норми щодо відвідування відкритих заходів, «які проводяться суб’єктами владних повноважень»? Вони взагалі не мають права відвідувати ці «відкриті заходи»? Чи мають право, але не «безперешкодно», а… з перешкодами?!

Абсурд на абсурді. Кафка відпочиває.

3. Які ризики ви бачите для журналістів і медіа в законопроєкті?

Головний ризик для українських (саме українських) журналістів – спокуса формування під патронатом держави особливої касти «журналістів у законі», у разі чого і на них справдиться формула Оруела: «всі журналісти рівні, але деякі журналісти рівніші за інших».

Втім, крім ризиків «для журналістів і медіа» можуть бути й інші: зокрема, ризики для добросовісних користувачів соціальних мереж, які «купилися» на неправдиву «вірусну» інформацію та поширили її. За буквою цього законопроєкту, всі вони (а) є «журналістами», і (б) «несуть солідарну відповідальність» з автором цієї неправдивої інформації «за заподіяну ними, внаслідок поширення недостовірної інформації, моральну (немайнову) та матеріальну шкоду». Отже, чи уможливлює цей законопроєкт притягнення таких користувачів до відповідальності у судовому порядку? Чи можна буде звинуватити у суді та покарати за недотримання приписаного законопроєктом обов’язку «перевіряти достовірність інформації перед її розповсюдженням» – тим паче, що «перевірка достовірності інформації, що становить суспільний інтерес… включає перевірку її правдивості у власника інформації, встановлення наявності офіційного джерела інформації, відсутності заяв на сайті Уповноваженого стосовно дезінформації»? З одного боку, хіба реалістично вважати, що кожен користувач соцмереж буде здійснювати таку перевірку щоразу як бажає поділитися якоюсь інформацією з іншими користувачами? З іншого боку, не виконав цей припис – і з точки зору закону ти вже винний та можеш нести свою частку «солідарної відповідальності».

Щоправда, в законопроєкті сказано: «Фізичні особи, які поширюють через мережу Інтернет або сервіс обміну миттєвими повідомленнями, матеріали суб’єктів у сфері медіа шляхом розміщення гіперпосилання на відповідний інформаційний ресурс такого суб’єкта, звільняються від відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації, що розміщена за таким гіперпосиланням».

Але якщо фізична особа не просто поширила такий матеріал, а й додала до відповідного гіперпосилання свій коментар, або навіть стислий переказ відповідної інформації? Якщо фізична особа поширила не гіперпосилання на «інформаційний ресурс», а «вірусний» допис іншого користувача соцмереж, який містить інформацію, що згодом виявиться хибною? У такі деталі законопроєкт не входить, а даремно, бо тут якраз є величезний ризик для зловживань, яким автори законопроєкту, на моє враження, наразі знехтували.

Якщо вже підступати в законодавчому полі до цієї теми, гадаю, насамперед бажано було б знайти спосіб розрізнити у правовому полі сумлінних користувачів та поширювачів інформації у соцмережах, які дали ввести себе в оману (що, звичайно, прикро, але в сучасному світі ніхто не застрахований від цього на 100%!), та «ботоферми», для яких поширення неправдивої інформації є щоденною, оплачуваною, професійною діяльністю. Але в нинішньому вигляді підстав для такого розрізнення законопроєкт не містить.

4. Які норми ви пропонуєте однозначно прибрати, які – переглянути, а які вважаєте прогресивними?

Відповідь випливає зі сказаного вище. Прогресивними є прагнення карати за поширення дезінформації та спроба створити відповідні правові механізми і адміністративні інституції. Прибрати я б радив все, що стосується глибоко нездорової ідеї законодавчого ранжування журналістів «по сортах». Це може робити сама журналістська спільнота – але державі з її правовими важелями лізти у ці справи зась. Хоча розумію, що багато кому кортить – і в державному апараті, і в самій журналістській спільноті.

5. На вашу думку, чи такий закон допоможе досягнути мети – ефективно протидіяти дезінформації? Чому?

Залежить від того, як вимірювати «ефективність» протидії дезінформації. Якісь кроки у цей бік, напевно, будуть зроблені; але про ефективність можна буде говорити лише згодом, залежно від виконання. Наразі ще є надто багато чинників, силу яких у цій ситуації просто неможливо оцінити наперед.

Фото: Детектр медіа, Укрінформ, ІРРП

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1853
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду