Слово «стійкість» стало ключовим для п’ятого міжнародного Kyiv Stratcom Forum, який відбувся 21 травня 2026 року. Учасники дискусії «Україна: як розбудувати внутрішню стійкість держави» говорили про передумови стійкості держави в час війни, але також діагностували проблеми й недопрацювання, які створюють порожнечі в безпековій, інформаційній і комунікаційній сфері. Небезпечні порожнечі, які охоче заповнює своїми інформаційними впливами Росія. У розмові взяли участь заступник міністра у справах ветеранів України Олег Шиманський; народний депутат, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин; голова правління Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська та шеф-редакторка онлайн-видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова. Модерувала дискусію експертка зі стратегічних комунікацій, керівниця ГО Join Ukraine Любов Цибульська. «Детектор медіа» занотував головне зі сказаного.

Любов Цибульська: Я чую фразу «Ми програли інформаційну війну» регулярно з 2014 року. Вона сама по собі є досить небезпечною: це визнання поразки, яке деморалізує. Мені б хотілося розібратися, чи справді ми програли і хто за це відповідальний.

[Модераторка пропонує Ользі Айвазовській відрефлексувати на дослідження ГО CAT-UA «Лінії розділення в українському суспільстві», яке презентував керівник організації Артем Захарченко.]

Ольга Айвазовська: «Опора» з 2023 року провела низку досліджень стану поляризації суспільства. Ми бачимо тренди, які доводять, що росіяни не завжди виграють у спробах розколоти українців і налаштувати їх одне проти одного. Зокрема точно програли наративну кампанію щодо «нелегітимності» української влади, пік якої припав на 2023 і початок 2024 року. Вона дійшла до західних партнерів, але ключовий аргумент для інституцій, організацій і держав Заходу — позиція суспільства. Якщо влада легітимна в очах суспільства, жодні політичні заяви чи позиція третіх сторін не можуть змінити ситуацію.

Результати дослідження (ГО CAT-UA — «ДМ») показують, що є зміни. Якщо тема мобілізації справді багато в чому програна, то вихід на перше місце теми розколу між українцями всередині країни й українцями за кордоном — це новина. Пару років тому наш політичний клас сподівався, що громадяни України за кордоном будуть включені у вибори, тому вважав, що вони важливі і про них треба говорити. Зараз на перше місце виходить хейт, і це небезпечно, бо підриває нашу стійкість. Повернення українців, які здобувають там освіту, як кваліфікованих працівників або менеджерів у час відновлення України буде великим досягненням для держави. Втрата цього людського капіталу, навпаки, нас послабить і буде в інтересах Росії.

Чому так відбувається? На початку великої війни дослідження показували, що більшість українців, які виїхали, залишались інкорпорованими в український інфопростір. Отже, ми жили всі разом в одному срачі, в одних позитивах, в одних мобілізаційних кампаніях. А зараз їхнього голосу тут немає. І люди, які  переживають тяжкі реалії війни, спрямовують негативні емоції проти закордонних українців. І це дуже болісно, адже це велика частина суспільства, яку ми точно втратимо, якщо зараз будемо відсікати.

Поляризація — це не просто різні погляди. Це бажання і задоволення від факту покарання іншої групи. Поки що ми не дійшли до тотальної радості від того, що інші потерпають, але Росія штовхає нас до цього. Наприклад, дегуманізація мігрантів, які нібито масово приїхали (насправді ні) в Україну працювати, робить із нас звірів, керованих базовими емоціями й інстинктами. Звірів, якими легко управляти — і це одна з ключових цілей Росії.

Любов Цибульська: Ще один розкол — між тими, хто воює і хто не воює. Мій чоловік уже більше двох років на фронті. І я нещодавно впіймала себе на відчутті: це несправедливо, що частина чоловіків мусить бути там невідомо скільки, а жінки й діти — залишатись самими. А інші родини залишаються разом. Я можу уявити, які відчуття це викликає в людей, не настільки інтегрованих у сферу безпеки і оборони.

Ольга Айвазовська: Мій чоловік теж служить із лютого 2022 року, тож я теж відчуваю цю емоцію. Але її треба пропрацьовувати. Чи буду я відчувати задоволення від того, що побачу, як людей, які не хотіли в армію, мобілізують силоміць? Ні, бо тоді б я перетворилася на звіра. Чи є в мене запит як у громадянки України на рівний розподіл обов’язків між громадянами України? Так.

Несправедливість є, але це питання політики, тобто policy. Якщо в Україні існує total defence, тобто тотальна оборона, то всі мають розділити відповідальність, усвідомлюючи, де і як вони можуть бути найбільш ефективними. А держава повинна чесно реагувати на це. Нечесна комунікація призвела до ненависті в суспільстві навіть до військових. Понад дев’яносто відсотків довіряє найбільше Збройним силам України, але коли пересічний громадянин зустрічається з військовими, які повертаються з ротації, можуть погано пахнути і бути в поганому моральному стані, ви не побачите вдячності — ви побачите бажання дистанціюватись. Так виникає розкол, який, поглиблюючись, створює велику небезпеку для стійкості суспільства.

Любов Цибульська: Один із головних чинників когнітивної стійкості держави — довіра до інституцій. Ми бачимо, що останні роки сфера інформаційної політики переживає постійну гостру турбулентність. Її переносять в окреме міністерство, потім забирають і знов віддають Міністерству культури, потім розмазують тонким шаром по всіх міністерствах, потім створюють Міністерство єдності… І паралельно намагаються контролювати інформполітику вручну.

Кілька років це намагався робити Єрмак. Я знаю міністрів і їхніх заступників, які буквально тряслися, коли Даша Зарівна дзвонила їм від імені Єрмака, настільки сильною була його влада. І я пам’ятаю часи, коли Андрій Єрмак хотів ліквідувати Центр стратегічних комунікацій. Але зараз він існує, а Єрмак збирає по копійці на заставу.

Пані Наталю, наскільки ця турбулентність відображається на стійкості суспільства? Чи це буря у склянці води, і насправді стійкість нашого суспільства формує щось інше?

Наталія Лигачова: У нас багато державних інституцій, громадянських і донорських ініціатив, які працюють над посиленням України в когнітивній війні. Але держава не до кінця виконує свою роль координатора в цій сфері. Так, вона не має виробляти наративи сама — ми маємо робити всі разом. Але цю роботу треба координувати.

Важливою передумовою стійкості держави є те, що влада не повинна боятися критики, ініціативи, конкуренції й різноголосся, а навпаки — розглядати їх як перевагу. Також стійка держава — це та, яка не дає утворитись інформаційному вакууму. На жаль, із цим у нас теж проблема.

Одне з наших досліджень присвячене маніпулюванню темою мобілізації в тіктоку. Лише 8% відео на цю тему містять конструктивні посили. Натомість 38% контенту демонструє застосування сили, 26% критикує потребу мобілізації. І тут ми бачимо відсутність держави, офіційної комунікації в тіктоку. Зараз влада наче намагається сформулювати конструктивні пропозиції, але в тіктоку цього не побачиш. Між тим мовчання — не нейтральна позиція, а делегування поля противнику.

Багато можна наводити прикладів. Скажімо, для стійкості важливо працювати з молоддю. Наші дослідження свідчать, що молодь не сприймає офіційну комунікацію, яка зараз є. Потрібно виробляти нову політику роботи з молодими людьми й підлітками. У цій сфері є вдалі громадські ініціативи, але чи підсилює їх держава? Ні.

Ми розуміємо, що значна частина дезінформації поширюється в соціальних мережах. Чи є в нас послідовна державна політика щодо соцмереж? Ми бачимо, наприклад, що телеграм — один із головних інструментів комунікації органів влади, хоча вже і наші, і західні експерти багато раз попередили про небезпеку цього месенджера. Це нонсенс, коли спецслужби попереджають про небезпеку телеграму та російський вплив на нього, і в той самий час вищі посадові особи ним користується.

Який саме орган мав би координувати інформаційну політику? Реальність така, що в нас за все відповідає Офіс президента. Навіть «Тисячовесна» — особиста ініціатива президента. Гаразд, нехай це буде Офіс президента, але робити це варто не так, як це робив Єрмак. І саме координувати, а не намагатися керувати всім вручну.

Любов Цибульська: Питання до Ярослава Юрчишина. Як мала б виглядати архітектура інформаційної політики? Ми бачимо, що ніхто не знає, куди її приткнути, і водночас є різні охочі її контролювати. В інших країнах є приклади, коли інформаційною політикою керує парламент (Молдова) чи уряд (Велика Британія). Чи вона має бути деполітизована?

Ярослав Юрчишин: Я хотів би зробити крок назад, щоб мати чітку термінологічну визначеність. Держава — це організація суспільства, тобто нас із вами. Якщо ми кажемо, що держава не дає ради, це значить, що не даємо ради ми як суспільство. Можна сказати, що влада — а тут є двоє представників влади — не дає ради. Влада спроможна рівно настільки, наскільки суспільство готове довіряти й делегувати право щось формувати. Держава — це організація суспільства, тобто організація нас із вами. Якщо ми кажемо, що держава не справляється, не справляємося ми як суспільство. Публічна влада — це частина організації суспільства, тобто частина держави.

Тому тут дуже важливий момент, коли ми дорікаємо державі, ми дорікаємо в переважній більшості владі. А влада спроможна рівно настільки, наскільки суспільство готове їй делегувати, довіряти і її формувати.

Чому зараз усім керує Офіс президента? Чому міг представник Єрмака раніше — зараз, сподіваюся, цього вже не буде — дзвонити міністрам, заступникам і говорити: «Ми комунікуємо це, а тут ми мовчимо». Тому що ми, український народ, настільки хотіли змін, що дали всю повноту, монополію влади одній політичній силі. Бачили очі, що обирали.

Базовий елемент будь-якої усвідомленої політики — це політичний документ, який описує, що в нас є. Чи є в нас документ, який описує стратегію комунікації? На жаль, немає. В умовах війни в нас мала би бути стратегія національної безпеки, бо інформаційне поле — це один із важливих напрямків когнітивної війни. Але наша стратегія національної безпеки була ухвалена у 2020 році. Відтоді ми урочисто перемогли одну з ключових загроз, визначених цією стратегією, — Covid-19. Натомість інші виклики, які стоять перед нами, навіть не до кінця проговорені й усвідомлені.

Зараз ми рухаємося значною мірою інтуїтивно. Багато речей, які громадськість вважає частиною плану, насправді є експромтом. Центр стратегічних комунікацій — один із прикладів: чудовий винахід, суперово працює, але влада далі не знає, куди його приткнути. Чому? Бо влада не має відчуття повного контролю. В центрі працюють люди, які мають тісний зв’язок із громадянським суспільством і медіа. Їх неможливо нагнути і змушувати транслювати певний порядок денний.

Чи не єдиний дієвий механізм ухвалення дієвих рішень в Україні — це залучення громадськості. Коли держава, співпрацюючи з громадянським суспільством і використовуючи його досвід, створює інституційну систему. Хто мав би створити інституційну систему для інформаційної політики? Найлогічніше виглядає Рада національної безпеки й оборони, яку створювали як майданчик для стратегічних рішень. Але в системі сучасної влади РНБО — це орган, куди відправляють тих, хто проштрафився в Кабміні. Або орган, який задіюють, коли потрібне політичне рішення, до якого Кабмін не готовий.

Останнім часом РНБО таки створила майданчик для синхронізації. Завдяки цьому Служба безпеки України, Міністерство закордонних справ, Міністерство культури й інші органи влади збираються разом, розглядають поточні ризики, прогнозують майбутні, аналізують і намагаються якось діяти. Хоча в цьому процесі не бере участь багато важливих дієвців: громадські організації, бізнес, медіа, зрештою, наше Суспільне. Що ж, їжмо слона поступово.

Хто має координувати процеси у сфері інформаційної політики? РНБО могла б… але не може. Залишається Кабмін. Колись Центр стратегічних комунікацій працював у межах Міністерства культури й інформаційної політики, яке згодом перейменували на Міністерство культури і стратегічних комунікацій. Тут потрібна вагома інституційна надбудова, яку потрібно створити після того, як інформаційна політика буде зафіксованою в стратегії нацбезпеки. Це міг би бути віцепрем’єр зі стратегічних комунікацій, який би координував і МЗС (бо це їхня сфера), і Міністерство культури, і Міністерство цифрової трансформації. Крім того, в кожного міністерства є свої комунікації, без яких неможлива ефективна політика в жодній сфері.

Більшість представників влади досі вважає, що інформацію можна контролювати. Забудьте! В постінформаційному суспільстві інформація — це потік, який ви контролювати не можете. Ви можете його наповнювати; можете прогнозувати, розуміти проблему і випрацьовувати відповідь.

Я погоджуюсь із пані Наталією, що функція влади — налагодити координацію і взяти на себе найскладніші інституційні моменти, а також спрямувати гроші з бюджету. І запросити до співпраці всіх — зокрема й медіа та громадські організації, які владу критикують. Дуже важливо змінити поняття: ті, хто критикує владу, не хочуть, щоб ця держава впала. Вони хочуть, щоб вона була ефективною. І координуватись із ними — кращий підхід, ніж потім виправлятися.

До нас зараз приїжджають вчитися протидіяти когнітивній війні. Наш досвід вивчають усі. Тому не треба казати, що ми програли інформаційну війну. Якби ми її програли, ми б зараз ділилися досвідом у тюремній камері в Сибіру. Ми — спроможні.

Любов Цибульська: Справді, західні партнери приїжджають і питають: «Як це вам вдалося?». Ми для них приклад країни, яка змогла. Але ми не знаємо, що їм відповісти. В нас немає формули.

Ольга Айвазовська: Мені здається, що формула — це горизонтальна диверсифікація. Якщо хтось хоче створити віцепрем’єра чи іншу інституцію, яка буде відповідати за все, то це не спрацює. Зараз, коли ми рухаємось у бік євроінтеграції, скрізь є заступники з питань євроінтеграції. Так само й питання стратегічних комунікацій — не в плані піару, а в плані протидії російським спробам розхитати стійкість суспільства, — має бути при кожній інституції.

Олег Шиманський: У Міністерства з питань ветеранів є стратегія. Один із її ключових елементів — це сприйняття ветеранів у суспільстві. Ми стаємо ветеранським суспільством. У нашому реєстрі вже півтора мільйона ветеранів. Додамо туди ще двох-трьох членів родини, і матимемо до шести мільйонів людей. І цих людей більшатиме. Розуміти, як із ними спілкуватися, важливо. І головне — не протиставляти їх суспільству. Ветерани — це частина суспільства, як і всі ми. Нам треба максимально інтегрувати ветеранів у всі сфери життя. Дати їм реальну роботу, можливість розвиватися, будувати кар’єру та допомогти там, де їм потрібна допомога.

Я вважаю чудовою ініціативою запровадження шкільного курсу «Захист країни». Долучати реальних людей, які боролися чи борються за Україну, щоб передавати досвід і навчати дітей, дуже важливо. Треба створювати умови, щоб ветерани були повноцінно інтегровані, а суспільство розуміло їх і боролося зі стигмою. Для цього потрібно спростувати міф про посттравматичний стресовий розлад, який нібито є в усіх ветеранів. Це неправда. ПТСР — специфічний діагноз, і про нього потрібно говорити обережно, а людям, які мають цей та інші розлади, потрібна допомога.

[Запитання з зали: Ми в Україні завжди хочемо, щоб у нас було більше свобод. І з іншого боку — кажемо, що держава замало нас координує. А якщо держава почне координувати, почнемо говорити про цензуру. Де золота середина?]

Наталія Лигачова: Ми говоримо про державу як координатора, а не контролера. Влада зараз багато робить в усіх сферах, але займається ручним управлінням, часто не даючи розвинутись ініціативам. І все, що вона не контролює, вважає ворожим.

Ми вже говорили про порожнечі: комунікаційну, дослідницьку, управлінську тощо. Заповнення цих порожнеч — не через контроль, а через координацію — і має бути функцією держави.

Ольга Айвазовська: Ніхто, крім інститутів влади, не має повноважень виробляти політику в певній сфері. Іншої формули немає, якщо ми хочемо зберегти верховенство права, конституційний лад тощо. Але горизонталь рятує. Це питання більшої синергії тих відомств, які мають часткові мандати на реалізацію тих стратегій, які вже понаписували. І питання якісної імплементації.

Очікувати, що прийде якийсь мудрагель, який буде віцепрем’єром і зробить політику або буде правильно координувати, я б не стала. Бо він, скоріш за все, буде їздити по міжнародних конференціях, показувати там ту саму презентацію — і на тому все.

Ярослав Юрчишин: Я погоджуюся, що немає чарівної пігулки. У цьому випадку важливо, як це буде проєктуватися: це питання балансу, пріоритетів і контролю. Держава може контролювати виконання дій, громадянське суспільство — якість цих дій. Без державних інституцій політика не буде стійкою. Без громадськості вона буде відірвана від суспільства. Чи віцепрем’єр спрацює? Не факт. Спрацює те, що ми будемо за одним столом ухвалювати рішення і працювати разом.

Тарас Шевченко, директор із розвитку Центру демократії та верховенства права: На підставі ключового стратегічного безпекового документа — стратегії національної безпеки, ухваленої у 2020 році — уряд схвалив п’ятнадцять галузевих стратегій. Термін дії більшості з них, зокрема й стратегії інформаційної безпеки, закінчився у грудні 2025 року, і після цього їх не оновлювали. Тобто інформаційної безпеки на стратегічному рівні в нас немає. Стратегія інформбезпеки, розроблена Міністерством культури, погоджена з усіма міністерствами і готова до винесення на засідання Кабміну. Але є відчуття, що Рада національної безпеки й оборони не хоче її винесення.

Ярослав Юрчишин: Треба зробити нормально хоча би щось. Ми кожен на своєму місці можемо стимулювати цей процес. Суспільство — спонукати владу ухвалити базову стратегію або хоча б галузеві. Міністерство культури — спонукати Кабмін затвердити її попри опір. Я не переконаний, що РНБО блокує. Навпаки, РНБО, напевно, виходить із логіки, що спочатку треба оновити базову стратегію, щоб вони потім одна одній не суперечили.

Любов Цибульська: Згадайте, коли ми почувалися найбільш стійкими і водночас дуже загроженими — у 2022—2023 роках. Ми всі були залучені й відчували, що від нашої присутності залежить, чи встоїть держава. Зараз, на п’ятому році великої війни, така спонтанна залученість уже неможлива. Для цього потрібні політики (policy), потрібна довіра. Це найважливіше, над чим зараз має працювати держава, зокрема влада. Було б добре, якби кожен міністр чи заступник міністра відчував більшу суб’єктність і не думав, що все визначається в Офісі президента. На своїх посадах ви суб’єктні й від вас багато залежить. Коли в нас не буде цього розриву, тоді в нас буде стійкість, про яку ми сьогодні говорили.

Фото надані Центром стратегічних комунікацій