14:02
Вівторок, 21 Січня 2020

Огляд основних положень законопроєкту «Про дезінформацію» та попередні висновки ІМІ

Громадська організація «Інститут масової інформації» підготувала короткий аналіз так званого законопроєкту «про дезінформацію», який було опубліковано на сайті Міністерства культури, молоді, та спорту України.
Огляд основних положень законопроєкту «Про дезінформацію» та попередні висновки ІМІ
Огляд основних положень законопроєкту «Про дезінформацію» та попередні висновки ІМІ

Після прочитання законопроєкту, ІМІ не рекомендує депутатам його підтримувати, а самому МКМС варто утриматися від реєстрації його у парламенті. Документ містить неоднозначні норми, які є неприпустимими в демократичному суспільстві. 

Основні складові законопроєкту:

  1. Введення вузького поняття дезінформації, як суто недостовірної інформації стосовно питань, що мають велику суспільну важливість, та  запровадження відповідальності за дезінформацію.
  2. Створення спеціального державного органу – Уповноваженого з питань інформації, і наділення цього органу широкими і монопольними повноваженнями в сфері інформації.
  3. Створення спеціального органу – Асоціації професійних журналістів України (АПЖУ). Тільки тримачі картки АПЖУ зможуть називатися «професійними журналістами», і будуть користуватися захистом держави, зокрема, захистом від перешкоджання законній професійній діяльності. Тільки «професійні журналісти» зможуть отримувати акредитацію на публічні заходи органів державної влади. 
  4. Окрім «професійного журналіста», вводяться також поняття «журналіст» (всі ті, хто не побажав вступати в лави АПЖУ) і «поширювач інформації» (фактично, усі користувачі соцмереж). «Журналісти» будуть обмежені в доступі до державних органів влади, а також не будуть мати інших видів захисту і гарантій своєї журналістської діяльності (зокрема захисту від злочинів проти журналістської діяльності). Усі «поширювачі інформації» будуть зобов'язані поширювати тільки достовірну інформацію, і перевіряти її достовірність перед розповсюдженням, та при цьому додатково забезпечувати свою «відкритість і прозорість» (?). 
  5. Створення Індексу Довіри, який буде присвоюватися ЗМІ у порядку та згідно критеріїв, затвердженим державним Уповноваженим, на підставі оцінки від незалежної організації, обраної Уповноваженим. Що це будуть за організації і який у них рівень компетенції, за яким принципом їх пропонується обирати - наразі незрозуміло.

Дезінформація

Той факт, що свідоме введення в оману суспільства щодо важливих питань несе загрозу – важко заперечувати. Діюче законодавство України не передбачає відповідальності за розповсюдження неправдивої інформації, яка стосується всього суспільства в цілому. Але, можливо, з боку розробників законопроекту мала місце помилка в перекладі терміну «fake news», який вони звели лише до поширення інформації про неіснуючі факти, оскільки насправді це значно ширше поняття.

Як би там не було, механізми реагування на розповсюдження дезінформації в законопроекті недосконалі, якщо не сказати – хибні. 

По-перше, реагування на таку суспільно небезпечну дію, як розповсюдження недостовірної інформації про суспільно важливі питання здійснюється не правоохоронними органами за процедурою, уже передбаченою Кримінальним процесуальним законодавством, не Національною радою, як принаймні теоретично є більш незалежним регуляторним органом, а новоствореною інституцією – Уповноваженим з питань інформації, статус і повноваження якого викликають багато запитань. При цьому реагування на дезінформацію іншими суб’єктами не передбачено. По-друге, суб’єктами дезінформації є не тільки ЗМІ або посадові особи – а і звичайні громадяни, яких законопроект називає  «поширювачами інформації». Це дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності будь-кого просто за перепост якоїсь інформації в соціальних мережах – при чому таке притягнення буде відбуватися не за процедурою, встановленою кримінальним процесуальним законодавством. 

Такий підхід урівнює відповідальність творців фейків і тих, хто їм повірив і просто переставив інформацію (а також володільця сайту, якщо творця фейку знайти не вдасться). Це є порушенням справедливості і співрозмірності покарання в залежності від ступеню суспільної небезпеки діяння. Простіше кажучи - не можна вважати однаковим рівень впливу, а відповідно рівень суспільної небезпеки – створення фейку, наприклад, про військову чи екологічну загрозу і передрук такої «новини» в соцмережах наляканими громадянами. Тож і реагування держави має бути різним. В чинному законодавстві це забезпечується спеціальними положеннями кримінального процесуального законодавства - проте законопроект про дезінформацію таких запобіжників не містить.  

Законопроєкт зводить усе регулювання в цій сфері до діяльності державного Уповноваженого з інформації. При чому, без належного контролю за його діяльністю з боку громадськості і без можливостей запобігання зловживаннями владою і службовим становищем. 

Нагадаємо, що діюче законодавство України уже передбачає механізми реагування на поширення недостовірної інформації, при чому, на кількох рівнях:

  • Вимога спростування недостовірної інформації або надання права на відповідь - цивільно-правова відповідальність у вигляді компенсації матеріальної чи моральної шкоди, нанесеної поширенням недостовірної інформації – застосовується у випадках, коли інформація поширена стосовно фізичної або юридичної особи;
  • Адміністративна відповідальність відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно фізичних осіб, які поширюють недостовірну або неправдиву інформацію, наприклад поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку (ст..173-1 КпАП);
  • Кримінальна відповідальність за розповсюдження суспільно шкідливої інформації незалежно від наявності ознак неправдивості, наприклад публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ст..109 ККУ) або публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України (ст..110  ККУ).

Підсумовуючи – задум про реагування держави на дезінформацію зрозумілий, але механізм реагування несе більше шкоди, ніж користі. На жаль, наразі це більше схоже на дискредитацію самої ідеї боротьби з фейковими новинами. 

Уповноважений з питань інформації 

Законопроект передбачає створення спеціального суб’єкта владних повноважень: Уповноваженого з питань інформації. 

Уповноваженого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України. Положення про Уповноваженого та його Представників затверджується Кабінетом Міністрів України. При цьому зазначено, що Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Таким чином, функціонування такого Уповноваженого не відповідає вимогам статті 6 Конституції України, згідно якої державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Адже Уповноважений не відповідає ознакам виконавчої влади, проте призначається, звільняється саме виконавчою гілкою влади.

Хоча положення законопроекту зазначають, що діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод – це не відповідає іншим нормам законопроекту. Повноваження Уповноваженого є надзвичайно широкими, а в деяких випадках – монопольними. Зокрема Уповноважений має право звертатися із заявами про відповідь або про спростування дезінформації до поширювачів масової інформації, звертатися до суду із позовними заявами про визнання відповідної інформації дезінформацією, про відповідь або спростування дезінформації, про зобов’язання поширювача масової інформації виконати вимоги цього Закону тощо.

Уповноважений має право звертатися до суду із заявами про обмеження доступу до інформації, поширеної через мережу Інтернет або за допомогою сервісу обміну миттєвими повідомленнями (?) про обмеження доступу до вебсторінки, вебсайту чи облікового запису сервісу обміну миттєвими повідомленнями – при цьому процедура виписана таким чином, що у поширювача інформації немає можливості заперечувати проти блокування свого сайту. 

Уповноважений має право ознайомлюватись з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримувати їхні копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,  організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. 

Уповноважений обов’язково залучається третьою особою у судових спорах про спростування недостовірної інформації, поширеної масово, навіть якщо таке спростування стосується окремої юридичної або фізичної особи, у тому числі посадової особи.

Уповноважений має право звернутись до технічних посередників та адміністратора систем і реєстру доменних імен для отримання ідентифікаційних даних поширювача масової інформації, при цьому власник вебсторінки, вебсайту, або облікового запису, або технічний посередник зобов’язаний невідкладно, не пізніше 24-х годин з моменту отримання запиту Уповноваженого, надати йому ідентифікаційні дані поширювача масової інформації або повідомити Уповноваженого про їх відсутність. Якщо технічний посередник не надав у встановлений цим Законом строк інформацію на запит Уповноваженого щодо надання ідентифікаційних даних, суд, за заявою Уповноваженого, має право зобов’язати технічних посередників обмежити доступ до вебсторінки, вебсайту або облікового запису, власники яких порушили вимоги цього Закону щодо прозорості поширювача масової інформації.

У разі відсутності ідентифікаційних даних поширювача масової інформації Уповноважений з питань інформації звертається до суду із заявою про визнання факту поширення дезінформації. У разі задоволення заяви суд визнає факт поширення дезінформації разом із обмеженням доступу до дезінформації або без такого. 

Справи за заявою Уповноваженого з питань блокування сайтів або повідомлень в інших месенджерах підлягають вирішенню судом першої інстанції у триденний строк з дня надходження заяви. Уповноважений звертається до суду із заявою про обмеження доступу до вебсторінки, вебсайту чи облікового запису або інформації у мережі Інтернет або поширеної за допомогою сервісу обміну  миттєвими повідомленнями у разі відсутності ідентифікаційних даних їх власника, передбачених Законом України "Про інформацію".

Окрім того Уповноважений подавати до суду заяви про стягнення штрафів. Процедура накладання штрафів не передбачає запрошення в судове засідання поширювача інформації. При цьому мінімальна сума штрафу складає від 4 723 000 гривень. 

При цьому законопроект передбачає, що Уповноважений та його Представники не є державними службовцями і на них не поширюється дія Закону України «Про державну службу». 

Таким чином законопроект створює механізми державного втручання в інформаційну сферу у вигляді Уповноваженого з питань інформації, який наділений надзвичайними повноваженнями втручатися в будь-який аспект інформаційної діяльності в Україні без наявності запобіжних механізмів проти зловживань. Також надзвичайні повноваження Уповноваженого з втручання в інформаційну діяльність базуються не на експертних висновках або іншому всебічному і об’єктивному аналізі інформації, а на власних переконаннях Уповноваженого або його представників і на їхній особистій уяві щодо наявності або відсутності в тій чи іншій інформації ознак дезінформації. Такий механізм не відповідає міжнародним зобов’язанням України, зокрема положенням статті 10 Конвенції з прав людини і основновоположних свобод та судовій практиці Європейського Суду з прав людини.

«Асоціація професійних журналістів України»

Законопроєкт пропонує створити «Асоціацію професійних журналістів України», яка буде єдиною в Україні недержавною некомерційною професійною організацією журналістів, що утворюється та функціонує з метою забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів. Згідно законопроєкту, АПЖУ не може бути реорганізована чи ліквідована. У той же час, автори навіщось детально виписали в тексті законопроєкту статут АПЖУ, з вказанням осередків в регіонах, процедур прийняття рішення, процедур голосування, органів правління, хто може туди входити, порядку голосування, розміру внесків і так далі. Справжня саморегулівна організація повинна сама виписувати і затверджувати свій статут. Така конкретизація в законопроєкті і ще й заборона на реорганізацію точно є зайвою. 

До керівних органів АПЖУ (Ради журналістів та Комітету професійної етики) зможуть увійти тільки ті «професійні журналісти», які подадуть до опублікування на сайті Асоціації декларацію за формою декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. І які понад 75% сукупного доходу за останні п'ять років отримували за надання послуг зі збору, одержання, створення, редагування або поширення масової інформації. До прикладу, в Німеччині до місцевої Спілки журналістів приймають тих, у кого річний дохід від журналістської діяльності становить понад 50%. 

Асоціація утворюється установчими зборами журналістів, на які делегуються по три журналіста від чітко визначених у законопроєкті семи організацій - «Національної асоціації медіа»; Асоціації «Індустріальний телевізійний комітет»; Української Асоціації Видавців Періодичної Преси; Публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України»; Всеукраїнської громадської асоціації «Комісія з журналістської етики»; Національної спілки журналістів України; та юридичних осіб, що входять до системи державного іномовлення України. Чому автори законопроєкту обрали саме ці організації, і за якими критеріями - невідомо. Очевидно тільки, що як мінімум у двох з них - НСЖУ та КЖЕ - є прямий конфлікт інтересів, адже АПЖУ є фактично для них конкурентом і займає їхню ж нішу. 

Щодо членства в АПЖУ - приймають усіх, хто зголоситься. Зокрема, щоб стати членом Асоціації достатньо мати повну цивільну дієздатність, бути громадянином України (або особою, яка має право постійного проживання в Україні), і досвід роботи журналістом не менше 3х років. При вступі бажаючі «приймають та зобов’язуються дотримуватись Кодексу професійної етики журналіста.» Все. Якою може бути довіра до організації, в ряди якої можуть вступити абсолютно всі - і чорнушники, і тітушки, і апологети «русского міра» - питання риторичне. Відмовлено у членстві в АПЖУ лише деяким категоріям громадян, зокрема, іноземцям, членам керівного складу політичних партій, особам що мають непогашену судимість, внесеним до переліку тих, хто становить загрозу нацбезпеці, та співробіникам «санкційних» медіа.

Складається враження, що ти можеш бути махровим джинсовиком, і гордо титулуватися «професійним журналістом». Попри всю деталізацію статуту АПЖУ, в законопроекті відсутні чіткі норми, які б пояснювали, яким саме чином АПЖУ зможе здійснювати моніторинг дотримання «професійними журналістами» всього Кодексу професійної етики. 

Виключити особу з асоціації можуть за низку дисциплінарних порушень, в тому числі, за порушення журналістської етики, за неанонімною скаргою, яку має розглянути керівний орган АПЖУ - Комітет журналістської етики. Рішення приймається простою більшістю голосів. Виникає питання - якщо в асоціацію приймають усіх підряд, то де гарантія що в Комітет етики не увійдуть представники тітушок і фейкових журналістів з усієї України? Які будуть дружно і простою більшістю голосувати «за своїх». До речі, прес карта буде видаватися на весь період членства в Асоціації - не передбачено якоїсь періодичності, чи регулярного підтвердження того, що людина продовжує працювати журналістом. 

Членство в Асоціації надаватиме статус «професійного журналіста». Виключно цей статус дозволятиме працювати в місцях надзвичайних подій, бути акредитованим при органі влади, а також надаватиме кримінально-правовий захист саме як журналістові, а не пересічному громадянину (ст.ст. 171, 345-1, 347-1, 348-1). Цікаво що, згідно законопроєкту, повідомлення про підозру професійному журналісту у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснене виключно Генеральним прокурором, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя. 

У підсумку, можна зазначити, що запропонований законопроект не виконує функції захисту українського суспільства від поширення суспільно шкідливої інформації та дезінформації. Натомість він створює механізми тотального контролю за інформаційним простором, при чому не тільки за традиційними засобами масової інформації, а також і за звичайними громадянами, які в будь-який спосіб обмінюються інформацією. Додатково встановлюється спеціальний державний контроль за журналістською діяльністю і позбавляються прав журналістів особи, які не пройшли спеціальну процедуру реєстрації і не підпадають під спеціальний контроль відповідно до встановлених державою процедур. В такому вигляді законопроект порушує самі принципи існування держави Україна як правової держави, що розділяє європейські цінності і прагне побудувати повноцінне демократичне суспільство.  Законопроект має бути доопрацьований виходячи із загальних принципів щодо свободи слова, закладених в Конституції України і в міжнародних нормативних актах, зокрема відносно мінімізації втручання держави в реалізацію свободи слова і здійсненню такого втручання виключно на підставі закону, виключно для досягнення законної мети і в межах, необхідних в демократичному суспільстві.

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
997
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду