28 травня Міністерство культури в межах публічної події «Як вимірювати культуру? Інструменти та методи роботи з даними в культурній сфері» представило результати всеукраїнського дослідження «Культура в Україні» (реалізоване агенцією Research.ua), яке, згідно з офіційним повідомленням міністерства, «фіксує актуальні практики культурної участі, споживання культурного контенту, мовні та поведінкові тенденції українців в умовах повномасштабної війни».

Заявленою метою події, окрім, власне, презентації результатів дослідження, було «обговорити, як дані допомагають ухвалювати рішення у сфері культури, оцінювати культурні практики українців, визначати пріоритети підтримки та формувати ефективні стратегії розвитку культури в умовах війни».

«Це дослідження є частиною заходів із моніторингу того, якою є нині українська культурна сфера та культурні політики в межах стратегії розвитку культури-2030, затвердженої понад рік тому, — сказав під час події перший заступник міністра культури Іван Вербицький. — Нині ми працюємо над реалізацією цієї стратегії, відтак важливо час від часу вимірювати, чи ефективно відбувається цей поступ, і саме для цього потрібні дослідження. Презентуючи це дослідження, ми хочемо заразом поговорити про те, якою може бути аналітика в сфері культури, як працювати з цими даними та яким чином спромогтися “помацати” те, що традиційно не є намацальним. Подібну аналітику важливо проводити час від часу, аби відстежувати, як змінюється динаміка, і розуміти “середню температуру по палаті”».

Дослідження було проведено в кінці грудня 2025 року — на початку січня 2026 року,  має вибірку з 2000 респондентів з усіх регіонів України, окрім тимчасово окупованих територій Криму, а також Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Метод опитування — комп’ютерні онлайн-інтерв’ю (CAWI — Computer Assisted Web Interviewing). Цільова аудиторія опитування — чоловіки та жінки віком від 18 до 55 років.

За основну мету дослідження заявлено «дослідити громадську думку щодо сфери культури в Україні; дослідити участь українців у культурному житті; вивчити побутові та культурні мовні практики українців».

Серед завдань цього опитування також:

виявити рівень суспільного інтересу до новин культури і культурних заходів, які відбуваються в Україні;

з’ясувати, з яких джерел найчастіше дізнаються про новини культури і культурні заходи й події, які відбуваються в Україні;

дізнатися, як часто українці відвідують культурні заходи;

вивчити основні мотиви і бар’єри участі у культурному житті;

з’ясувати, як оцінюється рівень доступності закладів культури, культурних заходів і культурно-освітніх послуг;

дізнатися, якою мовою користуються в побуті, виявити основні фактори впливу на вибір мови в побуті

зрозуміти, як оцінюється роль української мови в публічному просторі та суспільному середовищі;

з’ясувати, якою мовою найчастіше користуються в інтернеті та соціальних мережах і якою мовою найчастіше споживають культурний контент і культурні продукти;

виявити рівень задоволеності якістю та кількістю доступних культурних продуктів українською мовою та доступних культурних продуктів, створених в Україні

Ключові висновки:

Суспільний інтерес до новин культури та культурних заходів

Загалом суспільний інтерес до культури та культурних подій оцінюється як високий (згідно з результатами опитування, ними «постійно цікавляться» 32% респондентів, «цікавляться час від часу» — 48% (утім, питанням тут лишається, що саме вважати за це «час від часу» — це раз на місяць чи на пів року?). Ще 14% опитаних відповіли, що цікавляться «украй рідко».

Найчастіше про культурні заходи опитані респонденти дізнаються з соціальних мереж (75% опитаних) і месенджерів (65% опитаних).

Також поширеними джерелами інформації про культурні події є онлайн-медіа — звідти про них дізнаються 55% респондентів; із соціального та родинного оточення — 46%, з ютубу — 42%, з телебачення — 39%.

Відвідування культурних подій

30% опитаних відвідують культурні події раз на місяць або частіше, 26% — один раз на 2—3 місяці, 37% — раз на пів року або рідше.

Після початку повномасштабної війни українці почали відвідувати культурні заходи рідше. 31% опитаних відповів, що нині роблять це «значно рідше», 35% — «дещо рідше», 19% — так само, як і раніше.

Найбільш відвідуваними заходами є більш масові культурні форми: фільми у кінотеатрах (66% опитаних), музичні концерти (42% опитаних) і театральні вистави (40% респондентів).

Серед ключових причин, із яких відвідують культурні події рідше, аніж могли б, більшість респондентів назвала брак коштів (54% опитаних), нестачу культурних закладів або подій у населеному пункті проживання (26% опитаних), а також життєві обставини (наприклад, про відсутність часу відповіли 48% опитаних).

Найчастіше культурні заходи опитані українці відвідують, щоб відпочити та розслабитися (62% опитаних), або ж щоби надихнутися й отримати задоволення (56%) і для особистого розвитку (47%).

Читання

Близько 80% опитаних прочитали хоча б одну книгу протягом року. 1—2 книги за цей час прочитали 35%, 3—4 книги — 20%, 5 або більше книг — 25%.

Найбільш поширеним форматом є паперові книжки — їх обирають 75% із тих респондентів, що взяли до рук мінімум одну книжку за останній рік. В електронному форматі читають 55% із них, аудіокниги слухають — 24%.

Українською мовою читають 90% опитаних, які протягом року прочитали хоча б одну книгу. Російською читають 38% із цієї групи респондентів, англійською — 10%.

Доступність закладів культури та культурно-освітніх послуг

Загальний рівень доступності закладів культури авторами опитування оцінюється «переважно як достатній». 34% респондентів описують його як «цілком достатній», 33% — як «скоріше достатній».

Інформаційну доступність (себто можливість отримати інформацію про культурні заходи) вважають «цілком достатньою» 33% опитаних, «скоріше достатньою» — 36%.

Логістичну доступність (наскільки легко дістатися закладу культури) вважають «цілком достатньою» 29% опитаних, «скоріше достатньою»  — 39%.

Найнижче оцінюється фінансова доступність (наскільки доступні квитки до закладу): «цілком достатня» — 20%, «скоріше достатня» — 33%.

Дві третини опитаних оцінюють рівень доступності культурних заходів як «загалом достатній»: 26% — як «цілком достатній», 39% — як «скоріше достатній».

Мова

Найбільш поширеною мовою спілкування вдома є українська. Лише нею вдома спілкуються 51% опитаних. 35% говорять і українською, і російською. Винятково російську використовують 11% опитаних.

Ключовим критерієм вибору мови повсякденного вжитку 67% опитаних називають звичку, 46% — зручність (хоча не дуже зрозуміло, чим звичне в цьому контексті відрізняється від зручного), 41% — мову співрозмовника, 31% — соціальне середовище.

58% опитаних кажуть, що протягом останніх трьох років змінювали мову спілкування.

Повністю перейшли на українську 19% із них, частково змінили мову — 39%, використовують українську та російську — 36%.

Основною причиною зміни мови спілкування є патріотичні мотиви (59%), а також бажання краще інтегруватися (25%) і робота й навчання (23%).

Споживання культурного контенту

Українською мовою культурний контент найчастіше споживають 82% опитаних, російською — 15%, англійською — 3%.

Після початку повномасштабної війни культурний контент і культурні продукти українською мовою споживають частіше. 53% опитаних споживають їх значно частіше, 17%  — дещо частіше.

Рівень задоволеності якістю і кількістю культурних продуктів. Українськими музеями «цілком задоволені» 43% опитаних, «скоріше задоволені» — 37%. Фільмами «цілком задоволені» 35%, «скоріше задоволені» — 35%. Театральними виставами «цілком задоволені» 39% опитаних, «скоріше задоволені» — 38%.

Спробуймо трохи розібратися в цих результатах.

І перше запитання, що виникає — до вибірки (в якій, наприклад, узагалі не враховані люди, старші за 55 років — цікаво, куди, на думку, авторів дослідження, діваються люди по досягненні цього віку?), а також методології дослідження та дизайну запитань (адже складно сподіватися на ґрунтовні відповіді протягом короткого 10-хвилинного онлайн-опитування), кількості та розмаїття тем (їх надто багато), дуже скромної «глибини» запитань і їхнього дизайну, що унеможливлює глибокі розлогі відповіді, натомість дає лише короткі опції відповідей, що не дають можливості врахувати важливі деталі та нюанси.

Друге велике запитання, що виникає після вивчення цього дослідження — це його мотивація. Навіщо ми взагалі все це міряємо? Щоб що? Аби засвідчити зростання рівня відвідуваності закладів культури чи рівня повсякденного вживання української мови? Чудово — і що ми робимо з цими результатами, окрім як тішимося якійсь обережно-позитивній (і то далеко не скрізь) динаміці?

Якщо йдеться про глибший аналіз цієї динаміки, то, можливо, варто щонайменше брати до уваги не лише період повномасштабної війни, а спробувати порівняти нинішній період великих випробувань із 2015—2016 роками або ж часом до Революції гідності та початку війни? Це дозволило б подивитися на динаміку низки ключових процесів більш реалістично та глибоко, а також краще зрозуміти, що відбувається з українським суспільством нині — зокрема і в контексті означених дослідженням запитань.

Третє — це питання про доступність закладів культури по всій країні, якому в дизайні цього дослідження очевидно бракує контекстної рамки. І це не лише про тип населеного пункту (чи є там узагалі ті чи ті заклади культури?), але і про приналежність до певної соціальної групи, рівень освіти та прибутку людини (недарма фінансовий чинник названий респондентами опитування однією з ключових причин, із яких вони обмежують відвідування культурних подій).

Четверте і засадниче — це, власне, брак загального контексту, без якого частина запитань, поставлених респондентам авторами дослідження, виглядають дещо як «сферичні коні в вакуумі». Тому що можна досхочу тішитися зростанню рівня споживання україномовного контенту чи рівня читання, але без аналізу цих цифр вкупі з низкою об’єктивних показників — як-от рівня пропозиції та попиту — це просто не має сенсу.

На жаль, не дає це дослідження і жодного розуміння на рівні запиту на сенси в контексті споживання українцями культури. Про що люди в нашій країні на п’ятому році великої війни обирають читати, дивитис кіно, вистави тощо? Як змінилися ці навіть не смаки і вподобання — а радше запити і культурні потреби? Як змінилися ми всі (адже побачити це часом найкраще можна саме через «лінзу» культури)? Видається, що саме такий глибокий погляд та аналіз міг би бути дуже корисний, а надто напередодні того, як коштом держбюджету буде вироблено величезну кількість культурного контенту в межах програми «Тисячовесна».

П’яте — ризик самозаколисування. Ідеалізація цифр і висновків працює лише для двох типів цілей — для звітування «нагору» та «вниз», до платників податків. До реальності (а тим більше до якісного управління галуззю культури) це самозаколисування не має жодного відношення.

Шосте (і вже зовсім незначне у порівнянні з попередніми пунктами): подія-обговорення навколо цього дослідження, на жаль, не оприявнила рівно нічого про те, навіщо ж нам вимірювати культуру та «як дані допомагають ухвалювати рішення у сфері культури».

Питання важливості вимірювання ключових показників і тенденцій та у будь-якій галузі (і культура тут не виняток) — насправді взагалі не є питанням. Це аксіома.

Регулярно та коректно акумульовані та проаналізовані дані допомагають ухвалювати кращі рішення й тримати вірний курс. Проблеми ж починаються або тоді, коли ми роками не робимо фазових досліджень (такі часи в українській культурі також були, і то не так давно), або ж коли заграємось у дослідження заради досліджень, як мантру повторюючи про їхню важливість, проте не даючи собі роботи провадити їх достатньо ґрунтовно або ж осмислювати їхні результати у реальному контексті. Тоді поверхневе і дещо ad-hoc бажання швиденько «зрозуміти “середню температуру по палаті”» призводить до того, що ми банально намагаємося виміряти сонячне світло (так, воно, як і культура — буквально скрізь і впливає геть на все, але ж як поміряти і, головне, як інтерпретувати ці «заміри»?).

Дослідження важливі й потрібні. Але не як факт, навпроти наявності якого можна поставити «галочку», а як глибокий тяглий процес. І замість «гратися в дослідження» (як до того гралися в інклюзію, деколонізацію й інші важливі, проте, на жаль, профановані поняття) органам державної влади було б варто просто почати практикувати вдовгу те, що вони так активно декларують. Не говорити про важливість досліджень — а провадити їх системно та якісно. Не міряти «температуру по палаті» методом рандомного втикання градусника у що прийдеться, а йти шляхом глибокого та фахового дослідження ввіреної їм сфери. Хороші новини тут у тому, що всього можна навчитися, а означені хиби цілком реально виправити у наступних дослідженнях сфери культури. І тоді ми не зчуємося, як мірятимемо вже не сонячне світло, а умовно індекс УФ-випромінювання. А це вже зовсім інша історія.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).