— З якими викликами ви зіткнулися як іноземна дослідниця під час роботи над звітом «Примусова окупація України Росією» про російську окупацію та які загалом труднощі постають перед іноземними фахівцями в умовах повномасштабного воєнного конфлікту?

— Я почала дослідження, ще коли працювала в Україні до повномасштабного вторгнення на різних політичних посадах. Згодом, уже під час великої війни, почала співпрацювати з дослідницькими інститутами й у 2023 році підготувала свій перший звіт про «проксі-війну» в Україні, зокрема про аспекти сексуального насильства з боку російських військ. До теми окупованих територій я перейшла у 2024 році для звіту GlobSec, який стосувався мілітаризації дітей Росією. Тож мені хотілося створити більш масштабний матеріал про звірства, які Росія коїть на тимчасово окупованих територіях України.

• Читайте також: Як Росія поглинає українських дітей в окупації

Мені здається, що західна авдиторія хибно уявляє собі, чим є окупація насправді. Це, звісно, не просто зміна влади чи переформатування державних структур, а глибоко жорстока система, створена для того, щоб підкорити й поглинути ціле покоління людей, вбудувавши їх у тоталітарну державу.

Головний виклик цього дослідження і цього звіту зокрема полягає в тому, що Росія тримає окуповані території повністю закритими для широкого загалу. Люди можуть зазнати жорстоких покарань навіть за спробу зв’язатися з родичами на підконтрольній Україні території, особливо якщо ці родичі працюють у сфері оборони. Якщо з’ясується, що хтось спілкувався з українською розвідкою, ці люди автоматично стають ціллю для переслідувань.

Бути частиною мереж опору — це величезний ризик. Це створює колосальні проблеми для дослідження: з одного боку — брак доступу, з іншого — прагнення переконатися, що отриманий тобою доступ не ставить під загрозу нічиє життя.

— Чи є, на вашу думку, теми, від яких дослідникам варто утриматися, щоб не нашкодити людям в окупації?

— Так, безумовно. Я вважаю, що будь-який вихід на рух опору всередині окупованих територій має здійснюватися винятково через офіційні розвідувальні канали. Звичайні дослідники зазвичай не мають жодного досвіду такої роботи — особливо це стосується західних фахівців, як-от я сама (я з Великої Британії). Тому діяти етично — це означає ставити безпеку залучених людей на перше місце.

Звісно, нам критично важливо отримувати інформацію з окупованих територій, щоб розуміти масштаби російських злочинів. Але робити це неформальними шляхами, нехтуючи безпекою джерел заради власного дослідження, — неймовірно егоїстично.

• Читайте також: Денис Казанський: «В окупації багато людей, які просто змирилися, але так і не прийняли Росію»

— Чи важко налагодити співпрацю з представниками українських спецслужб? Які обмеження чи, навпаки, переваги дає така взаємодія для роботи дослідника та збору знань загалом?

— Мені важко коментувати роботу інших дослідників і їхню взаємодію з розвідкою, адже я не володію цією інформацією. З власного досвіду скажу, що співпраця з офіційними спецслужбами, звісно, накладає певні обмеження. Потрібен певний рівень довіри, а питання необхідно попередньо погоджувати. Проте це стандартна практика для будь-якої країни та її спецслужб: запитання зазвичай формулюються письмово й надсилаються електронною поштою заздалегідь.

Але хочу наголосити: українці завжди були дуже відкритими та допомагали мені, надаючи всю інформацію, яку могли розголосити. І це стосується не лише спецслужб, а й багатьох людей, організацій і посадовців по всій Україні.

Я пишаюся тим, що моє дослідження стало особливо вчасним на тлі нещодавньої заяви Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського щодо активізації зусиль зі збору, обробки та збереження доказів порушень Росією міжнародного права. Сподіваюся, що профільні підрозділи Збройних Сил України продуктивно працюватимуть у цьому напрямі, й наша співпраця в майбутніх дослідженнях продовжиться.

— Ваше дослідження також містило роботу з відкритими даними. З якими викликами ви зіткнулися на цьому етапі? Можливо, це мовний бар’єр чи брак конкретної інформації?

— Для мене, звісно, існує мовний бар’єр, особливо коли йдеться про російські джерела. Наприклад, я аналізувала російські оголошення про оренду квартир на окупованих територіях. Хоча комп’ютер допомагає перекласти текст, Google Translate часто втрачає певні мовні нюанси.

Крім того, коли дослідники використовують штучний інтелект для швидкого сканування та збору матеріалів з великої кількості російських джерел одночасно, через мовний бар’єр отримана інформація може спотворюватися. Я завжди перевіряю джерела двічі або тричі. Коли в мене є фінальні цитати чи посилання, які я хочу використати, я відкладаю машинні інструменти вбік і прошу перекладача-фахівця зробити точний переклад. Це необхідно, щоб не пропустити підтекст. Окремі слова можуть мати кілька значень, і якщо переклад в одному місці хибний, сенс усього речення може виявитися викривленим.

Також я спираюся на допомогу колег. Спільнота OSINT for Ukraine завжди дуже виручає. Іноді ми ділимося інформацією та працюємо разом, зокрема з інструментами Google для аналізу супутникових знімків. Вони дуже допомогли мені ідентифікувати конкретні компанії, які брали участь у так званій «відбудові» окупованих територій України.

— Чи були джерела даних, які здалися вам надмірними й просто повторювали те саме? І навпаки — які дані ви хотіли б отримати, але вони виявилися недоступними?

— Так, мені хотілося б мати простіший доступ до соціальних мереж, окрім телеграму, якими користуються на окупованих територіях. Проте для мене особисто небезпечно й нерозумно активно взаємодіяти з російськими платформами в окупації. Я знаю, що багато колег в Англії використовують їх, але перебуваючи у Великій Британії, я намагаюся уникати заходження на платформи на кшталт VK. Я розумію, як цей брак даних обмежує дослідження для мене й інших колег, оскільки робота з цими провайдерами даних є дуже складною.

• Читайте також: Андрій Діхтяренко: «Ми не хочемо втратити зв'язок з окупованими територіями України»

Але що дійсно залишається найскладнішим — можливість мати зв’язок з українцями в окупації. Люди бояться сказати щось зайве в інтернеті, написати в повідомленні чи навіть поговорити про щось з сусідами. Саме це найбільше стримує дослідників.

— Чи маєте ви рекомендації, як пом’якшити ці проблеми взаєморозуміння між українцями на окупованих і неокупованих територіях?

— Враховуючи обставини та те, що людям доводиться терпіти, аби просто вижити в окупації, підтримувати родинні чи дружні зв’язки між вільною та окупованою Україною надзвичайно важко через російські обмеження та репресії. Щоб вижити в повсякденному житті, людям доводиться адаптуватися. Справжні масштаби насильства там є екстремальними. Що ми точно можемо зробити для підтримки зв’язку — це розвивати й підтримувати неформальні мережі. Але як зберегти цей зв’язок повністю відкритим — я не знаю. Це поза межами моєї експертизи.

— Я бачу інтерес з боку міжнародних донорів до підтримки таких досліджень. Проте інколи дослідницьке втручання може й нашкодити…

— Я повністю згодна. Мені здається, дуже важливо, щоб люди, які залишають окуповані території, отримували належну інтеграцію назад в українське суспільство. Тамтешня ситуація була неймовірно травматичною, і людям потрібен час на відновлення. Там зараз ростуть діти, які спілкуються винятково російською. І я вважаю, що їхня реінтеграція в суспільство без жодного осуду є критично важливою. Особливо враховуючи те, що Росія постійно повторює їм: «Україна за вами не прийде, тому що ви розмовляєте російською». Тому реінтеграція, яка доведе зворотне, є надзвичайно важливою.

— Якщо говорити про добре досліджені та малодосліджені теми: чи помітили ви зміну інтересу до вивчення тимчасово окупованих територій України та які теми з’явилися нещодавно?

— Думаю, теми, пов’язані з «відбудовою» окупованих територій, є дуже новими, оскільки Росія лише нещодавно почала фінансувати ці процеси. Я сподіваюся, що з’явиться більше досліджень, як саме відбувається ця відбудова та як Росія здійснює демографічний інжиніринг (зміну демографічного складу населення).

• Читайте також: «Мовчати про окуповані території означає віддати їх на поталу російській інформаційній машині»

Також є простір для глибшого вивчення діяльності російських блогерів-інфлюенсерів, яких відправляють на окуповані території для роботи на авдиторію всередині Росії. Нам потрібно більше знати про ці мережі проплачених Росією інфлюенсерів: чи існують вони як системне явище, чи це спонтанні, поодинокі випадки. Я знаю, що навколо цього точаться дискусії.

Крім того, варто більше досліджувати щоденне насильство в окупації: блокпости, обшуки в будинках тощо. Ці докази збирати важко. Багато такої інформації базується на спогадах і розповідях (anecdotal evidence). І хоча ми знаємо, що це відбувається, ми досі не розуміємо реальних масштабів. Ми не усвідомлюємо повною мірою масштаби російського насильства всередині тимчасово окупованих територій.

— Чи можете ви рекомендувати здобуття якихось кваліфікацій або тренінгів для дослідників, які хочуть працювати з темою окупованих територій?

— Я вважаю, щоб брати інтерв’ю у жертв воєнних злочинів, які за своєю природою є надзвичайно важкими, дослідники та журналісти мають проходити тренінги з роботи з травмою (trauma training). Особливо якщо доводиться працювати з дітьми. Робота з травмою є дуже важливою, адже ваше інтерв’ю в жодному разі не повинно ретравматизувати людину.

— Коли «Детектор медіа» досліджує російський медіаконтроль на окупованих територіях, ми часто доходимо висновку, що методи інформаційного впливу з 2014 року еволюціонували й певною мірою стандартизувалися. Чи можна екстраполювати цей висновок на всі інші аспекти окупаційного контролю над життям людей?

— Я б сказала так: російські медіа в окупації сильно змінилися порівняно з 2014 роком. Навіть тоді в окупованому Криму доступ до зовнішнього світу був обмежений. Ми розуміємо ситуацію там, але причина, чому кримський партизанський рух і кримський спротив є такими сильними сьогодні й чому Крим не втрачено ментально, полягає в тому, що тоді, можливо, залишалося більше доступу до альтернативних точок зору та альтернативних медіа.

• Читайте також: Володимир Притула, «Крим. Реалії»: «Ми працюємо для Криму, навіть коли це небезпечно для життя»

Зараз усе інакше. Росія запустила свою платформу «Макс». Відбуваються регулярні вимкнення інтернету — не лише в окупованій Україні, а й у самій Росії. Платформа «Макс» контролює всі банківські операції, комунікацію та, по суті, діє як російське шпигунське програмне забезпечення в телефонах.

Тож із 2014 року підходи до контролю над медіа змінилися кардинально. Державні інфлюенсери були завжди, але коли їх відправляють у Маріуполь танцювати на тлі масових поховань — це додає ситуації особливого цинізму та зловісності.

Росія також збільшила кількість державних «воєнкорів», які їдуть на окуповані території й розповідають, як там чудово. Вони подають «відбудову» так, ніби російський уряд дійсно піклується про людей.

Тому інформаційне середовище в окупації з 2014 року стало набагато жорсткішим. Воно повністю контрольоване, аж до цілковитого блекауту новин. І воно стало значно похмурішим і цинічнішим. Блогери та тіктокери зі своїми танцями, які з’являються в Маріуполі чи Донецьку одразу після жорстоких облог і руйнувань, знімаючи там «естетичні» відео, — це вияв неймовірної ницості.

• Читайте також: Олександра Єфименко: «Журналісти не стають у чергу, щоб писати про тимчасово окуповані території»

Ця публікація створена за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.