У середині травня на конференції LMF 2026 у Львові ми мали цікаву дискусію «Як оживити висвітлення подій на окупованих територіях?» (Вибачайте, обійдуся без «тимчасово», бо як редактор не люблю тавтологій:  окупація завжди тимчасова, інакше це не окупація). Слушне, влучне, коректно сформульоване питання. Й невдовзі ми побачили приклад, який наочно ілюструє, чому прості відповіді на це питання не працюють, а коріння проблеми сягає точки розгалуження журналістики і пропаганди.

22 травня Сили оборони України вдарили по Старобільську, окупованому у 2022 році місту на Луганщині. Ціллю, за згодом оприлюдненою версією нашого Генштабу, були «пункти управління та жива сила противника, зокрема і один зі штабів підрозділу “Рубікон”».

За російською версією внаслідок удару по педагогічному коледжу й гуртожитку загинули цивільні, зокрема студенти, або ж «діти» (зокрема російські пропагандисти «знаходили» на руїнах іграшки, якими, певно, трохи запізно бавитися студентам коледжу). Росія назвала цю подію приводом для чергового «удару відплати» з демонстративним застосуванням ракети «Орешник» і низкою зруйнованих житлових будинків у Києві, а також намагалася здійняти галас у міжнародних організаціях. Не нова й не надто дієва російська пропагандистська тактика нікого не здивувала, особливо тих, хто чує вибухи ракет і дронів щоночі без жодних приводів.

• Читайте також: Двадцять чотири години на «возмездие». Як пропаганда виправдовує масовану атаку на Київ

Українські медіа якщо й писали про цю історію, то в контексті російських маніпуляцій і їхнього офіційного спростування. У соцмережах і телеграм-каналах, як завжди, говорили й поширювали різне. А 26 травня у луганському медіа «Реальна газета», що працює в евакуації, вийшов матеріал «Студенти були. Що відбувається з дискусією про удар по окупованому Старобільську». І тоді тема висвітлення подій на окупованих територіях удостоїлася масштабної дискусії, якої в професійному навколомедійному середовищі не було, здається, з 2014 року.

Спектр оцінок у цій дискусії простягається від «нарешті справжня журналістика» до «галіма кремлівська дезінформація». Частина учасників пропонує фрейм, у якому в час війни правдою є те, що заявляє наш Генштаб. А все, що відрізняється від його версії, є російською пропагандою чи грає їй на руку. Пам’ятаєте, як у 2022 році заступниця міністра оборони Ганна Маляр просила журналістів не робити фактчекінг? Досі актуально. З іншого боку не бракує закликів не уподібнюватися росіянам.

Не переказуватиму, хто що написав у соцмережах (не улюблений мій жанр), натомість зверну увагу на заголовок матеріалу. «Студенти були» — це парафраз «ми є, ми існуємо». Люди в окупації є. Мініманіфест від імені людей, яким держава і суспільство відмовляють у праві бути визнаними й поміченими, навіть коли вони трагічно гинуть.

Натомість періодично медіа, суспільство, соцмережі беруться обговорювати питання «що нам робити з людьми на окупованих територіях?» За дванадцять років війни воно поставало в багатьох дискусіях, публічних і приватних. Зазвичай у конструктивному контексті «боротьби за людей»: мовляв, як нам «не втратити» або «схилити на свій бік» українців, які залишились в окупації, щоб потім, коли Україна звільнить свої землі, їхніх жителів можна було «реінтегрувати».

Весь цей дискурс, хоч і пронизаний добрими намірами, дещо моторошний, бо люди на окупованій території є в ньому об’єктом, про який ми мало знаємо, але маємо твердий намір заподіяти йому добро на свій розсуд.

А ще з постановки питання чітко зрозуміло, що «ми» — не «вони», а «вони» — не «ми».

Щиро кажучи, за теперішніх умов робити з людьми на окупованих територіях ми можемо мало що. Якщо «ми» — це країна, держава, то можна було б запропонувати людям на окупованих територіях кілька дієвих сценаріїв. Як виїхати й отримати допомогу в розбудові нового життя на вільній території; а якщо виїхати не можеш, то як діяти, що конкретно робити і чого не робити, щоб не вважатися колаборантом і зрадником. Чи погоджуватися на російське громадянство. Чи посилати своїх дітей вчитися до шкіл, коледжів і вишів за російською програмою. Чи працювати вчителями, лікарями, вихователями в дитячих садочках… Що робити, якщо тебе примусово мобілізують до російської армії. Які варіанти дій, які альтернативи.

Якщо «ми» — це журналісти, медійники, тоді єдине, що ми можемо зробити з людьми на окупованих територіях — це повернути їх на інформаційну мапу України. Тобто визнати, що події, які відбуваються з українцями на окупованих територіях, є настільки ж важливими, як події, які відбуваються з українцями будь-де. І те, що точну інформацію про них добути нелегко — це виклик і ускладнення нашої місії, а не причина їх ігнорувати.

І повернути своїй аудиторії відчуття, що життя і смерть людини в Маріуполі, Мелітополі, Сімферополі чи Старобільську — це життя і смерть людини в Україні, а не в Росії чи в абстрактному чистилищі, яке багато хто з нас уже навіть у розмовному мовленні називає бездушною абревіатурою «ТОТ».

Поки ми не включимо українців в окупації у склад поняття «ми» (тобто жителі / народ України), всі просторікування і припущення про населення цих територій — «там багато патріотів України», «люди (не) чекають Україну», «людям там промили мізки пропагандою», «посилюються / послаблюються проросійські настрої» і так далі — будуть лише відлунням наших власних стереотипів і упереджень. Насправді

ми не знаємо;

нам не дуже цікаво;

дізнатися точні факти нелегко;

це не пріоритет;

ваш варіант.

Результати досліджень, проведених у межах проєкту «Партнерство за сильну Україну», свідчать, що про окуповані території не просто говорять і пишуть мало. Здебільшого вони цікавлять українські медіа загального інтересу або як місце, по якому вдало влупили наші Сили оборони, знищуючи сили і засоби противника, або як місце, де безчинствує окупаційна влада. Проблеми людей в окупації якщо й висвітлюють, то завжди узагальнено і в контексті неспроможності росіян і колаборантів дати раду окупованій території. Ці люди практично завжди узагальнені та знеособлені, й найчастіше про їхні проблеми й життя говорять посадовці, речники, представники громадських організацій.

Безперечно, для цього є об’єктивні причини. Доступу на ці території українські медіа не мають, а зв’язок із тамтешніми жителями хіба що спорадичний. Скандал довкола ініціативи «Жовта стрічка» вчергове підсвітив небезпеку будь-якого залучення людей на окупованих територіях до взаємодії з вільними українськими інституціями.

Отже, умовно безпечного способу отримати факти й коментарі від людей з окупації не існує?

Можна спитати про це у Кластера релокованих медіа — об’єднання редакцій, які працюють в евакуації, створеного під егідою організації DII-Ukraine. Я щотижня з інтересом читаю їхню розсилку «Там — наші», яка є вижимкою з матеріалів видань-учасників про події на окупованій території. Способи є, й релокованим медіа непогано вдається підтримувати й розвивати базу захищених анонімністю джерел, ретельно і критично опрацьовувати й верифікувати інформацію з російських і окупаційних медіа чи пабліків, співставляти версії. Розповідати про людей, не наражаючи їх на небезпеку. Але головне — цікавитися їхнім життям. Напевно, це тому, що журналісти й редактори з Луганська і Маріуполя, кажучи «ми», мають на увазі також жителів Луганська і Маріуполя. І тих, які виїхали, і тих, які залишилися в окупації.

• Читайте також: «Мовчати про окуповані території означає віддати їх на поталу російській інформаційній машині»

Те, що більшість українських редакцій вважають загибель цивільних громадян України внаслідок бойових дій подією, не вартою перевірки й висвітлення, вже досить сумно й нездорово. Ще сумніше й нездоровіше, коли ігнорування цієї події зумовлене міркуваннями на зразок «це зашкодить Україні», «цим скористається Росія», «якщо ми напишемо, то вони скажуть» тощо. Це момент, коли на роздоріжжі журналістики і пропаганди ми звертаємо не в той бік. Припускаю, що ігнорування загибелі власних громадян шкодить Україні більше і приносить Росії більше користі на стратегічному рівні когнітивної війни.

Якщо медійники з Києва, Львова, Одеси тощо не готові дивитися на події в окупації у площині суспільного інтересу, а мислять лише категоріями політичної доцільності, варто підтримати українських журналістів із Донеччини, Луганщини, Криму, окупованих частин Запорізької й Херсонської областей, які не відмовилися від місії служити своїм читачам, глядачам і слухачам. І, можливо, чогось у них повчитися.