«Детектор медіа» регулярно розповідає про медіа й журналістів, які працюють для захоплених Росією територій. Ми вже писали про редакцію мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території «Українського радіо», медіа «Східний варіант», луганський «Трибун» і «Фарватер.Схід», херсонські «Кавун.city», радіо «Х.ON» і видання «IPC Херсон», сіверськодонецьке медіа SD.ua, публікували інтерв’ю з головредом «Реальної газети» Андрієм Діхтяренком,  журналістом і блогером Денисом Казанським і керівником «Крим. Реалії» Володимиром Притулою.

Цього разу «Детектор медіа» поговорив із журналісткою Олександрою Єфименко, яка з липня 2025 працює на сайті Центру прав людини «Zmina», а також співпрацює з «Суспільне Крим», Qirym.media, «Громадським радіо» та The Ukrainians.

— Як і коли ви почали писати матеріали про тимчасово окуповані території?

— Я почала займатися темою окупованих територій, коли в нас вони з’явилися. Я родом із Севастополя, з Криму. Окупація Криму — це була особиста історія, яка сильно мені відгукнулася. Я зрозуміла, що я хочу це підсвічувати. На початку війни у 2014 році, а також у 2015—2016 роках теми окупованих територій були, скажімо так, не дуже популярні в медіапросторі. А потім, коли з’явилися перші кримські політв’язні часів сучасної війни, коли росіяни почали просто хапати людей, я зрозуміла, що це потрібно висвітлювати. Три роки я працювала віддалено, висвітлюючи ці теми в різних редакціях, у яких працювала на той час. У 2017 році я вирішила їхати працювати в окупований Крим. Я була кореспонденткою проєкту «Крим. Реалії» українського бюро «Радіо Свобода». На той момент, коли я працювала в окупації, я працювала ще з редакцією «Суспільне Крим».

Олександра Єфименко в Судаку під час «візиту» силовиків на зібрання «Кримської солідарності». Фото: Антон Наумлюк

— Коли була ваша остання поїздка в Крим?

— Востаннє я була в Криму в листопаді 2021 року. У останньому відрядженні я писала про справу мого колеги-журналіста Владислава Єсипенка. І там сталася низька подій, через які я ухвалила рішення в Крим більше не повертатися. На початку мого відрядження підкинули у хвіртку дверей мого будинку дві гвоздики з чорною стрічкою… Коли я вже повернулася в Київ, я дізналася, що в місце, де я зупинялася, приходили співробітники поліції, які розпитували про мене: хто я така, чим я займаюся, з ким я говорю телефоном тощо. Я проконсультувалася з адвокатами, поговорила зі своєю редакцією, ухвалила рішення, що в Крим я більше не повертаюся. А потім почалося масштабне вторгнення Росії.

— Після повномасштабного вторгнення куди ви спершу поїхали?

— Я не виїжджала з країни.

— Маю на увазі територіально, де ви були в цей час? Пам'ятаю, що ви були в Луцьку.

— Так, я виїхала на два тижні до Луцька. Тому що ми жили дуже близько до Ірпеня. Емоційний стан моєї родини був таким, що їх треба було вивезти. І ми буквально на два тижні виїхали в Луцьк, пробули там і повернулися. Я не змогла довго бути поза Києвом. А по роботі перше, куди я поїхала, була звільнена Чернігівщина. Тоді «Укрзалізниця» запустила перший рейс у Чернігів і запросила журналістів з’їздити в престур. Я поїхала. І все, що скоїли росіяни з Україною, я побачила там.

Багатоповерхівка у Чернігові після російських обстрілів. Фото Олександри Єфименко

Потім я поїхала на деокуповану Сумщину. Це ми разом із друзями-журналістами зібрались і поїхали. Там я побачила перші катівні. Одна з них була прямо в будівлі вокзалу в Тростянці. І потім я почала їздити по деокупованих територіях, записувати людей, фіксувати воєнні злочини.

Місто Тростянець (Сумська область), мапа на стіні вокзалу в місті, яку намалювали росіяни, план захоплення Сум. Фото Олександри Єфименко

Це ми вже зараз розуміємо, що ми фіксували. Люди, які працюють на війні з 2014 року, весь цей час фіксували воєнні злочини, але просто не знали про це. І потім я об’їздила майже всю деокуповану Київщину.

Ізюм, Харківська область. Фото Олександри Єфименко

Потім ми поїхали на Харківщину десь за два тижні, після того, як сталася деокупація міст.

Одна з катівень у Козачій Лопані (Харківщина). Фото Олександри Єфименко

Тоді я зрозуміла, що тема Криму й тема окупованих територій такі, що журналісти не стають у чергу, щоб писати про окупацію. І людей продовжують хапати, кількість окупованих територій збільшилася, на жаль, репресивна машина російська не зупиняється. Тож я потрібна на тому місці, яке мала до повномасштабного вторгнення. Так я відмовилася від роботи воєнною кореспонденткою і повернулася назад в умовно правозахисну журналістику, якою займаюся зараз.

— Коли пишете про тимчасово окуповані території, то яких правил дотримуєтеся?

— Основні правила — це не нашкодити, як у лікарів. Тому що жоден матеріал не вартує людського життя і свободи. Дуже часто я жертвую якимись історіями й можливістю їх розповісти через те, що людині може бути елементарно небезпечно зі мною про це говорити. А те, що Росія визнала «Zmina» «небажаною організацією», теж накладає на тебе певну відповідальність. Тому, наприклад, я вимушена анонімізувати свої джерела, якщо хочу записати людину з окупації.

— Як ви дбаєте про безпеку джерел? Можливо, назвете месенджери, які використовуєте?

— Зараз ситуація така, що це впирається у те, що на окупованих територіях часто глушать зв’язок. І тут питання в тому, який месенджер узагалі працює. Якщо говорити про ідеальний світ, у якому в Криму працює інтернет і всі месенджери, то це Signal, WhatsApp і пошта. Але тут важливо, щоб пошта була Gmail, щоб ніхто не здогадався створити mail.ru і в ній листуватися.

Тобто це будь-які месенджери, які мають наскрізне шифрування. І дуже важливо поговорити з людиною про мінімальну безпеку, щоб була якась двоетапна аутентифікація тощо. Але ви ж розумієте, що якщо тобі заламають руки і вирвуть телефон, пару разів ударять по нирках, щоб ти сказав пароль, жодна двоетапна аутентифікація тебе не врятує.

Тому я завжди наголошую на тому, що люди, які продовжують говорити з журналістами, перебуваючи при цьому в окупації, справжні герої, які доносять до світу правдиву інформацію. Це та ситуація, коли слово може коштувати тобі 20 років несвободи. Але люди йдуть на це, і в них є свої причини.

Дуже часто вони шукають розмов із журналістами, бо їм важливо висвітлювати те, що відбувається. Наприклад, якщо це родичі ув’язнених. На щастя, не було ще жодного разу, коли через моє інтерв’ю або через мою розмову з людьми у когось із них були проблеми в окупації. Сподіваюся, так буде і надалі.

— Чи може український журналіст використовувати російський месенджер «Макс»?

— Технічно — ні. Якщо український журналіст перебуває в Україні, він не має російського номера. Месенджер «Макс» ставиться винятково на російський номер телефону. І якщо в тебе його немає — та навіть якщо він у тебе є, він не діє в Україні, на щастя. Це суто технічний нюанс. Але є ще безпековий нюанс. Месенджер «Макс», якщо м’якше сказати, це додаток ФСБ. Це месенджер, який має рівно нуль захисту в контексті публічних чутливих даних. Навіть якби в мене була така технічна можливість, у жодному випадку я би зі своїми спікерами, особливо тими, які в окупації, ніколи б не спілкувалися в ньому. Це те саме, що листуватися з якимось правозахисником із Криму у «Вконтакті».

Цифрова безпека дуже важлива. Коли ти довго працюєш із темами про окуповані території, з військовими темами, розумієш, якими месенджерами можна користуватися, як безпечно поговорити з людиною. У мене був приклад, коли я створила Google Doc, написала питання людині, вона мені відповіла, я забрала цей текст і все вичистила, щоб у мого героя або героїні не лишався ось цей цифровий слід. Тому що ця людина була готова говорити, але винятково анонімно. Тому що людину вже затримували.

— Які ваші матеріали про тимчасово окуповані території стали найбільш резонансними або ж набрали найбільше переглядів?

— Мені дуже пощастило в житті, бо я працюю з редакціями, які не женуться за лайками і переглядами. Тому що вони чітко розуміють, що робота з такими темами — це передусім місія. І навіть якщо одна людина нас прочитає або лайкне, то вже буде перемога, тому що одна людина в світі дізналася про конкретне свавілля по відношенню до іншої конкретної людини. З останнього, що я можу вам назвати, це мій матеріал для «Суспільне Крим» про пані Діану Гаврилюк (Абдурашитову). Вона кримська татарка, яка їхала у Крим до своєї родини, до хворих батьків. Її затримали, коли вона перетинала кордон у Сочі.

На неї почали накидувати адміністративні справи — одна закінчилася, друга починалася, одна закінчилася, друга починалася. Певний час її тримали в Абхазії. Потім її перевезли в Росію. Її били, били по голові. В неї розійшлися післяопераційні шви — вона їхала з Туреччини після операції. Зараз її звинувачують у держзраді.

Цей матеріал точно був помічений.

Я можу про це судити по тому, що до мене зверталися люди з Офісу омбудсмана, люди з моніторингової місії ООН і з ОБСЄ, які прочитали його на сайті Суспільного. Вони звернули на це увагу, бо це дуже важливо насправді. Тому говорити якось про резонансність матеріалів мені важко, але є дійсно такі приклади і тексти, де я публікувала ексклюзив. Мені важко підбирати слова, тому що мені складно назвати ексклюзивом історію людини, яку засудили на 22 роки. А така історія є — це історія Надії Грекової, українки з Севастополя. Це абсолютний в поганому сенсі рекорд серед вироків, які Росія виносить нашим жінкам.

Насправді я дуже вдячна своїм героям і джерелам. Тому що історію Надії Грекової розповіла її подруга, яка говорила зі мною анонімно. Я замінила її ім’я, тому що ця людина теж була затримана свого часу в Криму. На ній є адміністративна стаття, але їй вдалося виїхати з Криму. І якби не вона, ми б у житті не знали про Надію Грекову.

— Ви багато років займаєтеся Кримом і загалом окупованими територіями та правами людини. Як за час повномасштабного вторгнення змінився ваш фокус? Чи важче стало шукати героїв, які готові говорити для публікації матеріалів?

— Усе дуже індивідуально і по-різному. Наприклад, повертаючися подруга Надії Грекової знайшла мене сама. Вона просто читала мої матеріали, знайшла мою сторінку в одній із соцмереж і мені туди написала. Що стосується, наприклад, чоловіка Діани Гаврилюк, пана Андрія, він дуже переживає за дружину і хоче, щоб її історія була видимою. Він іде на контакт. Бувають випадки, коли люди не йдуть на контакт, але, знову ж таки, у них є причини — і в більшості випадків це безпека. Люди бояться поговорити з журналістом і сісти, наприклад, або потрапити в поле зору силовиків.

Чи стало важче? Так, авжеж важче, тому що люди бояться. У мене є три випадки лише за останній рік, коли до людей приходили і казали: тільки не смійте говорити з українськими журналістами. Звісно, я не буду говорити з такими людьми.

— На вашу думку, чи достатньо медіа, всеукраїнські і регіональні, пишуть про захоплені Росією території? Чи ви бачите, можливо, зменшення інтересу аудиторії до цієї теми?

— Ви розумієте, коли ти працюєш у правозахисній журналістиці і тим більше обираєш писати про окуповані території, ти, в принципі, не розбалуваний увагою. Я пам’ятаю часи, коли я приходила до редакції — не до тих, із якими я зараз працюю, а до тих, із якими в мене, на жаль, не налагодилася співпраця, — а вони мені казали: «Ви розумієте, Олександро, це ніхто не буде читати?». Тоді йшлося про політв’язнів. Чи розуміють це в редакціях? Так. А чи зупинило мене це? Ні.

У 2019 році Інститут масової інформації робив дослідження про те, яку частку в новинах онлайн-медіа має тема окупованих територій. Тоді це була Донецька, Луганська область і Крим. Тема Криму на той момент, згідно з їхнім дослідженням, мала лише 0,5% серед усіх проаналізованих медіа. Донеччина-Луганщина — лише 0,6%.

У дослідженні ІМІ за 2023 рік частка новин трохи збільшилася, хоч це здебільшого новини про вибухи, «бавовну» тощо. Але, якщо ми говоримо про права людини, їхнє порушення і незаконність свавільних затримань, то частка не зросла.

— З якими труднощами ви стикаєтеся, пишучи про окуповані території?

— По-перше, безпека моїх героїв. Дуже багато тем я просто відкладаю, тому що це може їм вартувати дуже дорого. По-друге, це елементарні технічні труднощі, коли ти не можеш зв’язатися з людиною в окупації, тому що їй глушать зв’язок і мобільний інтернет. Ти просто не можеш навіть поговорити з людиною. По-третє, це певний нюанс самоцензури.

Я читала інтерв’ю з пані Наталією Лигачовою. Вона там класно передала думку про самоцензуру, яка є однією з проблем під час журналістики війни. Я погоджуюся з нею абсолютно, це те, що стосується і мене зокрема. Тому що ти завжди думаєш про те, щоб не нашкодити своєму герою або не зробити ще гірше. Зайвий раз, якщо є можливість, ти намагаєшся анонімізувати якесь джерело. Класно, що в мене є певне ім’я в цій сфері, і я сподіваюся, що люди, коли бачать мої матеріали або матеріали редакції, яким вони довіряють, розуміють, що ми не вигадали цього персонажа.

Останнє, що сильно впливає, — це неможливість поїхати на місце. Смішно казати, що ти займаєшся репортажною журналістикою в Криму, оскільки ти не перебуваєш на місці, не можеш приїхати і поговорити, сфотографувати. Так що окупація — це одна з основних проблем, із якою я особисто стикаюся.

— Які у вас є табу в роботі, коли ви пишете про тимчасово окуповані території?

— Я ніколи не буду говорити з російськими, проросійськими персонами або колаборантами. Коли використовую російські джерела інформації, обов’язково їх перевіряю. Наприклад, у якомусь пабліку виклали інформацію про те, що затримали якусь людину в Керчі. Але я не буду посилатися на цей паблік — я перевірю. І навіть якщо я посилаюся на пропагандистські медіа, то я перевіряю цю інформацію.

Також у мене є табу, які поширюються на всі теми. Я не буду записувати дітей, якщо в мене є можливість записати повнолітню дорослу людину. Я працюю з важкими емоційно темами і я не хочу травмувати дитину зайвий раз. Я навряд чи буду говорити з людиною, яка перебуває у важкому психологічному стані. Перед тим як домовитися про інтерв’ю, я намагаюся з людиною поговорити, поспілкуватись — і одного разу я відмовилася від розмови, бо побачила, що в людини важкий стан, і я просто не хотіла зробити ще гірше.

Є ще очевидні речі. Як журналістка я ніколи не буду вважати, що всі люди, які залишилися в окупації — це зрадники. Тому що це не так. Але це дуже очевидно.

— Чого, на вашу думку, не вистачає журналістам або медіа, які пишуть про окуповані території? Маю на увазі технічні, фінансові та будь-які інші можливості чи навички.

— У більшості випадків редакції, які пишуть про окуповані території, — це регіональні редакції. Думаю, ви краще знаєте, ніж я, про проблеми, які є в них. Хоча регіональні редакції бувають хедлайнерами цікавих інфоприводів, і національні медіа в них беруть цю інформацію. Авжеж — це недостатня кількість фінансування, недостатня кількість людей і тих, які мають певну експертність у певній темі. І не дуже велика кількість людей, які писали про окупацію. Я вкрай рідко бачила запит від молодших колег, які сказали б, що «ми хочемо писати про окупований Крим». Плюс це не завжди розуміння регіону. Я сама з Криму, працюю з цією темою з 2014 року. За 12 років у мене напрацювалася велика база контактів і велика кількість людей, які можуть надати інформацію. Оскільки я не можу туди поїхати сама, то ці люди стають моїми очима і вухами та дозволяють матеріал зробити таким, щоб не збрехати своєму читачу.

— Чи висвітлюють у медіа історії кримчан, які переїхали після окупації на контрольовану Україною територію, так само, як історії інших переселенців?

— Важко сказати репрезентативно. Я точно знаю, що «Суспільне Крим», «Zmina» і «Qyrim.Media» роблять такі матеріали. Я писала про історію кримчанки Поліни і ми з нею говорили про те, як у Криму працює пропаганда в родині, школі, соціумі. Я такі історії бачу, але хотілося б більше.

— Чи стикалися ви з перешкодами в роботі, що стосуються цифрової безпеки? Наприклад, коли хотіли зламати пошту, соцмережі тощо.

— Мені один раз намагалися зламати пошту. Але це були смішні намагання, бо в мене двоетапна перевірка та паролі в мене змінюються раз на пів року. Мене цьому навчив Крим, робота в окупації та Лабораторія цифрової безпеки, з якими ми працювали. Тому я дуже уважно ставлюся до цього. У мене пошта, яка зараз у пабліку і відома, вкрай рідко буває робочою, я рідко веду там робоче листування. Я ніколи не даю в руки свій телефон, не залишаю телефон на столі. Якщо я сідаю за стіл у закладі, щоб попрацювати, то ніколи не сідаю екраном до камери відеоспостереження. Не переходжу на незрозумілі сайти.

Якоїсь критичної історії в контексті цифрової безпеки у мене не було. Сподіваюся, ніколи й не буде. Була історія в контексті фізичної безпеки в 2019 році, коли мене затримали, регулярно водили на допит, коли перетинала адміністративний кордон.

— У вас є якесь особисте правило у журналістиці?

— Я думаю, що є загальнолюдське правило — треба любити людей. Іноді їх важко любити, розумію. Але я люблю своїх героїв, я за них переживаю, намагаюся триматися з ними на зв’язку. Якщо їм потрібна будь-яка допомога, я допомагаю. Любити людей — це хороший рецепт, щоб працювати в цій професії.

— Чи є у вас історія, герой чи героїня, про яких постійно пам’ятаєте?

— Дуже багато. Але я не можу їх називати, тому що ці люди в окупації. З таких, що були дуже довго зі мною, — це історія про Владислава Єсипенка. Я не була з ним знайома до його арешту, познайомилася в суді, куди мене не пустив окупаційний суддя висвітлювати його процес. Коли були судові засідання Владислава у Сімферополі, я його чекала під судом, виходила його підтримати і махала йому рукою. В мене є навіть фотографія, де він нам махає рукою у відповідь перед тим, як його саджають в автозак.

Владислав Єсипенко після суду в Сімферополі. Фото Олександри Єфименко

Ця історія, яку я дуже близько сприйняла, тому що я знайома з його родиною, з його дружиною. Зараз ти нікого не здивуєш тим, що засудили журналіста. На той момент це була така перша історія, яка вразила. Ну, як: журналіст «Радіо Свобода» — звісно, обміняють, зможуть звільнити. Але ні, людина відсиділа повний термін — і слава Богу, що йому вдалося повернутися на територію неокупованої України. Велика перемога тих людей, які в це все включилися. На щастя, ми змогли з ним познайомитися особисто.

Олександра Єфименко. Фото: Сергій Окунєв

Фото надані Олександрою Єфименко