Під час цьогорічного Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини громадська організація «Докудейз» розпочала інформаційну кампанію «Бути присутніми», присвячену українцям і українкам на окупованих територіях, їхнім правам і залученості до суспільного контексту.

• Читайте також: Docudays UA-2026: антикатолицькі скандали, окопні щоденники та право на смерть

У межах цієї кампанії під час Docudays UA-2026 відбулася публічна дискусія «Бути присутніми: як не втратити людей в окупації», учасники й учасниці якої обговорювали, де проходить межа між виживанням і колабораціонізмом, наскільки складнощі життя в окупації є зрозумілими для тих, хто перебуває на підконтрольній Україні території та як у прагненні убезпечити державу не втратити найважливішого — своїх людей. Учасниками дискусії були:

• програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський;
• голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Дар’я Касьянова;
• аналітикиня Регіонального центру прав людини Ярослава Семенцова;
• адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова;
• директорка Правозахисного департаменту ГО «Докудейз», журналістка Анастасія Багаліка.

Модерувала дискусію керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів у виданні The Kyiv Independent Євгенія Моторевська.

Учасники дискусії «Бути присутніми: як не втратити людей в окупації» під час Docudays UA-2026

Як держава допомагає українським дітям і молоді після виїзду з окупації

За ініціативою Президента Володимира Зеленського в Україні запустили програму Bring Kids Back UA, що спрямована на повернення додому всіх українських дітей, яких депортувала та примусово перемістила Росія. Детальніше про це розповіла на початку дискусії голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Дар’я Касьянова.

За її словами, важливо, що цією державною програмою передбачена комплексна допомога не лише дітям, яких повертають із тимчасово окупованих територій, але й молодим людям до 23 років.

«Як і багато інших гуманітарних програм, ініціативу Bring Kids Back фінансують коштом міжнародної допомоги донорів і партнерів, і ця допомога є довготривалою. У постанові чітко прописано, як відбувається процес повернення і що має відбуватися після нього. Передбачена зокрема фінансова допомога — 50 тисяч гривень на одну дитину, молоді люди можуть скористатися допомогою при вступі у вищі навчальні заклади, можуть розраховувати на допомогу з документами та житлом. Також передбачена допомога з адаптацією, зі стабілізацією психосоціального здоров’я дітей», — сказала Дар’я Касьянова.

Голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Дар’я Касьянова

Разом із цим, за її словами, попри функціонування цієї державної програми, благодійним фондам та іншим організаціям, які працюють над поверненням дітей і молоді з окупації, часто доводиться шукати додаткові ресурси, щоб покрити всі потреби тих, кого вдається повертати додому, наприклад, хворих дітей, дітей з інвалідністю тощо.

«Окрема тема — це діти, які втратили батьків. Відповідно, поки ми веземо дитину з точки А, нам треба придумати, куди ця дитина буде влаштована. І це точно не має бути інтернатний заклад, тому що у нас є певні зобов’язання перед міжнародними партнерами. Ми розуміємо, що дитину у такому закладі точно не реабілітують, там немає можливості для справжньої реабілітації, і ми повинні знаходити виходи у таких ситуаціях», — додала голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини».

Розділені війною: чи справді розуміють одне одного українці в окупації та на підконтрольній державі території

«Чому ви раніше не виїхали?» — це питання, часом без достатньої делікатності та поваги до особистих кордонів, адресують ті, хто не має досвіду життя в окупації, тим, хто такий досвід має і зміг виїхати. І це лише один маленький нюанс у купі інших обставин і чинників, щодо яких українці можуть мати залежно від власного досвіду різне розуміння. Чи дійсно між цими двома групами людей є взаєморозуміння? Чи розуміє українське суспільство, чому українці залишаються в Криму, на сході й інших, нині окупованих росіянами територіях?

Відповідаючи на ці питання, аналітикиня Регіонального центру прав людини Ярослава Семенцова поділилася власним досвідом. Три роки тому вона, тоді 20-річна дівчина, наважилася залишити рідний Сімферополь, окупований росіянами у 2014 році, приїхала до Києва та, за її словами, досі перебуває в процесі реінтеграції.

«Мені здається, існує запит від суспільства на якусь спрощену відповідь на питання “Чому?”. Але як “чому”? Люди не вибирали окупацію. Одного ранку вони прокинулися у себе вдома, а їхній дім окупований. Пошук причини, чому хтось виїхав, а хтось — ні (і, значить, скоріше за все зрадник), — це неправильна тактика. Люди мають право просто залишатися вдома, мають право залишатися і працювати на своїх роботах. Звісно, ми не говоримо зараз про колабораційну діяльність чи співпрацю з окупаційною владою. Але якщо ти просто людина, яка живе у себе вдома, — ти можеш жити у себе вдома», — вважає Ярослава Семенцова.

Аналітикиня Регіонального центру прав людини Ярослава Семенцова

Чи розуміє держава реальні проблеми людей, які живуть в окупації або змогли виїхати з окупації, але перебувають у процесі реінтеграції? На думку аналітикині Регіонального центру прав людини, у діях держави щодо цих людей бракує довіри й емпатії.

«Російська окупація Криму, частини східних областей триває вже понад 12 років, є вже ціле покоління, яке ніколи не жило в українській державі. Якщо я, наприклад, ще можу спиратися на якісь свої дитячі або підліткові спогади, то для інших Україна — це абстракція.

І мені здається, в державній політиці реінтеграції немає усвідомлення самої проблеми. Людям треба показати, що вони не просто територія, яка з 1991 року була українською, а потім потрапила під Росію. Вони мають відчувати свою причетність, бачити своє майбутнє, знати своє місце в історії культури. Це, напевно, найглобальніше питання. Бо виходить так, що ти все залишаєш, приїжджаєш — і не відчуваєш, що тобі держава робить крок назустріч. Ти прийшов — і ніби ще маєш довести, свій ти чи не свій, зрадник чи ні. І таке ставлення також впливає», — поділилася Ярослава Семенцова.

«Зараз ми розуміємо, що в наявному уряді немає тих суб’єктів, які формують політику щодо людей з окупованих територій. Не щодо регіональної політики, не щодо безпекової політики, а саме щодо людей, – стверджує адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова. — Бо люди з окупованих територій є не тільки на окупованих територіях. Вони є на підконтрольній уряду України території, вони є за кордоном. І коли постане питання про припинення тимчасового захисту, ми з’ясуємо, що приблизно мільйон українців за кордоном, — це люди з окупованих територій, яким немає куди повертатися.

Адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina  Альона Луньова

Нам треба більше бачити людей за окупованими територіями, більше бачити людей за призмою безпеки й адекватно оцінювати ризики, які, на жаль, ідуть не тільки з окупованих територій. Тому ми мусимо говорити про людей в окупації, мусимо говорити про історію людей в окупації, чому вони не їдуть».

Що робити з законодавством щодо колабораціонізму

За словами модераторки дискусії Євгенії Моторевської, проблема недосконалості наявного законодавства щодо колабораційної діяльності — одне з найбільш чутливих питань.

«Тема непроста, тому що, з одного боку, люди хочуть покарань, реальних вироків для колаборантів, але, з іншого боку, ми бачимо, що цей каток іноді затягує тих, кого навряд чи є законні підстави звинувачувати в співпраці з ворогом. За однією з таких історій я стежила. Йшлося про жінку з Лимана, яка під час російської окупації роздавала гуманітарку таким же дорослим людям, як вона. Вони просто хотіли вижити в тих обставинах. У результаті відбувся суд, її засудили за колаборанство з ворогом. Пізніше Верховний Суд розглядав цю справу, але залишив вирок у силі», — розповіла Євгенія Моторевська.

Керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів видання The Kyiv Independent, модераторка дискусії Євгенія Моторевська

Що ж робити у подібних випадках, яких ставатиме все більше? «Міняти закон», — переконана Луньова.

«Наявна ситуація — це закон, за якого ми всі живемо. Він був ухвалений поспіхом, без обговорення, без необхідних парламентських процедур, тому складно говорити, що цей закон може працювати, а ми якось практикою виправимо його недосконалості. Практикою нічого не виправляється, ми це вже бачимо. Тому єдиний вихід — міняти закон. Чи є зараз на це якась сила? Не знаю, але я зі своїми колегами буду пробувати, в нас є ідеї, як це робити», — сказала під час дискусії адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina.

На думку директора Центру громадянських свобод Володимира Яворського, «віртуальна реальність», легалізована у наявному законодавстві, «починається з того, що українська держава не хоче бачити, що українці тисячами їздять на територію Росії та назад». Формально виїзд на окуповані території передбачає спочатку адміністративну, а у разі повторення — й кримінальну відповідальність. Фактично ж українська правоохоронна система заплющує очі на цих людей.

«Змінити закон — це добре, але питання, як саме його змінити. Провести лінію між тим, яка діяльність має розцінюватися як колабораціонізм і каратися, а яка – ні, зовсім не просто, – каже Володимир Яворський. – Наприклад, будь-яка сплата податків у російський бюджет – це вже колаборація. Однак ви не можете жити на окупованій території, не сплачуючи податки, тому що за несплату ви одразу отримаєте кримінальну справу. Якщо ви реально живете на окупованій території, ви мусите контактувати з російською владою і платити їй податки, це об’єктивна реальність, від якої нікуди не дітися.

Росія зараз проводить дві кампанії на окупованих територіях: витіснення українського і завезення російського населення. Яка відповідь України на це? Є ризик, що на окупованих територіях у якийсь момент більшість населення буде завезеними туди росіянами. І тоді ці території для нас стануть віртуальними.

Директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський

Друга проблема — у тому, що ми не цінуємо тих українців, які залишаються в окупації, не надто запрошуємо цих людей виїхати з-під окупації на підконтрольну Україні територію. У нас немає таких широких програм для цих людей, які би гарантували їм допомогу з житлом, працевлаштуванням тощо. Звичайно, триває повномасштабна війна, таку програму складно втілювати, але, в принципі, цього не було і після 2014 року. Хоча, як на мене, Україна має боротися за тих людей, які залишаються на захоплених землях і залишаються українцями, бо в майбутньому, коли йтиметься про те, щоб повернути ці території назад, ми зможемо спиратися на цих людей. Якщо цих людей не буде, у нас буде дуже уявна можливість повернути ці території. Це питання стратегії. Я цю стратегію, на жаль, у нас не бачу. Я би дуже хотів побачити, але її немає».

Про дилему ненасильницького спротиву в умовах окупації

Чи слід Україні закликати українців, що перебувають на тимчасово окупованих територіях, до участі в різних практиках ненасильницького спротиву окупантам? Такого роду дії є важливими, зокрема для українців, які живуть на підконтрольних Україні територіях, оскільки роблять людей, що залишаються в окупації, видимими. Однак не менш ясно, з якими ризиками для свободи і життя може бути пов’язаний такий спротив. «Чи можемо ми очікувати від людей в окупації такого героїзму та готовності фактично жертвувати своєю свободою в обмін на те, щоб сказати: “Ми тут чекаємо Україну і ми — це Україна”?», – поставила питання Євгенія Моторевська.

«Ніхто нікому не може гарантувати безпеку в окупації, — переконана Альона Луньова. — Робиш ти щось або ні — це тебе не убезпечує. На окупованих територіях людей затримують не через те, що вони мають проукраїнську позицію чи якось проявили її. Їх затримують просто так. А тому говорити, що хтось комусь може забезпечити безпеку, немає підстав.

Чи збільшує небезпеку для людини участь у русі спротиву чи демонстрація спротиву? Так, збільшує. Чи має цей ризик бути усвідомленим? Так. Але тут я хочу сказати, що сама постановка питання, мені здається, десуб’єктивізує людину, яка вчиняє спротив. Бо так виглядає, що вона це робить для нас, щоб нам було приємно подивитися на День прапора фото жовто-блакитної стрічки на фоні Карадагу. Ні, люди це роблять, тому що це їхній внутрішній порив. Це їхнє бажання не бути згодними з російською окупацією. Це прояв позиції.

Мені здається, що важливо говорити про ризики. Але також не перекладати на державу чи суспільство відповідальність, яку, на жаль, ми не можемо брати, тому що люди в окупації живуть під ризиком життю щодня. І нам треба чесно говорити про ці ризики, як би вони не були нормалізовані 12 роками окупації окремих територій. Але також не говорити про те, що люди в окупації це роблять, щоби нам тут було приємно гортати стрічку. Вони це роблять для себе».

Авторка фото: Валерія Ландар, Docudays UA