Олександр Носок: Те, що мій матеріал здобув перемогу у спецномінації «Честь професії», я ще досі осмислюю
Олександр Носок: Те, що мій матеріал здобув перемогу у спецномінації «Честь професії», я ще досі осмислюю
Журналіст Олександр Носок (онлайн-медіа «Перший запорізький») зі своєю публікацією «Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС» здобув перемогу у спецномінації цьогорічного конкурсу професійної журналістики «Честь професії».
Спецномінацію «Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації» ініціювали ГО «Детектор медіа» та Програма «Партнерство за сильну Україну» (PFRU), яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Номінація має на меті відзначати журналістські матеріали, які розкривають гуманітарний вимір життя українців на тимчасово окупованих територіях, а також досвід тих, хто виїхав і будує нове життя в інших громадах. Загалом цьогоріч до цієї номінації подали 91 матеріал, а у короткому списку змагалися п’ять конкурсантів.
23-річний журналіст Олександр Носок в інтерв’ю «Детектору медіа» розповів, що раніше не брав участі у конкурсі «Честь професії», та й цього року не планував, якби його не змотивував колега-редактор. «Те, що мій матеріал здобув перемогу у спецномінації, я ще досі осмислюю», — каже журналіст.
Олександр родом з одного з міст у Запорізькій області. Навчався у Національному університеті «Запорізька політехніка» за спеціальністю «Журналістика», на початку поточного року здобув ступінь магістра. Протягом чотирьох років був головним редактором студентської газети на своїй кафедрі, також брав участь у роботі пресслужби університету. Крім цього, у 2023—2024 роках разом з іншими студентами створив просвітницький подкаст про медіаграмотність «Ніде правди діти», в якому був ведучим, співавтором і звукорежисером.
Повномасштабна війна змусила Олександра стати переселенцем: росіяни окупували його рідне місто в березні 2022 року. Через місяць після цього він разом із рідними виїхав звідти на захід України, де раніше ніколи не бував, і наразі перебуває на Івано-Франківщині.
З 2024 року Олександр працює у редакції онлайн-медіа «Перший запорізький», де ще під час навчання проходив практику. Спочатку писав про історії переселенців, які змогли адаптуватися та почати нове життя у Запоріжжі. Також продовжив спростовувати російську дезінформацію.
«Детектор медіа» поговорив з Олександром Носком про його роботу над публікацією, що отримала перемогу у спецномінації конкурсу «Честь професії», а також про те, як можна посилити спроможності українських медіа, щоб вони почали більше писати про життя українців на захоплених Росією землях.
— Олександре, розкажіть, як і чому ви вирішили брати участь у конкурсі професійної журналістики «Честь професії» та чи розраховували на перемогу?
— Я не брав участі у конкурсі раніше і, чесно кажучи, й цього року не мав такої думки, аж поки до мене не звернувся мій колега-редактор і не повідомив, що з’явилася спеціальна номінація для журналістів, які пишуть про життя на окупованих територіях. Коли я про це дізнався, термін подання публікацій в основних номінаціях уже сплив, однак можливість подати матеріал у спецномінації ще залишалася, тож я вирішив скористатися цим шансом.
У мене не було жодних розрахунків чи навіть сподівань потрапити хоча б до короткого списку, й новину про те, що ми таки до нього потрапили, я теж дізнався від редактора. Це стало приємною несподіванкою для мене. Ну, а те, що мій матеріал здобув перемогу у спецномінації, я ще досі осмислюю (посміхається).
— Чи можна сказати, що участь у цьому конкурсі й перемога вплинули на ваше професійне життя? І якщо так, то як саме?
— І участь, і те, що журі відзначило мою роботу, сильно мене мотивує продовжувати журналістську роботу. Коли я працював над матеріалом про окупований Енергодар, я зокрема хотів привернути увагу до незаконно засуджених працівників атомної станції, до інших жителів міста, які потерпають від російських загарбників. Я сприймаю свою перемогу у «Честі професії» як можливість привернути якомога більшу увагу до того, що відбувається з українцями на тимчасово окупованих територіях.
— Вам як журналісту часто доводиться спілкуватися з українцями, які через російську агресію були змушені залишити свої оселі та виїхати. Чи могли би ви, спираючись на власний досвід, сформулювати кілька рекомендацій, що будуть помічними для журналістів у розмовах із переселенцями?
— На мою думку, найважливіше у такій комунікації — мати емпатію і розуміння. Наприклад, часто переселенців питають: «Чому ви не виїжджали?». Це питання багатьох тригерить. Мене як людину, що мусила виїхати з рідного міста через місяць після російської окупації, це питання також збурює. Люди, які про це питають, нерідко не усвідомлюють, наскільки непросто може бути емоційно наважитися на таке рішення, наскільки складно це реалізувати, особливо зараз, коли можна виїхати лише через треті країни, через Росію — і це дуже важкий шлях. Тож у випадках, коли є потреба розпитати у людини, чому вона не виїжджала з окупації раніше, мабуть, краще не питати ось так прямо «Чому?», а робити це більш делікатно: «Розкажіть, які складнощі з цим виникали?».
Спілкування з переселенцями — це часто непрості розмови про втрату дому, звичного життя та досвід, який довелося пережити в окупації. Інколи ми є першими, кому люди взагалі розповідають про пережите. Тому я особисто намагаюся не починати розмову одразу зі складних тем, а спочатку, наприклад, поговорити про те, яким було життя людини до війни, чим вона займалася. Мені здається, це допомагає тому, з ким я говорю, почуватися трохи спокійніше й поступово перейти до важчих тем.
Вважаю, що під час спілкування важливо дати людині простір, щоб вона могла розповісти те, чим сама хоче поділитися. Для декого є цінним, щоб його або її просто вислухали, навіть якщо ми як журналісти розуміємо, що не все сказане потім увійде до матеріалу. Водночас іноді саме тоді, коли людина розуміє, що її чують, з’являються деталі, які можуть виявитися одними з найважливіших.
І ще один момент, про який не варто забувати: безпека. Під час спілкування вважаю важливим обов’язково уточнити, чи залишаються у людини родичі або близькі на окупованих територіях. Щоби зрозуміти, чи немає ризику, що певні деталі, імена чи обставини можуть створити для них загрозу.
Якщо це можливо, я намагаюся завершувати такі розмови на більш позитивній ноті: запитати, що сьогодні мотивує людину, що допомагає триматися, які вона має плани на майбутнє.
— Чого бракує, на вашу думку, в публікаціях загальнонаціональних видань, які висвітлюють події на окупованих землях?
— Я вважаю, роботу з висвітлення життя на тимчасово окупованих територіях якісніше ведуть саме регіональні журналісти, тому що вони безпосередньо знайомі з локальним контекстом. Щодо іншого, знаєте, загалом складність у тому, що насправді ми дуже мало знаємо про те, що відбувається в окупації. Частково ми можемо зрозуміти це на підставі інформації з соцмереж, але тут потрібно враховувати, що цю інформацію ми знаходимо у каналах окупантів, тож треба вміти бачити і відділяти нашарування пропаганди. У нас проблеми з тим, щоб перевірити інформацію, тому що ми не маємо доступу до окупованих територій. Щось нам як журналістам можуть розказати люди, які там живуть, але вони говорять тоді, коли вони в безпеці, коли вони виїхали з-під російської окупації.
— Я тут хотіла би уточнити у вас: російські телеграм-канали й інші соцмережі — це по суті всі доступні нам зараз джерела інформації про життя на загарбаних територіях?
— У регіональних медіа залишаються зв’язки з людьми, що перебувають в окупації. Десь це можуть бути інформатори, які свідомо співпрацюють із редакціями, а десь — просто особисті контакти. Часом це родичі чи знайомі, від яких ми можемо почути, що там відбувається. Але використовувати їх як джерело інформації ми не можемо, адже це небезпечно.
Зв’язок із людьми на окупованих землях залишається, але він усе складніший, усе важче підтримувати контакт із нашою аудиторією, тому що Росія активно цьому протидіє. І цей інформаційний тиск на українців із боку окупантів триває.
- Читайте також: «Мовчати про окуповані території означає віддати їх на поталу російській інформаційній машині»
Отже, соцмережі — це фактично основне джерело інформації, яку потім треба якось намагатися перевірити. Крім цього, офіційні повідомлення влади (як локальні, так і національні ресурси), а також повідомлення від рухів громадського спротиву — це теж джерела інформації. Також корисною для розуміння того, що відбувається на окупованих територіях, може бути співпраця з громадськими організаціями, які працюють із переселенцями, документують їхні свідчення тощо.
— Ваш матеріал про реалії окупованого Енергодара — це якраз приклад такої плідної співпраці. Розкажіть більше про цю взаємодію з громадською організацією «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» під час своєї роботи над публікацією.
— Дійсно, ми звернулися по коментарі до цього громадського об’єднання, тому що вони від початку повномасштабного вторгнення Росії активно займаються проблемами переселенців, збирають їхні свідчення про воєнні злочини росіян, а також допомагають сім’ям незаконно засуджених.
Оскільки за час роботи команда цієї громадської організації вже накопичила великий масив інформації про те, як розвивалися події на захоплених землях, нам як журналістам змогли прокоментувати багато моментів, зокрема щодо того, як окупанти міняли методи тиску на українців там. За спостереженнями цієї ГО, на початку повномасштабної війни українців масово захоплювали, викрадали, катували і потім випускали. Судових вироків із реальними термінами ув’язнення було не так уже й багато. Останнім часом росіяни намагаються надати легітимності своїм злочинам, тому вони частіше почали фабрикувати на українців в окупації вироки з реальними термінами ув’язнення, причому шаленими — від 12 до 20 років.
— На вашу думку, з чим пов’язане суттєве зниження в українських медіа кількості публікацій про життя на окупованих територіях, а серед української аудиторії — зацікавлення у новинах звідти?
— Я це пов’язую з тим, що наш доступ до інформації про тамтешнє життя щороку зменшується, про що ми говорили раніше. На початку повномасштабної війни ми як журналісти мали більший доступ, тепер інформацію все складніше дістати і, відповідно, ми не можемо зрозуміти детально, що відбувається в окупації.
Суспільство втомлюється від війни, від новин про обстріли, про це багато говорять. Але це не означає, що медіа мають забути про життя українців на контрольованих Росією українських землях. Попри те, що це складна для висвітлення тема, ми маємо писати про неї.
— Нещодавно у розмові з херсонським адвокатом і очільником громадської організації Євгеном Гілінім ми говорили про те, що в українському суспільстві на адресу переселенців сформувалися певні негативні стереотипи. Чи стикаєтеся ви у своїй професійній практиці з подібним явищем? Що варто робити медіа, щоби сприяти виправленню цієї ситуації?
— Звісно, ці стереотипи в нашому суспільстві існують, і вони існували й до початку повномасштабної війни. Не секрет, як ставилися часом до переселенців із Донеччини та Луганщини. Бувало, в оголошеннях про оренду житла прямо зазначали, що не здаватимуть переселенцям зі сходу.
Окреме питання — як усе це висвітлюють журналісти. У медіа переселенців часто показують просто як отримувачів усілякої допомоги. Їх фотографують із коробками з гуманітарною допомогою в руках. Певним чином такий підхід у медіа до переселенців — це знеособлення, перетворення цих людей на пасивну масу отримувачів чогось. На мою думку, цей підхід треба змінювати, і для цього потрібно більше писати про життєві історії переселенців, про історії їхньої релокації та адаптації, їхні історії успіху на новому місці, про те, як переселенці роблять свій внесок у розвиток громади. Я думаю, що коли читачі та глядачі дізнаватимуться більше таких історій, багато хто з них змінить свою думку про переселенців.
— Як, на вашу думку, можна посилити українські медіа, аби на їхніх шпальтах і в їхніх ефірах побільшало інформації про життя в окупації?
— Я вважаю, нам передусім потрібно налагодити більш тісну та ефективну співпрацю між тими медіа, які висвітлюють ситуацію на тимчасово окупованих територіях. Було би добре, якби редакції таких медіа були в постійному контакті, обмінювалися інформацією. Щоб ішлося не про конкуренцію, а про поширення інформації, що має суспільний інтерес, який полягає у тому, що на окупованих територіях залишаються наші співгромадяни, і забувати про них ми не маємо права.
Фото з особистого архіву Олександра Носка
Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
