Тема так званого «безхазяйного» житла на тимчасово окупованих територіях не виникла для нашої редакції раптово. Ми з колегами спостерігаємо за нею з 2023 року — відтоді, як окупаційні адміністрації почали публікувати перші списки квартир «на віджим». Декого ця історія зачіпає особисто — бо теж має житло на окупованій території. Від початку йшлося про системну кампанію з перерозподілу української нерухомості. Єдина «несподіванка» для нас полягала у тому, що житло намагаються визнати безхазяйним і відібрати навіть у тих хто не виїхав і залишився в окупації.

Ми регулярно збирали ці списки, відстежували зміни в правилах перереєстрації майна й аналізували повідомлення людей, які намагалися зберегти свої квартири. Кількість списків, наприклад, по Маріуполю зростала прогресивно. І на момент початку нашого дослідження в цих списках було понад 45 тис. адрес. Водночас залишалося відкритим питання масштабу цього процесу. Наскільки масовим стало вилучення житла в принципі? Які категорії людей опинилися під найбільшим ризиком? Саме пошук відповідей на ці запитання став основою майбутнього дослідження.

Читайте також: «Ми досі не усвідомлюємо справжніх масштабів російського насильства на окупованих територіях», — дослідниця Меган Ґіттос про виклики у вивченні окупації України

Розпочати дослідження ми вирішили тоді, коли наша журналістка знайшла кількох людей, які вже втратили свої квартири. Але, на щастя, виїхали з окупованих територій. Одна з героїнь була змушена вдруге залишити власний дім після початку повномасштабного вторгнення. Інша — не змогла оформити документи лише тому, що власником квартири був її чоловік, який перебував у російському полоні. Попри те, що сама жінка залишалася в Маріуполі, квартиру внесли до списків «безхазяйного» майна. Тобто Росія зруйнувала будинки людей — а тепер заселяє їх у квартири по суті їхніх же сусідів, які виїхали. І Маріуполь є найбільш показовим прикладом цієї практики. Авторка дослідження говорить, що кампанія ця проходить у «бульдозерному» форматі, від чого страждають десятки тисяч людей.

Важливою передумовою для роботи над матеріалом стала і наявність відкритих даних. На відміну від більшості інших окупованих міст, саме щодо Маріуполя окупаційна адміністрація систематично публікувала списки «безхазяйного» житла. Їх також публікувала Маріупольська міська рада, а окремі документи є доступними в окупаційних телеграм-каналах.

До реалізації проєкту нас також підштовхнуло навчання роботи з великими масивами даних на тренінгах для регіональних журналістів від Texty.org.ua. Ми давно розглядали ідею порахувати реальний масштаб вилучення житла, а ця програма дала необхідні інструменти. Протягом приблизно двох місяців журналістка, яка працювала над дослідженням, паралельно з повсякденною редакційною роботою аналізувала списки, очищувала їх від повторів, звіряла адреси та зіставляла їх із відкритими джерелами. Імені колеги не називаю з міркувань безпеки — її родичі живуть на окупованій території.

У результаті нам удалося встановити, що у списках «безхазяйного» житла опинилися щонайменше 25 тисяч квартир і приватних будинків. Це близько 15% довоєнного житлового фонду Маріуполя. Насправді ця частка може бути ще більшою, адже чимало будинків були повністю зруйновані під час бойових дій або демонтовані вже після окупації.

Паралельно ми аналізували не лише кількість об’єктів, а й сам механізм, який створила Росія. Щоб зберегти право власності, українці були змушені отримувати російський паспорт, реєструвати нерухомість у Росреєстрі, проходити багаторівневі бюрократичні процедури. Для тих, хто виїхав з окупації, це означало, що в більшості випадків треба повертатися на окуповану територію через московський аеропорт Шереметьєво. Там людей чекали фільтраційні заходи, біометричні перевірки, огляд телефонів, а останніми місяцями перед завершенням кампанії дедалі більше людей узагалі не пропускали через кордон.

Окремо ми зафіксували ще одну тенденцію. Якщо раніше українці, які перебували за кордоном, могли оформити довіреність на людину в окупації, то наприкінці 2025 року окупаційна влада почала відмовляти у визнанні навіть таких документів. Після 1 липня 2026 року припинила діяти й спрощена процедура внесення нерухомості до Росреєстру. Тепер власник має спочатку отримати російський паспорт, а потім доводити свої права вже через судову систему Росії.

Читайте також: «Суспільство не відвернулося. Йому просто бракує інформації про окуповані території», — Ксенія Іванишин

Після публікації дослідження ми отримали відгуки і від читачів, і від колег-журналістів. До редакції зверталися люди, що мають родичів у Маріуполі та яким дуже болить ця тема. Як виявилося, на непідконтрольних територіях уже навіть організували шахрайські схеми, обіцяючи людям переоформлення житла у Маріуполі. А по факту просто викачують гроші. І звичайно є інші міста, адже покинуте «нічийне» житло окупанти знаходять усюди.

Історія «безхазяйного» житла не обмежується Маріуполем і не завершується після закінчення кампанії з перереєстрації. Вона є частиною значно ширшої політики окупаційної влади, спрямованої на зміну структури власності та заміщення населення на захоплених територіях. Саме тому ми плануємо продовжити дослідження й щодо інших окупованих міст, щойно вдасться зібрати достатній обсяг даних для їхнього аналізу.

І от що ще дуже важливо: якщо ви маєте родичів на окупованих територіях або знайомих серед тих, хто виїхав, втративши усе, передайте їм: важливо збирати та зберігати докази. Все, що стосується втраченого житла — фото, адресу в списках тощо. Це потрібно передати українським правоохоронцям, аби вони зафіксували факт порушення. Та паралельно — написати заяву про втрату до реєстру збитків.

Зображення створене з допомогою ШІ