У подкасті «Медіуми» Андрій Діхтяренко, головний редактор «Реальної газети», розповідає про те, чому українські медіа досі недостатньо розповідають про окупацію, як російська влада контролює інформаційний простір, чому тікток став одним із головних каналів комунікації з людьми на захоплених територіях і які історії найбільше потребують уваги українського суспільства.

А також — про інформаційну ізоляцію, виклики для журналістів і про те, чому матеріали про життя в окупації можуть стати важливим кроком до майбутньої реінтеграції українських територій.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «У нас побудована мережа прихованих кореспондентів на окупованих територіях»;

04:10 «Нам сказали взагалі не з’являтися на вулицях, бо нас схоплять»;

08:08 «Тікток став для нас основним каналом донесення новин на окуповані території»;

10:45 «Для місцевих створюють своєрідну скляну стелю»;

12:30 «Місцеві жителі практично не можуть відкрито говорити про свої проблеми»;

15:23 «Ми вибудували для себе успішні ніші, які російські пропагандисти не можуть зайняти»;

19:00 «Про людей, із якими ми співпрацюємо, ніхто не знає»;

20:56 «Коли вони не бачать нічого про себе, це ще більше підштовхує їх морально віддалятися й переходити на інший бік»;

23:55 «Люди перестають довіряти одне одному»;

26:24 «На тринадцятому році окупації журналістів нарешті почали відзначати за матеріали про життя людей на окупованих територіях».

«У нас побудована мережа прихованих кореспондентів на окупованих територіях»

Наталка Соколенко: Що сталося з нами, журналістами, та взагалі з суспільною увагою? Чому ще з часів АТО я пам’ятаю багато досліджень на цю тему, які говорили про те, що непропорційно мало уваги приділяється тимчасово окупованим територіям порівняно з іншою тематикою, яка є в інформаційному полі України?

Андрій Діхтяренко: Це чудове питання. На жаль, я не можу дати на нього стовідсоткову відповідь. Єдине, що мені дуже сподобалося — це те, як написав мій друг, військовий Віталій Овчаренко. Він сам є переселенцем із Донецька, доволі відомим активістом, а зараз військовослужбовцем. Він написав дуже просто: дивіться, ми постійно збентежені й обурені тим, що в європейських та американських медіа мало говорять про війну в Україні, про страждання українського народу. Але питання в тому, наскільки часто в наших медіа говорять про страждання українців в окупації, зважаючи на те, що це наші рідні люди. І це насправді величезне запитання. Мені здається, що, починаючи з 2014 року, я постійно намагаюся збільшити кількість таких матеріалів. Ми самі робимо багато в «Реальній газеті», в інших проєктах, у яких я брав участь. На різних майданчиках — загальноукраїнських і міжнародних — я постійно порушував цю тему. Разом із колегами ми створювали різні заходи для того, щоб привернути увагу медіа. Але все одно складається враження, що існує не те щоб внутрішня цензура. Насправді, аналізуючи це питання, я передусім розумію, що медійники бояться братися за цю тему через складність її висвітлення відповідно до професійних стандартів.

По-перше, це нестача джерел. Добре, коли є, наприклад, наше медіа, яке вже 12 років працює. У нас, чесно скажу, побудована мережа прихованих кореспондентів на окупованих територіях.

Але є багато медіа, де журналісту, який до того писав про київську тематику, можуть дати завдання підготувати матеріал про окуповані території. І людина просто не знатиме, з чого почати. Тому що немає джерел, є багато суперечливої інформації, є значний пропагандистський вплив на все, що стосується цієї теми. Передусім із російського боку.

Напевно, і з нашого теж, тому що це поле інформаційних операцій. На мою думку, величезною проблемою є те, що в нас не побудовані міцні зв’язки між національними медіа, особливо тими, які мають величезну аудиторію, і спеціалізованими медіа, як-от «Реальна газета» й інші медіа, про які ви розповідаєте у своїх подкастах. Саме такі медіа мають напрацьовану базу, в них є фактчекери на окупованих територіях, які можуть поїхати, щось побачити, перевірити та підтвердити. Іноді навіть потайки передати фотографії. І головне — вони мають доступ до людей, які можуть розповісти власні історії.

«Нам сказали взагалі не з’являтися на вулицях, бо нас схоплять»

Наталка Соколенко: Чому люди залишаються на тимчасово окупованих територіях? Якщо ми порівнюємо 2014 рік і початок широкомасштабного вторгнення, особливо якщо говоримо про Луганщину, боляче згадувати, як це все відбулося. Там залишилося багато людей, які ніколи б цього не планували, якби мали таку можливість.

Тут я вже спираюся на досвід своїх родичів. Якби була можливість заздалегідь спланувати виїзд перед окупацією, вони б виїхали. Що змінилося в журналістській роботі порівняно з часами АТО, ООС і періодом широкомасштабного вторгнення?

Андрій Діхтяренко: Насправді все дуже сильно змінилося. Робота значно ускладнилася.

Почнімо з весни 2014 року, коли я особисто працював у Луганську. У травні вже пройшли так звані «референдуми». Це взагалі окрема тема — як вони проходили і як це висвітлювали, зокрема, українські медіа.

Ми продовжували працювати, видавали друковане видання, доволі критичне. Росіяни намагалися діяти обережно. Вони намагалися загравати з українськими журналістами, які були місцевими, регіональними, тому що дуже швидко наших колег — кореспондентів українських медіа — звідти просто витіснили. На них нападали на вулицях, розбивали камери, надходили погрози. Ми ходили без камер, адже були журналістами друкованого медіа. Нас не чіпали, тому що намагалися якось перетягнути на інший бік. Після критичних матеріалів почали надходити погрози. Наших колег саджали «на підвал». Я багато часу проводив у комунікації з так званими «зеленими чоловічками», щоб витягувати цих людей.

За пів року до того, до грудня 2013 року, я працював в обласній адміністрації, був радником губернатора. Мене багато людей знали як колишнього представника влади. Це дуже допомагало і в комунікації, і в тому, щоб визволяти людей. Улітку ми все одно виїхали, тому що вже працювали з дому. Нам сказали взагалі не з’являтися на вулицях, бо нас точно схоплять. Після виходу одного з номерів ми вже зрозуміли, що Луганськ повністю охоплений війною. Бої точилися на околицях — біля Щастя, між Щастям та Олександрівськом, передмістям Луганська. Тоді вже були побоювання, що ось-ось вирушить останній потяг. На один із таких потягів у липні я сів і виїхав.

Після того наш журналіст Саша Білокобильський намагався у вересні повернутися до Луганська. Він дійсно повернувся, але його одразу схопили й посадили «на підвал». Ми його визволяли. Кілька тижнів він провів там, зрештою його звільнили. Це була дуже важка історія.

Я до того, що люди їздили туди й назад, переходили лінію розмежування. Ми навіть кілька разів знімали там відео. До 2022 року одна з наших журналісток із Києва їздила на окуповані території. Вона ніде не афішувала, що є журналісткою, їхала під легендою до родичів, збирала інформацію та привозила її назад. На основі цього ми робили якісні матеріали, відео та фоторепортажі. Усе це припинилося у 2022 році.

«Тікток став для нас основним каналом донесення новин на окуповані території»

Андрій Діхтяренко: Паралельно окупанти постійно робили все для того, щоб технічно обмежити можливості комунікації з людьми на окупованих територіях. У 2016 році заблокували сайт «Реальної газети». Ми більше сфокусувалися на ютубі та виробництві відео спеціально для людей в окупації.

Потім почали уповільнювати ютуб. Усіх нас оголосили в розшук, проти кожного відкрили кримінальні справи. Зараз теж дуже складно через обмеження, які поступово починають стосуватися телеграму. Нині, як не дивно, тікток став для нас основним каналом донесення новин на окуповані території. Судячи зі статистики, ми робимо це доволі успішно. Наші матеріали набирають мільйонні перегляди.

Наталка Соколенко: Ви бачите за аналітикою, що вас дивляться на окупованих територіях?

Андрій Діхтяренко: Так, там можна подивитися статистику за містами. Дуже добре видно Донецьк, Луганськ, Макіївку, Горлівку — саме ті території, про які ми розповідаємо. Власне, вони нас і дивляться.

Наталка Соколенко: Тобто відбулася зміна: від сайту через ютуб до тіктоку. Телеграм, до речі, теж ще доступний?

Андрій Діхтяренко: Так. Ми багато думали над тим, що робимо, куди рухаємося і як нам працювати далі. Зрештою ми розділили всі наші медійні майданчики для двох великих аудиторій.

Перша — це наші переселенці, які виїхали. У них також багато проблем і багато тем, про які варто розповідати: про травматичну адаптацію, про складний період, який ці люди переживають під час війни.

Паралельно існують інші канали, через які ми мовимо саме для окупованих територій. Можна грубо сказати, що на ютубі нас більше дивляться люди на підконтрольній Україні території. Це можуть бути як вертикальні відео, так і великі горизонтальні формати. А в тіктоку нас переважно дивляться на окупованих територіях. Насправді ми вже придивляємося до того, як зайти навіть у «Maкс».

Наталка Соколенко: Це правильно.

Андрій Діхтяренко: На жаль, люди в окупації не можуть уникнути примусового переходу на цей месенджер. Усі офіційні комунікації та взаємодія з владою відбуваються через нього. Крім того, людей змушують переходити в «Maкс» у батьківських чатах шкіл. Через нього відбувається комунікація між учнями, а також у різних установах і закладах. Тобто так чи інакше це ще один виклик, і вже зараз ми маємо думати, як із ним працювати.

«Для місцевих створюють своєрідну скляну стелю»

Наталка Соколенко: А як змінюється життя людей в окупації? Як це відображається у ваших історіях? Можливо, є якийсь приклад: як було і як стало?

Андрій Діхтяренко: Якщо замислитися, то з лютого 2022 року минуло вже багато часу, і навіть за цей період дуже багато чого змінилося, зокрема й стан людей на окупованих територіях.

Насправді після початку широкомасштабного вторгнення, для місцевих був дуже страшний період. Тоді людей масово хапали на вулицях і відправляли на фронт. Їх називали «чмобіками» — частково мобілізованими. Їх кидали воювати проти України. Це був справді жахливий час.

Ситуація для них дещо покращилася після того, як ці території фактично приєднали до Росії. Як не гірко це визнавати, але стало менше беззаконня, коли будь-яка озброєна людина могла вчинити що завгодно щодо місцевих мешканців. Такого стало трохи менше. Люди стали дещо більш захищеними. Тобто вони були ще більш безправними, аніж росіяни, а тепер їхній статус трохи наблизили до рівня пересічного росіянина. Утім, до цього рівня вони так і не дотягнулися.

Насправді між тими, хто приїхав із території Росії та працює на окупаційну владу, й місцевими жителями існує дуже сильна дискримінація. Нещодавно ми провели велике дослідження про те, як за цей період відбувається фактичне заміщення населення та як для місцевих створюють своєрідну скляну стелю. Якщо людина хоче зробити кар’єру, то в багатьох професіях це вже майже неможливо.

«Місцеві жителі практично не можуть відкрито говорити про свої проблеми»

Андрій Діхтяренко: Я сам медик за першою освітою і добре знаю ситуацію в медичній сфері. У мене є там джерела інформації. Зараз головними хірургами, головними лікарями та керівниками відділень призначають людей, привезених із Росії. Місцеві фахівці вже не можуть претендувати на такі посади. У приїжджих вищі зарплати та більше можливостей.

Тобто соціальні проблеми вийшли на перший план. Крім того, людей постійно тероризують необхідністю переоформлення нерухомості. Це величезна проблема. Ми пам’ятаємо, як кілька років тому багато переселенців, побоюючись втратити своє майно, були змушені повертатися назад. Дехто з них потім зміг виїхати, а дехто навіть не доїхав до місця призначення. Ми знаємо такі історії.

Ми багато про це писали, просили людей робити фото й відео. Зокрема розповідали про так звані фільтраційні процедури для українців в аеропорту Шереметьєво, через який люди намагалися потрапити на окуповані території. Зараз виїхати дуже складно. Фактично існує лише один пункт перетину між Білоруссю та Україною в Рівненській області. Це дуже складний маршрут. Інший варіант — виїзд через країни Європи. Також місцевих постійно переслідують через висловлювання в соціальних мережах. Для багатьох це була чи не єдина можливість висловитися.

Ми постійно аналізуємо окупаційні медіамайданчики, стежимо за їхніми наративами. Зараз майже щотижня виходить один-два сюжети про те, як озброєні люди приходять до якоїсь пенсіонерки в Луганську, Донецьку чи невеликому селищі через її дописи або спілкування в соціальних мережах.

Усе це демонстративно знімають на відео. Ми не знаємо, що саме говорила ця людина та на що скаржилася. Але факт у тому, що місцеві жителі практично не можуть відкрито говорити про свої проблеми, а місцеві медіа їх не висвітлюють.

Це намагаємося робити ми — медіа у вигнанні. Але людей за це переслідують. Постійно виносять вироки тим, хто, не дай Боже, мав у минулому якісь зв’язки з українською державою, особливо на новоокупованих територіях. Якщо людина служила в українській армії, це стає підставою для переслідування. Її можуть звинуватити в участі в «терористичних військах» і засудити на тривалі терміни ув’язнення. Про це можна говорити дуже багато, тому що ситуація для людей залишається надзвичайно складною. Можна також багато розповідати про показові ремонти центральних вулиць, тоді як у дворах нічого не змінюється. Про те, як різні спеціалісти, зокрема з Росії, приїжджають нібито для відбудови, але зрештою залишаються там жити й працювати. Насправді таких тем дуже багато.

«Ми вибудували для себе успішні ніші, які російські пропагандисти не можуть зайняти»

Наталка Соколенко: Тут виникає питання, як вибудовується довіра в таких складних умовах між аудиторією «Реальної газети» на тимчасово окупованих територіях і журналістами. Напевно, доводиться вступати в конкуренцію з російськими пропагандистами, які теж хочуть виглядати своїми. Чи ви відчуваєте цю конкуренцію?

Андрій Діхтяренко: Звісно, відчуваємо. Насправді це привід для нас щороку переглядати, що ми робимо, як ми це робимо і чи правильно все робимо.

Ми вибудували для себе успішні ніші на цьому інформаційному ринку окупованих територій, які російські пропагандисти не можуть зайняти через власну заангажованість і страх місцевих медійників. Тому що, якщо вони зроблять критичний матеріал, навіть побутовий — я не кажу про політику чи питання війни — вони можуть мати проблеми з владою та російськими структурами.

Це дає нам можливість першими заявляти про важливі події для широкої аудиторії, зокрема в тіктоку. Ми можемо зробити якісний матеріал: проаналізувати відео з соцмереж, самостійно їх верифікувати, попросити наших людей поїхати на місце, з кимось поспілкуватися, зібрати інформацію, усе це опрацювати й першими розповісти про проблемну ситуацію. Саме такі матеріали збирають у тіктоку найбільшу кількість переглядів.

Наталка Соколенко: А скільки це може бути переглядів?

Андрій Діхтяренко: Сотні тисяч, інколи й мільйони. Зазвичай сотні тисяч переглядів означають, що матеріал добре спрацював. Якщо не дотягнули до ста тисяч, значить, десь щось не встигли зробити.

Люди дуже люблять матеріали про те, хто є хто в окупаційній владі. Їх цікавить, як росіяни постійно приїжджають і займають ключові посади в силових структурах, бюджетних установах і загалом у сфері ухвалення рішень.

Місцеві жителі про це здогадуються, але ніхто не показує їм цю картину як системний процес. Ми це робимо. Також дуже добре працюють експлейнери. Для людей в окупації створюється лише пропагандистська картинка про те, як усе добре й розбудовується. Паралельно їм постійно нав’язують страх через сюжети про чергового «шпигуна», «розпалювача ненависті» чи українця, який воював за Україну.

На цих двох складових і будується вся інформаційна картина. А що додаємо ми? Практичну інформацію. Що робити в тій чи іншій ситуації. Як виїхати. Як оформити документи. Як отримати українську допомогу. До кого звернутися, якщо виникла проблема. На що людина має право, а на що — ні.

Я думаю, саме це також дуже привертає увагу людей в окупації. І знаєте, що цікаво? Коли ми робимо матеріали про переселенців, про їхні історії, коли люди вже не приховують свої обличчя, або розповідаємо історії тих, хто виїхав, такі матеріали дуже добре дивляться на окупованих територіях.

Людей це цікавить. Їх цікавить, що було б, якби вони свого часу зробили інший вибір. Якби кілька років тому не залишилися стерегти свій дім, а ризикнули й виїхали. Які можливості вони б отримали, з якими проблемами зіткнулися б. Це теж дуже цікавить людей в окупації.

Наталка Соколенко: Або можуть з’явитися можливості, якщо людина все-таки наважиться. Так, це надзвичайно важливо — показувати такі життєві сценарії на вільній Україні.

«Про людей, із якими ми співпрацюємо, ніхто не знає»

Наталка Соколенко: Тут ще важливо поговорити про співпрацю з людьми, які з різних причин залишаються жити на тимчасово окупованих територіях. Усе ж таки співпраця з українськими медіа, наприклад із «Реальною газетою», є певним ризиком. Як ви балансуєте між необхідністю отримувати інформацію з тимчасово окупованих територій і розумінням того, що людина може поставити під загрозу своє життя та здоров’я?

Андрій Діхтяренко: Ми намагаємося мінімізувати цей ризик, коли люди спілкуються з нами. Не секрет, що ми підтримуємо контакти з родичами на окупованих територіях. Але це має бути будь-що, тільки не пов’язане з нашою роботою. Передусім не можна наражати родичів на небезпеку.

Про людей, із якими ми співпрацюємо, ніхто не знає. Ми взагалі не спілкуємося через жоден месенджер чи застосунок, який можна знайти на мобільному телефоні, тому що телефони там постійно перевіряють. Людину можуть затримати, забрати смартфон, вимагати його розблокувати й перевіряти, в яких чатах вона перебуває, з ким спілкується, на які телеграм-канали підписана.

Усе це може стати причиною серйозних переслідувань, розслідувань, тортур та інших наслідків. Тому в нас є інші протоколи роботи. Ще раз наголошу: ми не спілкуємося через месенджери. Ми вибудовуємо комунікацію так, щоб навіть якщо до людини ввірвуться додому чи в інше приміщення, затримають її з телефоном або комп’ютером, у неї не було жодних слідів такої співпраці.

«Коли вони не бачать нічого про себе, це ще більше підштовхує їх морально віддалятися й переходити на інший бік»

Наталка Соколенко: Хочеться запитати тебе як одного з найдосвідченіших журналістів у цій сфері: чого найбільше бракує в нашому інформаційному полі щодо життя на тимчасово окупованих територіях? Які теми залишаються недостатньо висвітленими? І, можливо, це нагода закликати до співпраці та кооперації тут, на вільній Україні.

Андрій Діхтяренко: Насправді тем дуже багато. Ми аналізуємо, про що багато пишуть і які теми викликають найбільший резонанс в Україні. Безумовно, це питання дітей. Воно надзвичайно чутливе. Це питання викрадених дітей, яких вивезли до Росії: що з ними відбувається далі. Це питання допомоги дітям виїхати з окупованих територій і продовжити навчання в Україні. Це питання ідеологічної індоктринації. Але хто сьогодні залишається фактично невидимим? Усі інші. Про місцеве населення говорять мало. Мало говорять про проблеми окремих категорій людей. Наприклад, пенсіонерів.

У нас чомусь традиційно сформувалося негативне ставлення до пенсіонерів в окупації. Свого часу навіть з’явився термін «пенсійний туризм», який, здається, запровадив один із колишніх міністрів соціальної політики. Подібне ставлення існує і до людей, які отримують дві пенсії — українську та російську. Досі пенсіонери, щоб отримувати українську допомогу, змушені проходити постійні перевірки. Ми знаємо, що навіть цього року влада не встигла належним чином поінформувати людей про відповідні процедури й потім була змушена продовжувати терміни.

Найстрашніше те, що ці люди не відчувають себе видимими. А це надзвичайно важливо. Якби я мав можливість розподіляти фінансування, то давав би гроші на матеріали про пенсіонерів в окупації, про людей, які там працюють, про жінок в окупації та їхні проблеми.

Потрібно, щоб усі групи населення на окупованих територіях відчували себе видимими тут. Повірте, вони стежать за тим, що про них пише Україна. Коли вони не бачать нічого про себе, це ще більше підштовхує їх морально віддалятися й переходити на інший бік. Це потрібно просто усвідомити. Ще хочу сказати, що ці люди дійсно стежать за тим, що відбувається. Водночас вони дуже обмежують власне соціальне спілкування. Їхнє коло контактів постійно звужується. Можливість вийти в інтернет через VPN, подивитися новини, послухати подкасти, переглянути відео в тіктоку чи прочитати статтю стає для них ковтком свіжого повітря. І якщо цей ковток свіжого повітря буде про них самих, вони справді відчуватимуть полегшення.

«Люди перестають довіряти одне одному»

Андрій Діхтяренко: Що я маю на увазі під соціальною ізоляцією та звуженням кола спілкування? Люди перестають довіряти одне одному. Вони не погоджуються між собою в оцінках того, що відбувається, щодо самої окупації чи дій України. Адже їм постійно розповідають, який поганий Зеленський, які погані всі навколо, що Збройні сили України нібито вчиняють злочини, що в Україні дуже погано жити. Через це люди сваряться. Вони емоційно реагують на таку інформацію й конфліктують між собою. Після цього спілкування стає ще менше. Менше спілкуються й тоді, коли телефонують з окупації сюди або навпаки. Тут люди страждають від війни. Але й там люди також страждають, тому що до них теж прилітають дрони. Це реальність. Через це люди поступово віддаляються одне від одного. Утворюється соціальний вакуум, страшна порожнеча. Люди перестають спілкуватися навіть із сусідами.

У мене є історія про старий двоповерховий будинок ще сталінських часів. Я знаю людей, які там живуть у доволі складних умовах. Так сталося, що на другому поверсі живуть проукраїнськи налаштовані сусіди. Колись вони активно підтримували Україну, згодом стали менш публічними. Частина їхніх дітей виїхала, а старші люди залишилися.

На першому поверсі живуть переконані прихильники Росії. Я знаю багато історій про те, що відбувається між першим і другим поверхом. Там практично кожен побутовий конфлікт перетворюється на політичне чи навіть геополітичне протистояння.

Саме про це потрібно розповідати. Я постійно відчуваю, що ми робимо замало. Починаємо більше писати про переселенців — нам кажуть: «А чому ви не пишете про людей в окупації?» Починаємо писати про людей в окупації — запитують: «А чому ви не робите розслідування?».

Ми починаємо робити розслідування, але в «Реальній газеті» працює лише 12 людей. Ми просто не встигаємо робити все, що потрібно. Треба розуміти, що інформації про окуповані території, з окупованих територій і пов’язаної з ними надходить величезна кількість. Ми фізично не встигаємо її обробляти. Насправді нам потрібно ще більше медіа, які пишуть про окуповані території.

«На тринадцятому році окупації журналістів нарешті почали відзначати за матеріали про життя людей на окупованих територіях»

Наталка Соколенко: До речі, про те, як залучати ще більше медіа та журналістів до тематики тимчасово окупованих територій. Наступне й уже завершальне питання нашої розмови — про конкурс «Честь професії». Цього року в ній з’явилася номінація «Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації». Наскільки, на вашу думку, такий підхід до залучення журналістів до цієї тематики може бути дієвим?

Андрій Діхтяренко: По-перше, коли мені написали про те, що мене запрошують до журі, я дуже зрадів. Для мене це справді честь — бути членом журі. Спочатку я пишався цим, але потім почав сумніватися й одразу написав у відповідь: «Вам не здається, що тут може бути конфлікт інтересів?».

Звісно, я не подавав свої матеріали в цю номінацію. Хоча, до речі, подав своє розслідування про окуповані території в загальну номінацію журналістських розслідувань. Тобто моя совість була чистою. Водночас я хотів, щоб на цю номінацію подавалися журналісти «Реальної газети». Вони справді подали свої роботи.

Мені відповіли, що це нормальна ситуація, коли можуть виникати потенційні конфлікти інтересів. Головне — чесно про них заявляти. У такому разі я не переглядатиму ці матеріали, а це робитимуть інші члени журі. Натомість я оцінюватиму роботи інших учасників. Зараз я дивлюся на те, що відбувалося навколо конкурсу «Честь професії» з погляду розслідувальної журналістики. Я думаю, що, можливо, варто трохи змінити підхід.

Мені б хотілося, щоб матеріали в номінації журналістських розслідувань оцінювали не розслідувачі. Тому що внутрішня професійна оцінка важлива, але не менш важливо розуміти, як матеріал сприймається людьми ззовні. Загалом я дуже задоволений тим, як усе організовано. Але на майбутнє запропонував би іншу модель: щоб розслідувачі не оцінювали розслідування, а, наприклад, працювали з матеріалами про окуповані території. А журналістам, які пишуть про окуповані території чи займаються репортажами, можна було б доручити оцінювання інших номінацій.

Можливо, це допомогло б уникнути частини суперечок. Але сам факт появи такої номінації — це величезний крок уперед. Я настільки радий, що це нарешті сталося. Трохи покритикував, але тепер хочу сказати головне: це дуже круто.

На тринадцятому році окупації, журналістів нарешті почали відзначати за матеріали про життя людей на окупованих територіях. Це справді чудово. Будемо сподіватися, що ця номінація залишиться надовго. Головне, щоб це не стало одноразовим експериментом. Дуже важливо, щоб люди звикали до думки: писати про окуповані території важливо, почесно і необхідно.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Маріанною Присяжнюк про те, як в Україні розкрутили тему трудових мігрантів, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.