Цю історію розказав мені кілька років тому головний редактор львівської газети «Ратуша» Микола Савельєв. І в тому, що така ситуація саме з цією людиною цілком могла трапитися, мені згодом підтвердили кілька працівників правоохоронної системи: за родом своєї діяльності спілкуюся з офіцерами прес-служб силовиків. Історія ця про одну львівську журналістку, яка доводила всім довкола: вона веде непримиренну боротьбу зі зловживаннями у правоохоронних органах. За це міліція погрожує її вбити. Якось вона довела колегам, що її слова - не порожній звук. Подзвонила в міліцейське управління, натрапила на чергового і почала ставити безглузді запитання, назвавшись журналістом і згадавши своє прізвище. І ввімкнула гучний зв'язок. Після третього чи четвертого дзвінка чергового офіцера перемкнуло. «Ще раз подзвониш - уб'ю!» - вигукнув він. «О! - зраділа журналістка. - Всі чули? Мені погрожують!»

Історія пригадалася 25 червня. Цей день став для української журналістики справжнім чорним четвергом. Бо в один і той самий день і навіть із невеликим розривом у часі до двох знімальних груп у різних місцях було застосовано фізичну силу. Спершу напали на знімальну групу «Закритої зони», постраждав оператор. Потім із виявами агресії зіткнулися журналісти «Вікон» (СТБ). Того ж вечора «Вікна» об'єднали в сюжет ці дві події. Наступного вечора епізод із нападом на журналістів «Вікон» увійшов до сюжету про трагедію на пароплаві «Ай-Петрі», показаного у випуску новин, що вийшов у перерві гала-концерту шоу «Україна має талант!». Того ж дня діями журналістів були не задоволені українські даішники. А загалом, якщо задатися такою ціллю, можна щотижня складати окремий список претензій, висловлених журналістам за їхню професійну діяльність. Часом нас б'ють. Ще частіше нам просто погрожують. Але здебільшого нас кудись просто не пускають. Або - і це найпоширеніша практика! - нам відмовляють у коментарі з будь-якого, навіть невинного, приводу.

Все це заважає працювати. Не дає можливості виконувати свої професійні обов'язки так, як належить. Але - увага! - кожен окремий випадок, коли нас із вами, колеги, посилають за відомою адресою, кожен випадок, коли перед нашими носами зачиняють двері, кожен випадок, коли нам казали: «Тут не можна фотографувати! Заберіть камеру! Вимкніть диктофон!» уже є фактом перешкоджання професійній діяльності!

Чому проблему піднімають лише тоді, коли комусь із нас пшикають в обличчя сльозогінним газом? І найголовніше - хто це робить? Хто перешкоджає нашій із вами професійній діяльності?

Українська влада, - кажуть найбільш запальні колеги. «Ми повинні тиснути на владу!» - заявляє голова Київської незалежної медіа-профспілки Юрій Луканов, говорячи про факти нападів на журналістів. Проте поза увагою лишається одне: українська влада як така насправді діяльності журналістів не перешкоджає! Представники влади не нападають на журналістів. На моїй пам'яті хіба що одіозний депутат Олег Калашников зробив це особисто, за що, до речі, його не було покарано, як би журналісти, тобто ми, на владу не тиснули. Натомість колега зі Львова, згадана мною на початку, дістала міліцейського клерка і він, доведений до сказу, перестав стежити за язиком. Інструкцій від свого керівництва говорити з журналістами саме так він не отримував. На оператора «Закритої зони» напав охоронець КП «Київська фармація», якому, напевне, теж такої вказівки дано не було. Між іншим, як прізвище охоронця? Журналісти, що проводили важливе розслідування, не потурбувалися дізнатися й оприлюднити прізвище свого кривдника. Так само, як і прізвище тієї жінки, котра вихопила мікрофон у журналістки з «Вікон»? Вона не керівник, а лише клерк із ВАТ «КРП», людина, яка нічого не вирішує. І її, до речі, так само не покарають, як би ми з вами не тиснули на владу. То прізвища ідіотів від нас приховують так само, як факти зловживань?

Тим не менше, саме факти сутичок журналістів із неврівноваженими ідіотами стають топ-новинами і приводами для розмов про утиски свободи слова. За всім цим забувається інше: а чим займалися журналісти в цей час? «Закрита зона» розслідувала діяльність «Київської фармації». Є підозра у фінансових зловживаннях. Але з таким самим успіхом у фінансових зловживаннях можна підозрювати будь-яке інше комунальне підприємство. Взагалі, Україна - країна корупційна, тут роботи для журналістів - непочатий край. Ось тільки результатів не буде. Бо журналісти, котрі хочуть покласти себе на олтар розслідувань і сенсаційних викриттів, хочуть лише одного - підмінити собою правоохоронні органи.

Згоден, міліція в нас працює погано. Чиновники крадуть, міліція або не звертає уваги, або - в долі. Проте навіть якщо припустити, що міліція в нас таки не вся корумпована, все одно навіть людині з міліцейськими «корочками» чи слідчому прокуратури важко, а часом неможливо отримати докази тих чи інших зловживань.

Запитання: чому міліція, від якої приховують інформацію, не кричить про перешкоджання професійній діяльності? І чому журналістів повинні всюди пускати і все їм розповідати? Якби журналістам довіряли більше, ніж міліції, якби вони в нашій країні справді могли комусь допомогти, злив інформації у ЗМІ про ті чи інші зловживання відбувався б цілодобово, цілий рік, без вихідних.

Правда, на журналіста може напасти ідіот. Вахтер, охоронець, безіменна працівниця річкового порту. Керівник підприємства до преси просто не вийде. Виняток - голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький. Він юрист і знає: журналісти все одно нічого йому не зроблять. Тому й спілкується з пресою, причому скаржиться: «Тиск журналістів на моральну комісію справді відчувається». Ми радіємо власним успіхам - але ж НЕК не розігнали, як би ми з вами на неї не тиснули! Подібних прикладів можна наводити багато.

І журналісти, тобто ми з вами, відчуваємо безсилля. Не почуваємося тією четвертою владою, якою хотіли б почуватися. Звідси - миттєва реакція на кожен матюк на свою адресу, на кожен ідіотський напад, на кожен конфлікт із соціумом. Він, соціум, агресивний. Не лише до журналістів. Проте якщо нас штовхнули, ми радіємо - хоч якийсь реальний результат нашої роботи! Нас таки помічають! Не має значення, що нас помітили всього-на-всього агресивні ідіоти, чия картярська масть дорівнює шістці.

Якщо вже журналіст подає себе як інвестигейтора (того, хто займається розслідуванням), він повинен позиватися не лише проти ідіота, який виявив агресію, а й проти його керівника. І довести, раз він уже проводить розслідування: охоронець «Київської фармації» і жінка з річкового порту виконували наказ свого начальства. Але навряд чи це відповідає дійсності. Вияв агресії - приватна ініціатива ідіотів.

В такому випадку не варто говорити про централізоване перешкоджання журналістській діяльності та утиски з боку влади.

Ну, а про що говорити варто? Про те, наприклад, що в КП «Київська фармація» таки є фінансові зловживання. Докази? Для чого? Докази нехай шукають ті, кому належить, - правоохоронні органи. Бо наперед провальна спроба розкопати цю чи подібну справу самотужки призведе до спалаху агресії чергового ідіота на посту. З якого завжди мов із гусака вода. Журналіст, на мою думку, відрізняється від інших громадян умінням відчути проблему та сміливістю озвучити її, навіть не вступаючи у дурний конфлікт під час роботи. Якщо ми з вами й повинні за щось відповідати, то лише - за вже сказане, а не за те, що збираємося сказати і не можемо.

Так, Юрій Луканов у контексті останніх подій всує згадав справу Ґонґадзе. Але українські журналісти вже давно і звично повторюють: «Вбивство замовив Кучма!». Доказів на підтвердження цього суспільство, зверніть увагу, не вимагає! А сам Кучма і його речники не спростовують подібних тверджень. Нікого не звинувачено в наклепі на Кучму, нікого не покарано. Ми з цим живемо, так само житимемо з будь-якою іншою заявою колег-журналістів. Наприклад, про те, що ДАІ бере хабарі, що вона незаконно використовує прилад «Візір», що в КП «Київська фармація» - зловживання, що на річкових пароплавах не турбуються про безпеку п'яних пасажирів тощо.

Журналісти дратують різних ідіотів, мов комарі задушної літньої ночі. І певній кількості колег це подобається. Бо принести матеріал про те, як тебе на роботі обматюкали чи вдарили, завжди простіше, аніж добути реально доведені факти зловживань. Виглядає, що за кожен напад на журналіста ми, журналісти, повинні ставити ідіотам могорич. Скажімо, в сюжеті про трагедію на пароплаві так і не прозвучало жодного коментаря від працівників річпорту. Журналісти робили висновки самі. І екшен у кадрі лише додав сюжетові драйву, проте в ситуації журналісти все одно розбиралися самі, без неприємних контактів із адміністрацією порту.

Висновок: якщо ми наперед знаємо, що нас пошлють чи спробують побити, для чого нариватися? Аби потім мати зайвий привід говорити, як нас усі переслідують? Люди нас не люблять. І наочна демонстрація такої нелюбові, як на мене, підміняє собою повноцінну інформацію та журналістську аналітику. Натомість активісти повинні не вимагати покарання чергового ідіота, який нічого не вирішує, а домагатися: журналісту ніхто не має права відмовити в отриманні інформації. Нехай коментар із приводу чергової підозри в зловживанні вийде безбарвним - зате дасть його людина, котра назве своє прізвище. Без конфлікту, лише в контакті.

Зрозуміло, до чого я підводжу? Журналістську недоторканність по можливості потрібно узаконити. Прирівняти її хоча б до такої, яку мають правоохоронці. Бо ідіоти правоохоронців не чіпають - навіть якщо хтось із них просто легенько штовхне звичайного сержанта міліції, наслідки будуть плачевні. Та погодьтеся, це неможливо.

Журналістам треба визначитися, що для них краще: уникати конфліктів із такими людцями, чи, навпаки, нариватися на ці конфлікти. Що важливіше: нарватися на скандал і роздути з цього історію про тотальне переслідування за професійною ознакою, забувши про основну історію, якою займався і яку недотягнув до кінця, чи поводитись по-партизанськи, триматися непомітно й посилати суспільству меседжі, що ґрунтуються на власних спостереженнях та висновках.

Тому, між іншим, журналістські стендапи уже займають основну частину телесюжетів. Коли немає можливості про щось сказати і щось показати, журналіст показує в кадрі себе і говорить про себе. Не думаю, що це правильно: мати амбіції підміняти собою міліцію, одночасно будучи посереднім самодіяльним актором...