П’ятниця, 21 липня 2023

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа»

Привіт!

На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

Вона ж і найобговорюваніша тема тижня і в соціальних мережах, і серед політиків, і серед експертів. Розпочну з кінця: міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко подав у відставку і поспішив запевнити, що зробив це раніше, ніж президент заявив про своє доручення підшукати йому заміну. І попри те, що кандидатів на заміну Ткаченка немає, наша Лєна Чиченіна знайшла і зібрала в одному матеріалі прізвища тих, хто міг би.

Але не відставкою єдиною. За кілька днів до цього стало відомо про відродження національного кіносеріального виробництва. Здавалося, новина мала би потішити суспільство, але натомість викликала обурення в українській блогосфері. Найбільше спільноту вразила нескромність фінансування для переможців конкурсу вітчизняних кіносеріальних проєктів. Висловлювались українські політики, експерти, блогери й громадські активісти. Лєна Чиченіна  розібралась і пояснює, що суми в цьому питанні виявились не найголовнішим, та, копнувши глибше, розкрила тему з трьох боків: і гроші, і якість, і наше кінопозиціонування за кордоном. Ось для прикладу лише одна цитата з її тексту: «Ми маємо катастрофічну (без перебільшення) ситуацію з кінопозиціонуванням за кордоном. Маю на увазі участь наших режисерів та режисерок у різних кінофестивалях, яка, звісно, не обмежується лише показом. Це представлення країни ще й на різних виступах, в інтерв’ю, де автори можуть на дуже широку аудиторію захищати національні інтереси». 

І ось саме в цей момент з’являється новина, яка мала б дати відповіді на всі попередні запитання, але натомість тільки підігріла скандал і додала нових суперечок: на Prozorro виклали інформацію про всі проєкти, які виграли конкурс на виробництво аудіовізуальних творів; сума може сягати 500 млн грн, а відбирала проєкти комісія, чий склад не публікували.

А далі буде анонс тексту моєї колежанки як спроба перерозподілити хоча би частину цього шторму уваги до культурного патріотичного контенту на тему, яка надсильно потребує обговорення на рівні держави й постійного інформування суспільства.

«Діти для Путіна» — це і документальний фільм, і водночас іще одна тема, про яку «нам треба волати на весь світ», у той час як вона залишається зовсім не висвітленою на Заході й через це там не розуміють, чому викрадення українських дітей — це ще один злочин, який Росія вчиняє проти України. Журналісти українського англомовного видання The Kyiv Independent вирішили зняти на цю тему стрічку, щоби пояснити й показати масштаб і важливість проблеми українських дітей, яких росіяни вивозять з окупованих територій, створивши для цього фактично цілу інфраструктуру. Презентація відбулась у кінотеатрі «Жовтень». Наша Юлія Лавришин однією з перших побачила стрічку та поспілкувалась і з творцями фільму, і з деякими його героями. Ні сам фільм, ні текст не є приємними чи легкими — це складна й болісна історія, яка є важливою і може вважатися завершеною тільки тоді, коли додому повернуть усіх депортованих дітей і буде покарано всіх причетних до цього злочину. Як і коли це можливо — відповіді шукали і «Детектор медіа», і автори, і гості презентації.

Дмитро Співак — пропагандист Медведчука з відзнакою Головного управління розвідки Міноборони України. Наша Юлія Лавришин розібралася сама й пояснює, хто він такий, чим займається зараз, як змінилась його риторика з часів закриття медійної імперії Медведчука і чому це важливо знати й відстежувати.

А ось іще одна тема, що як цунамі прокотилась наприкінці червня в соціальній мережі, — український дубляж або його відсутність (скасування українського дубляжу не буде) в англомовних фільмах — підняла інше важливе питання: «Найстрашніше те, що ми не знімаємо наше українське кіно. Тому що дубляж, я впевнений, нікуди не подінеться. А от те, що ми не знімаємо своє кіно, — це справжній злочин». Про це актор і режисер Костянтин Лінартович розповів нашому Віталію Бараннику. Інтерв’ю тут — воно цікаве й легко читається.

І час для хворобливих історій

У попередньому листі я вже писала, як Росія розмиває реальність за допомогою новомови, оперуючи поняттям «братній народ».  Цього разу Леся Бідочко зробила окремий аналіз російської неадекватності, яку активно поширюють пропагандисти, щоб задовольнити власні імперські замашки та повернути колишню славу шляхом зміцнення впливу Москви на пострадянських теренах Східної Європи. По факту ж їхні наративи демонструють тільки ознаку того, що психічні захворювання в авторів агітметодичок швидко прогресують, ось тут підтвердження — «Одна методичка дві країни: що спільного в наративах, які агітпроп поширює в Молдові та Україні».

Раптом вам замало неадекватності божевільного сусіда, Орест Сливенко назбирав у медійному просторі нову порцію їхньої дезінформації. Цей випуск присвячений «холері, яка сколихнула Україну», «українським тітушкам, які сколихнули Францію» і тому, «як Зеленський мріє», щоб ми з вами страждали.

На цьому все.

Дякую, що залишаєтесь із нами!

Читати нас можна також у фейсбуку, інстаграмі, телеграмі або на сайті «Детектор медіа».

Надсилати весь зворотний зв'язок, запитання, пропозиції (я все бачу й завжди чекаю) — мені на пошту letter@detector.media

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.