Кажуть, що історія повторюється у вигляді фарсу; тоді ефір «Шустер live» 18 грудня можна вважати повторенням фарсу. Скандал із «несподіваним» проникненням депутатів-регіоналів на ефір Юлії Тимошенко 25 вересня та подальшим викриттям залаштункових домовленостей між ведучим і політичними патронами каналу «Україна» мав різні оцінки й тлумачення, але, як видавалося, однозначний наслідок: на подібний ризик Савік Шустер, побоюючись остаточно втратити репутацію, більше не піде. Але, схоже, таки пішов.

На програму 18 грудня було запрошено Тимошенко, Ющенка і Януковича. Цей формат порекомендував Савікові в ефірі його ж програми заступник глави Секретаріату Президента Ігор Попов. Зауважмо, що пан Попов беззастережно записав Ющенка, який за більшістю соціологічних опитувань займає 5-6 місце у рейтингах, у головні гравці, і це твердження так само беззастережно прийняв Савік. Про те, що чинні президент, прем'єр і лідер опозиції можуть виявитись неготовими до зустрічі в такому форматі, що вона не впишеться в їхні передвиборні стратегії (адже щойно лідери перегонів дружно відмовились від участі в теледебатах), можна було здогадатись. І справді - Ющенко і Янукович своєї участі не підтвердили, прийшла лише Тимошенко. Та все ж творці програми наполегливо вдавали, що решта кандидатів «ось-ось під'їдуть», для них тримали по 40 хвилин часу, від якого поступово відщипувала кавалки Тимошенко... А Савік на початку навіть запевнив: якщо в дорогих гостей є упередження щодо іноземців, він готовий поступитись веденням програми громадянину України Мустафі Найєму. Усе це скидалося на виклик. 

Нічого не нагадує? Та ж рік тому аналогічна історія була на телеканалі «Інтер»: на «Свободу на Інтері» запросили ту-таки Юлію Володимирівну - дебатувати з Дмитром Фірташем. Від цієї відверто провокаційної пропозиції Тимошенко відмовилась,  що в ефірі було потрактовано як боягузтво й небажання «розібратись по-чоловічому» щодо газових схем та «Росукренерго». Для Юлії Володимирівни тоді, здається, теж тримали стільчик про всяк випадок, а Ганна Безлюдна, відставна вже тепер генпродюсер «Інтера», згодом відповідала на запитання про «мочіння» Тимошенко: що ви, мовляв, хто ж її мочить - ми на кожен ефір її запрошуємо, а вона не приходить.

Якщо інтерівська історія річної давнини була явною маніпуляцією в інтересах гаданого акціонера каналу, то виставу, організовану «Савік Шустер студією», можна сприймати як спробу заочно виправдатись перед політичними патронами ТРК «Україна» за ще один бенефіс Тимошенко в ефірі. Не було жодної об'єктивної потреби влаштовувати виставу з порожніми кріслами - досить було повідомити глядачам, що президента і лідера ПР було запрошено, але вони не знайшли можливості прибути.

Звісно, якби Ющенко і Янукович прийшли, програма мала б шанс бути воістину епохальною і розставити по місцях багато речей, що переплутались у процесі заочного обміну звинуваченнями протягом поточної виборчої кампанії. На участь у дискусії інших політиків просто не вистачило б часу. Однак у результаті Тимошенко, так і не побачивши своїх головних опонентів, опинилась у студії з невеликою кількістю людей, здатних поставити гостре запитання, і за відсутності політичних опонентів та їхніх представників (за винятком, хіба що, Вадима Карасьова). Зважаючи на те, скільки каміння у город Януковича, попри спротив ведучого,  було накидано за ці три години, небезпека того, що ліміт демократизму й толерантності власників ТРК «Україна» вичерпається, як ніколи велика. Навіть якщо розглядати надання ефіру Тимошенко як розкладання Ахметовим і Колесниковим яєць у різні кошики перед виборами, слід визнати, що в кошику Януковича яєць від «Шустер live» набагато менше. Й вирівняти цю диспропорцію після Нового року буде нелегко, адже активність телеперегляду в першій половині січня традиційно скорочується.

Загалом ефір був цікавим і динамічним, значно інформативнішим і пізнавальнішим (із погляду передвиборної поінформованості глядача-виборця) у порівнянні з попередніми сольними виступами Тимошенко на «Інтері» та ТРК «Україна». Чимало важливих запитань, що стосуються стратегії розвитку держави та вирішення ключових питань майбутнього України, пролунали з вуст Вадима Карасьова, Лариси Івшиної, Ігоря Бураковського, Михайла Погребинського та інших, і подекуди на них були дані змістовні відповіді. Однак за підсумками цього ефіру відчуття, що перемога Юлії Володимирівни на прийдешніх виборах  може нести загрозу свободі слова особисто в мене значно посилилось. Спробую означити головні чинники цього побоювання.

Розкуркулення

Чимало уваги Тимошенко приділила одній із своїх улюблених тем - олігархи і як із ними боротись. На цю тему вона висловлюється за кожної нагоди. В її поясненнях, чим «їхні олігархи» відрізняються від «наших бізнесменів», є дві ключові позиції: 1)прагненням впливати на владу і політичний процес; 2)наявністю підконтрольних засобів масової інформації для впливу на суспільство.

Цього разу теза про «олігархічні» ЗМІ, які брешуть, промивають мізки і ховають правду від народу, лунала не раз, і щоразу я сподівався, що якщо не Савік, то Мустафа неодмінно нагадає: в цю саму мить Юлія Володимирівна перебуває в ефірі одного з цих самих «олігархічних» ЗМІ, а минулого  разу була в його ж ефірі тиждень тому... На жаль, дарма сподівався. Коли гостю запитали, чи перетворення олігархів на бізнесменів означатиме позбавлення їх «зайвого» майна, вона відповіла: вони залишаться при власності, «надбаній законно». Прямого запитання про те, яким чином буде нейтралізовано другий компонент олігархії - контроль над ЗМІ -  ніхто не поставив. На інше запитання в цьому ж дусі, поставлене Мустафою Найємом, відповіддю була улюблена заготовка Тимошенко на тему медіа - про чесне й незалежне суспільне мовлення, про контроль над редакційною політикою виключно самих журналістів, яких Юлія Володомирівна поважає, на противагу власникам ЗМІ.

Але це не відповідь, а питання залишається відкритим: що буде з ТРК «Україна», «Інтером», «1+1», каналами Пінчука та іншими у разі «деолігархізації»? Чи будуть вони націоналізовані й перетворені на «суспільні», чи їм знайдуть «нормального інвестора», як це обіцяла зробити з «Інтером» за допомогою Костянтина Григоришина Тимошенко? Чи, може, закриють усі канали, крім суспільного телебачення? Чи, можливо, ставши президентом, Юлія Володимирівна якимось іншим способом забезпечить невтручання власників у редакційну політику нині повністю контрольованих ними каналів? Я бачив багато рецептів та рекомендацій  щодо зменшення залежності ЗМІ, сформульованих експертами, але жодна з них не передбачала радикальних дій керівництва держави. Тож ноу-хау Тимошенко може стати неприємним сюрпризом для медіаринку.

«Інтриги» навколо Касьянова

Ніби незначна, але досить показова сценка - відповідь на запитання головного редактора газети «День» Лариси Івшиної про зірвану презентацію книжки російського опозиціонера Михайла Касьянова. Поки пані Лариса говорила, Тимошенко премило усміхалась, а коли дослухала, досить напруженим тоном відповіла: «Вибачте, будь ласка, але я, чесно кажучи, настільки завантажена роботою в уряді, що я просто не знаю, про що ви говорите. Мене ці інтриги і перебіги подій абсолютно не цікавлять».  Івшина спробувала розповісти про інцидент у «Прем'єр-Паласі» детальніше, але Тимошенко перебила її: «Вибачте, я про цю подію нічого не знаю, я не можу коментувати. Це інша країна, інші справи, у нас своїх справ достатньо».  Під оплески (sic!) аудиторії Савік Шустер, чомусь цього разу не виявивши своєї фірмової цікавості до російської тематики, мерщій передав слово Миколі Княжицькому.

Безперечно, прем'єр-міністр могла не чути про цю подію, хоча неважливою її я б не назвав. Але півхвилинної розповіді Івшиної вистачило б, аби ввійти у курс справи, або хоча б пообіцяти розібратись та дати відповідь згодом. В принципі, й того, що головред «Дня» встигла сказати, мало б вистачити для розуміння: це - не «інша країна і інші справи», це справи саме наші, коли рука сусідньої держави чинить насильство в центрі нашої столиці. Президент - це ще й верховний головнокомандувач армії, це ще й людина, якій підконтрольна Служба безпеки України, голова Ради національної безпеки і оборони України. Себто його прямим і безпосереднім обов'язком є перейматися подібними речами. Коли в Україну таки залетить у своїх справах легендарний російський спецназ, коли росіяни вирішать охороняти свій газ у наших сховищах, розмістити ще в парі портів свій Чорноморський флот абощо - чи це також буде з легкістю трактовано Тимошенко як «не наші справи»? І чи не виправдовуватиметься вона, що занадто зайнята президентськими турботами й не звертає уваги на «інтриги», коли їй повідомлятимуть про порушення прав і свобод українських громадян?

Чорні списки

Ведучий «Великої політики» Євгеній Кисельов не вбачає в узгодженні списку журналістів, присутніх на ефірі з політиком, нічого страшного, - мовляв, святе право кожного добирати співрозмовника для інтерв'ю. Для Савіка Шустера, зважаючи на ще не забутий інцидент 25 вересня, ця тема значно болісніша - йому дуже важливо підкреслити чесність, прозорість і незалежність своєї редакційної політики. Тому витівка журналістів, які традиційно не потрапляють до студій ток-шоу, - Сергія Лещенка і Романа Скрипіна, - ввела ведучого в стан неприхованого дискомфорту. Озвучувати запитання журналістів із «чорного списку» викликався колишній глава Секретаріату Президента, а нині громадський діяч Олег Рибачук.

Вислухавши версію Рибачука щодо чорного списку, Тимошенко з непідробним обуренням відповіла: мовляв, я кожну середу після завершення засідання уряду виходжу до журналістів, і кожен із них, зокрема й Лещенко і Скрипін, може поставити будь-яке запитання. Фарисейство цього аргументу - адже різниця між запитанням, поставленим на прес-конференції, та можливістю спілкуватися в прямому ефірі програми з кількамільйонною аудиторією, очевидна, - присутні у студії залишили без коментарів. Рибачук наполягав на своєму, і Тимошенко закликала Савіка Шустера у свідки: мовляв, вона на формування переліку присутніх у студії не впливає. Савік почав виправдовуватись: «ми не можемо зібрати всіх, ми відбираємо людей, які виглядають добре, говорять добре» (теза про недостатню телегенічність Лещенка і Скрипіна, їй-богу, звучить анекдотично). У перший раз запитання, поставлені Рибачуком, залишились без відповіді - замість них Тимошенко повторила кілька звичних фраз про свободу слова й суспільне мовлення (яке, за новітньою версією прем'єра, має жити за рахунок реклами). Однак естафету перейняв Мустафа Найєм, який повторив ці самі запитання, зокрема й про стосунки з Медведчуком - намагання пані прем'єра викрутитись викликали усмішку в багатьох експертів у студії. Пізніше, почувши від Рибачука чергове питання «від Лещенка», вона роздратовано кинула: «послухайте, у вас є якісь свої думки?».

Тема чорних списків журналістів, сподіваюся, на цьому не закрита, і чудова ініціатива Олега Рибачука та Мустафи Найєма - озвучувати запитання тих, кого не пустили на ефір, - будучи підтриманою, дає шанс на припинення цієї ганебної практики. Що ж до виправдань Тимошенко, то ніхто й не сумнівався в тому, що не сама вона складає та редагує списки журналістів - цим займається її соратник Олександр Абдуллін або інші співробітники її штабу. Кучма, до речі, теж темників не писав. Для кандидата, що наполегливо називає себе «демократичним», складання списків небажаних журналістів - серйозне звинувачення, тож якщо воно не відповідає дійсності, його слід якнайскоріше відвести від себе, особисто запросивши на наступний ефір Сергія Лещенка, Олександра Чаленка, Романа Скрипіна, Тетяну Чорновіл та інших згадуваних у цьому контексті людей.

До речі, про журналістів і людей

«Я з великою повагою до вас ставлюсь як до журналіста, завжди, коли читаю ваші статті, отримую задоволення. Але я мушу сказати, що все ж таки кожен має займатися своєю справою, так? Журналісти - журналістикою, а цифрами, де плюс, де мінус, мусить займатися уряд», - відповідь Юлії Володимирівни на конкретне запитання Мустафи Найєма, який не полінувався підготуватись до програми і попросив її коментувати деякі економічні показники. До честі Мустафи, він не здався і продовжував добиватись відповіді, аж поки Тимошенко не сказала, що «про цифри зараз говорити не доцільно», назвавши лише одну - «приємну» - цифру. Замислімось, шановні читачі: йдеться про відповідь глави уряду, людини, відповідальної за економіку, журналісту, - представникові четвертої влади і виконувачу функції громадського контролю над владою, - на конкретні запитання, які безпосередньо стосуються сфери її відповідальності.

Дивовижно. Цікаво, як саме збирається Юлія Володимирівна звітувати суспільству про результати своєї роботи на посту президента, якщо вона вважає, що журналісти не повинні цікавитись цифрами? Звісно, тут Тимошенко грає проти себе самої, даючи своїм опонентам зайвий привід говорити, що з економікою все погано, а чинна влада боїться в цьому зізнатись. Але чіткий меседж, що журналісти отримуватимуть від влади лише ту конкретну ВИБРАНУ інформацію, яку влада вважатиме за потрібне й доцільне оприлюднити, ми вже отримали. Між іншим, саме момент відмови називати цифри, окрім «приємної», здобув найнегативнішу оцінку аудиторії.

Безцеремонне й навіть безсоромне ухиляння від відповіді на прямі та чіткі запитання, звісно, притаманне українським політикам загалом. Проте поширеність такої практики ще не робить її нормою. Низка незручних запитань журналістів, зокрема й ті, що стосувались медійної тематики, були елегантно відфутболені вбік. Зокрема, на тезу Мустафи Найєма про те, що в бютівських ЗМІ є цензура, «відповіддю» були слова про те, що газета «ВВ» - єдине видання, яке залишилося у БЮТ ще з опозиційних часів. Від рекламних плакатів, де вона зображена із Путіним, Тимошенко обурено відхрестилась, заперечивши сам факт їх існування. На зауваження Ольги Червакової, що замовлена штабом Тимошенко антиреклама, яка лунає в радіоефірі («він знімав шапки...»), суперечить її власним словам про неприйнятність бруду у виборчій кампанії -  «відповідь»: так, мовляв, я  ж і кажу, що бруду не повинно бути... Подібне відверте крутійство, на жаль, багатьма вже сприймається як доблесть і чеснота професійного політика, й журналісти далеко не завжди наполягають на тому, щоб відповідь на їхнє запитання все ж була дана.

«А ви, власне, хто?»

Голову Асоціації медіаюристів Тетяну Котюжинську, яка останнім часом виконує в «Шустер livе» роль гаранта відповідності змісту програми до вимог законодавства про вибори, Савік Шустер представив на самому початку програми. Але, певно, Юлія Володимирівна її не запам'ятала. Тому,  коли Тетяна переривала попередженнями її популістську арію з намаганнями поставити на голосування питання «можна чи не можна Януковичу красти в держави "Межигір'я"?» та деякі подальші, не менш маніпулятивні, висловлювання, прем'єр не приховувала здивування та обурення. Вона спопеляла гнівним поглядом невідому, зовсім «безстатусну» людину, - не депутата і навіть не представника ЦВК! - що насмілилась перешкодити їй маніпулювати аудиторією.

 «Ви хто? Ви що, присутні на всіх ефірах - тут, на «Інтері», на ICTV...? Ні? І що, це не пов'язано з тим, що канал належить Партії регіонів?», - звернулась до Тетяни Котюжинської Тимошенко. Коли носій найвищої влади ставить навіть не експерту, а найпересічнішому громадянину запитання «а ти хто такий?», це вже симптом. У цьому ж випадку не лише не було виявлено поваги до громадянина й експерта, але навіть не зроблено жодної спроби предметно заперечити у відповідь на попередження, що відбувається порушення закону. Тимошенко обмежилась лише безапеляційним твердженням, що закон витлумачено «в інтересах олігархічних сил».

Здавалося б, аудиторією мав би «диригувати» виключно ведучий, наполягаючи на цьому своєму привілеї, а не дозволяючи політикам користуватись системою голосування для демонстрації всенародної підтримки власних демагогічних тез, що Тимошенко намагалась зробити протягом цього ефіру не раз. Всього-то треба було сказати: Юліє Володимирівно, тут теми для опитувань визначаю я. Зрештою, Савік Шустер мав усі підстави просто зупиняти гостю, щойно вона починала говорити про «Межигір'я» або про тюремні аспекти біографії Януковича, позаяк звинувачення опонента є очевидною контрагітацією, яка, як і агітація, в ток-шоу заборонена. Проте, замість сказати своє слово, ведучий умивав руки, підставляв під вогонь прем'єрського гніву Тетяну Котюжинську, і створив своїм невтручанням умови для того, щоб цілком виправдана вимога до гостя студії була потрактована як цензурне обмеження. Попередження так і не подіяло: Тимошенко й далі вимагала поставити питання на голосування як свідчення «свободи слова», а потім, коли це таки не вдалося, продовжувала говорити про «Межигір'я», а пізніше - про куплені Ющенком 13 гектарів. Коли наприкінці програми Савік запропонував комусь із журналістів поставити коротке запитання на одну хвилину, гостя, почувши, що в неї мало часу, сама перехопила слово і витратила цю хвилину на освідчення нації в коханні. І це Савік також стерпів без заперечень. 

Картина доволі характерна: людина, ситуативно наділена правом бодай у чомусь обмежувати дії нашої героїні, - ведучий шоу, юрист, суддя, прокурор, президент, спікер абощо, - миттєво й без розбору оголошується продажною, антинародною та корумпованою, агентом олігархічної закуліси, учасником змови проти сил Добра. Поки що - лише на словах, але хтозна, якою буде доля тих, хто піддаватиме сумніву непогрішимість влади, якщо вся повнота останньої справді перейде до «білого воїнства».

Удави і кролики

Я вже писав про наскрізну тему диктатури в передвиборній кампанії Тимошенко. Її прибічники пояснюють, що йдеться про диктатуру в найпозитивнішому розумінні цього слова, себто гегемонію закону і справедливості, впевнене і ефективне наведення «стрункого, чіткого, демократичного і логічного» ладу в державі.  За останні місяці публіцисти зламали чимало списів, аналізуючи наявність чи відсутність соцзамовлення на «сильну руку» та загрозу реальної, а не «оксамитової», диктатури у разі приходу до влади Тимошенко чи Януковича. На тему «Янукович і медіа» ми ще матимемо нагоду поговорити. Нинішні  спостереження за поведінкою Юлії Володимирівни в ефірі, де вона як політик, кандидат і учасник програми, що має чіткі правила, опиняється в рамках  певних обмежень та умовностей, дозволяють зробити висновки щодо теми «Тимошенко і медіа» - переважно невтішні.

«Свобода слова» в її розумінні - це передусім свобода власного слова, себто її права говорити те, що вона в цю мить вважає правдою, незалежно від того, чи порушує це закон, правила, права інших людей. Категорії правди, правоти й справедливості вона сприймає як абсолютні та неподільні зі своєю власною позицією; брехню, несправедливість і бруд - як об'єктивні синоніми позиції своїх опонентів.

Попри наявність у її риториці низки формально слушних тез, які стосуються свободи слова, стану та потреб медіапростору,  цілісного глибокого  розуміння цих речей вона не має.  «Суспільне мовлення» в її вустах звучить як штамп-заклинання, а не реальний намір, - як, утім, і в устах більшості її опонентів.

Вона вочевидь не поділяє і навіть не знає принципів, на яких будуються відносини між владою і засобами масової інформації в демократичному суспільстві. Це незнання має зокрема й такі дикі прояви, як відмова журналістам у праві аналізувати економічні показники.

Її реверанси в бік четвертої влади не можуть приховати ставлення до журналістів як супротивників, ворожої сили, для нейтралізації якої вона застосовує ті ж самі методи, що й для полеміки з опонентами-політиками: маніпуляції, відвертання уваги, підміна понять, а в найскладніших випадках - ігнорування запитання («варто говорити не про це, а про інше») або навіть звинувачення у змові, заангажованості та продажності.

Слід також відзначити спотворене уявлення про громадянське суспільство: свідомо лукавлячи чи щиро помиляючись, Тимошенко повсякчас ставить знак рівності між цим поняттям та різноманітними громадськими (а якщо чесно, то переважно квазігромадськими) структурами, створеними при уряді.

Непересічні таланти демагога й народного трибуна, довіра помітної частини суспільства, моральний і професійний занепад журналістської професії, а також інтенсивний медіагіпноз на тему невідворотності приходу «сильної руки», якому останнім часом піддають суспільство не лише її технологи, є достатніми передумовами для створення Юлією Тимошенко - звісно, лише у разі здобуття одноосібної влади, - системи контролю та пригнічення ЗМІ. Головною відмінністю цієї системи від тієї, що існувала до 2005 року, буде значно нижчий рівень внутрішнього журналістського опору та, відповідно,  відсутність потреби в дотриманні владою бодай позірної пристойності.

Поки що, повторюся, апокаліптичність цієї загрози не варто перебільшувати: хоч хто виграє президентські вибори, його подальший шлях до концентрації повної влади буде не таким простим, як ввижається деяким панікерам. На жаль, розмови про майбутнє в журналістських курилках останнім часом найчастіше зводяться до того, що професія приречена, вільна журналістика доживає в Україні останні місяці, цензура невідворотна, й залишається обрати, який із її «кольорових» варіантів нам більше до вподоби. Таким чином колеги самі стають агентами гіпнозу, що поширює в суспільстві віру в невідворотність авторитаризму. Навряд чи ця функція варта й гідна людей нашої професії. Однак уже зараз медійній спільноті необхідно передбачити, тверезо проаналізувати й оцінити цю загрозу та замислитись про шляхи її відвернення.

Фото - shuster.kanalukraina.tv