У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до наших знаних читачів з проханням поділитися своїми думками про нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watchdogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліцінтерв’ю, опитування тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»/«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Раніше ми публікували відповіді:

● Юрія Макарова і Мирослави Барчук,

● Мирослави Гонгадзе,

● Марії Бурмаки,

● Вікторії Сюмар,

● Костянтина Квурта, Ольги Сєдової, Тетяни Бережної, Олега Наливайка, Наталії Нагорної та Романа Балаяна,

● Олександра Корнієнка, Марти Дичок, Яніни Соколової, Романа Кіфлюка і Власти Лазур,

● Меґан Тетрік, Ярослава Юрчишина, Галини Сулими, Ганни Шерман, Алли Липовецької і Микити Потураєва,

● Валерія Іванова,

● Оксани Романюк, Миколи Княжицького, Юлії Шелудько, Володимира Тихого, Олексія Мустафіна і Валерія Харчишина. 

Сьогодні ми публікуємо відповіді військового, журналіста, письменника, засновника Ukraїner Богдана Логвиненка.

— Опишіть «Детектор медіа» всього трьома словами.

— Критична інфраструктура інфопростору.

— Пам’ятаєте ваш перший контакт із «Детектором медіа» («Телекритикою»)? Як «ДМ» змінив публічну дискусію та вплинув на становлення Суспільного?

— Я почав стежити за «Телекритикою» ще на початку свого професійного шляху. У 2005 році я пішов з першого місця журналістської роботи через викривлення моїх матеріалів редакцією. Тоді я ще до кінця не усвідомлював, що в нас узагалі існує така інфраструктура, як «ДМ», і що за подібні дії медіаменеджерів може настати цілком реальна публічна відповідальність.

Але справжнє усвідомлення сили цього інструменту прийшло у 2009 році. Тоді я працював на УТ-1, і ці спогади — як портал у пекло. Перший канал тоді — це жодного вайфаю чи комп'ютерів у кабінетах, у деяких приміщеннях не пробивався навіть мобільний зв'язок; ведучих призначали дзвінками з Банкової, бо це «кума куми кума Ющенка»; камери горять полум'ям прямо на зйомках; а кабінет монтажерів виглядає як вісім радянських столів, завалених романами Донцової, де люди принципово не хочуть вчитися нелінійного монтажу. Тотальний совок, плітки, курилки як спосіб розв’язання проблем і неможливість випустити інтелектуальний продукт.

Коли мій демарш проти цього корумпованого і неефективного болота став публічним, він набув такого резонансу саме завдяки тодішній «Телекритиці». Там вийшли уривки з моїх доволі відвертих нотаток у живому журналі, які розтривожили правління каналу, а згодом — і велике інтервʼю.

Тоді тисячі людей стежили за кожним скандалом і писали «анонімки» в коментарях на «ТК». За частиною з них я завжди знав, хто стояв і в яких конкретно кабінетах «Олівця» (будівлі телецентру. — Ред.) вони писалися. Але ці люди не розуміли головного: зміни вже незворотні, совєцькі анонімки працюють усе гірше, а публічний голос — усе краще. Він звучав тоді в медіасередовищі саме завдяки «ДМ».

Цей кейс та схожі історії, що послідували потому, пришвидшували зміни і давали все більшій кількості людей вибір: миритися з подібними історіями чи виносити їх у публічну площину, де вплив «Телекритики» тоді складно було навіть усвідомити. В момент, коли я ходив по УТ-1 і закривав якийсь обхідний лист, звільняючись, у різних кабінетах, включно з бухгалтерією і якоюсь охороною праці, мені дякували, що те, про що всі думали, прозвучало публічно.

Для мене тоді це було публічним визнанням впливу «Телекритики». Вони всі тоді читали все це саме завдяки тому, що «Телекритика» існувала. Це один мій персональний кейс, а скільки їх було за 25 років?

Тому одразу після звільнення з УТ-1, коли я отримав пропозицію долучитися до команди «Телекритики» і запускати проєкт «Відіотека», в мене не було сумнівів, це була величезна честь. Це були, з одного боку, безтурботні часи, а з іншого — величезна відповідальність: починати новий напрям у межах такої важливої інституції.

У 2016 році, під час запуску Ukraїner, вийшло одне з моїх найважливіших інтервʼю, де «ДМ» вдалося дістати бачення роботи «Юкрейнера» з моєї голови і вкласти в текст на роки. Перші роки ми літали між різними локаціями і робили дуже швидкі, поверхневі історії, хоча в тому інтервʼю я розповідав, що нам хотілося б робити розлогі, повільні і ґрунтовні репортажі. І неодноразово в різних куточках країни, в селах, люди, про яких я б ніколи не сказав, що вони читачі «ДМ», запитували мене, коли ж будуть ті довгі інтервʼю? І я завжди відповідав, що будуть, ось тільки в Ukraїner зʼявляться на них гроші. Мені здається, що глибокі інтервʼю Юлії Тимошенко на Ukraїner Q, репортажі, які зараз на сайті Ukraїner робить з прифронтових міст Мирослав Лаюк, довгий та ґрунтовний формат експедиції на основному каналі Ukraїner — це нарешті той формат журналістики, про який в інтервʼю йшлося ще 10 років тому і на який, на жаль, роками бракувало коштів.

А в 2017 році ми з «Детектором медіа» відбили в суді напад Анатолія Шарія, який позивався проти нас через те, що я в колонці називав його рупором «руского міра», що начебто ображало його честь і гідність. Тоді це все ще для багатьох було неочевидним, після цього тексту зі мною посварилися декілька дотичних до медіа людей, що вважали Шарія «справжнім журналістом». Час трохи показав, хто був правий, а хто не мав ані честі, ані гідності.

— Якою є роль «ДМ» зараз, під час війни, і яким ви хотіли би бачити його ще через 25 років?

— Сьогодні, спостерігаючи за інформаційним простором віддалено від медіа, не займаючись жодним медіапроєктом більше року, я ще чіткіше розумію, чому «ДМ» — це саме критична медіаінфраструктура. Під час великої війни «ДМ» залишається тим фільтром, через який медіасередовище не скочується в хаос і не повертається до цензурних практик, де навіть керований марафон є підзвітним.

Команда ДМ на зустрічі, присвяченій 25-річчю видання

А ще, думаю, що «ДМ» — це можливість для багатьох медійників, які вимушено ніяк не повʼязані з медіа зараз, залишатися в контексті. Особлива подяка за це «Антоніні», з якою можна і лишатися в контексті, і посміюватися з цього контєксту.

Головна редакторка «Антоніни» Лєна Чиченіна (праворуч) разом з оглядочкою культури Настєю Платоновою та Наталією Лигачовою

— Що ви побажали б команді і яким бачите «ДМ» ще через чверть століття?

— Як на мене, в Україні існують дві медіакоманди, які пройшли крізь серйозні кризи зміни власності / управління та загрозу журналістській незалежності, що насправді зробило їх сильнішими. Це Kyiv Independent, що пройшли крізь кризу зміни політики власника Kyiv Post, і ви, коли пройшли крізь кризу «Телекритики» і створили «Детектор медіа».

Команда «Телекритики» залишає групу «1+1», щоб через кілька місяців створити «Детектор медіа»"

Тому все, що можу побажати, — залишатися такою ж принциповою і незручною командою. Саме безкомпромісність і готовність називати речі своїми іменами — це та головна риса, яка допомогла вам вистояти ці 25 років. З днем народження!