У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнилося 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили звернутися до наших знаних читачів з проханням поділитися своїми думками про нас. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watchdogs до… характеру нашої команди.

Ми публікуємо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліцінтерв’ю, опитування тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»/«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Раніше ми публікували відповіді Юрія Макарова і Мирослави Барчук, Мирослави Гонгадзе, Марії Бурмаки, Вікторії Сюмар, Костянтина Квурта, Ольги Сєдової, Тетяни Бережної, Олега Наливайка, Наталії Нагорної та Романа Балаяна. Олександра Корнієнка, Марти Дичок, Яніни Соколової, Романа Кіфлюка і Власти Лазур, Меґан Тетрік, Ярослава Юрчишина, Галини Сулими, Ганни Шерман, Алли Липовецької і Микити Потураєва, Оксани Романюк, Миколи Княжицького, Юлії Шелудько, Володимира Тихого, Олексія Мустафіна і Валерія Харчишина, Валерія Іванова, Богдана Логвиненка, Андрія Кокотюхи, Андрія Куликова, Оксани Панасівської, Інги Вишневської, Дмитра Хоркіна, Анжеліки Рудницької, Сергія Борденюка, Софії Середи та Ірини Герасимової.

Сьогодні ми публікуємо відповіді журналістки, ведучої «Українського радіо» Наталки Соколенко. 

— Як, на вашу думку, «Детектор медіа» вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років?

— Я скажу так: багато матеріалів окремих авторів, журналістів, якихось впливових осіб час від часу викликали суспільні дискусії. Це, звісно, впливало. Але є ще така червона нитка, я би сказала. Те, за чим я завжди стежила і об що обтесувалася як журналістка, — це моніторинги.

Це дуже крута річ. Я закінчувала університет Шевченка, і в нас були блискучі викладачі з філософії, історії України, мови, літератури, соціології, але не з журналістики. З журналістики були люди, які взагалі нічого не могли нам дати. Єдине, що вони могли, — розповідати про історію радянської журналістики, якийсь свій абсолютно непотрібний нам, студентам, досвід.

Саме «Телекритика», а потім «Детектор медіа» і дотепер — ці моніторинги для мене одночасно є і підручником журналістики для всіх, хто хоче вчитися, і цікавим приводом для мегасрачів. Я не дуже люблю вступати в ці дискусії, але коли йдеться про моніторинг, завжди кажу: «А чого ви ображаєтеся? Замість того щоб подякувати, що вас безплатно повчили. Укладачі моніторингу звернули увагу, що десь ви порушили стандарт достовірності, наприклад, не вказали, звідки взяли цю інформацію, чи ще щось. Вам просто безплатно дали пораду, завдяки якій ви можете вдосконалитися».

Тому, якщо говорити про те, як впливала «Телекритика» і впливає «Детектор медіа», то, мені здається, це передусім самоосвіта для тих, хто хоче, і такий камертон для нашої професії. Я з жахом думаю, що було б, якби цього видання не було. А так цей камертон є, і, на мій погляд, це головне. Це те, що задають моніторинги, в яких є об’єктивні критерії оцінки. Серед їхніх авторів були відомі журналісти, наприклад, Ігор Куляс. Тому, мені здається, це дуже важливий внесок «Телекритики» й «Детектора медіа» в нашу професію, в еру вже незалежної журналістики.

Тренінг ДМ «Вартові правди» для журналістів. 2024 рік

— Яку роль відіграло видання під час ключових подій (Помаранчева революція, Революція гідності, повномасштабна війна)?

— Якщо ми говоримо про події двох революцій, то це, по-перше, захист журналістів, які висвітлювали ці події. Тому що революції повставали проти диктатури, фактично проти зародків тиранії.

Журналісти завжди були мішенню — і в буквальному сенсі цього слова, як Георгій Ґонґадзе, наприклад, і мішенями різних медійних атак, мішенями для поліції, суду тощо.

І завжди «Телекритика» й «Детектор медіа» були джерелом інформації про те, що відбувається, а також джерелом медійного, суспільного захисту журналістів, які не боялися говорити правду і, відповідно, ставали мішенню для влади, часто для криміналу тощо.

Світлана Остапа, Наталія Лигачова. Акція Стоп цензурі! 2010 рік

Я завжди кажу людям, які перебувають поза межами нашої професії, але цікавляться, що почитати, кому довіряти, а кому ні: «Дивіться, ви бачите якусь медійну атаку на журналіста в соцмережах. Зайдіть на “Детектор медіа” і почитайте, що там про нього пишуть. Можливо, ви просто стали жертвою інформаційних маніпуляцій, якогось “шакалячого експреса”, спрямованого проти конкретного журналіста, а насправді він чи вона — професіонал». Це дуже важливо.

Під час війни ворог уже не внутрішній, а зовнішній. І тим не менше журналісти все одно часом залишалися під атакою внутрішнього ворога. Назвемо їх корупціонерами, якимись зрадниками тощо.

Тому в «Детектора медіа» тут уже з’явилося, так би мовити, два фронти. З одного боку, треба було висвітлювати роль журналістів у російсько-українській війні, їхню звитяжність, професійність, їхні помилки, до речі, також.

З іншого — брати участь у протистоянні з органами влади, які під час воєнного стану намагалися — хтось згідно із законом, хтось згідно зі своїми уявленнями про те, що журналісту можна, а що не можна робити, — якось регулювати, заганяти журналістів у занадто тісні рамки роботи.

І знову ж таки «Детектор медіа» — це така трибуна, де зібрана вся інформація, подані різні точки зору й залучені медіаюристи. Це теж дуже важливо, бо загальнонаціональне медіа, напевно, не буде розбиратися в якихось нюансах нашої професії, тому що воно не спеціалізоване. Але нам, журналістам, треба розбиратися, професійно й глибоко обстоювати свою позицію. Це ще одна дуже важлива функція «Детектора медіа» під час війни.

 Наталка Соколенко та Наталія Лигачова. 2026 рік

— Яким був ваш перший або такий, який запам'ятався, контакт із «Детектором медіа» або ще з «Телекритикою»? Чи пам'ятаєте ви матеріал, який вас найбільше зачепив чи обурив?

— Коли ще виходила друкована версія «Телекритики», ми з невеликим острахом отримували цей журнал у ньюзрумі й відкривали: що там про нас написано?

Я тоді працювала в програмі «Вікна-новини» СТБ. Насправді це була одна з найсильніших журналістських команд. Ми тому й отримували багато нагород «Телетріумф» і номінацій — «Репортер», «Кращі новини», «Кращі ведучі новин». Але тим не менше ми всі дуже зважали на оцінки «Телекритики».

Я пам’ятаю розмову з топменеджерами наших новин і телеканалу загалом. Я казала: «От ви хочете якийсь матеріал трохи приглушити. Та це ж побачить “Телекритика” і напише. Що ж це буде? Це ж буде скандал». Тобто я просто ілюструю вагу «Телекритики»: у розмові з топменеджерами це було аргументом — «Телекритика» дізнається. І, чесно кажучи, дізнавалася. Зокрема й від мене. Не завжди навіть була можливість назвати джерело — просто «Телекритика» писала: «Наші джерела».

А що найбільше сподобалося в тій друкованій версії — і це буде дуже нескромно — у мене було відрядження в Париж, у Францію, на вибори президента, коли змагалися Сеголен Руаяль і Ніколя Саркозі. Я робила там репортажі про те, як відбуваються вибори. І от розкриваю «Телекритику» з острахом: матеріали помітні, зараз буде купа критики. А там був такий рейтинг — п’ять кращих матеріалів і п’ять гірших. І мій матеріал потрапив у п’ятірку кращих.

Легендарні рейтинги ТК, часопис «Телекритика», 2008 рік 

Я була дуже здивована, тому що надзвичайно самокритична до своєї роботи, дуже рідко мені щось подобається. І тут я читаю в «Телекритиці», що вони не просто похвалили, а аргументували, чому цей репортаж хороший. Це я, чесно кажучи, дуже добре пам’ятаю.

Але, як я ще раз наголошую, ці моніторинги, напевно, і були моїм першим контактом із «Телекритикою». Тому що ця зовнішня оцінка для мене була і залишається дуже важливою.

В епоху до соціальних мереж це був друкований журнал, який ходив із рук у руки як щось неймовірно авторитетне. І це, напевно, одне з найсильніших вражень: «Боже, що напише “Телекритика”? І якщо напише щось погане, як цей позор пережити?»

Оце я пам’ятаю зі своїх перших контактів із «Телекритикою».

А потім ми вже познайомилися з Наталією Львівною Лигачовою, Світланою Остапою. Настав період, коли у 2010 році організувався рух «Стоп цензурі!». «Телекритика» не просто брала активну участь у створенні цього руху — ми збиралися або в якихось кав’ярнях, підвалах, або в офісі «Телекритики».

І я хочу сказати, що насправді це була дуже небезпечна історія. Зараз ми в ретроспективі можемо згадувати про це з усмішкою, з теплотою. А якби перемогли Янукович і Путін, то всі учасники цих посиденьок, я думаю, були задокументовані.

І ми знаємо, що вони були задокументовані. Як пізніше з’ясувалося, не тільки у кримінальних справах, які порушили у 2013 році проти учасників Євромайдану та Революції гідності, представників громадянського суспільства. Ми навіть читали у злитих матеріалах листування, коли зламали пошту американських високопосадовців. Там ми читали, що з посольства США в Києві йшли депеші у Вашингтон про те, що журналісти утворили рух «Стоп цензурі!», дуже критикують президента Януковича.

Тобто це насправді було дуже важливо. І «Телекритика» брала в цьому дуже активну участь. Я підкреслюю, що надавати дах і брати активну участь у цьому часами напівпідпільному русі було насправді дуже ризиковано. Ми ж не всі свої наміри оголошували публічно, багато з них були, скажімо так, таємними.

Єгор Соболев, Наталка Соколенко. Акція Стоп Цензурі! 2010 рік

Я вважаю, що участь «Телекритики» й «Детектора медіа» в цих історіях дуже важлива для історії журналістики загалом.

— Чи бувало, що ви не погоджувалися з «Детектором медіа», його оцінками або критикою? Чи дискутували ви публічно або непублічно?

— Я не пригадую, щоб не погоджувалася з редакційними матеріалами «Детектора медіа» чи «Телекритики». Але на сайті були й є блоги, тобто суб’єктивні точки зору, і я могла з ними не погоджуватися, зокрема й щодо моїх матеріалів.

Але мені все одно був цікавий цей погляд збоку. Навіть якщо він критичний, навіть якщо я не погоджувалася, мені важливо було знати, як мислять інші люди, як вони сприймають те, що я роблю. Ти все одно це враховуєш: або посилюєш свою позицію, або щось виправляєш.

Тому це ще одна додаткова цінність: на шпальтах «Телекритики» й на сайті «Детектора медіа» є ця дискусія, є різні точки зору.

Якщо ми обговорюємо свіжі, гарячі дискусії — де межі допустимого в публікації наслідків влучання ракети показувати тіло загиблого чи не показувати, як показувати, — то всі ці дискусії дуже професійні, але водночас дуже гострі. Дуже різні, різнополюсні думки були висловлені на «Детекторі медіа», і знову ж таки, для мене це дуже цінно.

— Якби треба було одним словом, образом або асоціацією описати «Детектор медіа», що б ви обрали і чому?

— Це камертон для професійних журналістів, для медійників загалом. Я би сказала, що й для блогерів «Детектор медіа» — це джерело, такий камертон, який налаштовує на те, що є стандартом у професії, що етично, а що неетично.

Як музиканти в оркестрі налаштовуються за камертоном, так, мені здається, «Телекритика» й «Детектор медіа» є цим камертоном, за яким налаштовується наше медійне поле.

Не всі з цим згодні. Наприклад, на моніторинги «Детектора медіа» часто ображаються ведучі й журналісти телемарафону «Єдині новини». Вони публічно висловлюють свою незгоду. І не тільки вони. Але телемарафон у нас не є стандартом, не є еталоном дотримання журналістських стандартів.

І тому ще виразніше видно, що хтось налаштовується на цей камертон, а хтось із ним не згоден і фальшивить.

— Опишіть «ДМ» трьома словами, які передавали б ваші думки про нього.

— Трьома словами — стандарти, дискусія, освіта.

Освіта в тому сенсі, що все нове, що з’являється в нашій медійній професії — чи за океаном, чи в Європі, чи будь-де у світі, — і справді варте уваги, допомагає зрозуміти, куди рухається наша професія. Тобто це продовження освіти вже в дорослому житті.

— Яким ви хотіли б бачити «Детектор медіа» в наступні 25 років і чого побажали б його команді?

— Я би побажала команді й далі стежити за запитами людей з-поза меж нашої бульбашки. Наведу приклад: військові мене запитували, що читати, щоб не потрапити на гачок, розуміючи загрози й виклики інформаційної війни, яку проти нас веде Росія. І не тільки Росія — Китай, наприклад, та інші актори.

Я даю рекомендації щодо професійних медіа, журналістів тощо. Але, оскільки медійне поле розростається, мені здається, треба приділяти увагу й блогерам. Бо військові теж питають мене: «А яких блогерів можна читати?» Із журналістами ми зрозуміли: можемо зайти, подивитися моніторинг — хто дотримується стандартів, а хто ні. Але блогери — це вже значна частина, принаймні зараз, медіаполя зі своїми суб’єктивними поглядами. Мені здається, їх теж треба дедалі більше брати у поле оцінювання. Я маю на увазі оцінки, які дають експерти «Детектора медіа».

Вадим Міський, Наталка Соколенко та Дмитро Литвин під час запису подкусту Медіуми

Принаймні зараз це важливо. Можливо, через 25 років блогери вже не забиратимуть таку частку медійного поля, тоді це можна буде переглянути. Але зараз це дуже важливо, зокрема в контексті інформаційної безпеки. Тому я би побажала більше звертати уваги на блогерів, не соромитися давати їм свою оцінку.

І так само — соцмережі. Росте покоління людей, які, принаймні в молоді роки, не споживають інформацію з медіа, а отримують її тільки із соціальних мереж. І тут треба думати, як давати оцінку медійному продукту, адже медійний продукт теж є в соцмережах. Це інформування про те, що відбувається, роздавання різного роду оцінок того, що відбувається. Тобто це медійний продукт, просто його продукують мільярди людей у соціальних мережах. Це дуже складне завдання. Але якщо говорити про те, як розростається ця фабрика виробництва медійного продукту, то спочатку це були лише професійні медіа, потім професійні медіа, публіцисти, блогери, а тепер — мільярди людей, які продукують, скажімо так, новини. І тут треба думати, як усе це оцінювати. Відмахнутися від цього не вийде.

— Згадайте найкумеднішу або найабсурднішу плітку про себе в медіа, яку варто було б розібрати в рубриці фейків.

— Була ще така смішна історія. Це були вибори 2010 року, коли Янукович і Тимошенко змагалися за посаду президента. Зрозуміло, що у виборчу ніч журналісти ходять з одного штабу в інший. І я пам’ятаю, що «Дуся» зробила фоторепортаж з обох штабів. Я якраз потрапила в об’єктив фотокамери, коли була у штабі Януковича.

Там був накритий фуршет. Зрозуміло, що пригощали журналістів, щоб задобрити, не знаю навіщо. І я пам’ятаю, що нічого не їла й не пила, бо в мене дуже боліла голова.

І от на фото я тримаюся за голову, а коментар такий, що Соколенко тримається за голову від того, що відбувається. А інші люди на фотографіях із того ж штабу були з бутербродами, щось жували.

Це, звісно, виглядає негарно з усіх точок зору. По-перше, не дуже естетично. А по-друге — ну як, їсти з рук регіоналів теж…

Вадим Міський, Наталка Соколенко та Данило Мокрик під час запису подкасту Медіуми

І я завжди, коли спілкуюся в рамках якихось виховних моментів, кажу: «Не їжте ніколи на фуршетах, не їжте там, де є журналісти, бо можете потрапити в об’єктив із бутербродом у роті. Це буде негарно. Особливо якщо ви, скажімо так, жінка, яка претендує на те, щоб тримати образ якоїсь леді». Оце я пам’ятаю з історії з «Дусею»: мені пощастило, що в мене боліла голова, я нічого такого в руках не тримала, а просто трималася за голову. Такий майстерклас із хороших манер вийшов завдяки «Дусі».

— Яку головну рису характеру команди «ДМ» ви виділили б за ці 25 років роботи?

— Прискіпливість і ретельність — тут вони, напевно, майже синоніми. Це увага до деталей, до якихось новин, процесів, подій, у яких дуже важко розібратися.

Наприклад, як працює Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Це може здаватися дуже складним, занудним тощо. Але я дуже віддаю належне команді «Детектора медіа» за те, що вона не випускає з фокусу такі складні теми, прискіпливо з ними розбирається: зі змінами законодавства, різними юридичними моментами, часто технічними питаннями з тими ж ліцензіями тощо.

У всьому цьому дуже важко розібратися, і я думаю, насправді нікому особливо не хочеться цим займатися. І я теж з острахом думаю: якби не «Детектор медіа», хто би з усім цим розбирався? А так та сама Національна рада з питань телебачення і радіомовлення знає, що принаймні «Детектор медіа» точно помітить якісь нехороші — чи, навпаки, хороші — дії й про це напише.