У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до знаних наших читачів з проханням поділитися своїми думками щодо нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watch dogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліц-інтерв’ю, опитуваннях тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»-«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Сьогодні ми публікуємо відповіді ведучого, документалиста Юрія Макарова та журналістки, документалістки, телеведучої, віцепрезидентки Українського PEN Мирослави Барчук

Думки інших читачів «ДМ» читайте за посиланням. 

Юрій Макаров, ведучий, письменник, документаліст:

— Пам’ятаєте ваш перший контакт із «Детектором медіа» або «Телекритикою»?

— Дуже добре пам’ятаю перші контакти з Наташею Лигачовою, яка в той час працювала ще в «Дні». Вона сама була першою «Телекритикою» в одній особі, одна-однесенька й заповнила нішу, яка до неї залишалася практично порожня. Потім з’явилася, власне, «Телекритика» як така, і це було диво для тих, хто розуміється на фандрейзингу й ринку друкованих ЗМІ. А згодом сталася зрозуміла метаморфоза, бо телевізор як такий потроху втрачав своє значення, й назва «Детектор медіа» стала краще відповідати порядку денному. Всі підкилимні спроби підкорити нетолерантний у найкращому розумінні слова голос розуму й смаку залишаться в пам’яті вузького кола учасників, а бренд, сподіваюся, залишиться актуальним і для тих, хто тільки зараз приходить у професію.

Наталія Лигачова презентує нове інтернет-видання «Телекритика» в «Сніданку з "1+1"». Ведучі — Анатолій Ярема та Ганна Безулик. Вересень 2001 року 

— Який матеріал вас найбільше зачепив у «ДМ» у будь-який час?

— Оскільки я є водночас і споживачем, і час від часу об’єктом телекритики, то приречений отримувати не вельми комфортний фідбек. Дуже давно, років двадцять тому, я став предметом буквально полювання улюбленого видання — це коли я вів програму «Культурний фронт» на УТ-1: один відгук, другий, третій, — усі розгромні. Я спершу ображався, потім натякнув колегам, що це надто наполегливо, й отримав лукаву відповідь: «Ну подумай, а про кого ще писати?». Потім збагнув, що всі розгромні рецензії належали колишнім ведучим культурних програм, які в різний час було закрито. Ясна річ, що вони мали власні уявлення про параметри якості продукту. На жаль, їхні імена історія практично не зберегла.

— Як «ДМ» допомагав змінювати український медіапростір за ці 25 років? А яка його роль під час повномасштабної війни?

— Я багато разів говорив і зайвий раз повторюся: критика є частиною творчого процесу. Без критики мистецтво неповноцінне — такий парадокс. Далі починається семіотика: кожен монолог є частиною прихованого діалогу, сперечаються між собою митці, сперечаються глядачі / слухачі / читачі, й бажано, щоби голос «із глядацької зали» був більш-менш адекватним, щоби він спирався на знання предмету, закони жанру й загальну освіченість. Оскільки телебачення ще й досі якоюсь мірою мистецтво (якою саме — інше питання), воно потребує фахової оцінки. 

 Журналісти та журналістки з команд «Телекритики» 2001 та 2003 років: Сергій Черненко, Наталія Лигачова, Тетяна Акімова, Леся Кравчук (перше фото). Лариса Руденко, Леся Ганжа, Ніна Краснова, Ганна Шерман 

Проте з часом предмет дослідження поступово, але радикально змінився, настала доба «постправди» й змагання натовпу всередині себе й між собою. Тут просто необхідний острівець здорового глузду й добрих намірів. Сьогодні «Детектор» — це вже радше не критика, а рефлексії з приводу комунікації як такої, намагання впровадити в них дещицю етосу.

Що ж до ролі під час великої війни, я переконаний, що найменше варто займатися протидією ворожій пропаганді, для цього є інші люди й інші ресурси. Радше варто своїм існуванням нагадувати, що є цінності (перепрошую за заяложене слово, але іншого в мене для вас немає), є критерії, є смак. Є, зрештою, Україна. Не так мало. 

— Чи бувало, що ви кардинально не погоджувалися з оцінками «ДМ»? Дискутували публічно? Чи сперечалися непублічно, чи виходило довести вашу правоту?

— Звісно, досить часто не погоджуюся, що є нормальним. Інша річ, що я, досягнувши певного віку, намагаюся по можливості не сперечатися, доводячи хибність чиїхось думок або оцінок. Вряди-годи щось бовкну в ФБ, але це виняток, результат поганого характеру, який я загалом намагаюся приховувати. 

— Згадайте найбезглуздішу плітку про себе в медіа, яку «Детектору» точно варто було б розібрати в рубриці фейків.

— З вашого дозволу я утримаюся, бо зв’язаний деякими зобов’язаннями. Але щойно закінчиться війна, наступного ж дня я розповім одну карколомну історію. Якщо хочете, можу надати «Детектору» ексклюзив. 

— Якщо описати «Детектор медіа» лише трьома словами — які це слова? Або яка головна риса характеру команди «ДМ», на ваш погляд?

— Трьома не вийде. Якщо хочете, розповім вам байку, майже притчу. Мій близький товариш Женя Назаренко, на жаль, покійний, працював на «Київнаукфільмі» редактором. Якось він потрапив на семінар, де обговорювалася функція редактора як така, необхідні для цієї професії якості (смак, ерудиція, знання кіно etc.) Мій друг усе це слухав, дочекався, доки тема вичерпається, і промовив: «А я вважаю, що редактор передусім має бути мудаком». Дія відбувалася, страшно сказати, років 40 тому, міцна лексика в публічному вжитку не віталася, але модератор зберіг обличчя й питає: «Як цікаво! Чому?». «Дуже просто: якщо редактор розумний, то режисер, оператор, сценарист може йому сказати: мовляв, старий, ну ти ж розумієш… Маючи на увазі всю складність професії, виробничого процесу й політичного моменту. А якщо мудак, то він спокійно відмовиться ставати на чиєсь місце, зглянутися на чиїсь проблеми й виходитиме тільки зі своїх критеріїв, а на репліку: “ти ж розумієш?” — спокійно відповість: “ні, не розумію”». Я радий, що «Детектор» у своїх оцінках принципово відмовляється від усіляких моральних компромісів, навіть віртуальних. За що я йому, себто вам, вдячний! 

Одна з протестних акцій руху «Стоп цензурі!», 2011 рік

Богдан Кутєпов знімає акцію руху «Стоп цензурі!», 2011 рік. Фото: Павло Довгінь 

— Яким ви бачите «Детектор медіа» ще через 25 років і чого бажаєте команді?

— Ніяк не бачу. Мої футурологічні здібності дуже обмежені, надто в поточний момент, тут дай Боже зранку прокинутися в своєму ліжку. Я не уявляю, як розвиватимуться медіа, тож не можу прогнозувати й інструмент реакції на них. Одне можу побажати: вірити, що всі ці зусилля не марні. 

Мирослава Барчук, журналістка, документалістка, телеведуча, віцепрезидентка Українського PEN

— Як, на вашу думку, «Детектор медіа» вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років?

— Багато речей, які сьогодні здаються нам професійною нормою: журналістські стандарти, відповідальність медіа, професійні цінності і принципи, загалом питання незалежності медіа, — стали частиною публічного дискурсу саме завдяки «Телекритиці», а потім «Детектору медіа». Мені здається, що в цьому і полягає значення професійного видання. 25 років тому не було не лише чітких критеріїв професійної журналістики, а й навіть усталеної мови (я назвала б її мовою професійної саморефлексії), щоб цю розмову вести. «Детектор медіа» цю мову формував. І це вже внесок не тільки в журналістику, а й у розвиток громадянського суспільства.

— Яку роль відіграло видання під час ключових подій — Помаранчевої революції, Революції гідності, повномасштабної війни?

— Тут для мене важливо, що до та під час Помаранчевої революції «Телекритика» не просто була на «світлому боці», не просто фіксувала маніпуляції телеканалів, наприклад, або давала слово журналістам, які наважувалися публічно говорити про цензуру. Мені здається, що саме тоді «Телекритика» стала платформою, де окремі історії про цензуру і темники склалися в розуміння системної проблеми, а обурення окремих журналістів чи команд поступово перетворювалося на солідарність і здатність діяти разом. Я дуже добре пам’ятаю кінець 90-х — початок 2000-х, повну відсутність координації, атомізованість медійного середовища. Убивство Георгія Ґонґадзе дало поштовх до спільної дії, а «Телекритика» — певну точку збору. Тобто перш ніж суспільство масово вийшло у 2004 році захищати своє право на чесні вибори, частина журналістів почала відстоювати своє право не брехати і не отруювати його свідомість. І «Телекритика» була одним із місць, де ця професійна солідарність формувалася.

Команда «Телекритики» та колеги з «Інтерньюзу-Україна» після чату з Віктором Ющенком, кандидатом в президенти України. 2004 рік 

Ми говоримо про дуже насичені подіями десятиліття, тому складно охопити все. Але для мене, наприклад, важливо, що за режиму Януковича «Телекритика» стала одним з ініціаторів руху «Стоп цензурі!».

Минуло майже 13 років з часу Революції гідності, я пам’ятаю, як «Телекритика» в той час робила щоденні моніторинги новин, фіксувала маніпуляції і брехню, документувала безпрецедентне насильство щодо журналістів, практики медійної машини режиму Януковича в останні місяці його існування. Ці свідчення також надзвичайно цінні. 

«Телекритика» на Майданах: наша журналістка Оксана Лисенко разом з колегою з «Інтера» Андрієм Макаровим, 2004 рік. Світлана Остапа та Єфрем Лукацький, 2013 рік

Під час повномасштабної війни роль професійного медійного видання стала ще складнішою. Війна змінила оптику дискусії про свободу слова і незалежну журналістику і поставила питання про те, як не дати згорнути демократію під прикриттям війни. Що є виправданим обмеженням в інтересах національної безпеки, а що політичною цензурою. «Детектор медіа» став одним із головних майданчиків, де ця межа постійно обговорюється і перевіряється на конкретних кейсах: від телемарафону та доступу журналістів до інформації до тиску на редакції й окремих журналістів.

Учасники дискусії «Свобода медіа під час війни та після» на конференції National Media Talk: Віталій Сич, Юлія Мостова, Наталія Дигачова. Жовтень 2023 року.

— Яку головну рису характеру команди «ДМ» ви виділили б за ці 25 років роботи?

— Наполеглива, вперта, тривала працездатність команди.

Головне фото: 3 вересня 2012 року у Києві відкрився 64 Всесвітній газетний конгрес і дев'ятнадцятий Всесвітній форум редакторів. Під час промови президента Януковича представники руху «Стоп цензурі!» підняли плакати, привертаючи увагу до проблеми цензури та наступу на свободу слова в Україні