У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до знаних наших читачів з проханням поділитися своїми думками щодо нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watch dogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліц-інтерв’ю, опитуваннях тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»-«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Сьогодні ми публікуємо відповіді народної депутатки України (фракція політичної партії «Європейська солідарність») Вікторії Сюмар. Думки інших читачів «ДМ» читайте за посиланням.

― Як, на вашу думку, «Детектор медіа» вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років? 

― У медіа є одна професійна особливість: вони дуже люблять контролювати всіх інших і значно менше люблять, коли оцінюють їх самих. Саме тому «Детектор медіа» — одна з тих інституцій, значення яких для України складно переоцінити. Бо медіа визначають не лише те, що ми знаємо. Вони значною мірою визначають те, як ми думаємо: що вважаємо важливим, нормальним, допустимим, кому довіряємо і в чому сумніваємося. А отже, якість медіа зрештою впливає і на якість самого суспільства. І хтось має ставити запитання тим, хто щодня ставить запитання іншим. В Україні цю роботу вже чверть століття виконує «Детектор медіа». Я можу не погоджуватися з вашими оцінками. І, думаю, це нормально. Важливіше інше: ці оцінки завжди мали вагу. З ними сперечалися журналісти, активісти, політики, редактори. Вони ставали предметом професійної й суспільної дискусії. А інституція, здатна роками змушувати середовище дискутувати про власну якість, уже виконує надзвичайно важливу функцію. Хоча сьогодні я очікую від «Детектора» ще більшого. Бо медіасередовище давно вийшло за межі традиційних медіа. Мільйони українців отримують новини з телеграм-каналів, часто анонімних, без зрозумілої редакційної політики, стандартів і відповідальності. Їхній вплив іноді більший за вплив телеканалів, а суспільний контроль — незрівнянно менший. Тому поле роботи для «ДМ» сьогодні точно не звужується. 

― Яку роль відіграло видання під час ключових подій — Помаранчевої революції, Революції гідності, повномасштабної війни? 

― Я думаю, Революція гідності почалася не в листопаді 2013 року. Її ціннісні передумови формувалися значно раніше — зокрема в середовищі незалежних журналістів, яке вчилося говорити «ні» цензурі, політичному тиску і спробам влади визначати, що суспільство має бачити й чути. Для мене тому особливо важливим був період напередодні Майдану і роль «Телекритики» в консолідації журналістського середовища, зокрема навколо руху «Стоп цензура!».

Вікторія Сюмар, Наталія Лигачова під час установчих зборів організації «Стоп цензура!». Травень 2010 року 

Це було не лише про професійні права журналістів. Незалежні медіа допомагали формувати суспільний запит на значно більше — на свободу, європейський шлях, боротьбу з корупцією,

підзвітність влади. Тому я взагалі не відокремлювала б історію незалежної української журналістики від історії становлення українського громадянського суспільства. Спочатку право не погоджуватися і чинити опір тиску відстоювали журналісти. Потім дедалі голосніше цього права вимагало суспільство.

Світлана Остапа під час акції протесту проти побиття журналістів. 2013 рік 

А повномасштабна війна поставила перед медіа ще складніше питання: як залишатися вільними, коли свободу твоєї країни намагаються знищити? І тут старі відповіді вже не завжди працюють. 

― Яким був ваш перший або найбільш пам’ятний контакт із «Детектором медіа» чи «Телекритикою»? 

― Це був точно не один матеріал За ці роки ми встигли багато разів і погодитися, і посперечатися. Пам’ятаю, зокрема, свої дискусії з Романом Бочкалою про свободу медіа та відповідальність. Я тоді наполягала — і досі так думаю, — що свобода слова без відповідальності легко може перетворитися на свободу маніпулювати. Але сьогодні я не менше думаю про зворотний бік цієї формули: відповідальність, межі якої починає одноосібно визначати держава, дуже швидко може перетворитися на цензуру. В умовах екзистенційної війни провести цю межу надзвичайно складно. Держава мусить захищати себе від ворожих інформаційних операцій, ігнорувати це було б безвідповідально. Але водночас не можна забувати, що саме ми захищаємо. Бо якщо, захищаючи демократію, поступово позбутися її змісту, виникає дуже неприємне питання про результат такої перемоги. Війна змушує демократії запроваджувати обмеження. Небезпека починається тоді, коли тимчасове обмеження стає звичкою, а звичка — новою нормою. Тому я думаю, що попереду в України велика і непроста розмова про новий суспільний договір. І свобода слова, відповідальність медіа, межі державного втручання та право громадян знати мають стати його принциповою частиною. Простих відповідей тут не буде. Але саме тому нам так потрібні місця, де такі дискусії можна вести. 

Під час підписання меморандуму про моніторинг дотримання стандартів на період парламентської виборчої кампанії між телеканалами «Відкриті новини заради чесних виборів» між каналами «Інтер», ICTV, Новий канал, СТБ, «Україна» та медійними ГО. 2012 рік  

― Яку головну рису характеру команди «ДМ» ви виділили б за ці 25 років роботи? 

― Інституційність. В Україні завжди було багато сильних людей і, на жаль, значно менше сильних інституцій. Люди змінюються, політичні епохи закінчуються, президенти приходять і йдуть, змінюються власники медіа, технології, платформи, суспільні настрої. А ви вже 25 років продовжуєте робити свою справу. Причому примудрялися за цей час періодично дратувати, здається, майже всіх. Думаю, для медіакритика це теж своєрідний показник професійного здоров’я. Тому дякую, що ви є. Дякую за аналіз. За критику — навіть коли з нею хочеться сперечатися. За незручні запитання. За дискусії. За стандарти. І особливо — за здатність стільки років не просто говорити про них, а вимагати їх дотримання. 

― Яким ви хотіли б бачити «Детектор медіа» в наступні 25 років і що побажали б його команді? 

― Передусім — наступних 25 років. Хоча підозрюю, що вони будуть значно складнішими за попередні. Можливо, «Детектору медіа» навіть доведеться поступово перестати бути лише детектором медіа. Бо саме поняття медіа стрімко змінюється. Колись достатньо було запитати, наскільки чесно працює телеканал чи газета. Завтра доведеться з’ясовувати, хто взагалі створив інформацію, яку бачить людина: журналіст, політичний технолог, анонімний телеграм-канал, алгоритм, російська фабрика впливу чи штучний інтелект. До цього додається ще один виклик, який хотілось би підкреслити, — звичка до цензури, яку війна може залишити нам у спадок. Нам доведеться повертати повноцінну конкурентну дискусію, визначати правила для нових інформаційних платформ і месенджерів, шукати відповіді на виклики штучного інтелекту та дипфейків. І водночас абсолютно по-новому ставитися до освіти та медіаграмотності. 

Вадим Міський під час заходу «Редколегія. Детектор медіа» презентує дослідження «ДМ»: експертне опитування «Медіапідсумки 2025» і соціологічне дослідження «Індекс медіаграмотності українців 2025» . Березень 2026 року 

Бо в інформаційному світі критичне мислення — це вже не додаткова компетенція. Це одна з умов безпеки людини і держави. Тому роль незалежного громадського «регулятора якості» інформаційного простору, на мою думку, лише зростатиме. Інституції, яка допомагає суспільству відрізняти журналістику від маніпуляції, факт від технології впливу, свободу слова від свободи безвідповідальності.

А побажання просте: вижити, жити, розвиватися — і тримати планку. Ще щонайменше наступні 25 років.

Фото з архіву ДМ, надані Вікторією Сюмар