У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до знаних наших читачів з проханням поділитися своїми думками щодо нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watch dogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах - бліц-інтерв’ю, опитуваннях тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»-«Телекритики» —  це більша частина і всієї незалежної української журналістики.

Розпочинаємо публікацію циклу «Детектору медіа» —  25. Думка читачів» ми з відповідей на наші запитання Мирослави Ґонґадзе, журналістки, громадської діячки, експертки з міжнародної політики, екс-керівниці «Голосу Америки» у Східній Європі: 

— Як, на вашу думку, «Детектор медіа» вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років? Яку роль відіграло видання під час ключових подій? 

— Для мене історія «Детектора медіа» — а до цього «Телекритики» — це значною мірою історія дорослішання української журналістики. Видання з’явилося в дуже важливий і дуже складний момент — на початку 2000-х, коли українські медіа переживали цензуру, темники, величезний політичний тиск. Саме тоді нам особливо був потрібен майданчик, який не просто говорив про свободу слова, а аналізував, як насправді працюють медіа, хто і як ними маніпулює, де закінчується журналістика і починається пропаганда. 

І це, на мою думку, найбільший внесок «Телекритики» і «Детектора медіа»: вони привчили українську журналістику дивитися на себе критично. Бути своєрідним дзеркалом для професії — не завжди приємним, але необхідним.

Під час Помаранчевої революції це була частина ширшої боротьби журналістів проти цензури та темників. Під час Революції гідності — важливий інструмент фіксації маніпуляцій і того, як медіа висвітлювали протест. А після початку російської агресії роль медіамоніторингу стала ще важливішою, тому що інформаційний простір перетворився на частину поля бою. 

За ці 25 років «Детектор медіа» фактично допоміг сформувати в Україні культуру медіакритики. І це важливо не тільки для журналістів. Це частина розвитку громадянського суспільства і демократії, тому що без відповідальних медіа не може бути відповідального суспільства. 

— Яким був ваш перший або найбільш пам’ятний контакт із «Детектором медіа» або ще з «Телекритикою»? Чи пам’ятаєте матеріал, який вас найбільше зачепив чи обурив? 

— Мій контакт із «Телекритикою» припав на дуже особливий період української журналістики. Після вбивства Георгія, касетного скандалу, «України без Кучми» питання свободи слова для мене вже ніколи не було абстрактною професійною дискусією. Я дуже добре знала ціну несвободи слова. 

Тому появу «Телекритики» я сприймала як частину нового журналістського середовища, яке починало говорити вголос про те, про що раніше часто говорили тільки між собою: про цензуру, політичний тиск, відповідальність власників медіа, професійні стандарти.

Я не можу назвати один конкретний матеріал, який був би для мене визначальним. Скоріше запам’яталося відчуття, що з’явився майданчик, де журналісти самі почали ставити незручні питання своїй професії. А це завжди ознака здорового середовища. 

— Чи бувало, що ви не погоджувалися з «Детектором медіа», його оцінками або критикою? 

— Звичайно. І я думаю, що це нормально. Було б навіть дивно за 25 років завжди погоджуватися з усіма оцінками одного видання. Особливо коли ти сама керуєш редакцією, ухвалюєш рішення в реальному часі й несеш за них відповідальність, деякі зовнішні оцінки можуть здаватися занадто категоричними або такими, що не враховують усіх обставин. У мене були такі моменти і під час роботи в «Голосі Америки». 

Але для мене важливіше інше: я ніколи не ставила під сумнів право «Детектора медіа» критикувати. Журналістика, яка вимагає підзвітності від влади, сама також має бути готовою до підзвітності й критики. 

Можна сперечатися з конкретною оцінкою. Можна дискутувати про методологію чи контекст. Але сам факт існування незалежного професійного критика робить медіасередовище сильнішим. 

—  Опишіть «ДМ» трьома словами. 

Принциповість. Незалежність. Витривалість. 

—  Яким ви хотіли б бачити «Детектор медіа» в наступні 25 років і чого побажали б його команді? 

— Я хотіла б, щоб у наступні 25 років «Детектор медіа» не боявся змінюватися разом із медіасередовищем, але не змінював своїх базових принципів.

Ми входимо у зовсім іншу інформаційну епоху. Штучний інтелект, соціальні мережі, алгоритми, дезінформація, інформаційні операції — саме поняття медіа сьогодні змінюється дуже швидко. І питання вже не тільки в тому, наскільки професійно працюють журналісти. Питання в тому, як люди взагалі відрізнятимуть правду від маніпуляції. 

Тому я хотіла б бачити «Детектор медіа» не лише критиком традиційних медіа, а одним із головних українських центрів осмислення нового інформаційного середовища. 

А команді я бажаю залишатися незручною. Для влади, для власників медіа, для політиків, а часом і для самих журналістів. Бо коли незалежна медіакритика стає для всіх зручною — це означає, що вона перестала виконувати свою роботу. 

— Яку головну рису характеру команди «ДМ» ви виділили б за ці 25 років роботи? 

—  Послідовність. 

В Україні за ці 25 років змінювалися президенти, уряди, власники телеканалів, технології, медіаплатформи. Ми пережили дві революції, російську агресію і повномасштабну війну. А «Телекритика», а потім «Детектор медіа» продовжували робити те, з чого починали: ставити незручні запитання медіа і захищати професійні стандарти. 

На мою думку, саме ця послідовність і є вашою найбільшою силою. 

Фото надане Мирославою  Ґонґадзе