У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до знаних наших читачів з проханням поділитися своїми думками щодо нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watch dogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліц-інтерв’ю, опитуваннях тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»-«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Сьогодні ми публікуємо відповіді співачки, ведучої Марії Бурмаки. Думки інших читачів «ДМ» читайте за посиланням.

― Як «Детектор медіа» допомагав змінювати український медіапростір за ці 25 років? 

― «Детектор медіа», а перед тим «Телекритика» зробили одну дуже важливу річ: дали зрозуміти медіа, що ті не «гуру» і не безперечна істина в останній інстанції. Бо журналісти вже звикли на той момент (а це був початок 2000-х) ставити безкомпромісні запитання політикам, артистам, чиновникам, суспільству. Але врешті з’явився ресурс, який почав ставити запитання самим журналістам. І це спричинило дискусії: а де, власне, новини, а де маніпуляції; де аналіз, а що «джинса». А оскільки свобода слова стала однією з набутих демократичних цінностей незалежної України, то незручні запитання до медіа стали виникати і в соціуму.

Щодо мене, то я знаю медіа з обох боків. Багато років сама працювала на телебаченні і радіо, робила авторські програми, також викладала майбутнім журналістам. Але водночас усе життя була тією персоною, про яку пишуть і говорять. І знаю як ніхто: інколи відстань між тим, що ти сказала, і тим, що про тебе написали, вимірюється не сантиметрами, а «світловими роками». І майданчика, де можна було спростувати написане чи сказане, просто не було. Не кажучи про головне ― про аналіз професійності ЗМІ. Тих, хто до того моменту одноосібно давав публічні оцінки.

Тому поява професійної медіакритики була дуже важливою.

За ці 25 років змінилося все: темники і розслідування про темники, олігархічне телебачення і розвиток суспільного мовника, соціальні мережі, ютуб, телеграм-канали, тікток. Інформація достовірна і не дуже поширюється в різний спосіб. Але одна проблема залишилася незмінною: людину дуже легко переконати, що картинка на екрані ― це і є реальність.

І всі ці 25 років «Телекритика», а відтак «Детектор медіа» пояснювали: дивіться та слухайте не тільки те, що вам показують і кажуть, а також аналізуйте, як, хто і навіщо це робить. 

― Пам’ятаєте перший контакт із «Телекритикою» або «Детектором медіа»? Який матеріал вас найбільше зачепив? 

― Я памʼятаю, як починалась «Телекритика». 2001 рік, політична цензура, здається, тоді вперше ми почули слово «темники» і намагалися зрозуміти, що це таке.

Дуже добре памʼятаю рух «Стоп цензурі!» часів Януковича. Коли фактично спротив журналістів не дав «закручувати гайки» і повертатись у часи так званого «совка».

Ну і постійний моніторинг медіа під час революції 2012―2014 років, коли завдяки ресурсу зіставлялися думки, робилися висновки. І можна було не випустити, що говорилося з екранів, зокрема, про події, в яких я безпосередньо брала участь. 

Під час Революції Гідності Наталія Лигачова, шеф-редакторка «Телекритики», розповідає на 5 каналі про результати моніторингу телеканалів 

Дуже пам’ятна мені історія з «Музикою для дорослих» на ТВі. «Телекритика» тоді написала про програму надзвичайно тепло: що це рідкісний якісний музичний продукт і що в студії виникає та сама довіра, коли люди перестають відповідати заготовленими фразами. Була і критика в мою адресу, були моменти, коли хотілося сперечатися, навпаки, мені.

Але всі ці роки я читала «Детектор медіа», аби зрозуміти, що відбувається і що пишуть про важливі події та явища ті люди, думці яких я довіряю. 

― Найбезглуздіша плітка про вас, яку «Детектору» варто було б розібрати як фейк?

― Були і плітки. Були і такі клікабельні заголовки, через які мені було навіть незручно показуватись на люди. Були і «додумки» журналістів. Це, знаєте, коли в телеінтерв'ю раптом «ліричний відступ», де голос за кадром переоповідає моменти твого життя, максимально їх драматизуючи і додаючи вигадані подробиці. Але всіх перевершив сайт «Один факт», який у квітні 2024 року опублікував матеріал «Марія Бурмака показала свою доньку Ярину, яку народила в 14 років». І хоч потім назву виправили, цей заголовок досі зберігся в різних агрегаторах, причому написано буквально: «53-річна Марія Бурмака стала мамою в 14 років…». Багато моїх друзів тоді пересилали мені ці лінки. А моя донька досі «підколює».

Це якраз чудова ілюстрація того, що помилка в медіа може жити довше, ніж її спростування. 

Марія Бурмака, Сергій Дорофеєв, Наталія Лигачова перед церемонієй вручення нагород переможцям конкурсу «Текст-2014»

― Критика від «ДМ» допомагала чи заважала? Чи сперечалися ви з нами? 

― Звичайно, допомагала. Але не буду вдавати, що коли тебе критикують, перша думка, що виникає: «Яка чудова нагода для особистісного зростання!».

Перша думка значно коротша: «Ну чого так, я ж хотіла якнайкраще». Це вже потім починаєш обдумувати аргументи.

Наприклад, у 2016 році «Детектор медіа» дуже жорстко написав про концерт на одному (на той момент досить одіозному) каналі до Дня Незалежності та окремо поставив питання: що там робить Марія Бурмака, знаючи цього каналу репутацію? І то був якраз той тип критики, з якою можна сперечатися, пояснювати обставини, говорити, що для артиста важливо виходити на велику сцену і великий екран. Але питання було поставлене.

І це важливо. Ще і тим, що на це питання ти маєш відповісти насамперед собі.

А що мене завжди судили і оцінювали за найвищою моральною планкою, за мінімальні прорахунки, як людину, якій не можна робити помилок, не пробачаючи подекуди того, що часто забувають і не нагадують іншим артистам, то це я вважаю компліментом своєму шляху і своїй репутації.

Та найважливіше все одно те, що професійна критика ― це не коли тебе обов’язково переконали. Це коли після тексту ти змушена сформулювати сама собі чесну відповідь. І це теж для мене окреслює велике значення «ДМ». 

― Три слова про «Детектор медіа»? 

― Пильність. Професійність. Пам’ять. 

Пильність ― бо ви дивитеся туди і бачите те, що незрідка не всі хочуть помічати. 

Професійність ― бо критикувати медіа може тільки той, хто сам знає, як вони працюють. 

А пам’ять для мене сьогодні, можливо, найважливіша. Бо ми живемо в країні, де люди часом дивовижно швидко змінюють біографії. Учора щось говорили одне, сьогодні кажуть протилежне, а післязавтра запевняють, що завжди саме так і думали. А інтернет, пам’ятає. І «Детектор медіа» теж. 

Фото надані Марією Бурмакою, з архіву ДМ