Навіть після втрати дому і вимушеного переселення люди з тимчасово окупованих територій (ТОТ) прагнуть залишатися частиною своєї спільноти. Медіа стають інструментом цього зв’язку — допомагають знаходити одне одного, ділитися історіями і зберігати відчуття приналежності до свого міста і регіону.

Головний редактор онлайн-видання з Луганщини «Трибун» Олексій Артюх розповів «Детектору медіа», як спогади про повсякденне життя стають точками об’єднання для людей зі сходу, чому тема ТОТ є надважливою не лише для України і як працювати з джерелами в окупації, не наражаючи їх на небезпеку.

Як «Трибун» пережив перші роки повномасштабної війни —  читайте  тут.

Інтерес національних медіа до життя в окупації поступово згасає — так само, як це вже було після 2014 року, вважає Олексій Артюх. У фокусі залишаються лише масштабні події, тоді як повсякденне життя людей на окупованих територіях випадає з інформаційного поля.

«У принципі, відбувається те саме, що й раніше. Коли у 2014 році почалася війна, тема окупованих міст була дуже актуальною, про це писали багато національних медіа. Але вже у 2016—2017 роках інтерес до того, що відбувається в окупації, суттєво зменшився. Події висвітлювали переважно тоді, коли ставалося щось надзвичайне, а про повсякденне життя людей практично перестали писати. Зараз навіть якщо говорити про великі громади, то в загальнонаціональних медіа інформації про них може не бути місяцями», — пояснює він.

У новинах переважають повідомлення про обстріли, вибухи чи великі політичні процеси, тоді як соціальні проблеми або гуманітарні питання часто ігнорують. Це створює викривлену картину, в якій відсутній контекст повсякденного життя.

Водночас, на його думку, робота з окупованими територіями поступово перетворилася на окрему, досить вузьку нішу. Кількість українських медіа, які системно висвітлюють ці теми, залишається обмеженою, і вона значно менша, ніж обсяг російських інформаційних ресурсів, що працюють на цих територіях.

«Якщо подивитися на Мапу рекомендованих медіа від ІМІ й “Детектора медіа”, то більшість із тих, хто зараз працює з окупованими територіями, — це редакції, які виїхали з міст, окупованих уже після 2022 року. Медіа з багатьох великих міст, які опинилися під окупацією ще у 2014-му, за винятком Донецька і Луганська, фактично не залишилося. Тобто одні й ті самі медіа з новоокупованих територій висвітлюють загальний контекст.

І якщо порівняти кількість українських ресурсів і російських, то це неспівмірні речі — росіяни вкладають у це величезні кошти», — говорить він.

Втрата українських медіа на цих територіях означає не лише брак інформації, а й розрив зв’язків між людьми. Коли локальні теми зникають із новин, самі міста поступово випадають із загальноукраїнського контексту.

«Люди там починають споживати тільки російський контент, а зв’язок з Україною слабшає. Ми спілкувалися з людьми з окупації, і вони казали, що їм було важливо бачити новини про свої міста. Це давало відчуття, що про них не забули», — розповідає Олексій Артюх.

За його спостереженнями, попит на українську інформацію серед жителів окупованих територій залишається високим навіть попри цензуру та блокування. Люди свідомо шукають альтернативні джерела, щоб отримати більш об’єктивну картину подій: «Навіть до повномасштабного вторгнення ми бачили великий трафік з окупованих міст — Луганська, Донецька, Макіївки, Горлівки. І це іноді було більше, ніж із підконтрольних територій. Російська цензура замовчує жахливу ситуацію в комунальній сфері, криміногенну обстановку. Росіяни лише малюють яскраву, але викривлену картину».

Окремим напрямом роботи, за його словами, є підтримка зв’язків між людьми, які були змушені залишити свої домівки. Через контент медіа формують спільний простір пам’яті та взаємодії для різних аудиторій.

«Ми намагаємося об’єднувати людей — тих, хто залишився в окупації, переселенців, українців за кордоном — усіх, хто себе ідентифікує проукраїнською людиною зі Сходу. Люди пишуть нам, просять опублікувати фото своїх міст, діляться спогадами, шукають знайомих. І це створює відчуття спільності, допомагає не втрачати зв’язок із домом», — говорить Олексій Артюх.

Після публікацій про релокований бізнес читачі нерідко звертаються до редакції з проханням розповісти про цих підприємців чи знайомі місця, з якими втрачено зв’язок.

Наприклад, після публікації фото й історії про невеликий магазин у Рубіжному, де колись збиралися місцеві жителі й військові люди ділилися спогадами у коментарях і згадували, як їздили туди пити каву.

Подібний ефект мають і історичні проєкти. Після публікації архівних фото з Лисичанська одна з читачок упізнала на знімках свою бабусю.

Редакція «Трибун» послідовно працює з розповідями людей, чиї життя визначила війна — як на фронті, так і поза ним. Один із таких матеріалів був присвячений Владиславу Рикову — льотчику родом із Луганщини. Його життя з дитинства було позначене війною: через російське вторгнення він втратив матір і брата. Попри це, він обрав шлях служіння країні та став на її захист. 7 лютого 2024 року Риков загинув у небі над Донеччиною, виконуючи бойове завдання.

Про нього журналістам розповів батько Юрій Покусай. У редакції свідомо відмовилися від редагування його слів, обравши формат монологу. Такий підхід дозволив максимально точно передати не лише факти біографії, а й емоційний зв’язок між батьком і сином.

Ілюстрація до матеріалу про Владислава Рикова

Інший матеріал присвячений Костянтину Рєуцькому — журналісту і правозахиснику, який після початку повномасштабної війни долучився до лав Збройних сил України. Він народився в Хабаровську, але виріс у Луганську, який вважає своїм рідним містом. Він розповів, що у 2014 році навіть у складних умовах проросійського тиску луганці чинили спротив настільки, наскільки це було можливо. Ці свідчення стають контраргументом до стереотипів про відсутність опору на сході.

Про інформаційний спротив журналістам «Трибуна» розповіла аналітикиня «Повернись живим» Марія Кучеренко, яка очолює напрям російських студій і спеціалізується на питаннях реінтеграції, пропаганди й інформаційних впливів. Вона аналізує діяльність Головного управління Генштабу ЗС РФ і його міжнародні проєкти. Такі матеріали, як пояснюють у «Трибуні», дозволяють не лише інформувати, а й формувати глибше розуміння природи війни та її довготривалих наслідків.

Олексій Артюх говорить, що локальні медіа відіграють роль не лише у збереженні пам’яті, а й у протидії російській пропаганді. Завдяки знанню місцевого контексту редакції можуть ефективніше спростовувати дезінформацію — від імітації відновлення житла до примусової мілітаризації чи паспортизації.

Як в умовах кризи «Трибун» не втратив команду

Олексій Артюх пояснює: одна з ключових проблем галузі — поступове зменшення кількості журналістів, які добре розуміють специфіку окупованих територій. Саме тому редакція робить ставку на навчання молоді та системно залучає студентів до практики.

«Ми виділяємо менторів, організовуємо зустрічі з відомими журналістами, щоб люди могли зрозуміти професію зсередини. Наша мета — не просто навчити технічних навичок, а зацікавити, щоб молодь сама хотіла цим займатися і залишилися в журналістиці», — пояснює Артюх. Він додає, що під час практики студенти можуть самостійно обирати напрям роботи — тексти, відео чи інші формати — і вже з перших тижнів долучаються до створення контенту. Водночас команда намагається забезпечити не лише навчання, а й базову підтримку — технічну, організаційну та психологічну.

Окремим викликом для редакції стала фінансова нестабільність, зокрема після припинення міжнародної підтримки від USAID. Це змусило команду переглянути плани і скоротити витрати.

Перший форум «Трибун» «Луганщина — це Україна»

«У нас були великі проєкти, зокрема форум “Луганщина — це Україна”. Першу частину форуму ми зробили, і в нас уже була концепція другої: погоджені спікери, модератори, люди з фронту відпросилися, бо там була панель про військових-переселенців. Була літературна панель, але це довелося скасувати.

Також у нас працювала медіашкола для студентів-переселенців, 19 лекторів було погоджено серед відомих журналістів. Ми все одно провели цю невеличку медіашколу, тому що ми робимо це не за гроші, а на ентузіазмі, бо вважаємо це потрібним. Багато людей залишилися на волонтерських засадах. Ми оптимізували витрати, але зберегли команду. Я поговорив із кожним, пояснив ситуацію — і ніхто не пішов», — розповідає Артюх.

Він додав, що «Трибун» і до 2022 року працював майже без грантового фінансування, тому мав досвід самостійного функціонування. Згодом редакція змогла залучити нових партнерів і відновити стабільність.

Зараз до команди залучено 15 людей, і окрім контенту, редакція працює над розвитком спільноти навколо медіа. Йдеться про нові формати взаємодії з аудиторією, зокрема через мерч, партнерські колаборації та залучення читачів до створення контенту.

На фото: мерч “Трибуна”»

«Ми хочемо, щоб читачі були частиною медіа. Ті, хто підтримує нас фінансово, зможуть пропонувати теми для матеріалів. Це логічно: якщо людина долучається до розвитку медіа, вона має право впливати на його зміст», — пояснює Артюх. За його словами, це допомагає не лише зміцнити зв’язок з аудиторією, а й краще розуміти її запити.

«Життя і здоров’я людей на ТОТ важливіші за інформацію»

Олексій Артюх розповідає, що частина роботи редакції — це постійний моніторинг інформації з окупованих територій. Ідеться не лише про медіа, а й про глибший аналіз російського інформаційного простору, включно з російськими соціальними мережами та закритими спільнотами. За його словами, ця робота ведеться роками і має значення не тільки для журналістики, а й для держави.

За словами Артюха, контакт із джерелами нині вимагає більше часу й обережності. Люди бояться, тому можуть зникати зі зв’язку на тижні. Редакція змушена підлаштовуватися під ці умови: «Ми можемо чекати відповіді тижнями, іноді місяць. Але якщо людина може якісно розповісти, що там відбувається, ми чекаємо стільки, скільки потрібно. Ми ніколи не публікуємо інформацію, яка може нашкодити людині. Якою б важливою вона не була, якщо є ризик — ми її не беремо. Життя і здоров’я людей важливіші за будь-який хайп. Інформація часто перевіряється через відкриті джерела або методами OSINT, не наражаючи людей на небезпеку», — пояснює редактор.

Іноді журналістам вдається отримувати унікальні матеріали. Наприклад, списки забороненої української літератури на окупованих територіях, які згодом цитували інші медіа та міжнародні ресурси. «Ми знаходили документи, за якими потім працювали інші журналісти. І навіть відстежували, що відбувалося з цими книжками далі, як і де росіяни їх спалювали», — додає редактор.

Водночас ця робота має і психологічну ціну. Постійний контакт із негативною інформацією та занурення в реалії окупації виснажують, однак, за словами Артюха, її важливість це компенсує: «Серед наших джерел є люди, які перебувають в окупації з 2014 року. Я постійно за них дуже переживаю. Особливо, коли людина довго не виходить на зв’язок. Іноді думаєш, на що витрачаєш сили, але розумієш, що це специфічна робота, яку дуже мало хто може робити».

На фото: Аудиторія форуму «Луганщина — це Україна»

Найскладнішим напрямом редактор називає висвітлення воєнних злочинів. Частину інформації вдається зафіксувати через соціальні мережі, але частина випадків залишається невидимою через ізоляцію окремих населених пунктів.

«Є села, повністю відрізані від зв’язку, де базуються російські військові. Там відбуваються страшні речі, але отримати докази майже неможливо. Люди не можуть про це повідомити, вони фактично перебувають у заручниках», — пояснює Артюх. За його словами, про такі злочини стає відомо лише від тих, кому вдалося виїхати.

Водночас частину заяв російської пропаганди перевіряти простіше. Зокрема, йдеться про так звану «відбудову» об’єктів, які насправді не були зруйновані.

«У приблизно 50% випадків достатньо просто загуглити цей об’єкт. І одразу видно, що його відремонтували ще у 2019 році — за підтримки ПРООН, уряду Японії, Луганської обласної адміністрації чи ще когось. Я десятки таких випадків знаходив ще у 2022 році, коли росіяни заходять і заявляють: “Строители с Перми отремонтировали школу”. І розповідають, що “школу не ремонтировали с 70-х годов”.

Ти відкриваєш пошук і бачиш сюжети, наприклад, “Суспільне Донбас”, де цю школу вже показували після ремонту і відкриття. Я також спілкувався з місцевими жителями і запитував: чи правда, що у вас там лікарню відбудували? І мені відповідали: “Та що вони відбудували? Заїхали, десь плитку поклали, лампочки замінили — і сказали, що це відновлення”.

Очевидно, що на таких історіях відмивають великі гроші. Багато об’єктів, які були в нормальному стані й не були зруйновані, росіяни просто видають за “відбудовані”. Ми постійно це відстежуємо і показуємо», — каже редактор.

За словами Олексія Артюха, люди хочуть знати, що сталося з їхнім житлом, з їхніми сусідами. Це важливо і для розуміння, і навіть для майбутніх компенсацій. Це чутливий контент для тих, хто втратив дім, але необхідний для фіксації російських злочинів.

З якими труднощами стикаються медіа, які пишуть про ТОТ

Олексій Артюх каже, що російська сторона системно інвестує в інформаційну присутність, зокрема в друковані медіа, тоді як українські редакції не мають таких можливостей.

«Вони створили інформаційний вакуум — обмежили доступ до інтернету і зв’язку навіть у великих містах, як-от Рубіжне чи Сіверськодонецьк. І цей вакуум заповнюють газетами. Для Рубіжного, наприклад, газету друкували в Татарстані. І цими газетами буквально заповнюють простір — там агітація на контракт до армії Росії, “новини” про відбудову, про велич Росії. Це типова пропаганда, але ми недооцінюємо її вплив, особливо на старше покоління», — пояснює він.

Паралельно росіяни працюють і з молодшою аудиторією — насамперед через цифрові платформи. За словами редактора, вони швидко реагують на українські ініціативи та відтворюють їх у власному інформаційному полі.

«Ми у 2023 році почали робити відео про схід у тіктоку, орієнтуючись на молодь. Через кілька місяців росіяни завели туди своїх блогерів, які знімають подібний контент, але вже у своєму контексті. Вони дуже уважно відстежують, що ми робимо, і оперативно реагують», — розповідає він.

Крім того, Росія створює системні програми для залучення молоді з окупованих територій до медійної сфери. Йдеться про так звані «медіашколи», «школи блогерів» і «молодих журналістів», де учасників заохочують фінансово та пропонують кар’єрні перспективи.

«Вони шукають талановитих людей на місцях, заманюють їх умовами, грошима, поїздками в Росію. Тобто намагаються повністю заповнити інформаційний простір», — пояснює Артюх.

На цьому тлі українські регіональні медіа стикаються з відтоком кадрів. Журналісти переходять у національні редакції через кращі умови праці. Відповіддю, на його думку, є створення умов, у яких ця спеціалізація виглядатиме перспективною і цінною.

Артюх говорить, що українські журналісти вже мають унікальний досвід роботи з окупованими територіями в умовах сучасних технологій та обмежень доступу до інформації. Це досвід, якого фактично більше ніде немає. І важливо, щоб люди, які ним володіють, бачили свою цінність і мали можливість розвиватися.

Окремо редактор говорить про технічні обмеження, з якими стикаються медіа. Зокрема, російська сторона блокує доступ до окремих платформ на рівні провайдерів, що ускладнює комунікацію з аудиторією.

Попри це, «Трибун» намагається працювати одразу на кількох платформах і не розділяє аудиторію за каналами. «Ми давно відмовилися від підходу, що соцмережі існують лише для трафіку на сайт. Для нас і сайт, і соцмережі — рівнозначні. Ми всюди повинні давати якісний контент і поважати аудиторію», — пояснює Артюх.

За його словами, кожна платформа має свою специфіку. Наприклад, інстаграм вирізняється більш підтримувальною аудиторією, тоді як у фейсбуці більше критики. Водночас усі канали залишаються важливими для взаємодії з читачами.

Сукупна кількість підписників у соцмережах нині становить близько 150 тисяч, а сайт щомісяця відвідують до 300 тисяч унікальних користувачів.

«Якщо говорити про охоплення, то дві наші сторінки у фейсбуці разом дають щонайменше 1,5 мільйона на тиждень. В інстаграмі показники коливаються — іноді це близько 200 тисяч, залежно від того, які матеріали виходять», — зазначає Олексій Артюх.

Окрему увагу редакція приділяє мовному питанню. У 2022 році «Трибун» повністю перейшов на українську мову, залишивши лише технічну можливість перекладу матеріалів російською на сайті.

«Ми це зробили для того, щоб наші матеріали залишалися видимими в пошуку, бо багато людей досі гуглять російською. Але весь контент у соцмережах — винятково українською. Це наша принципова позиція. Але на ТОТ насправді має значення, де саме людина читає новини. Бо якщо навіть хтось читає “Трибун” російською і це виявлять, наприклад, росіяни, то це не змінює суті — для них ми все одно залишаємося “екстремістами”», — пояснює редактор.

Сила медіа — не в конкуренції, а у співпраці

Олексій Артюх говорить про роботу з окупованими територіями як про професію, що виходить далеко за межі журналістики. За його словами, це щоденна робота з високим рівнем відповідальності, емоційного виснаження і ризиків, які часто стосуються не лише самих журналістів, а і їхніх родин.

Він пояснює, що медіа, які працюють із цією тематикою, не повинні сприймати одне одного як конкурентів. Навпаки, йдеться про спільну відповідальність за інформаційний простір і необхідність взаємної підтримки.

«Аудиторії вистачить на всіх, нас не так багато. Ми передусім колеги, пливемо в одному човні й робимо одну справу. Наше завдання — разом вибудувати інформаційне поле, яке буде конкурентоспроможним і зможе пробивати російську інформаційну блокаду», — пояснює редактор.

Окремо Артюх звертає увагу на сприйняття цієї роботи з боку донорів і міжнародної спільноти. Він говорить, що йдеться не про «вразливу» нішу, яку підтримують із жалю, а про складну і вузькоспеціалізовану професійну діяльність, що триває вже понад десять років. Український досвід роботи з окупованими територіями може бути цінним і для інших країн.

«Там, де ще вчора було відносно безпечно, сьогодні вже окупаційна адміністрація. Але досвід, який ми мали до повномасштабного вторгнення, дуже допоміг нам — ми вже знали, де шукати інформацію і як працювати», — пояснює він.

На його думку, така робота має ще одну важливу місію — збереження ідентичності людей зі сходу України. Йдеться про формування спільного відчуття приналежності та підтримку проукраїнської позиції.

«Тих, хто зберіг проукраїнську позицію всупереч усьому, потрібно поважати. Це люди, які самі організувалися, зберегли це і пронесли через роки. Я дуже люблю цих людей, для них ми і працюємо», — каже Олексій Артюх.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.