Видання «Східний фарватер» почало працювати у 2015 році, але у 2019 припинило роботу. Сьогоднішній «Фарватер.Схід» — це нове видання, перезапущене у 2024 році за підтримки Media Development Foundation (MDF) зі зміненою назвою. Проте, як каже головний редактор «Фарватер.Схід» Олександр Білокобильський, нинішнє видання є ідейним спадкоємцем попереднього. Зараз «Фарватер.Схід» аналізує дії російських спецслужб в Україні та за кордоном, розслідує роботу колаборантів і росіян на окупованих територіях, розповідає про проблеми переселенців на підконтрольній урядові території та шукає шляхи їх розв’язання.

Про історію виникнення видання, принципи в роботі та розслідування «Детектор медіа» поговорив з Олександром Білокобильським і розслідувачем, який працює під псевдонімом Оле Хут.

«Старий “Фарватер” існував на Луганщині у 2015—2019 роках, і з ним співпрацювала частина нашого колективу. Це було потужне проукраїнське медіа в найсхіднішому регіоні. Воно припинило існування з незалежних від редакції причин. Після цього команда долучилася до створення першого повністю україномовного медіа на Луганщині “Зміст тижня”», — пригадує Білокобильський.

За словами Олександра Білокобильського, старий «Фарватер» був російськомовним, як і інші видання регіону — через побоювання втратити частину аудиторії, до якої хотіли доносити українську позицію.

Головний редактор «Фарватер.Схід» Олександр Білокобильський. Фото надане авторці героєм

Ідея відродити «Фарватер» належала передусім головреду попереднього видання Максиму Бєліну та голові ГО «Кризовий медіацентр “Сіверський Донець”» Олені Ніжельській. Разом з іншими журналістами вони написали концепцію та подалися до MDF на програму Local Media Relaunch.

«Ми безмежно вдячні MDF і його голові Євгену Заславському за всебічну підтримку. За допомогою тренерів і менторів ми напрацювали багато внутрішніх документів і зробили їх такими, щоб вони справді працювали, а не були для галочки. Це і політики редакції, і антикризові програми, і контентне планування. Ми отримали матеріальну підтримку для ефективного старту і сайт наш теж був зроблений у рамках цієї програми. Це була всебічна підтримка», — розповів нинішній редактор.

Білокобильський каже, що назва медіа спадкова, але має і додаткове значення:

«Зараз вона сприймається приблизно так: ми — це такий безпечний фарватер достовірної, надійної та перевіреної інформації в морі хайпу та дезінформації, якими наповнений інформпростір».

На етапі розробки концепції у 2023 році у команди були й інші концепції. Наприклад, про буквальний фарватер на сході України — басейн річки Сіверський Донець. Вона протікає у Харківській, Донецькій і Луганській областях України, басейн розташований у Бєлгородській, Воронезькій і Ростовській областях Росії. Журналісти пропонували зробити ресурс, який охоплював би події в наших областях і передавав би основні події на окупованих територіях і в Росії, що впливають на безпекову ситуацію. Проте в команді відмовилися від цієї ідеї, зосередившись на всьому, що стосується безпосередньо їхнього домашнього регіону — майже повністю окупованої Луганщини: — війни, зокрема, й інформаційної, життя переселенців і переміщених громад.

Головний редактор говорить, що їхня фішка — це розслідування. «Ми досліджуємо за допомогою інструментів OSINT ситуацію на тимчасово окупованих територіях (ТОТ), з’ясовуємо, хто наживається на проєктах “відновлення” на Луганщині, шукаємо і знаходимо зв’язки окремих українських бізнесменів із Росії, випадки паралельної роботи в українському правовому полі й на ТОТ. Окремий наш улюблений напрямок — історичні розслідування, що стосуються подій 2014 року та дійових осіб так званої “русскої вєсни”.

Також популярними у читачів є інтерв’ю та аналітика. Про фейки і маніпуляції є окремий розділ із назвою «АнтиГеббельс».

Новий «Фарватер.Схід» будували з нуля

Теперішню редакцію видання «Фарватер.Схід» створювали вже на новому місці.

«Усі наші зустрічі з підготовки концепції видання проходили онлайн. Бо я оселився в Харкові ще у 2014 році після окупації Луганська, де я прожив від народження 41 рік, а решта колективу була змушена виїхати з Сіверськодонецька у 2022-му до Києва, Дніпра та до Європи», — розповідає Олександр.

Редакція і зараз працює дистанційно — через Zoom, Google Meet і WhatsApp. Спробували працювати зі Slack, але відмовилися.

«У нас троє журналістів, один займається майже винятково розслідуваннями, ще двоє — текстами інших жанрів, одна з цих двох також опікується нашими майданчиками у соцмережах. Дві редакторки стрічки новин. Я — головний редактор і пишу сам. Макс Бєлін — операційний директор, на ньому купа організаційних питань. Коли мене немає на місці, йому доводиться займатися ще й творчим процесом у редакції. Керівниця проєкту — Олена Ніжельська. Якщо редакція стикається зі складними питаннями, розв’язуємо їх колегіально, всі разом», — розповів Олександр.

Білокобильський каже, що про евакуацію кожної родини з їхньої команди можна писати великі статті з історіями про дорогу, поневіряння різними містами й орендованими квартирами.

«Наш колектив гуртувався роками навколо КМЦ “Сіверський Донець”. Приміщення, де розташовувалася ГО, лишилося в окупованому місті разом з устаткуванням. Та будівля була розграбована і знищена в окупації. Тобто ми будували медіа фактично з нуля», — додає він.

Зараз у редакції працює вісім людей, серед них двоє перебувають за кордоном.

Робота з джерелами на тимчасово окупованих територіях

Олександр Білокобильський каже, що у редакції інформацію вони збирають із відкритих джерел, обмеження обходять через VPN.

«Те, що потрапляє до медіапростору на тимчасово окупованих територіях, ми вміємо правильно читати і розуміти. Це часто дає поштовх для розслідувань із використанням різних інструментів, зокрема, систем пошуку бізнес-інформації Росії. Зараз, на жаль, деякі інструменти стає все складніше застосовувати через усе більшу закритість рунету. На багато сайтів органів влади Росії не потрапиш без російської IP-адреси, а VPN, через які можна її отримати, працюють переважно не дуже».

Також журналісти видання підтримують особисті контакти з людьми на ТОТ. Заради їх безпеки у команді не розповідають у статтях та інтерв’ю, як із цими людьми працюють.

«Оскільки “Фарватер.Схід” заблокований на тимчасово окупованих територіях, на наш сайт люди заходять через VPN. Великий трафік із різних екзотичних країн означає саме користувачів із ТОТ. Крім того, на наших журналістів час від часу роблять нападки проросійські блогери та “воєнкори” зі спробами дискредитувати. Це теж однозначно свідчить, що нас читають, і російська пропаганда намагається протидіяти», — каже головний редактор.

Білокобильський додає, що до слів «окуповані території» він завжди додає «тимчасово». Бо слова журналістів формують реальність, і до них варто ставитися відповідально.

Крім того, у видання є редакційна політика, де прописана термінологія стосовно ТОТ.

«Багато де в українських медіа досі можна зустріти стосовно окупованих регіонів україни слово “самопроголошені республіки”. Але ж це слово прийшло зі словника російської пропаганди, коли нас і весь світ намагалися переконати, що це “народ Донбасу” повстав і сам проголосив якісь республіки. Даруйте, які ж вони самопроголошені, якщо їх проголосила російська агентура? Або дехто досі пише “угруповання ЛНР”. Та яке ж це угруповання у 2026 році, коли це повноцінна окупаційна адміністрація! Неправильне вживання термінів створює хибне уявлення про реальність у аудиторії і таким чином надалі спотворює саму реальність».

Фінансування редакції

У видання «Фарватер.Схід» грантове фінансування. Головний редактор визнає, що для релокованого видання, медіа без «власної території» — регіону, в якому працюєш, — складно взаємодіяти з рекламодавцями. Адже підприємства з Луганщини самі релоковані. Ті з них, які працюють в інших регіонах, самі починали з нуля і перебувають у режимі виживання, усі ресурси вкладають у виробництво. Перед тим, як вкладатися в PR, власники дуже ретельно зважують можливу вигоду.

«І аудиторія, яку може надати редакція рекламодавцю, — дуже специфічна. “Фарватер.Схід” читають переселенці з Луганщини в Україні, розпорошені по різних регіонах; переселенці в інших країнах; жителі “старих” тимчасово окупованих територій (із 2014 року) і жителі “нових” ТОТ (після 2022-го)», — сказав він.

Тож попри хороший трафік, потенційний рекламодавець не бачить для себе зиску в такій аудиторії.

«Деякі медіа створюють спільноти читачів і намагаються таким чином збирати донати. Для нас це не дуже перспективна історія, як видвається. Ми думали про продаж мерчу, та в будь-якому разі це не буде істотним джерелом фінансування. Тому лишається готувати грантові проєкти. Через велику конкуренцію зараз, після припинення фінансування від США, для перемоги в конкурсах ці проєкти мусять бути класними, цікавими та якісно підготовленими до найменших дрібниць. Ми це вміємо робити», — пояснив він.

Чому деякі всеукраїнські медіа зменшують увагу до окупованих територій

Олександр Білокобильський розповідає, що великі національні медіа дають те, що з досвіду редакції точно читатимуть і дивитимуться.

«Якщо тема тимчасово окупованих територій не є пріоритетною для них, то це означає, що вона “не заходить” масовому читачу й глядачу. Я сказав би, що зростає байдужість до ТОТ саме в аудиторії. Бо вона “втомилася від війни”, “втомилася від окупації”. У кращому випадку людина відкриє новину про враження військових об’єктів на ТОТ — і такі новини виходять. Та навіть це вже стає повсякденністю й не дивує: “А, ще один склад, ще одна нафтобаза…». Лишаються з темою ТОТ тільки ті, кому діватися нема куди: Ми, релоковані видання зі сходу та півдня України, та наші читачі, життя яких пов’язане з нинішніми ТОТ. Є ще окремі випадки, як-от крутезний проєкт “Радіо Свобода” “Донбас.Реалії”. Але там теж колектив зі сходу переважно, наскільки я пам’ятаю. І аудиторія у нас із ними та сама», — каже головний редактор.

Також він додає, що може назвати ще кілька колег у національних медіа, які системно, регулярно говорять про ТОТ. Однак, на його думку, їх чують лише ті, для кого важливий Луганськ, Маріуполь чи Сімферополь.

«Ми з колегами з різних видань роками документуємо те, що відбувається там. Небагато є людей поза нашим колом, які насправді розуміють, що там відбувається, або хоча би бажають зрозуміти».

На думку Олександра Білокобильського, бракує не тем, а суспільного інтересу до ТОТ.

Робота над розслідуваннями у «Фарватер.Схід»

«Детектор медіа» також поспілкувався із розслідувачем «Фарватер.Схід», який пише під псевдонімом Оле Хут. У тексті не розкриваємо його ім’я та прізвище, щоб зберегти анонімність заради безпеки й можливості подальшої роботи над розслідуваннями.

За його словами, у доробку редакції є ціла низка розслідувань, які «лежать у столі», аби не постраждали конкретні люди. Теми чекають свого часу.

«Немає жодного розслідування, яке варте людського життя або свободи. Коли працюєш із тематикою тимчасово окупованих територій, то часто маєш справу з інформацією, яку знає вузьке коло людей, і джерело можна вирахувати. Іноді це виглядає як готова сенсація — те, що можна швидко опублікувати й отримати вау-ефект. Але якщо ти розумієш, що це може підставити під удар конкретну людину — ти цього не робиш», — розповів розслідувач.

Оле Хут говорить, що проведення розслідувань ризиковане.

«Мені взагалі здається, що ступінь зрілості журналіста настає тоді, коли починаєш не гнатися за яскравим матеріалом, а свідомо ставити собі питання “за” та “проти” — що змінить цей текст, кому він узагалі потрібний, чи не нашкодить він інтересам невинних людей?», — сказав він.

Інший для нього чутливий момент — це журналістські стандарти:

«Ми дуже часто і багато про них говоримо, однак сучасна гібридна війна значно коригує підходи. Іноді слідування класичним стандартам приховує правду або розмиває її. Зокрема, баланс думок на практиці використовується росіянами як інструмент розповсюдження відвертої російської дезінформації. Тому ми живемо в епоху великих змін, що само по собі вже складно».

Про що розслідування

Останнім часом у редакції все більше схиляються до розслідування економічних злочинів росіян. Адже політика — це сконцентрована економіка. І саме ця економіка живить війну.

«Ми намагаємося зрозуміти: хто на цьому заробляє. Бо окупація — це не тільки про прапори й риторику. Передусім це про гроші. Тому перше — економіка окупації. Друге — перерозподіл власності, який намагаються подати як “господарську діяльність”. І третє — інфраструктура контролю. Бо окупація тримається не лише на силі, а й на системі управління людьми й економіці. Це потрібно розуміти, аби боротися з російським спрутом, який розкидав свої щупальця далеко за межами пострадянського простору», — пояснив автор.

Оле Хут розповів про кілька своїх матеріалів, у яких завдяки сучасним інструментам вдалося розслідувати злочини минулого й пролити світло на процеси, з яких починалася війна.

Найперше — це розслідування вбивства українського генерала Радієвського у 2014 році під час звільнення Лисичанська. Винятково на інформації з соцмереж, спогадах свідків, аматорських відеоматеріалах редакції вдалося знайти ймовірного вбивцю Героя України, що довго не вдавалося правоохоронцям.

Скриншот з сайту Центру публічних розслідувань про вбивство генерала Нацгвардії Радієвського

Друге розслідування — про те, як за допомогою сучасних інструментів розпізнавання облич «Фарватер.Схід» знайшов росіян, які вивішували російські прапори у Луганську під виглядом місцевих жителів.

Скриншот розслідування з сайту «Фарватер.Схід» про викритих росіян, які вивішували триколор у Луганську в 2014 році

«Це дуже важливо для встановлення історичної справедливості та відтворення реальних подій того часу. Для луганців це особисте. І розслідування доводить, що ми не всі — сепаратисти, як намагалася виставити нас Росія, аби легітимізувати свою агресію», — розповідає розслідувач.

Ще один матеріал — про «праву руку» грузинського президента Едуарда Шеварднадзе, який після «Революції троянд» утік із країни. Він був у розшуку Інтерполу, але переховувався під чужим ім’ям у Луганську — в оточенні голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді України Олександра Єфремова. Згодом він мав контакт із грузинськими сепаратистами, намагався знайти своє місце в адміністрації окупованої Луганщини, а наразі амністований і повернувся до Грузії. Ймовірно, не без допомоги російських спецслужб.

Скриншот розслідування про те, як Грузію та Україну пов’язує агент впливу Москви Леван Мамаладзе

Звідки з’являються теми для розслідувань

На думку журналіста-розслідувача, найкращі теми не приходять, а знаходяться в процесі роботи.

«Іноді просто завдяки прискіпливому оку ти бачиш щось несподіване там, де всі вже побували й ніхто нічого не побачив. І починаєш розбиратися сам».

За його словами, джерела дають напрямок, але не тему чи готову історію.

«Як на мене, розслідувальна журналістика — це взагалі симбіоз наукової ретельності, креативного підходу та юридичної виваженості у висновках і формулюваннях. І тут усе як у спорті — кількість і якість тренувань, особиста віддача та наполегливість прямо пропорційні результату. Не менш важливу роль грає обмін досвідом із колегами й експертами, які дозволяють тобі поглянути свіжим поглядом на усталені речі й не “заіржавіти” у своїх стереотипах і профдеформації», — розповідає Оле Хут.

Розслідувач говорить, що будь-яка інформація — це гіпотеза, яку треба перевірити. Хоча «сигнальна інформація» дуже важлива як відправна точка.

«Основне — це докази: документи, реєстри, зв’язки, фото і відео. І постійна перевірка в інших джерелах. Бо найнебезпечніше в нашій роботі й основний показник профдеформації — це не відсутність даних, а передчасна впевненість. Не можна підганяти факти під гіпотезу, якраз навпаки, — пояснив він. — Інструменти — це лише “лопата”. Звісно, треба вміти ними користуватися. Однак важливіше розуміти, що ти копаєш, як далеко і головне — навіщо. Ми намагаємося викривати не тільки окремі випадки, а розкривати, як працюють “механізми”, їхні масштаби й побудову. Як, наприклад, від одного непримітного факту ми прийшли до розслідування про участь батька Аліни Кабаєвої та друга Путіна Аркадія Ротенберга у захопленні підприємств на окупованих територіях та обходу санкцій».

Скриншот розслідування про російський бізнес на окупованих територіях

У редакції шукають зв’язки: компанії, засновники, родичі, бізнес-партнери. Реєстри, судові рішення, податкові дані, соцмережі — це база.

«Часто це дуже кропітка і нецікава робота. Але у певний час переходить у якість: перестаєш дивитися на окремі факти й починаєш бачити структуру. І спільників не тільки з тимчасово окупованих територій, а й по всьому світу. Тоді стає зрозуміло: це не про окремих колаборантів. Це про системну модель проникнення росіян у бізнес і політикум багатьох країн світу», — пояснив він.

Розслідувач у роботі також використовує штучний інтелект, але як один з інструментів, а не як автора висновків.

«ШІ добре працює як чорнова робоча сила — допомагає технічно обробляти великі масиви даних, знаходити повтори, порівняння, збіг адрес, сум, цифр, ідентифікувати голоси й обличчя тощо. Але він не несе відповідальності за помилки. А журналіст — несе. Тому всі ключові рішення залишаються за людиною та повинні проходити перевірку вручну. Принаймні, ми робимо саме так».

Оле Хут розповідає, що прямих погроз майже не отримує, адже він працює під псевдонімами й мало хто знає його справжнє ім’я. Натомість є більш «адресна» робота: спроби деанонімізації, хакерські атаки, спроби зламу робочих акаунтів, інформаційні хвилі, дискредитація.

«Тут важливо не драматизувати, але й не недооцінювати. Я сприймаю це як маркер: якщо починаються “танці” — значить, зачепив щось реальне і треба копати далі», — додає він.

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.