Оригінал публікаціх на сайті Жінки в медіа за посиланням

Наталія Лигачова — одна з ключових постатей української медіакритики. Маючи майже 40-річний досвід роботи у медіа, вона не лише аналізує ситуацію на ринку, а і прогнозує, яким може бути його майбутнє — з огляду на поточну соціально-політичну ситуацію в країні. 

У інтерв’ю «Жінки в медіа» Наталія Лигачова розповідає про трансформації, які переживають українські медіа з часів здобуття Україною незалежності, найактуальніші проблеми медіасфери сьогодні та атаки, з якими доводилося стикатися через свою професійну діяльність.

Професійну кар’єру розпочала в 1984-му, отримавши розподіл після навчання на журфаці в Київському державному університеті у тодішній Держтелерадіо, у відділ соціологічних досліджень. Наприкінці 1986 року головна редакторка тодішньої Головної редакції кінопрограм Валентина Челнокова зацікавилися дослідженням Наталії аудиторії програм про кіно на УТ-1. І запросила працювати в редакцію як журналістку та редакторку програм «Все про кіно», «Кіно без гри» тощо. Далі — робота у газетах «Киевские Ведомости», «Зеркало недели», журналі «Наталі». З 1996 року прийшла в газету «День». 

Досвід роботи з соціологічними дослідженнями, а також робота на телебаченні допомогли Наталії Лигачовій у 1997 році, у відповідь на пропозицію головної редакторки газети «День» Лариси Івшиної, фактично заснувати медіакритику як жанр в журналістиці незалежної України. 

Ви працюєте в українських медіа вже багато років — від радянського телебачення до цифрової епохи. Назвіть трансформації української медіасфери, які ви вважаєте найбільш визначальними за цей час?

Пригадую, що в інституті на курсі нас було 100 людей, де 50/50 — дівчата і хлопці, адже на той час набирали студентів з дуже виваженим балансом. На другому році навчання починалася спеціалізація «Радіо і телебачення». І на радіо, і на телебачення був конкурс. Тоді престижним вважалося працювати на телебаченні й на радіо, зарплати там також були вищі. Хоч, звісно, була і розвинута система радянської друкованої преси. 

Думаю, перша трансформація медіа відбулася після перебудови, в 1985 році. Я все це переживала на собі. Уже можна було в наших програмах про кіно записувати Романа Балаяна, наприклад, який був забороненим до певного часу після свого фільму «Польоти уві сні та наяву». Можна було починати говорити про В’ячеслава Чорновола, про Василя Стуса. «Вечірній Київ» мав наклад 600-700 тисяч екземплярів — такого ніколи не було до перебудови.

Потім відбулася незалежність України в 1991 році. Українські періодичні видання тоді зробили ще один сильний ривок. «Молодь України», «Україна молода», «Комсомольське знамя» російською мовою, в якому працювали такі журналістки як Ольга Герасим’юк, Ольга Мусафірова. В 1992 році з’явилася перша недержавна газета «Киевские Ведомости», з якої вийшло в подальшому дуже багато відомих журналістів. З’явилися перші інформаційні агенції — УНІАР Сергія Набоки, УНІАН… Це був ціннісний, ідеологічний розвиток. Все перебудовувалося. На телебаченні стала дуже популярною молодіжна студія «Гарт», яка народилася ще наприкінці 80-их, і де Вадим Бойко, мій однокурсник, був промоутером і головним ведучим. 

В 1995 та 1996 році, відповідно, народилися перші аналітичні видання в Україні — «Зеркало недели» та газета «День». Вони, власне, стали ще і певною «кузнєю» кадрів для багатьох інших видань. В 1995 році розпочала мовлення «Студія “1+1”», перше україноцентричне телебачення, потім зявилися інші приватні українські телеканали.

Я думаю, варто відзначити роль західних донорів, зокрема Internews, який зайшов в Україну і почав вчити журналістів працювати за стандартами. Тоді сформувалося уявлення, що медіа – це не лише вільна парафія, де повна свобода слова. Журналістські стандарти впроваджували у себе все більше журналістів і редакцій. Це була десь наприкінці 1990-х. З’явилося розуміння, що є інформаційна журналістика, де має бути баланс думок, відділення фактів від коментарів тощо. Це теж була певна трансформація.

У 2000 році виникла «Українська правда». А вбивство владою її співзасновника, Гії Гонгадзе у 2000 році, протести журналістів проти цензури, яку почала впроваджувати адміністрація Кучми під керівництвом Медведчука, привели до створення Київської незалежної медіа-профспілки. КНМП потім стала всеукраїнською, за активної участі її членів відбулася Журналістська революція 2004 року, яка передувала Помаранчевій революції. В 2001 році журналісти створили першу саморегулятивну організацію — Комісію з журналістської етики.  

Кожна революція давала якийсь поштовх, зокрема і для журналістики: Революція на граніті, Помаранчева революція, потім Революція гідності. Після Помаранчевої революції в 2005 році стався також сплеск свободи слова. З’явився Савік Шустер зі своїм ток-шоу, навіть олігархічні телеканали стали плюралістичними. Пішли в минуле часи, коли заборонено було когось запрошувати на ефір. Але, з іншого боку, почалися і «собачі бої»: розквіт корупційних можливостей, хто заплатив, той зайшов у ефір. Такими були часи президентства Віктора Ющенка. Потім прийшов Віктор Янукович і коло свободи слова знову почало звужуватися. Сформувався рух «Стоп цензурі!», який теж багато чого дав українській журналістиці. Він з’єднав тих, хто хотіли працювати за стандартами. Почали розвиватися журналістські розслідування. Революція Гідності принесла нам стріми від «Радіо свобода» і hromadske. З’явилося Громадське радіо. Після революції Гідності стало можливим створити, нарешті, в 2017 році Суспільне мовлення, за що йшла боротьба ще з середини 90-их років. 

Далі відбувалися більш технологічні зміни. Зараз телебачення цифрове, аналогове ж привертає до себе все менше уваги. Але воно заходить на інші платформи, ОТТ та сервіси. Можна сказати, що втрачає позиції центральна друкована преса, але регіональна, як на мене, все рівно має значення для багатьох. З середини 2000-х розпочалася ера онлайну. У 2001 році, коли створювалася «Телекритика», ми були одним з перших українських сайтів разом з «Українською правдою», УНІАН і ще кількома виданнями. До 2010 року з’явилося вже багато онлайн-видань. 

Зараз приходить ще одна епоха. Розуміння стандартів залишається, розуміння незалежності ЗМІ — теж. Безумовно, війна вносить свої корективи, бо ми розуміємо, що треба звіряти свої бажання розповісти про все також і з безпековими аспектами. Розвиток воєнної журналістики — це окрема важлива віха. З іншого боку, війна спричиняє такі труднощі, як релокація редакцій, втома, загибель наших колег на війні. Не забуваймо і про пандемію COVID-19, яка розпочала традицію дистанційної роботи. Це теж змінює журналістику дуже сильно. А вплив ШІ радикально змінює медіа буквально на очах.

Тобто якщо підсумувати це з точки зору сенсів, ми весь час боремося за незалежність журналістики. Спочатку від радянської держави та радянських канонів пропаганди. Потім від олігархічної держави, яка утворилася, на жаль, в Україні під час президентства Леоніда Кучми. І, як частина цієї ж боротьби — від російського впливу. 

На жаль, російський вплив був мейнстрімним в українському просторі аж до 2014 року, за всіх президентів. Або безпосередньо через московських політтехнологів, які у нас працювали, в тому числі, на деяких телеканалах, за часів Кучми та Віктора Януковича. Або через опосередкований вплив спільного виробництва серіалів тощо. 

Також весь час триває боротьба за незалежність журналістики від цензури ринку, яка теж є вбивчою для незалежної журналістики. І якщо раніше це була цензура через рекламодавців, «джинсу», то зараз це цензура, перш за все, через вплив соцмереж, у залежність від яких підпадають традиційні медіа. Тобто трансформуються загрози, але суть залишається одна: відстоювання якісної незалежної журналістики. Яке весь час супроводжується і навчанням: як робити її відповідальною, такою, що будується на демократичних стандартах, і водночас здатна конкурувати з недоброякісними медіа у боротьбі за аудиторію.  

Ви фактично започаткували системну медіакритику в Україні. Чи відчуваєте сьогодні, що ринок став більш чутливим до критики, чи, навпаки, менш готовим до рефлексії?

Медіакритикою я почала займалася в газеті «День», з “легкої руки” головної редакторки Лариси Івшиної. Потім в 2001 році заснувала вже власне видання «Телекритика», за підтримки посольства США в Україні, а потім,в 2016 році, з певних причин ми трансформувалися в «Детектор медіа». І «ДМ» настільки вже розширився, додалося в нас різних тематичних сайтів, що тепер фокусується уже далеко не тільки на медіакритиці. 

Інколи мені навіть не вистачає в нас такої медіакритики, яка була раніше. Є дефіцит кадрів — це нелегкий жанр та доволі дороговартісний, бо під силу лише дуже професійним експертам, які, до того ж, мають повагу аудиторії. А після відходу від підтримки медіа США стало значно складніше знайти кошти саме на підтримку нас “медіа про медіа”, зокрема і на медіакритику.  До того ж, значно зросла кількість продукту. Аудиторія зараз переходить в YouTube, у Telegram, проектів дуже багато.

Між тим нашій політичній та розслідувальній журналістиці явно не вистачає зараз погляду зі сторони. Це створює у них деяке відчуття «недоторканості», коли будь-які зауваження сприймаються занадто гостро, важливість тем стає «бронею» від зауважень щодо якості, й це не на користь, перш за все, самим форматам. Бо здорова дискусія — це завжди стимул до розвитку. «Або добре, або нічого» — це ж лише про мертвих взагалі-то. 

Я ніколи не аналізувала медіапродукти на, наприклад, лише дотримання стандартів інформаційної журналістики. Для цього у нас ще з 2003 року працював моніторинг інформаційних телепрограм, ми перші його запустили завдяки автору, Ігорю Кулясу. Я в своїх колонках могла щось написати про баланс, відділення фактів від коментарів, повноту інформації, але більше писала про сенси, про те, наскільки журналісти працюють не на замовлення власників, а на суспільний інтерес, наскільки гострі ставлять запитання політикам, чи піднімають суспільно значущі теми. Це була така публіцистика на межі медіакритики та політичної журналістики. Так само писала і Аня Шерман, яка працювала зі мною на початку «Телекритики». Десь близько до такого стилю писав також Отар Довженко, хоча завжди підкреслював, що він не публіцист. 

Сьогодні дуже важко знайти людей, які будуть продовжувати цей стиль. Які хочуть і вміють через медіакритику піднімати, я би сказала, ціннісні, етичні, політичні, навіть світоглядні питання. Тим більше, війна, деякі автори, які вміли писати у такому стилі, мобілізовані. Тому з цим важко.Між тим дуже не вистачає медіакритики не лише конкретних продуктів, а і аналізу тенденцій, прогнозування або і попередження щодо якихось процесів. 

Готуючись до нашого інтерв’ю, подивилася на список власних статей на сайті. Навіть назви багатьох були такі,  узагальнюючі. «Розстріляна журналістика», наприклад, це про використання телебачення під час парламентських виборів у 2002 році. Саме використання, на жаль, бо незалежного від влади та олігархів ТБ тоді не було. Або стаття «“Інтеризація” всієї країни» за березень 2010 року. Я там, здається, таки першою використала слоган «Все буде Донбас», маючи на увазі те, що буде будувати Янукович, який став президентом. Потім цей вираз став мемом. Але зараз, прочитавши той текст, сама дивуюся, наскільки точно спрогнозувала тоді всі негативні процеси, які будуть відбуватися у медіа за його президентства, включно з російським впливом, до речі. 

До виникнення руху «Стоп цензурі!» тоді залишалося пару місяців. Або “МедіаОБОЗ чи медіаАВАНГАРД” в 2015 році  – це про те, що треба, щоб і в українській журналістиці відбулася революція гідності… Ну і так далі. Думаю, що і наші тексти, а не лише організаційні зусилля, грали у народженні таких журналістських спротивів цензурі, джинсі певну роль, як і в саморегуляції медіа,що теж вкрай важливо.  

Сприйняття критики тими, на кого вона спрямована, в принципі, залишається приблизно однаковим, є адекватна, коли з чимось погоджуються, з чимось ні, але без особистих образ, а буває і неадекватна, звісно. Але оскільки раніше було менше медіа, то критика мала більший резонанс, мабуть, саме у медійників. Наприклад, у 2001 році, коли ми починали, для мене це був виклик. У газеті «День» я була серед найпопулярніших авторів. У нас щорічно проводилося опитування читачів, і я виходила на третє або на друге місце після політичної оглядачки Тетяни Коробової. 

Коли я перейшла в інтернет, певний час було складно психологічно, адже не бачила реакції на свої публікації — скільки людей це прочитало, скільки поширило, як резонують на мої думки… А потім виявилося, що мене читають абсолютно всі телевізійники. Мені Микола Княжицький сказав: «Я зрозумів, що “Телекритика” має вплив, коли зайшов у опенспейс і побачив, що цей сайт стоїть у всіх як головна сторінка». В той час він працював на ICTV. 

Для мене це була зміна фокусу. Якщо в «Дні» я писала, перш за все, для широкої аудиторії, то в «Телекритиці» мені довелося змінювати акценти, розуміючи, що головна наша аудиторія – це самі медійники. Тобто, перш за все їх ми почали бачити як візаві по дискусії щодо якості медіапродукту, або, приміром, надавати ім підмогу для їхніх дискусій з власниками олігархічних телеканалів, коли вони відстоювали роботу за стандартами, без джинси тощо. 

Мій перший текст на «Телекритиці» вийшов одразу після теракту 11 вересня 2001 року в США. Власне, це був взагалі наш перший текст, з нього ми почали проект, трохи раніше, ніж планували. Називався «ТБ по-дорослому». І це була доволі різка критика наших телеканалів. Зокрема, і висвітлення теракту та всього, що відбувалося в той день у США та світі «Новим каналом». Новинною службою каналу тоді керував Ігор Куляс. Ігор сприйняв критику дуже болісно. Але потім, у 2003 році, Куляс став нашим постійним автором моніторингу. Знаковим моментом була реакція на мій текст «ФОНит», де я написала про те, що В’ячеслав Піховшек, дозволяючи журналістам його підсумкової програми «Епіцентр» робити сюжети згідно стандартам, далі своїми підводками та відводками робіть абсолютно маніпулятивні висновки з цих сюжетів. Таким чином по-суті використовуючи журналістів, створюючи ними фон для своїх маніпуляцій, водночас залишаючи їх наче не причетними до них. 

Далі на «1+1» вийшов чи сюжет чи фільм, вже не пам’ятаю, про кандидата у президенти Януковича авторства Лесі Сакади, дуже хорошої журналістки. І у цьому фільмі не було жодним чином не сказано про судимості Януковича. Ми у «Телекритиці» вирішили зателефонувати Лесі в спитати: як же так? І раптом Леся не лише взяла слухавку на дзвінок Ганни Шерман, а і майже розридалася, сказала, що нею маніпулював той же Піховшек, а тепер їй дорікає родина, приводячи як аргумент цей мій текст «ФОНит». У результаті ми опублікували цю розмову з Лесею, і все це було цеглинками в побудові зусиллями медіаспільноти Журналістської революції-2004, яка передувала революції Помаранчевій.

Дуже багато можна згадувати про вплив нашої аналітики, критики, моніторингів на процеси, які відбувалися в медіасфері та медіаспільноті українській. Протести проти “темників” в 2002-2003 роках, Журналістська революція,  рух “Стоп цензурі””, боротьба з джинсою, з маніпуляціями та дезінформацією в медіа – у всьому цьому є і частка, закладена медіакритикою як жанром.

 Звісно, часто це була і дуже негативна реакція — того ж таки Піховшека чи, наприклад, Наташі Влащенко, яку я критикувала за роботу на каналах Віктора Медведчука. І яка в мене давно забанена в ФБ, але і зараз мені інколи кидають якісь її дописи з вимогами «забороноти Лигачову». Один з останніх яскравих прикладів впливу — це реакція на нашу критику «Дизель-шоу» на сайті «Антоніна». Або на шоу «Єдиного кварталу».

До речі, не раз реагувала і Нацрада на наші звернення до неї після наших публікацій. 

Зараз найбільшу увагу на нашому сайті отримує, безумовно, медіа та кінокритика, критика серіалів Лєни Чиченіної. І це дуже радує. Взагалі, зараз медіакритика переміщується в ютуб, в соцмережі — не випадково ми запустили нещодавно YouTube-канал «Домогосподарка Антоніна».

Є також проекти Оксани Мороз, Марини Даниленко-Ярмолаєвої, Тані Микитенко. Але, звісно, ситуацію радикально змінили соцмережі. Ми наче повертаємося до того періоду, коли я в газеті «День» писала, перш за все, для аудиторії медіа, а не для самих медійників. Зараз всі самі собі якщо не журналісти, то блогери. І такої єдиної спільноти медійників, майже сімейної, де всі одне одного знали, відповідно і реагували, вже немає. 

Тому це нова зміна акцентів у нашій роботі: тепер ми знову більше впливаємо на думку суспільства, щоб воно потім вже своєю реакцію впливало на медіа: менеджерів, журналістів, власників. А тепер ще і блогерів, ми починаємо аналізувати вже і ютуб-проекти,наприклад.

Чи змінилася роль медіакритики під час повномасштабної війни?

Ми, безумовно, беремо до уваги те, що триває війна, що є певні рамки щодо того, чому якісь речі не можна висвітлювати, чому не можна давати якусь інформацію. Війна – це виклики для журналістів, які знімають безпосередньо у полі, адже тут необхідно знижувати планку вимог, зокрема і щодо дотримання стандартів, бо є певні об’єктивні обмеження, пов’язані з безпекою, військовим станом. 

Журналісти-розслідувачі певний час не займалися розслідуванням корупції, припинили це робити, коли почалася повномасштабна війна, а потім повернулися до цього. Так і ми, певний час вдавалися до медіакритики менше, а більше хвалили. Зараз вже більше критикуємо. Навіть патріотичний контент, який знімається — якщо він кондовий, ми про це пишемо. Або, наприклад, коли йдеться про контент, якого вже досить багато, і який створений за однаковими лекалами — тоді це теж не окей. 

Зараз — уже п’ятий рік великої війни. Звичайно, всі стають більш розкутими, також і в тому, що вони роблять, як у соціальній, політичній журналістиці, так і у антикорупційній.

Чи часто критикують вас? Як реагуєте?

Доволі часто. Інколи це критика, як-от, наприклад, від ведучого Вадима Карп’яка, який зробив мені зауваження у особистих і я щось сприйняла до уваги, щось не сприйняла, але це була саме критика. А інколи — це вже поза межею критики. Все, що конструктивне, я сприймаю абсолютно нормально. Мені навіть мої колеги по «ДМ» інколи дорікають: мовляв, всі інші керівники захищають своїх, а ви часто підтримуюте критику нас. А і відповідаю, що той, хто критикує сам, має бути подвійно толерантним до критики себе. 

Але чи часто ця критика переходить цю межу конструктивної та переростає у онлайн-атаки? І як реагуєте на такі ситуації?

Частіше буває, що це не критика, а саме «мочилово». Таке робили, наприклад, Вова Петров, або якісь анонімні телеграм-канали. Раніше я якось реагувала, навіть інколи публічно. А потім зрозуміла, що краще не годувати тролів. Зараз я практично не реагую на такий контент, коли це не аргументована критика. Якщо це критика аргументована, конструктивна, без хейту, тоді можу вступити у дискусію.

Чи бували у вас ситуації, коли вам доводилося звертатися до суду, аби таку брехню спростувати?

Колись покійний Олесь Бузина написав про мене абсолютну брехню — брехня там була у кожному реченні. Мені про це повідомив Юрко Луканов, мовляв, ти що, правда плакала, коли помер Леонід Брежнєв? Там було написано, що коли помер Брежнєв, я ридала, а всі на мене дивилися як на божевільну. Я питаю: звідки це ти взяв? А Юра: ти що, не бачила статті Бузини про тебе?

Ну тоді я прочитала. Насправді дуже добре пам’ятаю той момент. Ми жили всі у одному гуртожитку. Це ще було за роки студентства. Я вийшла у коридор гуртожитку, мені йде назустріч однокурсник і каже, увімкни телевізор. Заходжу в кімнату, кажу, дівчата, давайте вмикати — зі мною тоді жила Лариса Івшина, зараз головна редакторка газети «День». Отже, ми увімкнули телевізор, там повідомили про смерть Брежнєва. Ми подивилися, та й усе. Я точно не могла ридати десь в університеті, це була брехня. Як і все інше, про що йшлося у статті Бузини.

Тоді у мене відразу виникло бажання подати до суду. Я звернулася до Наталі Петрової, дуже відомої медіа-юристки, яка є вчителькою всіх наших медіа-юристів, і кажу, Наталя, давай подавати в суд. На що вона відповіла: «Я тобі пораджу — ніколи не судись з журналістами, тим більше, ти сама журналістка. Для тебе це буде більше мінусів, ніж плюсів». Далі я все життя слідую цій настанові. 

Я не подаю в суди, проте інші подають в суди на нас і на мене. Наприклад, депутат від «Слуги народу» Максим Бужанський влітку 2025 року звернувся до суду із позовом на «Детектор медіа» про захист честі й гідності. Суд відмовив йому у задоволенні позову, тож він подав на апеляцію. Валя Теличенко, відома адвокатка, допомагає нам проходити ці суди. 

Я усвідомлюю, що в епоху ШІ не спростувати брехню – це погано. Колись «Детектор медіа» зіткнувся зі спробами втручатися у роботу Вікіпедії, щоб зашкодити репутації видання. До статті про «ДМ» намагалися додати розділ про начебто розповсюдження фейків нашим виданням. Так, у нас була оприлюднена — і не на сайті, а лише у соцмережах — новина з помилкою, але ми швидко прибрали пост і вибачилися перед читачами. Та цим скористалися для того, щоб додати в статтю на Вікіпедію розділ «розповсюдження фейків» з оцим єдиним прикладом. Інформацію додали, але після перевірки вікіпедісти прибрали її з сайту. Потім знову хтось додавав, так було кілька разів. Врешті-решт атака закінчилася. 

У епоху ШІ все змінюється: кожна брехня, поширена про тебе, може мати значення, адже ця брехня може бути розповсюджена далі, якщо не спростувати її вчасно. Можливо, це примусить мене якось змінити і власну тактику реагування на такі випадки. Але, чесно кажучи, немає ні сил, ні часу на це. 

Я часто кажу: ті, у кого немає стільки роботи, скільки маємо ми, можуть дозволити собі займатися поширенням брехні та хейту. В нас же стільки справ, що немає інколи часу навіть написати спростування.

Чи часто в такі атаки підключаються ресурси з проросійським корінням?

Скоріше, думаю, не стільки проросійське, скільки наближені до ОП телеграм-канали. Принаймні це було, коли ще головою офісу був Андрій Єрмак. Так, наприклад, коли трапилася історія з Вовою Петровим, то для атак використовувалося багато телеграм-каналів типу «Трухи», «Джокера», «Батальона Монако». Не знаю, хто їх координував, але це була потужна, скоординована атака. Їй передувало те, що під час конференції National Media Talk я покритикувала Петрова. Деталі цієї всієї історії та взагалі атак через телеграм на незалежні медіа ми описали у тексті на нашому сайті, розповідали представникам західних посольств. «Детектор медіа» та ІМІ робили спільну заяву, була заява і Медіаруху. А так були погрози вибухами, мінуванням, ми давно заблоковані Роскомнадзором – в принципі,  все як у більшості  українських медіа.

Якою є головна проблема українських медіа сьогодні — про яку всі знають, але не говорять?

Я думаю, що це — самоцензура, спричинена, безумовно, війною. Разом з тим, зараз також багато самоцензури, яка викликана тим, що у нас є президент, до якого доволі багато запитань, як і до його політичної сили. Є корупція, про яку пишуть медіа. Але я спостерігаю, що все ж таки доволі часто журналісти беруться висвітлювати не всі теми. Інколи є якась пересторога, особливо на регіональному рівні. 

Є теми, пов’язані зі страхом непрямих погроз. Тебе не посадять в тюрму, не вб’ють, або, як казала колись Лариса Івшина, не закладатимуть пальці у двері. Але можуть усунути від джерел інформації, можуть не кликати на якісь брифінги, на офреки. Тебе можуть викреслювати з поїздок, тобі можуть перекрити дозвіл на виїзди на конференції за кордоном. Це не цензура. Тобто журналістам не забороняють щось прямо — окрім телемарафону «Єдині новини», власників певних олігархічних каналів або медіа. Але це, безперечно, формат певного тиску. Тож зараз є певне коло питань, тем або акцентів, про які з різних причин мовчать.

Разом з тим, журналісти можуть не реагувати на якісь інфоприводи, бо не хочуть грати на руку ворогу, що цілком зрозуміло. Тому ми інколи стримуємося. Бо розуміємо, що ворог це може використати і дуже сильно перекрутити. І поки не завершиться війна, така самоцензура залишатиметься.

На початку розмови, згадуючи ваші студентські часи, ви згадували про квоту 50/50 для хлопців та дівчат. Коли я навчалася в столичному Інституті журналістики, на нашому курсі було десь п’ятеро хлопців, а решта — дівчата. Й уже тоді казали, що журналістика стає більш жіночою професією. Як оцінюєте цю динаміку ви?

Зараз все взагалі дуже змінюється, адже багато хлопців мобілізують. Нещодавно я була на медійному заході, де спікерками на панелі були лише самі жінки. На ту подію також потрапила одна дипломатка, і вона реагувала на це дуже позитивно, з позиції, що як це добре, що підсилюються голоси жінок. А ми ж дивилися на це і розуміли, що ця панель — жіноча, тому що чоловіки у війську. 

Так, журналістика стає все більш жіночою професією, та, на мою думку, це не дуже добре. Донори й досі інколи не вхоплюють цей момент, вони все ще борються за гендерний баланс, маючи на увазі, перш за все, представлення жінок. Ця проблема залишається актуальною, наприклад, коли ми говоримо про керівні посади у медіа. Або коли говоримо про політику, бізнес і про так званих «віпів» у цих сферах. Гендерний баланс щодо спікерів у програмах також досі на користь чоловіків. Ми регулярно моніторимо телемарафон «Єдині новини» та ефіри Суспільного і бачимо, що ця проблема досі існує, зокрема у телемарафоні такого більше.

Та в тому, що стосується саме журналістів, цієї проблеми з недостатнім представленням жінок уже немає. У багатьох мирних країнах, до речі, журналістика як професія теж стає все більш жіночою. Проте частіше суто жіночими залишаються і такі актуальні питання як, наприклад, сексуальні домагання. 

Чи означає більша представленість жінок у медіа, що жінки також отримали і більше впливу? 

Думаю, так, спостерігається тенденція до збільшення впливу. Але має пройти час, більше жінок мають прийти на керівні посади в медіа. Зараз ми теж знаємо, що є «Українська правда», яку очолювала Олена Притула, а тепер Севгіль Мусаєва, є Lb.ua, де шеф-редакторка — Соня Кошкіна, є сайт NV, який очолює Юлія Макгаффі, є The Kyiv Independent, де головна редакторка — Ольга Руденко. Тобто в нас є багато видань, які очолюють жінки. Більша представленість жінок на керівних посадах — процес, який є незупинний. 

Чи бачите ви, як керівниця, різницю в стилях управління між чоловіками і жінками у медіа, і чи це взагалі релевантна оптика сьогодні?

Важко сказати. Загалом це залежить від самих людей, а не від статі. Мабуть, жінки все ж таки трохи більше емоційні, з одного боку, і це може іноді заважати. А інколи навпаки допомагає, коли треба проявити більше емпатії. Думаю, чоловіки ж інколи можуть проявляти більше зневаги, недооцінки чиїхось можливостей. Хоча це може бути і в жінках, без сумніву.

Мене, до речі, у моїй команді можуть сварити за те, що я рідко хвалю людей. Просто я така людина: можу цінувати, але не дуже часто висловлююся про це. Я зараз вчуся цьому на своєму онуку, бо на доньці не навчилася, частіше теж її критикувала. Але в мене — багато емпатії. Досить часто я керуюся тим, що мені когось може бути шкода і хочу допомогти. Я можу не казати, яка ти гарна людина, який ти гарний працівник, але коли треба допомогти, то завжди готова. Таку готовність я не завжди бачила у чоловіків. Вони по-іншому можуть думати, по-іншому сприймати світ. 

У чомусь ми з чоловіками відрізняємося, безумовно. Як і люди між собою відрізняються загалом. Тому я схильна вважати, що є різні стилі управління, залежно від характеру тієї чи іншої людини, але незалежно від того, чи чоловік це, чи жінка. От людський характер дійсно накладає дуже великий відбиток на стиль керівництва.

Чи стикалися ви за роки у журналістиці з тиском: політичним, бізнесовим, професійним? Як ви на це реагували? А із сексизмом? 

Мені здається, що сексистського досвіду у мене не було. Були, наприклад, домагання, але не з боку керівників, а з боку колег. І це не переходило у насильство. 

Щодо політичного тиску — він інколи був, але не такий щоб аж злякатися. Наприклад, майже анекдотичний випадок, коли в 2002 році ми опублікували матеріал про один з телеканалів, піар-менеджерка цього каналу не публічно сказала, що не буде давати нам більше ніякої інформації про їхню діяльність. Це було пов’язано з політичним позиціонуванням телеканалу. Публічно ж вона висловилася у відкритому листі до мене, який ми опублікували.

Скоординовані атаки з боку телеграм-каналів, про які я раніше згадувала — це теж політичний тиск. Він був пов’язаний з тим, що я критикувала політичну силу влади за співпрацю з чорними політехнологами, такими, як уже згаданий Вова Петров. 

За часів Віктора Януковича я стикнулася колись з тим, що мені зламали електронну пошту і написали про це. Я навіть знаю, чиї ці люди були — Сергія Арбузова, в.о. прем’єр-міністра, першого віце-прем’єр-міністра в уряді Миколи Азарова. У нас вийшов текст про ситуацію у тодішній НТКУ, в тому числі, про якісь фінансові питання. Фінансами ж в НТКУ тоді займалася саме команда Арбузова, а команда олігарха Дмитра Фірташа рулила редакційною політикою. І завдяки тому, що між цими двома командами було тертя, ми змогли отримати інформацію від однієї з них про іншу, і опублікували. 

Отже, тоді зламали пошту у того, хто надав нам цю інформацію, і також у мене. І йому, і мені прийшли схожі повідомлення. Я написала людині, яку я знала зі штабу Арбузова, мені принесли вибачення, мовляв, це зробила якась інша група. Але це теж, безумовно, був тиск.

За часів Януковича, Сергія Курченка, і, тим більше, за Віктора Ющенка ще не було анонімних телеграм-каналів, тоді воювали інакше. Наприклад, інколи журналістів били, як у 2013 році журналістку «5 каналу» Ольгу Сніцарчук побив Вадим Тітушко. 

Мені завжди здавалося, що, з одного боку, допомагає публічність, а з іншого — дуже тісні зв’язки з західними посольствами. Наприклад, коли на той момент державна секретарка США Хілларі Клінтон приїжджала в Україну в 2010 році, у неї була невелика зустріч з певним колом експертів, і серед них була зараз народна депутатка Вікторія Сюмар, яка тоді працювала у громадській організації, соціологиня Ірина Бекешкіна, Олександр Сушко, інші колеги, а також я. Коли ми зробили загальне фото, пам’ятаю, що Віка Сюмар сказала: «Це буде як охоронна грамота». Я думаю, що цей захист, ця наближеність до західних посольств, яка тоді у нас була, все ж таки стала певною пересторогою для тих, хто міг би на нас нападати. 

Історія Георгія Гонгадзе дечому навчила багатьох. Слава Богу, українська журналістика вже давно не знає вбивств і фізичних розправ саме з боку українських правоохоронних органів абощо. 

Чи були у вашій кар’єрі моменти, коли ви думали піти з медіасфери? Що вас зупиняло?

Таких думок ніколи не було. Але є велика втома. Зараз я інколи прокидаюся і думаю: коли це завершиться? Весь час ти «в телефоні», відповідаєш на повідомлення. Але це — улюблена професія, це мій спосіб життя, справа мого життя. Я дуже тішуся. 

Журналістика — дуже важка професія. Тим, хто не готовий багато працювати, не варто у неї йти. Кого більше цікавлять гроші, варто йти в піар, але не в журналістику. Журналістика – це не про гроші. Це про славу, так. Ти можеш бути відомим. Але я не знаю журналістів, які отримують захмарні зарплати. Можливо, окремі телеведучі, принаймні, було раніше. 

Колись, коли я тільки починала працювати, моя приятелька запитала мене, у якій ролі я мрію завершити свою кар’єру. Я відповіла, що редакторкою якогось великого видання. Вона перепитала: «І що, не більше?», бо вважала, що у мене є більший потенціал. Я сказала, що ні, мене це влаштовує. Я ніколи не хотіла, наприклад, у політику. Журналістика — це про вплив, який мені завжди був цікавим, але це і про свободу. немає таких обмежень, як, наприклад, в політиці, залежностей партійних тощо. А також ти за небажання частіше всього можеш не брати участі в якихось корупційних схемах, що в політиці та бізнесі часто, на жаль, просто неможливо. 

Зараз я поєдную і обов’язки голови ГО і обов’язки шеф-редакторки. У першій ролі мені найбільше подобається стратегувати, але мікроменеджмент, наприклад, це абсолютно не моє. Тому в нас є директорка, Галина Петренко, програмний директор Вадим Міський, вони вирішують питання на рівні середнього та мікроменеджету. Фінансова частина – це також не моє, я віддаю ці сфери своїм колегам, а сама перевіряю тільки якісь дуже обов’язкові речі. Я довіряю людям, з якими я працюю. 

Водночас найбільше мені подобається, коли я просто сідаю і читаю хороший текст. Тоді я можу внести короткі змістовні або стилістичні правки, підказати, чим цей текст доповнити або до якого джерела звернутися. Ось це і приносить мені найбільше задоволення. 

Авторка: Олександра Горчинська, Жінки в медіа

Фото: Валя Поліщук, Жінки в медіа

Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО «Жінки в медіа» «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.