У подкасті «Медіуми» Ксенія Іванишин, аналітикиня Програми «Партнерство за сильну Україну», розповідає про те, як українські медіа висвітлюють життя на тимчасово окупованих територіях, чому голоси їхніх жителів майже не звучать у загальнонаціональному просторі та які ризики це створює для українського суспільства. А також про те, як інформаційний вакуум впливає на ставлення суспільства до людей по той бік лінії фронту й чому особисті історії можуть стати ключем до взаєморозуміння.

«Згадки про окуповані території у соцмережах становили близько 0,3% від загального масиву повідомлень»

Наталка Соколенко: Сьогодні ми поговоримо про те, що люди чують і бачать у наших українських медіа про життя на тимчасово окупованих територіях. Тема нашої розмови — публічні наративи щодо тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб у соціальних мережах, на телебаченні та в ширшій інформаційній екосистемі. Тобто про те, що в цій екосистемі побачили аналітики програми «Партнерство за сильну Україну»

Ксенія Іванишин: Я хотіла б розповісти про програму. Одним із напрямів нашого проєкту є робота з подолання викликів окупації, підтримка напрацювань національної політики щодо тимчасово окупованих територій, інтеграції молоді й органів місцевого самоврядування з захоплених земель, а також формування правдивих наративів про населення загарбаних Росією земель.

Метою нашого дослідження було сформувати комплексне розуміння інформаційного середовища щодо окупованих територій в Україні. Ми хотіли дослідити, чим наповнене інформаційне середовище на цю тему, чим воно живе, які існують точки напруги та сліпі зони комунікації. Тому ми звернулися до трьох різних способів аналізу: аналізу соціальних мереж, аналізу телебачення та аналізу проявів цієї теми в культурно-наукових практиках. Паралельно ми також провели загальнонаціональне опитування громадської думки, щоб порівняти й доповнити отримані результати.

Наталка Соколенко: Перше, що впадає у вічі, коли знайомишся з вашим аналітичним резюме — це, на жаль, дуже невелика, я б навіть сказала мізерна, увага до величезних територій, які опинилися в окупації, і до великої кількості наших співгромадян — громадян України, які перебувають у драматичній, а часто й трагічній ситуації через окупацію таким жорстоким ворогом. Тому перше запитання: яка кількість повідомлень, або який відсоток повідомлень, присвячені тимчасово окупованим територіям і людям, нашим громадянам, які живуть в окупації, у нашому медіапросторі?

Йдеться про медіапростір, який формують вільні медіа, що працюють на підконтрольній українському уряду території й мають можливість вільно обирати теми. Проте чомусь вони приділяють дуже мало уваги контенту про тимчасово окуповані території та наших людей, які там залишаються. Отже, які це показники?

Ксенія Іванишин: Якщо говорити про дискурс у соціальних мережах, то за 12 місяців проаналізованого контенту в новинних каналах і новинних джерелах, який досліджувала організація «Mіа Тесhnologies» на платформі Osavul, згадки про тимчасово окуповані території становили близько 0,3% від загального масиву повідомлень, згенерованих за цілий рік. Лише 0,3% згадувань стосувалися тимчасово окупованих територій.

Якщо ж говорити про контент на телебаченні, то це 5% серед сюжетів, у яких згадуються тимчасово окуповані території.

«Чим довше триває окупація, тим гіршим стає ставлення»

Наталка Соколенко: Як пояснити таку низьку увагу? Я, можна сказати, дещо «наїхала» на медіа, але виходить, що вони все ж більш концентровано працюють із цією темою. Не знаю, чи це редакційна політика, чи якісь інші причини спонукають їх робити такий контент. Якщо навіть узяти суто математично: 20% території країни окуповані. То хоча б 20% контенту мало б бути присвячено цій темі. А 5% — це дуже мало.

Але соціальні мережі мене, відверто кажучи, шокували. Згідно з вашим дослідженням, лише 0,3% від загального масиву повідомлень стосуються тимчасово окупованих територій. Чи є у ваших аналітиків пояснення, чому увага до цієї теми настільки низька?

Ксенія Іванишин: Насправді ці 0,3% шокували і нас, і всіх, кому ми показуємо цю інформацію. За результатами нашого загальнонаціонального опитування, близько 7% населення мали досвід окупації після 2014 року. За приблизними підрахунками, це близько 2,5—3 людей. Але перед тим як перейти до причин, важливо розставити кілька акцентів. По-перше, така незначна частка згадувань не завжди була такою. Вона змінювалася в динаміці й поступово зменшувалася. Тут варто згадати дослідження Інституту масової інформації. Хоча вони використовували дещо іншу методологію, також вимірювали цю частку. За їхньою інформацією, у 2022 році згадки про тимчасово окуповані території в соціальних мережах становили близько 10%. Потім ця частка поступово знижувалася до картини, яку ми бачимо сьогодні.

Друге, що важливо зазначити: частка згадувань не свідчить про те, що ця проблема перестала хвилювати людей. Ми опитували людей у грудні 2025 року, і близько третини населення називали загрози, пов’язані з окупацією, серед найважливіших особисто для себе проблем. Якщо ж говорити про причини, то не будемо заглиблюватися в психологічні аспекти, як-от втома чи ретравматизація цього досвіду. Але з соціального погляду можна виділити кілька чинників.

Перший — це тривалість окупації. За результатами нашого загальнонаціонального опитування видно, що вона суттєво впливає на зміну ставлення. Ми спостерігаємо поступову зміну теплого ставлення до жителів окупованих територій на нейтральне. А без підкріплення позитивними історіями воно може змінюватися навіть на негативне. Це видно як у динаміці рік до року, так і при порівнянні ставлення до територій, окупованих давно, і новоокупованих територій. Тобто чим довше триває окупація, тим гіршим стає ставлення.

Другий аспект — це тривала невизначеність, якою оточена тема окупації. Немає ясності щодо планів, відповідальності, умов і майбутніх взаємовідносин. До цього додається інформаційний вакуум, у якому існує ця тема, а також взаємини між людьми, які живуть на підконтрольній Україні території, і тими, хто залишається під окупацією. Це не дає достатньої ясності. Тема є складною для обговорення. Дискусій навколо неї майже немає, тут немає простих відповідей чи чорно-білого сприйняття. Тому людям надзвичайно складно говорити про це, обговорювати й формувати власну позицію. Можливо, саме через це ця тема певною мірою маргіналізована в загальному інформаційному дискурсі.

«Росія буквально відрізає інформаційний зв’язок з Україною»

Наталка Соколенко: Ще один важливий аспект полягає не лише в тому, що в нас мало говорять і в соціальних мережах, і в медіа про тимчасово окуповані території. Коли про них говорять, то переважно як про зону бойових дій. А це вже інші герої, інші актори, інші сюжети. Виходить, що не лише сам дискурс є вузьким, а й фокус зміщується з цивільних людей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях. Чому, на вашу думку, так відбувається?

Ксенія Іванишин: Дійсно, аналіз медіадискурсу показує, що інтенсивність обговорення й згадувань тимчасово окупованих територій значною мірою визначається політичними подіями, переговорними процесами та рішеннями влади. Піки згадувань припадають на міжнародні переговори, заяви посадовців або зміни на фронті. Фактично суспільне обговорення цієї теми залишається поза дискурсом.

Особисті історії залишаються непомітними, а тема окупованих територій переважно розглядається крізь призму безпеки або політики. До цього додається ізоляція, яку здійснює Росія, буквально відрізаючи інформаційний зв’язок з Україною. Тому дуже складно знаходити такі історії, верифікувати інформацію та гарантувати безпеку учасників інтерв’ю, які залишаються на окупованих територіях або виїхали на підконтрольну Україні територію. Усі ці ризики також впливають на ситуацію.

«У суспільстві немає сформованого уявлення про людей, які залишаються під окупацією»

Наталка Соколенко: У дослідженні звучить думка, що аналітики простежують зростання дистанції між людьми, які залишаються на підконтрольній Україні території, і тими, хто перебуває в окупації. Чи є розуміння, чому українці — одні й ті самі люди, з одним і тим самим паспортом — починають дедалі менше розуміти одне одного?

Ксенія Іванишин: Є ознаки того, що ставлення змінюється з часом. Як я вже зазначала, частка теплого ставлення поступово знижується. Але переважно це пов’язано не з критикою чи негативними історіями, а саме з відсутністю будь-яких історій. Тобто цей інформаційний простір фактично є порожнім. Люди не знають, хто залишається жити під окупацією. На запитання нашого соціологічного опитування «Хто, на вашу думку, залишається жити на окупованих територіях?» респонденти не мають єдиної позиції. 30% вважають, що там залишаються як проукраїнськи, так і проросійськи налаштовані люди. 20% переконані, що більшість населення є аполітичною. 18% вважають, що більшість підтримує Росію, 13% — що більшість підтримує Україну, а 16% узагалі не змогли відповісти.

Ці результати свідчать про те, що в суспільстві немає сформованого уявлення про людей, які залишаються під окупацією. Немає ні достатньої кількості позитивних прикладів, ні негативних, немає й відкритої дискусії. Люди мало чують про спротив, українці мають небагато асоціацій з окупованими регіонами.

Водночас є й інший бік цієї ситуації. Більшість людей усе ж готові шукати пояснення й зберігати співчуття до жителів цих територій. Це також показало наше загальнонаціональне опитування. 55% вважають, що люди на окупованих територіях є заручниками обставин, а майже для половини населення саме співчуття є головною емоцією, коли вони думають про тимчасово окуповані території.

Насправді це дуже добрий знак. Це означає, що суспільство не відвернулося. Йому просто потрібно більше інформації. Про це потрібно розповідати, з суспільством потрібно говорити.

«Тема окупованих територій є надзвичайно політизованою»

Наталка Соколенко: Інформації потрібно більше, і, напевно, потрібно більше джерел інформації. Якщо зараз, судячи з вашого аналітичного резюме, подивитися, які джерела використовують медіа, то переважно вони ретранслюють заяви посадовців, силових структур і міжнародних партнерів. А голоси самих жителів окупованих територій лише зрідка потрапляють до загальнонаціонального інформаційного простору.

Цікаво зрозуміти, які причини цього. Чи це питання безпеки? Адже якщо ми говоримо про період до 2022 року, до початку повномасштабного вторгнення, то українські й іноземні журналісти ще могли, хоч і з труднощами, отримати можливість потрапити на окуповані території. Я пам’ятаю, як навіть були витоки баз даних журналістів, які там побували.

Зараз такої можливості немає. То чому історії цивільних, які залишаються на окупованих територіях, не потрапляють до наших медіа? Це питання безпеки? Питання журналістських стандартів, адже потрібно перевіряти достовірність таких історій? Чи все ж питання редакційних пріоритетів, коли редакції просто обирають інші теми?

Ксенія Іванишин: Ми безпосередньо це питання не досліджували, але після кожної презентації в нас відбувалися активні дискусії. Чому все ж бракує представлення голосів жителів окупованих територій у загальнонаціональних медіа? Чому загальнонаціональні медіа не завжди беруть і не представляють локальні історії?

Є кілька чинників, які варто назвати. По-перше, тема окупованих територій є надзвичайно політизованою та чутливою. Тому медіа часто спираються на офіційні джерела — представників влади, силових структур чи міжнародних організацій, інформацію від яких легше перевірити або атрибутувати.

По-друге, доступ до незалежної інформації з окупованих територій суттєво обмежений. Журналісти стикаються з труднощами верифікації та необхідністю забезпечувати безпеку своїх співрозмовників, що звужує можливості для висвітлення особистих історій.

Якщо немає доступу до верифікованої інформації, то фактично немає й самої інформації. Також на це впливає логіка медіаспоживання: новини про політичні рішення, переговори та воєнні події часто отримують більше уваги редакцій і аудиторії, ніж повсякденні історії життя в окупації. І, хоча це сумно визнавати, деякі журналісти також говорять, що такий контент може бути нецікавим. Це парадигма, яку також варто змінювати в головах творців контенту.

«Особисті історії можуть виконувати функцію містка між українцями»

Наталка Соколенко: Водночас у соціальних мережах дослідники, автори аналітичного дослідження, зафіксували окремий кластер повідомлень, де люди діляться власним досвідом життя в окупації або висловлюють співчуття жителям тимчасово окупованих територій. На вашу думку, чи можуть саме такі історії стати або вже стають містком між двома частинами українського суспільства? І чому цих історій досі так мало?

Поділюся власним досвідом. Буквально днями в київському метро, на станції «Майдан Незалежності», жінка років шістдесяти з великими сумками запитала мене, як пройти до станції «Академмістечко». Я сказала, що допоможу. Ми разом пішли до ескалатора, і вона дуже розхвилювалася, бо вперше в житті приїхала до Києва. Я вирішила трохи пожартувати й запитала: «А що це ви тільки зараз до Києва доїхали?». Вона відповіла: «Та не було коли раніше. Ми зараз вирвалися з окупованої території, з-під Оріхова». І знаєте, я поспішала — вже не пам’ятаю, чи на ефір, чи ще кудись. Але мала б дістати телефон і хоча б записати її контакти або одразу її історію. Абсолютно українськомовна жінка, типової української зовнішності, чорноброва, лише трохи сива. І я припускаю, що за її словами стоїть стільки болю, що ця історія була б важливою й цікавою для всіх нас. На жаль, я цього не зробила. Але зробила для себе висновок: якщо ще раз зустріну таку людину, обов’язково не знехтую цією можливістю. Якщо перетнуся з кимось, хто пережив окупацію, обов’язково хоча б напишу про це на своїх сторінках у соціальних мережах. Але факт залишається фактом: я цього не зробила. І ви також констатуєте, що таких історій дуже мало. Чому так?

Ксенія Іванишин: Так, дійсно, такі історії можуть виконувати функцію містка між українцями, які живуть на підконтрольній Україні території, та жителями окупованих територій. На відміну від політичних чи безпекових дискусій, вони повертають у фокус людську сторону цього досвіду: щоденні виклики, складні рішення, втрати, адаптацію та способи виживання в умовах окупації. Такі розповіді допомагають формувати емпатію й краще розуміння реальності, у якій живуть люди по той бік фронту.

Тут також важливо звернути увагу на слова й означення, які використовуються, коли ми говоримо про тимчасово окуповані території. Це те, що ми побачили під час дослідження телебачення. Ведучі й журналісти інколи необережно висловлюються, коли говорять про тимчасово окуповані території. Зокрема, під час повідомлень про атаки по Росії іноді атаки на тимчасово окуповані території прирівнюються до атак по Росії.

Це створює загрозу ментального відчуження наших територій в українському суспільстві. Водночас особистих, людських історій у публічному дискурсі поки що небагато. Саме вони дозволяють говорити про тимчасово окуповані території не лише як про територію чи предмет переговорів, а насамперед як про простір, де живуть люди, як про простір, який є або був чиїмось домом. Саме тому їхня видимість є надзвичайно важливою для підтримання суспільних зв’язків і взаєморозуміння.