Версію цієї статті в англійському перекладі читайте за посиланням.

Вбивство журналіста Павла Шеремета струсило українське суспільство, породивши чимало версій та поставивши низку важливих запитань. За тиждень відповіді на них спробували дати три поважні західні видання: The Guardian, The Economist та Atlantic Council. І кожне з них, на наш погляд, замість дати панорамну картину ситуації в державі, країні та медіапросторі, у власний спосіб її міфологізує.

Авторкою матеріалу The Guardian є виконавча директорка «Громадського» Катерина Горчинська. Вона зосередилась на атаках ботів і тролів на журналістів, зокрема на кампанії проти її колег із «Громадського» після репортажу з Авдіївської промзони.

Матеріал The Economist – як завжди в цьому виданні, без зазначення авторства, – констатує, що в Україні після Революції гідності панує «атмосфера безкарності». Корумповані чиновники не покарані, озброєні добровольчі батальйони діють на власний розсуд, а вбивство Шеремета скоєне «на тлі дедалі більшого занепокоєння щодо безпеки ЗМІ в Україні».

Авторка третього матеріалу, редакторка Atlantic Council Мелінда Герінґ, розповідає про три напади на журналістів, що стались у Києві в липні. Крім убивства Павла Шеремета, вона згадує напад на редакторку Forbes. Україна Марію Ридван та головреда видання «Бізнес Цензор» Сергія Головньова. Також пані Герінґ згадує про скасування дозволу на роботу в Україні Савіку Шустеру. Окрім матеріалу в Atlantic, вона озвучила ці самі тези в ефірі програми «Час-Тайм» на «Голосі Америки».

Усі три видання згадують про оприлюднення сайтом «Миротворець» списків журналістів, акредитованих самопроголошеною владою донецьких сепаратистів, та роблять припущення щодо ролі української влади в цих подіях, оцінюючи її дії та бездіяльність. The Economist, наприклад, пише, що активісти-правозахисники та іноземні кореспонденти, які є у списку, побоюються помсти, а тим часом міністр внутрішніх справ Арсен Аваков підтримує «Миротворець» і називає журналістів, акредитованих у сепаратистської адміністрації, «ліберальними сепаратистами».

Усе це, на думку авторів названих статей, свідчить про погіршення ситуації зі свободою слова, відповідальність за яке несе українська влада.

Картина, змальована авторами цих трьох публікацій, видається нам невиправдано спрощеною та однобокою. Почнімо з того, що приклади, на яких ґрунтується песимістична оцінка ситуації зі свободою слова та безпекою журналістів, є вирваними з контексту. Так, Марія Ридван сама не пов’язує напад на себе із професійною діяльністю. Суперечка Державної служби зайнятості з Савіком Шустером вирішилась у суді на користь останнього. «Громадське», звернувшись по допомогу в конфлікті з військовими до Адміністрації Президента, отримало її та спромоглося довести власну правоту. А експерти Інституту масової інформації зафіксували в першому півріччі 2016 року хай незначне, але покращення ситуації з порушеннями прав журналістів – 129 випадків у порівнянні з 143 випадками за аналогічний період минулого року.

Проте ці цифри, як і приклади успішної самоорганізації журналістів та медійних експертів задля відстоювання власних прав, ухвалення законопроектів, необхідних для створення повноцінного суспільного мовлення, та інші прояви «перемоги» не потрапили до матеріалів The Guardian, The Economist i Atlantic Council, щоб збалансувати песимістичну картину «наступу на свободу слова» в Україні.

Тож, на наш погляд, такі публікації можуть відвернути від України Захід, дуже чутливий до теми свободи слова та захисту прав журналістів. Спадає на думку очевидна аналогія. Згадуючи вбивство Георгія Ґонґадзе, тепер, за шістнадцять років, ми розуміємо, що воно, навіть якщо не було організоване безпосередньо російськими спецслужбами, то зіграло на руку, перш за все, Кремлю. Адже президент Леонід Кучма, який на початку другого терміну пішов на тіснішу співпрацю з Заходом, після зникнення Ґонґадзе, «касетного» й «кольчужного» скандалів був вимушений шукати підтримки в Москві. Адже Захід був розчарований у владі, що вбиває журналістів.

І найпростіша, хоч, як ми розуміємо, найменш вірогідна версія причини вбивства Шеремета – «українська влада розправилась із вільнодумним розслідувачем, який забагато знав» – також родом із російських ЗМІ.

Судячи зі всього, про це – як і про те, що розбрат у журналістському цеху вкрай вигідний державі-агресору, – не думають ані люди, що згущують фарби у матеріалах для західної аудиторії, ані численні українські журналісти та блоґери, які самовіддано сперечаються в соціальних мережах, звинувачуючи одне одного у зраді, «порохоботстві» чи відсутності патріотизму.

Тож ми вирішили нагадати про те, які проблеми в українському медійному сьогоденні є надуманими, а які – реальними, проте несправедливо відсунутими на другий план.

Почнімо з запитань.

• Чи цікавляться учасники віртуальних баталій між «ботами», «тролями», «патріотами» і «запроданцями» життям за вікнами своїх офісів, квартир і автомобілів?
• Чи знайомі вони бодай із результатами соціологічних досліджень?
• Чи хоча б зрідка дивляться ефіри інформаційних телеканалів, на яких щодня лунають думки політиків, експертів, політкоментаторів та звичайних громадян із абсолютно полярними поглядами на актуальні питання?
• Чи розуміють, яку кількість глядачів і читачів мають геть не прихильні до чинної влади найпопулярніші медіа – телеканали «Інтер» та «Україна», газети «Сегодня» й «Вести», наприклад?
• Чи в курсі вони, яка кількість програм журналістських розслідувань на телебаченні, не кажучи вже про розслідування в друкованих та онлайн-медіа, щотижня присвячує матеріали викриттю корупції, зокрема в найвищих ешелонах влади? І що кілька розслідувальних проектів виходить в ефірі «UA:Першого» – телеканалу, що належить державі?
• Коли колеги, зокрема Катерина Горчинська, беззастережно приписують атаки «ботів» і «тролів» саме владі (government) й нікому іншому, чи мають вони якісь докази? І чи не припускають вони, що в країні можуть існувати звичайні, ніким не найняті громадяни, яким щось не подобається в «Громадському», або в «Українській правді», або в «Детекторі медіа»? І що дехто з них може вдаватись до звинувачень і навіть погроз?

Адже людина, що цікавиться  соціологією, знатиме, що рівень невдоволення діями всіх гілок влади та недовіри до них є височенним.

Людина, що знається на аудиторії українських медіа, розуміє, що мільйони – більшість! – громадян України щодня споживають новини телеканалів, на яких, окрім офіціозно-паркетних матеріалів про діяльність Петра Порошенка, весь інший час присвячений тотальній критиці влади та безцеремонному піару колишніх регіоналів – «Опозиційного блоку». В ефірі інших телеканалів також є критика влади, а також піар, залежно від ситуації, всіх політичних сил, які в цю мить критикують будь-які дії влади. Аудиторія ж тих ЗМІ, що намагаються висвітлювати ситуацію збалансовано, в рази менша, ніж заангажованих або тих, що живуть під девізом «усе пропало!» і «зрада!».

Кількість ботів, тролів та «лідерів громадської думки» в мережі, а також іншої віртуальної нечисті, в рази менша за кількість пересічних людей, які критично ставляться до влади й висловлюють своє ставлення в соцмережах. До того ж, чимало людей, яких називають «лідерами громадської думки» (російськомовні медіа використовують абревіатуру ЛОМ – «лидер общественного мнения»), не отримують за свої критичні дописи жодних винагород – а пишуть те, що думають.

Щотижня в українських медіа виходить величезна кількість розслідувань – як професійних, так і заангажованих або штучно скандалізованих, – у яких викривається корупція в усіх ешелонах влади аж до найвищих.

Провідні українські ЗМІ належать олігархам, які в умовах відсутності авторитарного контролю з боку влади постійно воюють один з одним. І в ході інформаційного протистояння між ними в медіа вихлюпується негативна інформація, також пов’язана з викриттям корупції. Так само між різними групами і групками всередині самої влади, навіть у вузьких колах умовних БПП та «Народного фронту», або між силовими структурами – Службою безпеки України, Міністерством внутрішніх справ, Генпрокуратурою, Національним антикорупційним бюро тощо, – так само триває жорстка конкурентна боротьба, що призводить до викиду в публічний простір критики й негативу на адресу одне одного.

І, якщо відкинути фантазії згадуваних уже «Вестей» та інших опозиційних ЗМІ, які також є учасниками політичного протистояння, мусимо констатувати: не існує доказів того, що Кабінет Міністрів або Адміністрація Президента провадять злагоджену та послідовну політику, спрямовану на приборкання вільнодумних ЗМІ, розправу з журналістами-розслідувачами, встановлення цензури та тотального диктату у сфері медіа. Натомість, як резонно зауважує екс-заступниця міністра інформації Тетяна Попова, є тиск окремих політиків та організацій на журналістів.

А тепер спробуймо чесно відповісти на ще два запитання:

1. Що в описаній ситуації може серйозно загрожувати плюралізму думок, свободі слова та можливості вільно критикувати владу у ЗМІ?

Наша відповідь: проблеми з тим, аби знайти майданчик для будь-якої, навіть найжорстокішої критики на адресу будь-якого політика, чиновника чи бізнесмена, в Україні немає.

2. Чи існує небезпека для журналістів-розслідувачів, як і для будь-яких громадян, які критикують не тільки владу, а й будь-які інші організації та інституції?

Наша відповідь: безперечно. Як і в будь-якій іншій країні, ті, кого критикують, намагаються протистояти критикам. І використовуватись при цьому можуть будь-які, зокрема й найбрудніші методи – брехня, наклепи, маніпуляції. Як і скрізь.

Безумовно, убивство відомого журналіста, та ще й таке цинічне й зухвале, є «червоною лампочкою», сигналом підвищеного ступеня небезпеки. Проте доказів чи бодай мотивованих припущень щодо можливої причетності влади чи силових структур до цього злочину – немає. Принаймні, поки що. Хоча звинувачення на адресу влади пролунали практично відразу.

Водночас ситуацію в українському медіасередовищі аж ніяк не назвеш здоровою. Такої кількості взаємної агресії на адресу колег, такої кількості замовних матеріалів, порушень професійних стандартів, як в українських медіа, не побачиш в інших країнах. Як, утім, і нищівної агресії на адресу журналістів і журналістики як такої з боку політиків, як у нашій історії з «Миротворцем». Особливо небезпечною в цій історії, втім, є навіть не те, що до неї причетні окремі політики й чиновники, а те, що цькування журналістів відбувається за підтримки значної частини суспільства. Це вже починають розуміти на Заході – зокрема, подібну думку висловила керівниця Євразійського офісу фонду імені Рорі Пека Карен Вікурз.

Ситуація ускладнюється тим, що претензії на адресу журналістів не зовсім безпідставні. Нещодавно оприлюднене листування співробітниці самопроголошеного «міністерства інформації ДНР» Єгорової може свідчити про те, що деякі українські ЗМІ – зокрема, «Інтер», телеканал «Донбас», 17 канал, – справді співпрацювали з сепаратистами. От тільки звинуватити у співпраці з ворогом можуть у нас і ті медіа (зокрема, «Громадське телебачення»), які чесно виконують свою роботу – намагаються інформувати українців про те, що насправді відбувається на окупованих та прилеглих до них територіях.

Отже, проблем вистачає. Проте ситуація не є чорно-білою, й надмірне – свідоме чи несвідоме – її спрощення може бути не менш шкідливим, ніж самі виклики нашого сьогодення. Спробуємо окреслити головні проблеми медійного середовища України, про які, на жаль, не дізналися читачі The Guardian, Atlantic Council та The Economist.

Цензура власників. В Україні немає проблем із свободою слова. Проблема в тому, що медіа найчастіше є залежними та віддзеркалюють інтереси власників ЗМІ: олігархів або представників великого бізнесу, тісно пов’язаного з політиками. Олігархічна природа українського медіаринку веде до того, що у ЗМІ конкурують не різні ідеї та позиції, а суто меркантильні інтереси політично-бізнесових кланів. Справжня політична боротьба підміняється змаганням політичних гасел, популізму. Зрозуміти, що насправді відбувається в країні, за таких обставин дуже важко.

Замовних матеріалів, як свідчать моніторинги ГО «Детектор медіа» (в минулому ГО «Детектор медіа»), в українських медіа залишається дуже багато. Замовниками можуть бути не лише власники, а й ті, хто має гроші та можливість із ними домовитись. Додамо сюди хаос соцмереж, де емоції «диванних експертів» підживлюються свідомими діями професійних провокаторів – зокрема й російських. Наслідком є часто-густо дезорієнтована у просторі, часі й дійсності більшість населення країни.

Чому цьому стану речей не чинять спротиву журналісти, що працюють в олігархічних ЗМІ? Адже ми маємо приклади сильних антицензурних журналістських рухів у 2002-2003, 2004 роках, «підпілля» «Стоп цензурі!» та злагоджених дій журналістів під час Революції гідності. Є кілька причин. На це є кілька пояснень, ми зупинимося перш за все на економічній складовій.

Якби в Україні не сталося війни та економічної кризи, зараз обсяг телевізійної реклами міг би сягнути $1,5 мільярда, а українські телеканали були би прибутковими. Такі прогнози робили свого часу медіаменеджери. Зараз ринок майже вдесятеро менший – $170 млн, а телеканали безнадійно збиткові. Жоден справжній інвестор не може дозволити собі в теперішніх умовах щороку дотувати мільйони або й десятки мільйонів доларів, не маючи надії повернути ці гроші. Такі дотації мають сенс лише для тих, хто за допомогою медіаактивів прагне захистити свої політичні або бізнес-інтереси.

Джинса (замовні матеріали) не рятує становища, адже, відстоюючи насамперед інтереси власників, не приносить медіа живих грошей. Винятками можуть бути деякі інформаційні телеканали, де політична джинса розміщується за розцінками, вищими за комерційні.

У другому за розміром сегменті рекламного ринку – в інтернеті – набільше заробляють не українські ЗМІ, а Google, Facebook, а також російські «Вконтакте», Mail.Ru та інші. Місткість українського непіратського відеотрафіку в перерахунку на рейтинги дорівнює аудиторії одного невеликого телеканалу. Ринок реклами в друкованих ЗМІ востаннє зростав у 2012 році; позитивною є динаміка зростання ринку радіореклами, проте він становить лише 7,3% від обсягу ринку телереклами.

Динаміка рекламного ринку залежна від валового внутрішнього продукту: щоб рекламний ринок стабільно зростав, має рости й економіка. Можна подивитись на цю проблему й по-іншому: такий маленький ринок не може прогодувати стільки медіа. Їх має поменшати – а це означає багато безробітних медійників.

Брак коштів на ринку і скорочення робочих місць мають один і той самий наслідок: слабку позицію ньюзрумів, їхню нездатність жорстко сказати «ні» не лише представникам влади, а й власникам і топ-менеджерам. Хоча є й оптимістичні винятки. Нещодавно колектив одного з провідних новинних ресурсів виступив проти того, щоб оплачені рекламодавцями піар-матеріали йшли в новинній стрічці. Керівництво дослухалось до журналістів і розпорядилось розміщувати такі матеріали у спеціальній рубриці. Щоправда, після цього піар-матеріали на цьому ресурсі стали значно менше цікавити рекламодавців.

Замовними можуть виявитись матеріали, створені на позір із цілковитим дотриманням журналістських стандартів. Щоб розпізнати замовний характер, потрібно знати, в чому полягають поточні бізнес-інтереси власника ЗМІ. Навіть журналісти, створюючи подібні матеріали, можуть не знати про їхній замовний характер і вірити, що займаються важливою темою.

Поступово зростає сегмент ЗМІ, не залежних від великого бізнесу. Є надія на те, що державне телебачення і радіо таки буде остаточно переформатоване у справжнє, незалежне від влади, політиків і бізнесу громадське мовлення. Розвиваються некомерційні журналістські ініціативи – «Громадське телебачення», «Громадське радіо», проекти Донецького інституту інформації тощо. Є українські представництва «Радіо Свобода», Бі-бі-сі та інших міжнародних якісних медіа. Є низка незалежних онлайн-видань, що намагаються працювати з дотриманням професійних стандартів. Проте їхня аудиторія в рази менша за аудиторію мейнстримових ЗМІ, контрольованих олігархами.

Крім того, більшість ЗМІ, що працюють за стандартами, залежні від фінансування західних донорів. А донори радше фінансують короткострокові тематичні проекти, ніж виділяють порівняно великі кошти на повсякденну роботу незалежних ЗМІ.  Відсутність стабільного фінансування, необхідність змінювати тематичні пріоритети та зміщувати фокус у залежності від поточних проектів, не дозволяє громадським організаціям, які  є видавцями ЗМІ, планувати свою роботу та шукати моделі монетизації контенту, щоб хоча б у майбутньому конкурувати з олігархічними ЗМІ. Часто ми бачимо, як бурхливо розвивається один напрямок роботи (зараз це журналістські розслідування), який виявляється в пріоритеті в організацій-донорів, тоді як інші занепадають.

Самоцензура журналістів – ще одна важлива проблема, що також має кілька причин. Перша з них – війна. Чимало журналістів уважають, що у важкі для країни часи не слід критикувати владу, піднімати питання корупції, зловживань в армії тощо. Друга – бізнес-інтереси власників: часто журналісти, роками враховуючи побажання тих, хто платить їм зарплату, навіть за відсутності прямого тиску залишаються хворими на «стокгольмський синдром». Третя – страх зачепити інтереси рекламодавців, втративши яких, медіа ризикують позбутись бодай якогось джерела реальних доходів. Четверта – небажання бути об’єктом агресії з боку ура-патріотів: назвімо це «синдромом Миротворця». Ця проблема виникає не лише в журналістів, а й у чиновників. Свіжий приклад – відставка Тетяни Попової, яка відстоювала права журналістів у скандалі з «Миртворцем».

«Дискусія» про те, чи може й чи має журналіст бути пропагандистом та ставити гадані інтереси Батьківщини вище за стандарти власної професії, насправді являє собою обмін категоричними судженнями, що не припускають існування іншої думки, та агресивними звинуваченнями обох сторін – передусім у підігруванні агресору. Насправді ж, кожен журналіст має для себе вирішити: журналіст він, пропагандист, лобіст чи ще хтось. І найчесніше було б відкрито заявити про це: що він якусь частину журналістської репутації жертвує в ім’я, наприклад, своїх патріотичних переконань. Але якщо він усе-таки вважає себе саме журналістом, то виконувати пропагандистські функції не може. Це як у відомій дилемі: ви журналіст і дізналися, що ваша країна завтра оголосить війну іншій країні – що ви робитимете? Як журналіст ви зобов’язані повідомити інформацію, як громадянин – зберегти в таємниці. Свій вибір у цій дилемі кожен мусить зробити самостійно.

Цікаво також, що українські глядачі, слухачі та читачі не заперечують можливості й доцільності пропаганди в українських ЗМІ. Так, у ході опитування КМІС, проведеного в травні 2015 року на замовлення ГО «Детектор медіа» (тоді – ГО «Детектор медіа»), було поставлено запитання про припустимість пропагандистських журналістських матеріалів в інтересах української держави. 27 % респондентів повністю погодилися з цим, а ще 29 % радше погодилися. З іншого боку, за даними цього ж опитування, понад половина респондентів вважали, що журналісти мають право критикувати українську армію: 23 % підтримували таке твердження без вагань, а 31 % — радше підтримували. Тобто люди все-таки очікують від журналістів й правди. Замовчування чи прикрашання її — суто пропагандистські ходи — теж відштовхують аудиторію.

Недостатня ретельність журналістських розслідувань. Журналісти-розслідувачі, без сумніву, виконують дуже важливу, невдячну та небезпечну не лише в Україні, а й в усьому світі роботу. Але при цьому виконують її не завжди ідеально. Головна проблема – підміна вивіреної аргументації і достатньої доказової бази емоціями і спекулюванням на гучності імен та справ. Водночас розслідувачі не готові до того, що їхня робота може не сприйматись не тільки корумпованими політиками, а й частиною суспільства.

Ідея добровільного мораторію на критику влади в час війни (а вона триває вже більше двох років і може в режимі «перемир’я» тривати ще довго) має в Україні чимало прибічників. Дарма, що ця ідея суперечить демократичній практиці та інтересам суспільства, а натомість дуже вигідна корумпованим чиновникам і можновладцям, що намагаються відродити схеми часів Януковича чи створити  нові. Засобом виживання осколків старої політичної реальності, проти якої боровся Майдан, є непрозорість та відсутність суспільного контролю, інструментом якого є ЗМІ.

Утім, і контроль цей повинен бути неупередженим. Частина журналістів-розслідувачів після Революції гідності де-факто чи навіть де-юре перетворилась на політиків та громадських лідерів, деякі з них стали парламентарями. Бурхливе зростання кількості проектів журналістських розслідувань неминуче призвело до того, що політики й піарники намагаються використати їх для боротьби з конкурентами – зокрема за допомогою так званих «зливів», себто контрольованого витоку конфіденційної інформації. Це посилює недовіру до розслідувачів як у професійному середовищі, так і в масової аудиторії. Журналісти, які критикують владу, вже не є в очах аудиторії однозначними героями – їм знов доводиться завойовувати довіру, зокрема, ретельною, чесною і прозорою працею.

Низька довіра суспільства до ЗМІ. Українці зневірились не лише в журналістах, а й у низці інших державних і соціальних інституцій. Це стає очевидним із динаміки балансу довіри-недовіри, досліджуваного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова:

Динаміка рейтингів довіри-недовіри до державних та соціальних інституцій (2010–2015 рр.)

*цього року запитання не ставилося

Є багато чинників, що спонукають читачів/глядачів/слухачів до зневіри: окрім описаних вище, це також загальна атмосфера нервозності в суспільстві, яку журналісти, здається, лише посилюють своїми публічними сварками. Ситуація недовіри вигідна всіляким маніпуляторам і нечистим на руку політикам, які завжди намагаються захиститись від навіть обґрунтованих звинувачень, закидаючи журналістам продажність та виконання політичного замовлення.

А от для журналістів ця динаміка – катастрофічна.

До того ж, зараз у галузевих журналістських організаціях також відбуваються тривожні процеси, пов’язані з відсутністю довіри та єдності.

22 квітня 2016 року Тетяна Котюжинська, секретар Комісії журналістської етики (КЖЕ) – органу саморегуляції, покликаного давати оцінку порушенням етичних засад журналістики, – провела фейковий з’їзд Комісії й переобрала її членів, використавши для цього редакторів комунальних ЗМІ. «З’їзд» відбувся в рамках конференції Організації безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ); представники організації, довідавшись про використання їхнього заходу в такий спосіб, на знак протесту залишили конференцію. Про нелегітимність «з’їзду» заявив голова КЖЕ Володимир Мостовий.

Наприкінці червня «старі» члени КЖЕ створили антикризову робочу групу й комісію з перевірки, а також відправили у відствку Тетяну Котюжинську, яка, втім, залишилася членом комісії. КЖЕ вирішили перезавантажити на з’їзді в жовтні. Грантодавці, зокрема Офіс Ради Європи, мають серйозні претензії до того, як КЖЕ витратила кошти, надані зокрема для запуску Національної прес-карти. На адресу всіх членів КЖЕ Офісом Ради Європи був надісланий лист із повідомленням про відмову у виплаті останньої частини гранту та вимогою повернути на тимчасове зберігання обладнання для виготовлення Національної прес-карти.

Зауважмо, що йдеться про орган, що має бути найвищим авторитетом для журналістського цеху.

Тим часом у червні Рада Незалежної медіа-профспілки України (НМПУ) під так само надуманим приводом відсторонила голову організації Юрія Луканова. Справжньою причиною конфлікту між керівними органами незалежної журналістської профспілки стала співпраця з Російською спілкою журналістів та ОБСЄ. Цей конфлікт повинен був вирішитись на позачерговому з’їзді профспілки, що відбувся 6 серпня з явними порушеннями процедури обрання делегатів і очевидними маніпуляціями з боку головуючого – в.о. голови НМПУ Сергія Штурхецького. З’їзд обрав нового голову – Ігоря Чайку, який, зокрема, лобіює відмову від діалогу з російськими журналістами за посередництва ОБСЄ.

Готується до великого з’їзду, запланованого на квітень 2017 року, й найбільша творча спілка українських медійників – Національна спілка журналістів України. Там також назріває конфлікт між в.о. голови Сергієм Томіленком та деякими членами секретаріату, позицію яких добре ілюструює лист одного з них, Віктора Набруска, що потрапив до ДМ...

Найбільшою інтригою дезінтеграційних процесів у трьох організаціях, офіси яких, до речі, розташовані в одній будівлі, є те, що збурювачами конфліктів є одні й ті самі люди. Пов’язані між собою виконанням ґрантових проектів Ради Європи у сфері підтримки саморегулювання (підтримка КЖЕ, зокрема, з ідеєю запуску Національної прес-карти), реформування комунальних газет (підтримка відповідних конференцій та семінарів НСЖУ), юридичної допомоги журналістам та тренінгів з безпеки журналістів (підтримка НМПУ «Інтерньюзом-Нетворк» та МФВ «Відродження»).

Зокрема, керівником двох ґрантових проектів Офісу Ради Європи у КЖЕ і НСЖУ була саме Тетяна Котюжинська, яка на момент початку їхнього втілення була і секретарем НСЖУ, і секретарем КЖЕ; має вона певний вплив і на НМПУ. Коли на початку червня 2016 року вона разом із представниками телеканалу 3S.tv їздила на конгрес Міжнародної федерації журналістів (МФЖ) задля підтримки Савіка Шустера, якому на той момент Державна служба зайнятості анулювала дозвіл на роботу в Україні, її супроводжувала виконавчий секретар НМПУ Оксана Винничук.

Член комітету НМПУ і член КЖЕ Сергій Штурхецький є одним із найактивніших захисників Тетяни Котюжинської в конфлікті навколо КЖЕ. Водночас, як з’ясувала робоча група, саме Штурхецький був обраний Котюжинською для виконання багатьох послуг у межах ґрантового проекту КЖЕ. А внутрішній аудит НСЖУ засвідчив - поряд із справді значним обсягом семінарів з реформування комунальних газет та напрацюванням необхідних методичних матеріалів, - що приватний підприємець Штурхецький надавав послуги з онлайн-навчання редакторів комунальних газет у їхньому грантовому проекті. В аудиторів, як повідомили в НСЖУ «Детектор медіа», є серйозні претензії до якості виконання угод до цього приватного підприємця, як і до ПП Оксани Винничук, яка, зі свого боку, теж була задіяна  в цьому проекті… Цим приватним підприємцям наразі направлені офіційні листи-претензії, а звіт про неналежне виконання грантового проекту з реформування спрямовано до Ревізійної комісії НСЖУ.

Цікаве й лобі Тетяни Котюжинської в НСЖУ. Це секретарі спілки Олександр Бухтатий і Валерій Горобець. У випадку НСЖУ ці троє не обмежилися лише організацією семінарів із реформування комунальних газет, а завдяки поїздкам у регіони на грантові кошти зініціювали створення Національної Асоціації Українських Медіа (НАУМ). Цікаво також, що Олександр Бухтатий одночасно є співробітником Адміністрації Президента.

Одним словом, жмуток переплетених між собою інтересів та зв’язків, що виник у будинку на Хрещатику, почав затягуватись у вузол. Парадокс у тому, що три секретарі НСЖУ намагаються створити… конкурента спілки, який, імовірно, об’єднає чимало колективів комунальних і державних видань. Тих, які або вже роздержавлені, або будуть роздержавлені протягом наступного року – а отже, мали б вийти з-під контролю виконавчої влади та стати незалежними. Та чи стануть? Адже дуже ймовірним виглядає припущення, що насправді метою такої бурхливої діяльності «групи Котюжинської», до якої причетний співробітник Департаменту інформаційної політики АП Бухтатий, є збереження принаймні опосередкованого, «модернізованого» контролю президентської гілки влади  над регіональною пресою, яка є дуже впливовим інструментом впливу на електорат під час виборів. «ДМ» продовжить займатися темою і обов’язково повідомить своїх читачів про результати.

Усі ці справді загрозливі процеси відбуваються практично без розголосу і є зовсім не відомими широкій аудиторії. Адже їх заглушує шум гризні між журналістами й політиками, які відчайдушно доводять одне одному щось про патріотизм або звинувачують одне одного в усіх смертних гріхах.

Отже, шановні колеги, ми не маємо відкату у свободі слова в Україні. Маємо чимало проблем і викликів, і, щоб дати на них гідну відповідь, потрібно не тільки волати «караул, нас цькують!», шукаючи ворогів зовні, а й зайнятись  подоланням криз у власному середовищі.

1. Подбати про розвиток рекламного та загалом медійного ринку. Мова про відмову від ідеї заборонити рекламу окремих видів товарів (фармацевтичної чи політичної), вимкнення аналогового мовлення (бо наразі більшість телеканалів платять одночасно за доставку і аналогового, і цифрового сигналу), сприяння в тому, щоб кабельні провайдери припинили отримувати від мовників контент безкоштовно, скасування ліцензування тих видів медійної діяльності, для існування яких не потрібен дефіцитний частотний ресурс, боротьбу з інтернет-піратством, припинення розміщення реклами в піратському та іншому сумнівному контенті, стимулювання міжнародного співробітництва у кіносеріальному виробництві (і ми зараз не маємо на увазі співробітництво з Росією), розвиток кінотеатральної мережі в невеликих містах тощо. Низка законодавчих ініціатив, здатних сприяти цим змінам, наразі вже розроблені та чекають на розгляд у парламенті. А хороші приклади того, яким чином законодавчі ініціативи останнього часу допомогли вплинути на ринок, уже є: недавня заборона трансляції частини російських фільмів та серіалів на телебаченні надала поштовх розвитку вітчизняного кіносеріального виробництва. А новий закон про україномовні квоти на радіо, сподіваємося, допоможе становленню нових вітчизняних музичних колективів.

Давно назріла необхідність розробки заходів й зі стимулювання вкладати інвестиції у розвиток ЗМІ представників середнього та малого бізнесу. Щоб не лише західні донори підтримували, врешті решт, незалежні ЗМІ, а й український бізнес, заради отримання прибутку, а не політичних дивідентів.

Але, за аналогією з математикою, повернення ЗМІ здатності заробляти є необхідною, але недостатньою умовою для того, щоб журналісти могли опиратися тиску цензури власників своїх медіа. Не менш важливим є підвищення професійної культури як медіаменеджерів, так і самих журналістів, створення мотивацій не лише отримати зарплату чи просунутися кар’єрними сходинками, але й якісно виконати свою роботу. Перезавантаження професійних премій та органів саморегуляції дуже стануть у нагоді для підвищення якості роботи медіа. А хороша робота медіа зрештою підвищить довіру суспільства до них. Хоча це й довгий шлях, але його треба почати долати.

2. Не поступатися полем патріотичної риторики радикально налаштованим силам. Буває патріотизм двох типів: конструктивний і доведений до абсурду. Наприклад, збільшення частки україномовного контенту в ЗМІ сприяє захисту інформаційного простору, тому що чим більше громадян ідентифікують себе з конкретною мовою, тим важче їм перемикатися на іноземні канали отримання інформації (а повністю заглушити ці канали неможливо). А от розмови про титульну націю – це погано. Так само і з резонансними медійними справами: запровадити жорсткі санкції проти ЗМІ, які погоджували свій контент із зовнішнім агресором, – це питання національної безпеки, а цькувати журналістів, які, ризикуючи життям, розповідають правду про війну та окупацію, – нічим не вмотивований тиск.

3. Сприяти розслідуванню всіх злочинів проти журналістів. Одразу після вбивства Павла Шеремета ми запитали в українських журналістів-розслідувачів, чи займатимуться вони цією справою. Всі мовники, де вони працюють, готували відповідні інформаційні сюжети, але про справжнє розслідування тоді заявила лише одна команда: «Слідство. Інфо» (виходить на «Громадському телебаченні» та «UA: Першому»). Насправді ж, журналістам навіть необов’язково перетворюватися на пінкертонів та самостійно шукати вбивць та замовників: можна розслідувати, як розслідують злочин правоохоронці, тобто не спускати очей із слідчих та відповідальних чиновників і підштовхувати їх до активних дій у пошуку відповідей на важливі запитання.

4. Відчутно скоригувати головний вектор діяльності перш за все незалежних ЗМІ, громадських активістів, медійних ГО. «Контролюючи – допомагати» – таким, на наш погляд, має стати девіз нашої роботи сьогодні. Розквіт журналістських розслідувань в українських ЗМІ, який ми зараз спостерігаємо, навіть попри певну непрофесійність або навіть замовність деяких з тих, що виходять на великих олігархічних каналах, має, безумовно, великий позитивний результат. Корупціонери навряд чи можуть і далі відчувати себе такими безкарними, резонанс від гучних розслідувань, будемо сподіватися, призведе врешті-решт до того, що на них почнуть ефективно реагувати слідчі органи, прокуратура.

Але не менше, ніж розслідування корупції, суспільству зараз потрібна й промоція реформ та позитивних перетворень, які хоч і дуже важко та повільно, але відбуваються в Україні. Допомагати владі там, де вона вдається до правильних дій, допомагати недержавним організаціям, волонтерам в їхніх ініціативах. Не може одержати перемогу у війні суспільство, в якому весь час лунає тільки «зрада». Не можуть відбутися суттєві зміни в економіці, політиці, соціальних сферах, якщо громадяни не довіряють жодному кроку держави та політиків. Суцільний негатив, який сіють більшість наших ЗМІ зараз, коли будь-яка позитивна новина навіть самими медійниками  іронічно називається «бантиком» – це, на наше переконання, теж «зрада», бо це шлях у нікуди.

Отже, формування порядку денного реформ для політиків та чиновників, контроль за їхнім виконанням, критика всього того та всіх тих, хто заважають реформам, розповіді про позитивний досвід, донесення до населення суті реформ, їхнього впливу на життя кожного громадянина,  поширення інформації про те, як користуватися або пристосовуватися до нововведень – це дуже важливі завдання для наших ЗМІ.

Зі свого боку, має бути контроль громадянського суспільства й над самими ЗМІ, тієї ролі, яку вони зараз відіграють. Адже в умовах гібридних війн та часу перетворень самі ЗМІ стають суб’єктами більшості суспільних процесів.

5. Особливу увагу приділяти стимуляції саморегуляційних процесів на медіаринку. Наразі ми бачимо, що на заміну тим організаціям, які втрачають вплив та довіру, приходять нові. Хороший приклад – створена шанованими медійними ГО наприкінці 2015 року Незалежна медійна рада, чиї рішення та ініціативи охоче бере до уваги навіть Нацрада з питань телебачення і радіомовлення.

6. Прагнути подолання нинішньої відчутної атомізації медійної спільноти, «війни всіх проти всіх» серед самих журналістів. Для цього потрібно знайти ідею, здатну об’єднати навколо себе багатьох активних учасників спільноти. Наприклад, перед Революцією гідності такою ідеєю була боротьба з Віктором Януковичем. Наразі нею може стати, наприклад, протистояння антиукраїнській пропаганді на Заході, яку просуває в західному політикумі та західних ЗМІ пропагандистська російська машина.

Ще одним об’єднуючим фактором могло би бути категоричне несприйняття тиску, погроз, образ від окремих політиків чи чиновників на адресу журналістів. Ми можемо не подавати руки одне одному у своєму колі, вважаючи когось «патріотом», когось «ватником», «колаборантом, що співпрацює з агресором», а когось «проплаченим тролем». Ми можемо дуже жорстко критикувати одне одного публічно. Але коли, наприклад, міністр внутрішніх справ схвально постить у ФБ знущальні та лайливі тексти на адресу журналістів, це має викликати солідарний спротив всієї медіаспільноти. Адже держслужбовець, звичайно, теж має право критикувати ЗМІ та журналістів, апелювати до громадськості, суду або регулюючих органів. Але він має робити це з дотриманням хоча б елементарних етичних норм.

7. Міжнародним донорам змінити політику фінансування ГО, які де-факто є видавцями ЗМІ: відмовитися від суто короткострокового фінансування під проекти та допомагати незалежним медіа ставати стійкішими в довготривалій перспективі – зокрема, підтримуючи їхній інституціональний розвиток. Також варто стежити за тим, щоб не було перекосів у підтримці одних форматів і занедбаності інших. Окрему увагу слід приділяти підтримці локальних журналістських ініціатив. За інших рівних обставин аудиторія ЗМІ схильна більше довіряти локальним медіа, ніж національним. Проте регіональні ЗМІ потребують додаткової фінансової підтримки – особливо у східних регіонах України, де ситуація на рекламному ринку є складнішою, ніж в інших областях. Також міжнародним донорам варто розвивати проекти, спрямовані на підвищення медіаграмотності українців. Врешті-решт, саме добре підкована та критично налаштована аудиторія здатна відрізнити правду від брехні та звести нанівець будь-які спроби маніпулювати собою.

8. Завершити трансформацію державних теле- і радіоканалів у мережу суспільного мовлення.

Знайти знову те, що нас  здатне об’єднати. Солідарно опонувати зовнішнім спробам тиску на нас з метою цензури, залякування, примушення забути про професійні стандарти - з боку будь кого, від політиків та чиновників до громадських активістів. Не піддаватися спробам нас купити  - у прямий або опосередкований спосіб. Водночас і не перевищувати власного значення, вбачаючи у кожному критичному зауваженні щодо нашої роботи, або навіть й  у несправедливих закидах «загальну змову». Не прагнути «піднятися» особисто лише на викриванні та критиці, а й почати не таку резонансну, але від того не менш важливу діяльність по просуванню конструктивного діалогу між політикумом та суспільством, бізнесом та суспільством.

І – працювати. Важко, спокійно, системно. Тільки так можна не допустити справжнього згортання свободи слова, тиску на ЗМІ та інших атак на європейські цінності в Україні, яких так бояться автори статей у The Guardian, The Economist та Atlantic Council, що й змусили нас висловитися.