Інтерв’ю Олі Полякової наробило стільки галасу. Не мій персонаж — здається, слухала в неї лише «Вадика», і то завдяки феєричній розмові Дмитра Гордона з чоловіком Полякової. Про «Шльопки» чула, не слухала. Не для мене всі ці манери, репертуар тощо.

Не всю розмову Олі з Раміною, але найбільш резонансні шматки інтерв’ю, звісно, подивилася. Не буду про них висловлюватися — про них уже сказано дуже багато іншими.

Не хочу також багато говорити про свою позицію, вона, в принципі, відома. Скажу лише, що я вважаю: нам не варто зараз поносити тих росіян, які хай не з 2014 року, але з 2022-го виїхали з Росії, визнають Крим українським і донатять на ЗСУ або хоча б на гуманітарні проєкти для України. До речі, так, думаю, вважають і наші спецслужби, які, як ми всі розуміємо, не могли бути зовсім осторонь, приміром, зйомок в Україні фільму та кліпу за участю Макса Покровського. І це лише один приклад.

Росія нікуди не щезне, як би нам цього не хотілося. Навіть якщо колись розпадеться, нам усе одно доведеться жити поруч із тим, що залишиться після неї, і взаємодіяти з росіянами. А отже, нам потрібні різні інструменти роботи з ними — від санкцій і безпекових обмежень до комунікації та залучення тих, хто може бути корисним Україні. Суто прагматичний підхід, а не дитячий: ми їх усіх ненавидимо, будемо вдавати, що Росії та росіян не існує. Це, до речі, може бути не такою вже й наступальною позицією, як нам іноді здається. Відмова бачити реальність просто тому, що вона нам не подобається — радше захисна реакція.

Але не про це, власне, мій допис.

Хочу поділитися власними суб’єктивними роздумами про ті вразливі властивості нашого громадянського суспільства — проукраїнського, переважно українськомовного, активного — які дуже яскраво висвітила ситуація з інтерв’ю Олі Полякової.

1. Наша бульбашка, як на мене, перебуває в рожевих фантазіях стосовно стану свідомості великої частини українських громадян, їхніх думок і поглядів. А отже — і щодо можливого майбутнього вибору на повоєнних виборах.

Ми наче забули, що у 2019 році наше суспільство 73 відсотками голосів обрало президентом людину, меседжами якої були не лише «прийшла весна, пора саджать». А й «нужно просто перестать стрелять» і «какая разница», якою мовою розмовляти.

І це сталося не лише через корупцію чи розчарування попередньою владою. Можна припустити, що частина суспільства просто не приймала меседж «Армія, мова, віра».

Так, початок повномасштабної війни, очевидно, суттєво змінив ставлення великої частини українців до Росії, війни, української ідентичності. Але було б помилкою вважати, що ці зміни автоматично означають незворотну зміну всіх суспільних настроїв.

Тим більше, що чим довше триває війна, чим більше люди страждають і виснажуються, чим складнішою стає ситуація з мобілізацією — тим більше може зростати запит на її завершення. І частина людей дедалі більше може вважати, що завершення війни залежить не лише від Росії та Путіна, а й від українського керівництва.

Я ще восени 2023 року розмовляла з завідувачем відділенням медустанови, де, зокрема, лікували й військових. І він уже тоді казав: «Навіщо нам той Донбас? Треба залишати його та завершувати війну. Хлопці таке розповідають, що волосся дибки». Це лише один приватний приклад, звісно. Але саме такі розмови, і не одна, й змушують мене не плутати публічний дискурс із реальним спектром суспільних настроїв.

До цього додаються корупційні скандали. Вони цілком можуть посилювати переконання частини людей у тому, що українська влада також зацікавлена у продовженні війни. Чи справедливе таке переконання — окреме питання. Але воно може існувати незалежно від того, наскільки нам воно подобається.

Російські наративи? Частково вони, безумовно, можуть це підживлювати. Але не варто все пояснювати лише російською пропагандою. Пропаганда, як відомо, найкраще проростає там, де вже є ґрунт — реальні проблеми, страхи, образи, недовіра.

Зазначу, до речі, що на моє переконання, соціологію воєнного часу треба читати з особливою обережністю. Я про це кажу з 2022 року: вперше в історії незалежної України з початком великої війни те, про що люди говорять на кухнях, може суттєво відрізнятися від того, що вони скажуть публічно або навіть чужій людині з планшетом і опитувальником у руках. У багатьох з’явилося розуміння, що є відповіді «правильні», які будуть схвалені державою чи суспільством, і є «неправильні», які варто тримати при собі.

Тобто нинішню соціологію не можна сприймати як абсолютно прозоре дзеркало всіх суспільних настроїв. Не бачити цієї проблеми — означає суттєво недооцінювати ризики.

Бо на повоєнних виборах, якщо вони відбудуться демократично, голосуватимуть усі українці. І якщо зараз просто вдавати, що поза нашою бульбашкою немає інших людей з іншими поглядами, ми ризикуємо одного дня дуже здивуватися результатам. Я не знаю, яким саме буде цей результат. Але цілком можу уявити появу кандидата з меседжами «не все так однозначно», «треба домовлятися», «ми втомилися», «потрібно завершувати війну» — і дуже серйозний суспільний запит на нього. Або, навпаки, запит може піти в бік жорсткого правого популізму чи авторитарного лідерства.

Ці можливі сценарії, принаймні, на мою думку, не можна виключати.

2. Я розмовляла і з деякими соціологами, і з деякими представниками спецслужб. За їхніми оцінками, потенційно значна — можливо, навіть третина — українців має інші погляди на завершення війни, її причини та те, що відбувається в країні, ніж ті, які домінують у публічному дискурсі того ж телемарафону та частини «просунутої громадськості».

Але навіть якщо відкинути конкретну цифру, з власного досвіду неофіційного спілкування з різними людьми тет-а-тет, можна припустити, що між публічним дискурсом і реальними настроями принаймні певної частини суспільства існує розрив.

Днями в нас вийшов текст Насті Платонової, основний меседж якого полягає в тому, що реакція соцмереж та інфлюєнсерів на висловлювання Полякової свідчить: у країні, нарешті, запрацював механізм репутації. Перепрошую, але я дозволю собі не погодитися.

Коли йдеться про окрему публічну особу — так, можна казати про механізм репутаційної відповідальності. Але якщо йдеться про погляди, які поділяє статистично значуща частина людей, то це вже не лише питання репутації конкретних публічних осіб. Це вже питання суспільної поляризації.

І тут є два варіанти: або ми намагаємося зменшувати цю поляризацію, або збільшуємо її хейтом та приниженням «інших».

А правильні дії — це кропітка і грамотна робота всього суспільства. Через медіа — аргументами, поясненнями, розмовою про чутливі теми, а не їх замовчуванням. Через просвітницьку роботу в школах, вишах тощо. Через просування проукраїнських наративів — так, у широкому сенсі пропаганду, якщо під цим словом розуміти системне поширення цінностей та ідей, які ми вважаємо важливими.

Це не має бути функцією незалежних медіа, але має бути частиною стратегічних комунікацій держави, і може бути частиною культури та мистецтва — якщо робити це грамотно, тонко, ненав’язливо і, головне, переконливо. Досвід Голлівуду в цьому нам у поміч☺.

До речі, про те, що саме такі методи можуть працювати, можна припустити, засвідчило й вибачення Олі Полякової. Вона перепросила за вжите нею слово «концтабір». І саме щодо нього були дійсно адекватні та переконливі аргументи опонентів про недоречність такого порівняння — навіть у тому контексті, в якому вона його вжила.

Тут я повністю погоджуюся з думкою Lena Minitch. Цитую: «Для неї це, очевидно, була метафора несвободи, страху і суспільного контролю. Але для людей, які пережили окупацію, полон, катування або втрату близьких, це слово не є метафорою. Воно пов’язане з реальним досвідом. І тут виникла велика різниця між наміром і впливом. Вона могла хотіти сказати: “Мене лякає атмосфера, у якій усі бояться зробити щось не так”. Але частина суспільства почула зовсім інше: “Ваш реальний досвід прирівняли до дискомфорту публічної людини від критики”. Тому її сьогоднішнє вибачення я вважаю важливим психологічним маркером. Не тому, що вона повинна відмовитися від своєї позиції щодо свободи, суспільного тиску чи порушень. А тому, що вона змогла відокремити зміст від форми і визнати, що конкретне порівняння було надмірним».

Саме так.

Полякова почула аргументи — і перепросила. Не тому, що її змусили «правильно думати». А тому, що їй пояснили, чому конкретна форма висловлювання була травматичною та недоречною.

3. Але не менш важливо й те, що теж зауважила Lena Minitch: Полякова при цьому не відмовилася від своєї позиції щодо свободи, суспільного тиску, атмосфери регламентації суспільно активною частиною суспільства й державою того, що є «правильним» у висловлюваннях і поведінці українців.

І важливо це, на мій погляд, із двох причин.

По-перше, свобода слова, безперечно, не означає, що людина має право говорити що завгодно, не зустрічаючи критики. Але критика — це не те саме, що цькування.

Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини захищає свободу вираження поглядів, також і поглядів, які можуть ображати, шокувати або турбувати інших. Водночас ця свобода не є абсолютною: існують законні обмеження, зокрема для захисту прав інших людей і національної безпеки.

Тому формула для мене дуже проста:

Дискусія — так;

конкуренція аргументів, навіть дуже гостра — так;

критика — так;

погрози, цькування та приниження — ні.

У демократичному суспільстві можуть існувати дуже різні групи та погляди, доки їхня діяльність не порушує закон і права інших. ГО Лізи Кузьменко «Жінки в медіа», яке виступає за права жінок і ЛГБТК+, і праві націоналісти, і прихильники традиційних поглядів на сім’ю. Письменик та сценаристАндрій Кокотюха з його публічними висловами проти феміністок — і феміністки, які критикують його позицію.

Так само — люди з дуже різними політичними та соціальними поглядами. Вони не зобов’язані поважати самі погляди одне одного. Але вони мають поважати право іншого мати ці погляди, доки йдеться про законну діяльність. Не випадково ж ліберальна демократія заперечує можливість існування однієї-єдиної ідеології (тобто системи цінностей) як панівної, державної. І я не впевнена, що криза сучасних ліберальних демократій не пов’язана, зокрема, з тим, що частина з них почала надто активно намагатися не просто захищати права людей, а визначати, які саме цінності люди повинні поділяти.

По-друге, мене дивує, що багато хто з тих, хто за інших обставин критикує владу за надмірний державний контроль, виступає проти того ж таки державою керованого телемарафону, — у ситуації з Поляковою раптом дружно почали писати, що в нас суцільна демократія, свобода слова тощо.

Але ж це не зовсім так. І проблема навіть не лише в державі. Під час війни активна частина суспільства теж формує певний канон «хорошого українця»: що він має думати, говорити, підтримувати, як поводитися. І крок ліворуч чи праворуч від цього канону може каратися щонайменше тим самим «шакалячим експресом».

Власне, проти цього уніфікованого канону, як я це бачу, і виступила Полякова. Яка, на моє переконання, насправді не є ані проросійською, ані антиукраїнською. Але вона хоче і, як я вже сказала вище, має право бути такою, якою є, якщо її висловлювання не переходять меж, визначених законом, і не створюють реальної загрози правам інших людей чи національній безпеці.

Оця комсомольська завзятість, із якою деякі мої колеги по громадянському суспільству займаються «чистками» публічного простору, мене особисто лякає. Я вже побачила допис, у якому досліджувалося, хто з відомих людей підтримав Полякову, і далі розповідалося, «чим же вони дихають». Ще крок — і що? Повернемося до комісії з моралі, яка перевірятиме відповідність «справжньому українцю»? До худрад, які визначатимуть правильність художнього посилу? До зборів активістів, які публічно засуджуватимуть тих, хто думає якогось не так, поза «лінією партії»?

Я, можливо, перебільшую. Сподіваюся, що так. Але історія показує, що механізми суспільного контролю доволі часто і легко виходять за межі початкового задуму. Справа «Миротворця», який прийнятний, припустимо, на локальному рівні певної професійної чи активістської бульбашки, якщо масштабується на все суспільство, може принести багато біди.

Бо, повторюся, на повоєнні вибори, сподіваюся, українців допускатимуть не комсомольські збори. Прийдуть і ті, хто сьогодні висловлюється, а потім «вигрібає» не лише за надмірності чи невдалі формулювання, а й власне за свої погляди. Частина з них у відповідь займає захисну позицію — як, на мою думку, зробила Полякова в інтерв’ю Раміні. Частина просто сидить тихо, ховається в комірчинах і щілинах публічного простору.

Але ці люди нікуди не зникнуть. І коли настане момент, коли їм дадуть можливість висловитися не в коментарях, а в бюлетені, ми можемо раптом виявити, що весь цей час боролися «не на життя, а на смерть» не з кількома «неправильними» публічними людьми, а з частиною власного суспільства.

І от тоді нам мало не здасться. Бо, насправді, в ситуації страшної війни з зовнішнім ворогом нам усім, українцям, варто зараз перш за все шукати те, що нас об’єднує, а не роз’ятрувати те, що роз’єднує.

 Джерело: фейсбук-сторінка Наталії Лигачової