Як не дати Путіну потирати руки?

Як не дати Путіну потирати руки?

19 Серпня 2016
3828

Як не дати Путіну потирати руки?

3828
«Адепти Миротворця» та «адепти стандартів»: чи можливе мирне співіснування?
Як не дати Путіну потирати руки?
Як не дати Путіну потирати руки?

Дискусії щодо особливостей журналістики під час гібридної війни, яку проти України ведуть Росія та контрольовані нею проросійські сепаратисти, точаться вже давно. Згадаємо хоча би трансляцію в ефірі студії Савіка Шустера прямої мови «голови  уряду» окупованого Росією Криму Сергія Аксьонова та реакцію на це соцмереж, активістів і медіаекспертів.

Водночас після початку бойових дій на Донбасі було й чимало намагань адаптувати журналістські стандарти до умов війни, зокрема, це робили й експерти «Детектора медіа».

І все ж таки загострення дискусій знову відбулося. Через кілька подій, які сталися останнім часом майже одна за одною. Це оприлюднення персональних даних журналістів сайтом «Миротворець», це конфлікт між «Громадським ТБ» і Міністерством оборони та штабом АТО з приводу знімання в Авдїївці, до якого активно долучилися й користувачі соцмереж, це зухвале вбивство відомого журналіста Павла Шеремета.

На Заході стурбовано заговорили про начебто посилення загроз свободі слова в Україні. І такі сигнали Заходу надходять і від наших українських колег.

Водночас інші українські медійники та активісти вбачають загрозу, навпаки, не свободі слова та існуванню плюралізму, а національній безпеці. На їхню думку, абсолютизація або навіть просте дотримання стандартів журналістики під час війни вигідні агресору. Наявність великої кількості прихильників такої думки продемонструвала, наприклад,  негативна реакція в соцмережах на повідомлення про те, що в Україні починається реалізація проекту Офісу Верховного комісара ООН в партнерстві з ГО «Детектор медіа» та НСЖУ з подолання мови ворожнечі в ЗМІ.

«ДМ» вирішив запитати в експертів та журналістів, що вони думають про ситуацію в медійному середовищі України сьогодні, чи наявні в ньому ознаки радикалізації протилежних точок зору та якими можуть бути шляхи до порозуміння журналістської спільноти.

У першій частині нашого опитування ми публікуємо думки Дмитра Золотухіна, Тетяни Попової, Олексія Гараня, Антоніни Черевко,  Віктора Трегубова, Зураба Аласанії, Олексія Мацуки, Зої Казанжі, Марти Дичок. Далі буде.

Ми поставили такі запитання:

1. Як ви ставитеся до радикалізації настроїв у більшої (або деякої) частини представників громадянського суспільства та журналістів унаслідок гібридної війни з Росією? Чи згодні ви з тим, що радикалізація йде з обох боків – як із боку, кажучи метафорично, «адептів Миротворца», так і з боку «адептів голих стандартів»?

(З одного боку, частина професійного співтовариства вважає, що навіть факт акредитації журналістів в органах так званих «ДНР» і «ЛНР» є злочином; що на час війни не є актуальними журналістські стандарти; що дискусії про «мову ворожнечі» – це «знищення українського спротиву російській агресії» та робота «п’ятої колони Кремля»; що всі російські журналісти – вороги.

З другого боку, частина професійного співтовариства фетишизує західні стандарти журналістики й водночас не хоче бачити, що сліпе їх дотримання (без урахування контексту) де-факто часто підіграє російській пропаганді й навіть стає її частиною).

2. Чи згодні ви з тим, що радикалізація вигідна політичним силам, і вони її часто підтримують (протежують)? Яким саме й навіщо?

3. Що, на вашу думку, у такій ситуації потрібно робити? Чи можливе та за яких умов порозуміння між прихильниками протилежних поглядів – «адептів Миротворца» та «адептів голих стандартів», чи можлива золота середина та яка саме?

Дмитро Золотухін, незалежний експерт із питань інформаційних війн і конкурентної розвідки, директор Інституту постінформаційного суспільства, керівник проекту OSINT Academy:

1. Абсолютно правильно: радикалізація та накачування емоціями йде з обох боків. 

Так, реакція на конфлікт між прес-центром АТО й знімальною групою «Громадського ТБ» з боку соцмереж є дуже показовим фактором, коли незалежно від реальної відповідальності журналіста (якої немає за українським законодавством) і того, що відбулося насправді, громадськість стає на бік військових і представників державної адміністрації.

Це, своєю чергою, створює й значно збільшує масштаб загроз для життя, здоров’я та професійсної діяльності журналістів. У той же час, зворотні звинувачення в «порохоботстві» на адресу тих, хто став на бік прес-центру АТО, поглиблює цей конфлікт до точки неповернення. 

Виконавчий директор «Громадського ТБ» вказала у своїй статті на шпальтах The Guardian про наявність фактологічного розслідування OCCRP щодо участі «бот-акаунтів» у швидкому розголосі позиції прес-центру АТО, однак до цього часу так і не надала інформації про це дослідження громадськості, що є ознакою маніпуляції. 

Сам факт акредитації журналістів будь-де не можна вважати ознакою факту співробітництва. У той же час, як довели дослідження поштових скриньок Єгорової, Муравйова та Столярової, повторну акредитацію в так званій «ДНР» можна було отримати тільки в разі, якщо підготовлений під час першого візиту матеріал улаштовував органи управління самопроголошеної республіки. 

Це призвело до прямого конфлікту так званого «мінінформу ДНР» із представником «Новой газеты» Павлом Канигіним, до принизливих для журналістів пояснень «Газети виборчої» та The Wall Street Journal, які вони були змушені надавати «мінінформу ДНР», та до відмови в акредитації журналістсці «Громадського» Канарьовій.

Таким чином, будь-які «узагальнення», на кшталт #медіабл*ді чи #порохоботи, справді грають на руку Кремлю, метою якого є розбалансування й підвищення конфліктності в українському суспільстві. Більше того, якщо вважати, що у вбивстві журналіста Павла Шеремета є російський слід, то можна констатувати, що таким чином організатори досягли своєї мети. Оскільки представники медіа-мейнстриму того ж дня оголосили, що вбивство пов’язане з бездіяльною позицією державних органів щодо «Миротворца».

2. Із точки зору внутрішньоукраїнських політичних сил, безумовно, будь-яка конфліктно чутлива ситуація є підставою для політичного піару незалежно від сторони конфлікту. Особливо якщо конфлікт розгорається між активними учасниками інформаційного простору. Найвигіднішим будь-який конфлікт є для маргіналізованих учасників політичного ландшафту та осіб, близьких до цього.

Такий конфлікт може, наприклад, перевести публічну особу з позиції опального посадовця в політичну фігуру... Допомогти почати політичну кар’єру.

3. На превеликий жаль, порозуміння між адептами навряд можливе, оскільки в їхньому випадку мова не йде про тверезу оцінку ситуації. Однак, із другого боку, найбільш радикалізовані члени протистояння мають почасти найменший вплив на процеси.

Я вірю у розвязання цих проблем консенсусом між різними учасниками конфлікту, оскільки у всіх є одна спільна мета – суверенна, незалежна й вільна від корупції (також і політичної та медійної) Україна.

Для цього необхідні дві речі: 1) поступитися своїми амбіціями та політичними цілями; 2) узяти відповідальність на себе за те, що відбувається. Жодного іншого виходу із цієї ситуації не існує. У цьому конфлікті не буде й не може бути переможця. 

Докладніше мої думки викладено в цій статті.

Тетяна Попова, заступниця міністра інформаційної політики України:

1. Одна розумна людина якось сказала мені, що у світі є чотири речі, з якими не можна воювати, – армія НАТО, Ватикан, іслам і міжнародні ЗМІ. У сенсі того, що будь-який напад на ці організації відбивається на нападнику набагато болючіше, аніж на цих організаціях. Збільшуючи автоматично кількість їхніх прихильників. І зменшуючи кількість прихильників нападників. Із боку міжнародних ЗМІ я не бачу ніякої радикалізації, якщо чесно. Вони реагують на напади на них іще досить обережно. Могли би відповісти набагато жорсткіше, але не роблять цього, усвідомлюючи, що ці напади інспірували окремі політики та організації. На жаль, нападники навіть не розуміють, як працюють міжнародні ЗМІ та як із ними правильно спілкуватися, чого варто та чого не варто робити.

2. А назвіть мені, будь ласка, того професійного журналіста, який уважає, що «навіть факт акредитації журналістів в органах так званих «ДНР» і «ЛНР» є злочином», особливо для 5000 журналістів іноземних ЗМІ. Я не пам'ятаю таких висловів щодо іноземних ЗМІ, навіть від Портникова. Уявіть, який в очах цих журналістів іноземних ЗМІ має вигляд українська влада, яка 2014-го та 2015 року просила іноземні ЗМІ їхати й розказувати світу про трагедію МН17 і російське втручання, а 2016-го деякі політики та підтримані ними організації назвали цих журналістів «7000 мерзавцев» та «сотрудничающими с террористами»? А журналісти ще й почали отримувати погрози.

3. По-перше, політикам й організаціям потрібно припинити безглузді звинувачення іноземних ЗМІ в колабораціонізмі, шукати «шпигунів ВВС» та робити інші помилки. По-друге, з усіх дзеркал одіозної організації потрібно видалити бази й дані журналістів, що працюють на іноземні ЗМІ, повністю. Стосовно тих 10 українських ЗМІ, що були акредитовані в так званій «ДНР», розслідування вже частково зробило й далі робить СБУ. Також потрібно припинити витік даних, погрози та напади на журналістів найсерйознішим чином. Бо загроза іміджу України, що відбулася завдяки цим звинуваченням і публікаціям даних журналістів, становить уже загрозу національній безпеці. Ну й бажано ще вибачитися перед цими журналістами. Здається, останні публікації зі скриньок Єгорової якраз і показують, що більшість іноземних ЗМІ вважали в так званій «ДНР» «агентами НАТО, русофобами» й «пропагандистами США» чи, як мінімум, «требующими ппроверки», а деяким українським і міжнародним ЗМІ взагалі було 2015 року відмовлено в акредитації, але всі вони чомусь залишаються в списку «сотрудничающих с террористами». Це треба виправляти.

Антоніна Черевко, спеціаліст із міжнародного розвитку:

1. Я вважаю, що ніякої радикалізації настроїв немає – існує дві різні думки, кожна з яких має повне право на існування: є люди, які вважають, що мистецтво заради мистецтва (умовно кажучи, стандарти заради стандартів), а є люди, котрі вважають, що має бути певна адаптація стандартів у контексті війни, також і гібридної. І обидві ці думки мають право на життя. Якщо ви подивитеся на інші сфери (міжнародного розвитку, академічну тощо), то теж побачите різні думки. Проблема в тому, що люди, які є дуже ліберальними, чомусь не сприймають іншої думки, крім ліберальної. Але я б не сказала, що це якась радикалізація, що шокує. Це лише дві різні позиції, що є природно.

Просто раніше в нас не було ніяких підстав для цього розходження думок, бо була влада, яка завжди була умовно поганою, проти неї всі організовувалися. Усе було просто. Нині не є так просто, от і все. Через те, що є серйозні питання до розвитку країни, у нас уперше з’явилися реально різні думки, і вони існують не тільки між «кухонними» політологами, а й серед освічених людей, для яких цей аналіз – то професія. Я думаю, що це нормально.

2. Зрозуміло, що кожен намагається використати кожну ситуацію на свою користь, і це можна сказати про всіх – також і про тих, хто є, як ви кажете, «за голі стандарти». Так само роблять і політики. Але нам не треба думати про те, що із цього приводу скаже чи зробить хтось інший – Росія, Європа тощо. Це колоніальне мислення. Ми маємо думати тільки про одне: що потрібно нашій державі, щоб вижити й розвиватися.

Безумовно, цю ситуацію хтось використовує, але це природна дискусія, не штучна.

3. А навіщо їх примирювати? Проблема в тому, що немає певної державної позиції з багатьох важливих питань, навіть із питань того, як називати цей конфлікт. І всі проблеми інші безпосередньо пов’язані з тим, що державну позицію не визначено.

Позиція «Миротворця», що будь-яка співпраця з тією стороною – зрада, теж має право на життя, це є теж думка, і люди, які є дуже ліберальними, мають давати собі в цьому звіт і мають застосувати власну ліберальність для того, щоб змиритися з тим, що така точка зору теж існує. Але тут питання в тому, яка є державна позиція, стратегія в цій сфері. Та хоч би яка ця стратегія була, будуть ті, хто «проти», і ті, хто «за». Цій мантрі про примирення всіх з усіма та повний консенсус із усіх питань просто бракує реалізму.

Я є прихильницею інструменталістської теорії: свобода слова не існує як мистецтво заради мистецтва, вона існує задля забезпечення кращого розвитку суспільства, демократичного розвитку, у неї є призначення, вона є інструментом. Тому якщо вона набуває таких проявів, які стають шкідливими для суспільства або внаслідок яких гинуть люди, то це напевно неправильно, має бути здоровий баланс між забезпеченням свободи вираження поглядів та захистом інших прав, таких, як безумовне право на життя й здоров’я або, наприклад, право на свободу від дискримінації.

Те, що нинішні стандарти не писали для часів війни, – це абсолютна правда. Дискусія на цю тему є, і вона буде на міжнародному рівні (і вже нині є така позиція серед міжнародних донорів: не робити певні медіапроекти в умовах свіжого конфлікту, бо вони можуть радше зашкодити, ніж примирити). Не йдеться про те, що треба відходити від стандартів, але ми маємо вести мову про адаптацію їх до нинішніх умов.

Ось, наприклад, як багато ви знаєте про те, що сталося в Ніцці? У вас є на тему цього трагічного інциденту численні відео, які в нас стали доступними вже через 10 хвилин після іншого трагічного випадку – убивства Павла Шеремета? Мої західні колеги, коли побачили ці відео з місця події, відразу зазначили, що це має вигляд як порушення таємниці слідства та що в наших журналістів мають бути через це проблеми. Але проблем немає, бо в якомусь сенсі нашим журналістам подекуди бояться навіть зауваження зробити, щоб не було одразу звинувачень у «тиску на свободу слова». У нас є достатньо доступу до інформації. Але люди очікують, аби війна була безпосередньо в прямому ефірі, як Майдан був в режимі онлайн 24/7. Питання в тому, чи потрібно щось показувати, якщо внаслідок цього може загинути хоч одна людина, яка там перебуває? Так, важливо знати, що відбувається в зоні конфлікту, зокрема, аби запобігати можливим правопорушенням, зловживанням, але в усьому, знову ж таки, має бути здоровий баланс.

Тому, мені здається, нам потрібно не примиренням опозиційних точок зору займатися, а пошуком цього балансу. Завжди будуть люди, які вважатимуть, що треба зустрічатися з росіянами та намагатися їх у чомусь переконати, і завжди будуть люди, які вважатимуть, що не треба читати Достоєвського, бо необхідно рвати всі зв’язки з колишньою імперією. Ці крайні точки зору до спільного знаменника не треба приводити, бо це неможливо. Кожен зрештою вирішує для себе. Але треба шукати здоровий баланс у нашій діяльності, аби медіа виконували свою важливу роль й одночасно з тим не шкодили. За аналогією основний принцип усіх проектів міжнародного розвитку: Do no harm – не завдавай шкоди!

Віктор Трегубов, мобілізований до лав ЗСУ український журналіст:

1.Мені дуже прикро, що так сталося. Хоча, як на мене, такий розвиток подій можна було би передбачити. Кожна сторона спирається на власний досвід – адекватний, але обмежений, – і тому не в змозі подивитися на ситуацію під кутом зору опонента. Крім, хіба що, кількох сіромах, на кшталт мене, які де-факто побували з обох боків :).

Проблема в тому, що професійні стандарти журналістів справді розійшлися з нормами, прийнятними для її ж аудиторії. Це можливо лише у викривленому медіаполі, на кшталт нашого, де медіа є фінансово незалежними від власного сприймача :). Тут, на мою думку, журналісти мають або поступитися, тому що журналіст для суспільства, а не суспільство для його самоствердження у своїй неперевершеності, або знайти спосіб переконати аудиторію, що ті принципи якраз і мають бути нормою. А тут уже спрацьовує людський фактор: поступитися журналісти не можуть, бо здебільшого нарциси, переконати бо здебільшого бевзі. Таке життя, бентежне та сумне.

2. Чи використовують це політичні сили? Авжеж. Використовують, та ще й активно. Кільком групам впливу в складі правлячої коаліції чинного парламенту вигідно послабити медіапідтримку певних ініціатив і політсил, і для цього застосовують дискредитацію як окремих осіб, так і цілих медіагруп. Як це завжди роблять в Україні: у рамках малого «міжсобойчику» знищуємо цілу галузь, але, знов-таки, це ж у нас традиція.

3. Як на мене, потрібно просто зібратися та поговорити. Це не спричинить загальну «дружбожуйку», але принаймні знизить гостроту конфлікту й допоможе зрозуміти, що по інший бік монітору не демонічний шпигун хтонічних сил, а жива, хай і «прибабахана», людина. Плюс трошки допоможе відсіяти певні групи «штатних працівників дискредитаційного фронту».

Я думаю, до порозуміння на цьому історичному етапі ми все ж не дійдемо. Але можемо дійти до переходу суперечки в адекватніше русло, без взаємних звинувачень у продажності та ідіотизмі, обіцянок повісити та постріляти, скарг в ООН та Лігу сексуальних реформ, а також кліше «вас усіх тут Путін купив». Якось так.

Зураб Аласанія, генеральний директор Національної телекомпанії України:

1.Погано ставлюсь, бо friendly fire – найнеочікуваніше та найобразлівіше з усіх уражень. І веде (до того ж миттєво) до зарахування опонентів до стану ворога. Тоді, коли справжній – не там і не той. 

А те, що радикалізуються обидві сторони, ще гірше. Може свідчити про іншу, як видається, мотивацію. Не боротьба проти спільного ворога, такий мотив, якщо він справжній, визнається та об'єднує одразу після першої помилкової бійки. 

Якщо ні, то це може означати, що сторони мають інші мотиви. Наприклад, прагматично-матеріальні, які й відстоюють. 

2. Так, згоден. Це Радикальна партія, «Відродження» та їхні сателіти, які приховано або відкрито відпрацьовують проросійську позицію. 

Перша причина – гроші (напряму від РФ чи опосередковано від представників великого бізнесу в парламенті). Друга причина – радикалізація будь-якого ґатунку грає на популізмі та приваблює електорат до тих самих партій.

І навіть маніпулятивно сформульоване питання не робить ці факти менш правдивими. 

3. Зустріч представників на нейтральній території. Перемовини. Узгодження позицій. Створення невеличкої, але постійної робочої групи. Розробка спільного глосарія. Розмежування повноважень в інформаційній війні. Консультаційний супровід одне одного в питаннях протилежної компетенції.

І скоординована атака, кожного у своєму напрямку, але по всьому фронту.

Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи»:

1. Нам треба виходити з того, що Росія веде проти України війну. Очевидно, війна накладає обмеження на свободу слова. В Україні йде гібридна війна, і це створює для нас великі проблеми, бо, по-перше, Росія каже, що війни немає, а, по-друге, хоч ми й називаємо це війною (і Президент навіть уживає слово «війна»), але з правової точки зору це не закріплено. (На мою думку, ще після Дебальцевого треба було оголошувати воєнний стан або надзвичайний, принаймні в кількох областях).

Проблема в тому, що в зону АТО може в’їхати дуже багато різних людей, насправді це не регламентовано достатньо (формально – так, але де-факто – ні). І журналісти часто елементарно не навчені, як вести репортаж із зони АТО, – що можна показувати, а що ні. Очевидно, що є деякі речі, по яких ворог дуже легко може зорієнтуватися, де саме подія відбувається. І коли бійці розповідають в інтерв’ю, що в них немає певного виду зброї або неукріплені позиції, це та інформація, яку видають ворогу.

Дуже багато виходить інформації, хто з якої бригади, де військові перебувають,усе це має бути обмежено. І тут ми можемо згадати ізраїльський досвід, у них запроваджено ці серйозні обмеження. Не можна уявити ситуацію, що хтось із ізраїльських бійців дає інтерв’ю без дозволу командування, а тим більше, коли люди у формі починають з’ясовувати стосунки між собою на телебаченні, це взагалі ненормально. Обмеження мають бути, і їх має бути регламентовано. Ніякого утиску демократії в цьому немає.

Ще дуже негативно, що в умовах війни ми абсолютно відкрили наш інформаційний простір не просто для Росії, а й для маніпулятивних воєн, – усі ці #зради, ток-шоу «стінка на стінку», де ледь не б’ються. Навіть якщо там не спливає закрита інформація, це створює психологічне напруження в суспільстві, і через певний час у людини просто починає їхати дах, бо весь час іде негатив, за яким губиться героїзм наших воїнів.

А стосовно відвідування так званих «ДНР» і «ЛНР», то ми знову маємо подивитися на досвід інших країн. Я вважаю, це відвідування має бути офіційно узгоджене, тобто людина акредитується, наприклад, при нашому МЗС, а далі дістає дозвіл від наших органів на перетин лінії розмежування для відвідання окупованих територій. Зрозуміло, що якщо журналіст перебуває там тривалий час і від нього вимагають акредитації при так званих «міністерствах інформації», то, можливо, йому доводиться на це піти, аби дістати інформацію та побачити все на власні очі.

Звісно, російським ЗМІ ми маємо повне право відмовляти в акредитації, так само як і деяким іншим, які займаються провокацією. Хоча можна робити якісь винятки для тих, котрі висвітлюють події більш-менш об’єктивно.

2. Ясно, що це вигідно політичним силам – тим, які перебувають в опозиції. Ми можемо подивитися, які передачі є найбільш скандальними, які канали подають маніпулятивну інформацію. Наприклад, NewsOne весь час робить псевдоопитування в ефірі, де некоректно ставлять питання, де навмисно формулюють їх таким чином, що вони мають викликати негативні емоції. Я думаю, тут ми не виробили протиотруту, і в нашому інформаційному просторі під прикриттями свободи слова й демократії відбуваються речі, які абсолютно вигідні Путіну. Дехто робить це свідомо, дехто несвідомо, але навіть на поважних інформаційних каналах дуже часто ретранслюють російську точку зору або заяви російських офіційних осіб без належних коментарів, і Путін, звісно, потирає руки. Диктатори завжди використовували проти демократії демократичні правила гри, за допомогою яких дестабілізували ситуацію.

Тому багато що впирається у відповідальність редакторів і професіоналізм журналістів, але тут у нас великі проблеми: часто ЗМІ женуться за рейтингами, публікують неперевірену інформацію тощо. Те, що відбувається в соціальних мережах, – узагалі окрема історія.

3. Мені здається, що ці розмови про «мову ненависті» – перебільшення. На Україну напали, ми ведемо війну, ми ж не можемо сказати: «І ти правий, і ти правий». Ні. На нас напали, там є бойовики, є російські війська. Звісно, ми маємо розуміти, що на тій території теж опинилися люди, які потрапили під вплив пропаганди. Це журналісти теж мають висвітлювати. Але я б не сказав, що в наших виданнях домінує «мова ненависті».

2014 року Порошенко на День Незалежності сказав, що це вітчизняна війна за незалежність. І я думаю, що це той критерій, під яким ми маємо висвітлювати події. Маємо чітко формулювати.

В англійській мові є термін proxy – сили, які не є самостійними та які контролює інша сторона. Коли ми кажемо «сепаратисти», «бойовики», це якась внутрішня природа, а коли ми кажемо russians proxys, то одразу чітко зрозуміло, що це є сили, які контролює й використовує Росія.

Західний підхід – вислухати обидві сторони та знайти істину десь посередині. Але маємо розуміти, що не можна посадити за один стіл есесівця та його жертву, тут не буде правди. Чи можливо уявити, що під час війни ВВС кличе представника аналітичного центру нацистської Німеччини? Ні. Неможливо також уявити, аби там ретранслювали заяви нацистських представників. Але чомусь для нас застосовують такі стандарти мирної журналістики, ніби в нас немає війни. Це треба враховувати.

Олексій Мацука, головний редактор видання «Новости Донбасса», ведучий «Радіо Свобода», голова правління ГО «Донецький інститут інформації»:

1. Неприпустимо використовувати мову ворожнечі в будь-якій ситуації. ОБСЄ видало чудову книжку з рекомендаціями для журналістів, і там серед іншого є посилання на те, що в кризові моменти журналіст має займати позицію загальнолюдських цінностей. Для журналіста вести з кимось боротьбу немає сенсу: його, так би мовити, боротьба має бути сконцентрованою на дотриманні стандартів, етики та відповідальності перед суспільством. Тому мені не зрозумілі такі «фронти». У кожного є своя професійна зона, і журналіст виконує свої обов’язки так само, як члени організації «Миротворец» (чи що це: ініціатива чи рух?) мають свої завдання. Часто журналісти не подобаються активістам або політикам через те, що пишуть правду. А членам або співробітникам таких політизованих сайтів чи рухів, як «Миротворец» може не подобатися те, що пишуть журналісти, через те, що не збігається правдива ситуація з ідеалами або очікуваннями волонтерів чи рухівців «Миротворца». Це дуже маленький сегмент у житті та професійних зацікавленостях журналіста насправді, але він існує.

2. Журналіст виконує свої обов’язки та може збирати інформацію як завгодно. Він може дзвонити кримінальному авторитету, і всі читатимуть це інтерв'ю, – чи буде тоді журналіст співучасником дій того авторитету? Ні. А якщо журналіст піде на злочин із ним? Так. Є принципи власної відповідальності та певні межі. Кожен сам для себе це має вирішити й пояснити аудиторії такий вибір. 

3. Золота середина – це і є якісна журналістика, коли журналіст не є НЛО, а є частиною суспільства, яке він описує. Довіра формується до живих людей, а не до роботів, а журналістика – це і творчість, і досвід, і навички. Це дуже цікава професія, тому навколо так багато й гомону. Але так було й буде завжди, і це нормально.

Зоя Казанжі, журналістка, консультантка The Communication Reform Group:

1. Я абсолютно не згодна з тим, що радикалізація продовжується. Навпаки, у мене є відчуття, що вона знижується. Я вважаю, що українцям узагалі притаманно не сваритися довго, – довго перебувати в суперечках, сварках не притаманно нашій ментальності, умовам, у яких ми перебуваємо. Із того, що я спостерігаю особисто, моніторячи Фейсбук, дивлячись, які дискусії виникають на різних майданчиках, зокрема інтелектуальних, я б не сказала, що мова йде про радикалізацію. Існують, звісно, поодинокі випадки радикалізації, це можуть бути реакції групи людей на явища, події, заяви, але казати, що вона підвищується та що все так серйозно, усе так складно, я б не стала.

Крім того, дуже важко говорити про віртуальні речі. Дискусія – це віртуальна річ, і її градус я б не стала пов’язувати з реальними діями. Я вважаю, що випускати пару легше за допомогою дискусії, ніж на вулиці, наприклад, а всім нам інколи потрібно випускати пару. У нас є проблема відсутності культури дискусії, відстоювання своєї точки зору цивілізованими методами, парламентськими методами. Ми не вміємо дискутувати, не вміємо знаходити компроміси, у нас будь-яка дискусія – це бій за життя, треба просто вмерти за свою точку зору або пристрелити когось. А це всього-на-всього точка зору, вона може змінюватися під впливом інформації також, під впливом різних фактів, обставин тощо.

2. Я думаю, що подібні речі вигідні політикам-популістам Радикальній партії, Блоку Юлії Тимошенко, тим, що працюють у популістичній площині й використовують демагогію для того, аби зростали рейтинги.

За два роки воєнних дій практично всі звиклися з тим, що відбувається, і зрозуміли, що до будь-чого можна пристосуватися, знову почалося шматування країни з точки зору переслідування власних інтересів, також і політичних.

3. Я думаю, що багато речей уже робиться. Є така хороша формула: антагоністи мають об’єднатися заразди змін. Люди з різними поглядами, досвідом, горизонтами, переконаннями мають об’єднатися для того, щоб робити важливі справи. Можливо, я кажу банальні речі, але треба навчитися зупинятися й аналізувати, куди ми біжимо, перед тим як бігти.

Наша проблема в тому, що багато активістів, експертів стоять у шпагаті, бо з одного ладу суспільства ми вириваємося, а до іншого ще не прийшли. У шпагаті стояти можна, але недовго, бо порушуються якість традиційні речі, які були абсолютно зрозумілі ще два роки тому, нові форми не створено, дуже багато людей узагалі не розуміють, яку країну ми будуємо. Але добре, коли є дискусія, а потім дії, а не навпаки. Треба навчитися розмовляти, домовлятися, розуміти, що ми робимо. Треба об’єднуватися людям із різними досвідами, аби зміни, яких ми всі прагнемо, відбувалися. Не можна домогтися чогось суттєвого лише радикальними закликами чи якимись демагогічними речами.

Марта Дичок, доктор філософії, викладачка Університету Західного Онтаріо (Канада):

1. На мою думку, в умовах війни якийсь рівень радикалізації поглядів неминучий, хоча не зауважила б, що це більша частина суспільства. Що я помічаю – це те, що дехто створює напруження, а інші реагують на нього, хтось агресивно, хтось намагається знизити рівень цієї напруженості.

2. Політичні сили завжди намагаються використати ЗМІ на свою користь. Це відбувається завжди й в кожній країні. Журналісти також працюють по-різному: деякі намагаються дотримуватися стандартів за будь-яких умов (цензури, війни, економічної кризи тощо), інші піддаються впливу (політичному, економічному, ідеологічному, кар'єрним амбіціям тощо). На мою думку, питання, що треба ставити, – яка мета журналістики? Якщо людина відповідає, що мета – інформувати суспільство об'єктивно, оперативно, достовірно, тоді це відповідає на всі інші питання. Щоб висвітлювати події, треба їх на власні очі бачити, інакше неможливо перевірити достовірність. Щоб інформувати суспільство про те, що відбувається на територіях, що не підконтрольні Україні, треба туди поїхати. І коли щось не до кінця зрозуміло, доступ обмежено чи інше, то треба це включити в репортаж. 

3. Порозуміння завжди можливе. Інша річ, що інколи людина хоче, щоб її зрозуміли, але не готова зрозуміти іншого. Напруження між протилежними поглядами можна знімати через дискусії, і бажано наживо, а не віртуально. І також розуміти, що різні погляди існують, що не всі завжди мають бути однодумцями. 

Другу частину опитування читайте на «Детекторі медіа» незабаром.

Фото – з архіву «Детектора медіа» та Facebook-сторінок опитуваних, фото на заставці – Twitter

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3828
Читайте також
22.08.2016 12:30
Детектор медіа
Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова
6 910
10.08.2016 17:20
Галина Петренко
Наталія Лигачова
Наталія Лигачова, Галина Петренко
14 731
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду