Коли медіа не дотримуються стандартів, їх можна змішати з багном

Коли медіа не дотримуються стандартів, їх можна змішати з багном

22 Серпня 2016
6142

Коли медіа не дотримуються стандартів, їх можна змішати з багном

6142
Медійники, політики, експерти та блогери — про те, якою має бути журналістика під час гібридної війни.
Коли медіа не дотримуються стандартів, їх можна змішати з багном
Коли медіа не дотримуються стандартів, їх можна змішати з багном

Вікторія Сюмар, голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації: «Правда важлива, але на війні в кожного своя правда. А тому необхідно домовитися про базові дефініції та цінності у висвітленні військового конфлікту, з базовим розумінням головного — слово не повинно вбивати, розпалювати ворожнечу, призводити до загибелі людей».

Євген Бистрицький, виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження»: «Контекст, а не примітивний текст. Світоглядна позиція. “Никогда мы не будем братьями” — ось точне помірковане формулювання цього контексту. Хто бачить це по-іншому, “по-братськи”, буде додавати у ворожу картину світу».

Роман Вибрановский, телеведучий, журналіст: «Це російський наратив — змішати все одним гамузом, щоб ніхто нікому не довіряв. Розбивати його треба не силою власної харизми чи голосним криком, а спокійною ретельною роботою. Люди оцінять».

Дмитро Лиховій, головний редактор інтернет-видання «Новинарня»: «Проблема вже переросла дилему: “Ви за чи проти оприлюднення прізвищ акредитованих в ДНР/ЛНР?”. Мені здається, це один із численних прикладів українського самоїдства й самопоборювання. У більшості конкретних випадків і суперечок ідеться про представників одного табору та виразників одних суспільно-політичних інтересів. Тож речникам протилежних полюсів варто було б трохи понизити градус і притримати коней».

Наталя Гуменюк, голова ГО «Громадське ТБ»: «Щодо радикалізації, то тут мої переживання стосуються насамперед безпеки. Атмосфера безкарності й брак відповідальності за порушення закону (якщо йдеться про погрози) розв’язують руки. В сучасному світі з'явилося навіть поняття “випадковий терор” (stochastic terrorism) — це коли публічні звинувачення політиків фактично провокують не пов’язаних із ними “одиноких вовків” на якісь дії проти людей, яких маркують як “шкідливих”. І тому не реагувати — не можна».

«ДМ» пропоную читачам частину другу опитування щодо існування та, якщо його визнати, можливості порозуміння між двома течіями в журналістській спільноті нинішньої Україні: «адептами “Миротворця”» та «адептами стандартів». Першу частину опитування читайте тут.

У другій частині опитування ми публікуємо думки Євгена Бистрицького, Вікторії Сюмар, Наталії Гуменюк, Дмитра Лиховія, Романа Вибрановського, Оксани Романюк, Світлани Єременко, Сергія Коркушка, Тетяни Кузнєцової, Катерини Золотарьової та Ірини Соломко.

Ми поставили експертам такі запитання:

1. Як ви ставитеся до радикалізації настроїв більшої (або певної) частини представників громадянського суспільства та журналістів унаслідок гібридної війни з Росією? Чи згодні ви з тим, що радикалізація йде з обох боків — як із боку, кажучи метафорично, «адептів “Миротворца”», так і з боку «адептів голих стандартів»?

(З одного боку, частина професійного співтовариства вважає, що навіть факт акредитації журналістів в органах так званих ДНР та ЛНР є злочином; що на час війни не є актуальними журналістські стандарти; що дискусії про «мову ворожнечі» — це «знищення українського спротиву російській агресії» та робота «п’ятої колони Кремля»; що всі російські журналісти — вороги.

З другого боку, частина професійного співтовариства фетишизує західні стандарти журналістики й водночас не хоче бачити, що сліпе їх дотримання (без урахування контексту) де-факто часто підіграє російській пропаганді й навіть стає її частиною.)

2. Чи згодні ви з тим, що радикалізація вигідна політичним силам, і вони її часто підтримують (протежують)? Яким саме чином і навіщо?

3. Що, на вашу думку, в такій ситуації потрібно робити? Чи можливе (якщо так — за яких умов) порозуміння між прихильниками протилежних поглядів — «адептів “Миротворця”» та «адептів голих стандартів», чи можлива золота середина та яка саме?

 

Євген Бистрицький, доктор філософських наук, виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження»:

1. Я відношу дійсний факт радикалізації настроїв у значній, інколи передовій, частині громадянського суспільства, в тому числі представників мас-медіа, не стільки до наслідків агресії Росії та військових дій із проросійськими бойовиками, скільки до повільної динаміки змін, заявлених Майданом. До цього відноситься тяглість економічних негараздів, неясність перспективи розвитку країни, відсутність зміни правлячого класу в політиці та економіці на нових лідерів, вільних від корупційних схем та від егоїстичного користолюбства. Радикалізація є не чим іншим, як бажанням і вірою, що можна подолати всі перелічені та багато інших утруднень шляхом якоїсь однієї великої надзвичайної й швидкої зміни в політиці, економіці чи суспільстві. В цьому сенсі радикалізація несе прості відповіді на складні питання. Це є привабливим для пересічних громадян і політиків-популістів, які через одномірні спрощення маніпулюють свідомістю громадян. Рецепт проти радикалізації — вирішення перелічених вище питань або принаймні явне пришвидшення динаміки позитивних змін та реформ.

Мені здається, що в позиції «адептів “Миротворця”» менше правди, ніж у тих, хто сповідує універсальні стандарти відповідальної журналістики. Я думаю, що в умовах нинішньої так званої гібридної війни невід'ємною частиною протистояння є дії ЗМІ зі створення всебічної картини світу, світогляду, який легітимізує реальне військове вбивство. Легітимізує та мотивує людей з обох сторін: чи є це російська маніпуляція масовою свідомістю, яка виправдовує агресію, чи справедлива військова відсіч агресору та його прибічникам із боку українських сил.

У цих умовах створення відповідної картини світу має навіть більшу вагу, ніж технічний рівень озброєння та військової підготовки.

У дію має вступати інший фактор, який зветься професіоналізмом та відповідальністю журналіста. За великим рахунком, журналіст не може радикалізуватися, оскільки його завдання є донести збалансовану — тобто НЕ спрощену, не однобоку та не радикалізовану, інформацію. Радикалізований журналіст — це вже наполовину чи більше пропагандист.

І ось тут починається складність визначення збалансованості, пропаганди і радикалізації журналіста. Чи означає це, що журналіст має збалансовано та однаково неупереджено висвітлювати різні сторони війни? Чи не означає це, що він чи вона взагалі не матимуть світоглядної позиції щодо конфлікту — задля блага власної країни й народу, щоб захищати і мотивувати власну національну аудиторію? Я не кажу про російську журналістику війни, що існує в жорстких умовах авторитарного режиму…

В умовах свободи слова ці складні питання мають вирішуватись на двох рівнях. Перший і основний — це сам журналіст: його відповідальність, розум, совість та професіоналізм. Другій — це те саме, але на рівні редакційної політики медіа, в якому працює журналіст. Саме їм потрібно знаходити щоразу відповіді на ці питання. А нам, суспільству, судити.

Оскільки в умовах цієї гібридної війни йдеться про створення ЗМІ картини світу як невід'ємної частини військових дій, то пряме завдання журналіста — використовувати всі доступні засоби для добування інформації. Тому акредитація в «офіційних» органах так званого Лугандона як одне з доступних джерел інформації не може розглядатись як злочин. Всі інші наслідки такої акредитації — використання нашого журналіста для надання йому/ їй маніпулятивних даних, фальшивих свідчень, імітованих фактів тощо — на совісті і професійності журналіста та його керівництва.

З якогось абсолютного, універсального погляду варто пам'ятати, що істина завжди переможе. Агресія Росії — безумовне зло, їхня картина «русского мира» — пропагандистська брехня. Це вже стає зрозумілим для всього світу. На нашій стороні історична справедливість і правда, тож ми переможемо. Нам немає чого боятись і ховати, адже основа нашої журналістики —  максимальне дотримання журналістських стандартів: неупередженості, збалансованості, чесності.

Звісно, ми маємо використовувати критичну мову по відношенню до політики Путіна, до пропаганди Кисельова, до залежної воєнної журналістики РФ. Ми маємо чітко розуміти, що вороги — не вся Росія як загальний образ, корисний для наших радикалів-патріотів різних мастей. Вороги — Путін, політики та всі ті, хто підтримують агресію проти України, ті, хто мотивує, годує й екіпірує сепаратистів, ті, хто вбиває наших на лінії розподілу. Якщо ми згадаємо про термін «гібридна війна» — тобто війна світоглядів, то в нас не залишиться місця для примітивно-радикальної мови ворожнечі типу «всі вони — вороги», «вбий ворога». Втім, ми не забуваємо, що є справжні вороги, які досі вбивають наших військових.

Це є контекст нашого ставлення до них — як до ворогів усієї України, народу, нації. Допоки йде війна і не досягнуто миру на наших умовах, так усе й має бути. Це безумовна світоглядна орієнтація будь-якого журналістського висвітлення перебігу подій. Контекст, а не примітивний текст. Світоглядна позиція. «Никогда мы не будем братьями» — ось точне помірковане формулювання цього контексту. Хто бачить це по-іншому, «по-братськи» буде додавати у ворожу картину світу.

2. Я хотів би відрізнити радикалізацію як дію переважно внутрішніх політиків і політичних популістів, про яких казав вище, від «яструбів» в урядових інститутах, таких як Нацрада з безпеки. Останні використовують радикальні формулювання для досягнення зовнішньо політичних цілей, що є в цілому традиційно і раціонально для світу. Я б відніс до популістів-радикалів, перш за все, тих політиків та політичні сили, які легко оперують «гаслами війни». Тих, які спираються на активних чи «запасних» військових, зокрема добровольців, що розчарувалися у війні, на якій гинуть їхні товариші. Це лідери Радикальної партії в Раді, це позапарламентська «Свобода».

Є складніший випадок радикалізму. Це позиція «Самопомочі», яку озвучує віце-спікер Ради. Вона виходить із радикальної позиції: «Ми не лише ніколи не будемо братами, ми взагалі ніколи й не були ані братами, ані разом. Україна була окупована Росією завжди». Звідси повна непримиренність до дій Росії. Але якщо запитати цю політичну силу про наслідки такої позиції, наприклад, про необхідність звільнятися від окупації — яким чином? Через відкриті військові дії? Ми навряд отримаємо ясну відповідь. Уся ця позиція — також ідеологічний радикалізм.

3. Вся «золота середина» — всередині самих журналістів, їхніх керівників та демонополізацїї ринку медіа й розвитку суспільного мовлення.

Мене інколи вражає низька професійність журналістів. Гонитва за скандалом, навіть при надзвичайно відповідальних сюжетах. Очевидна заангажованість на інтерв'ю. Я розумію складності цієї професії: треба мати дуже багато суто журналістських умінь і певні знання, розум і розважливість, щоби врешті й самому ставати експертом або розуміти експертів із певного питання. Останнє — рідкість, і коштує дорого. Втім, всі ці якості разом — турбота самого журналіста, якщо не говорити про глобальне питання якості журналістської освіти.

Ринок медіа не розвинутий. Не торкаючись тут причин і наслідків цього (самоокупність ЗМІ), скажу лише про певну категорію керівників найпопулярніших загальнонаціональних медіа. Свідомо й несвідомо вони щиро не приймають змін у суспільстві й країні, породжених Майданом та війною, розривом із російським світоглядом і, зокрема, світом російського ТБ. Вони претендують бути «золотою серединою», але насправді не випрацьовують бажаної національної, в сенсі загальногромадської, картини світу. Це сприяє уповільненню власного національного розвитку. Риторичне питання: чому, наприклад, такі медіа не розвивають серйозних популярних передач про реформи, про їхні вади й успіхи, не будують того, що так потрібно країні, — стратегічної комунікації змін?

Тож поки всі мої уповання в пошуку «золотої середини», — на кожного журналіста та кожну медійну інституцію окремо. Комусь це вдасться. Радикали всіх мастей залишаться на узбіччі. А там побачимо.

 

Вікторія Сюмар, народна депутатка (фракція «Народний фронт»), голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації:

1. Абсолютно згодна. Від самого початку скандалу з публікацією даних «Миротворцем» я казала про необхідність діалогу щодо цілком конкретних позицій. Проте емоції й політичне позиціювання взяли гору над бажанням розв’язувати конкретні проблеми. В результаті все вилилося в скандал, який серйозно нашкодив іміджу країни й де-факто спрацював на РФ, яка на міжнародному рівні активно просуває тези про численні проблеми в Україні. Як на мене, це сталося від недалекоглядності учасників конфлікту, який, я переконана, можна було вирішити конкретними кроками: «Миротворець» мав зняти приватні дані (телефони та адреси), а в журналістському колі мала б відбутися розмова про принципи взаємодії та висвітлення діяльності сепаратистів з так званих ДНР і ЛНР.

Ми маємо справу з новим і складним явищем, яким є гібридна війна, і треба чітко розуміти, що світ не має чітких рецептів успіху в цьому процесі. Ніхто достеменно не знає, як можна протистояти гібридним методам впливу у відкритому світі, але цілком зрозуміло: стандартні відповіді тут не працюють. Не працюють і пропозиції діяти винятково ліберальними методами, не працює й відкочування в світ, де існує лише «свій» та «чужий». Одне з базових завдань гібридної війни, яку ведуть проти України — це внутрішні хаос і конфлікти. Спроможність долати конфлікти без зовнішнього втручання — один із базових тестів на спроможність протистояти гібридним методам впливу та відстоювати власну державність. І це стосується як влади, так і інших соціальних груп. Журналісти — одна з таких найвпливовіших груп.

2. Чи використовують це політики? Так. Ті політичні сили, які звикли не пропонувати альтернативи та реальних кроків, а грати на «чорно-білих підходах», у «своїх» та «чужих». Так найпростіше мобілізувати електорат, проте це поганий і дуже тактичний підхід, який веде до програшу в стратегічній перспективі.

3. Потрібен діалог. Бажано не на камери. Потрібні саморегулятивні механізми щодо стандартів в умовах гібридної війни, особливо в контексті висвітлення подій на контрольованих сепаратистами територіях. «Золота середина»— це спробувати зрозуміти: правда важлива, але на війні в кожного своя правда, а тому необхідно домовитися про базові дефініції та цінності у висвітленні військового конфлікту з базовим розумінням головного — слово не повинно вбивати, розпалювати ворожнечу, призводити до загибелі людей. Ціна слова на війні надто висока. Ціна, яку Україна платить у цій гібридній війні, — це вже багато тисяч людських життів. І на цьому фоні відповідальність журналістів дуже важлива. Журналісти, принаймні, мають демонструвати зрілість та спроможність опиратися засобам гібридної війни.

 

Наталя Гуменюк, міжнародна журналістка, голова ГО «Громадське ТБ»:

1. По-перше, я не зовсім розумію, хто такі «адепти голих стандартів» і про які саме «голі стандарти» йдеться. Саме такі узагальнення й роблять професійну дискусію маніпулятивною й навішують ярлики.

Я би говорила про ширшу дискусію — про журналістику в умовах гібридної війни. Я щиро дивуюся, чому після двох років досліджень усередині країни досі немає розуміння, як працює кремлівська пропаганда. Кремль доводить, що всі брешуть, що фактів не існує, що є лише думка, а журналістика не має значення. Тож немає різниці між CNN, RT, LifeNews, BBC… А різниця є. Не все відносне, тому насправді наша боротьба — боротьба за думку, що «реальність існує», «перевірені факти» значать більше за красномовний пасаж у Фейсбуку чи на ОРТ. І ця позиція — чи не єдиний спосіб вижити в умовах гібридної війни.

За ці два роки українським журналістам довелося докласти чималих зусиль, щоби нам довіряли, розуміли, що ми не працюємо за правилами Кисельова: не вигадуємо, не створюємо паралельної реальності, а перевіряємо факти. Щоби питання «чим українська пропаганда відрізняється від російської?» перестало звучати. Ця довіра тяжко здобувалася і її так легко втратити.

Щодо радикалізації, то тут мої переживання стосуються насамперед безпеки. Атмосфера безкарності й брак відповідальності за порушення закону (якщо йдеться про погрози) розв’язують руки. В сучасному світі з'явилося навіть поняття «випадковий терор» (stochastic terrorism) — це коли публічні звинувачення політиків фактично провокують не пов’язаних із ними «одиноких вовків» на якісь дії проти людей, яких маркують як «шкідливих». І тому не реагувати не можна.

Про яку «фетишизацію» і яких саме «стандартів» йдеться? Знову ж таки треба приклад цих «голих стандартів». Скажімо, мені довелося відповідати на питання, чому «Громадське» не використовує слово «ліквідовувати» стосовно людей. Цей термін започаткував гебістський режим Путіна під час війни в Чечні й нам видається дивним використовувати путінську термінологію. Чи є це прикладом «голого стандарту»?

Я також не знаю, де працює «сліпе дотримання». Звісно, в багатьох існують редакційні настанови. Але якщо йдеться про ті самі західні медіа, то editorial guidelines формуються за принципом прецедентного права: щось стається, відбувається «розбір польотів» і додається правило. Це ніколи не теорія. Так, лише впродовж останніх років випрацьовуються навички роботи з  відео із соцмереж чи відео, яке розповсюджують ті самі бойовики ІДІЛ. Які, до речі, видають глянцеві журнали й дуже активно працюють у соцмережах. Великі медійні організації (як-от «Рейтерз» чи «Аль-Джазіра»), чиї журналісти постійно працюють в умовах війни, присвячують чималий ресурс тому, щоб розбиратися й шукати відповіді на нові виклики.

Щодо «п’ятої колони», то цікаво, як цей популярний у сучасній Росії термін був закинутий в наше середовище і як ми переймаємо їхню риторику.

Що стосується акредитації, то я сама здивувалася, коли виявилося, що це в принципі питання. Нещодавно слухала інтерв’ю з норвезьким режисером, який знімав фільм про будні «Аль-Каїди» в Сирії. Ті просили вислати його CV. В дискусії було цікаво, що після розмови з режисером журналіст зателефонував військовому експерту й поцікавився, як цей фільм допоміг нам дізнатися більше про мотивацію людей, доступ до яких украй обмежений.

2. Політичним силам вигідна не так радикалізація, як дискредитація професії, бо переводячи весь досвід професії в розмову «нині немає ніяких правил гри», ми де-факто приймаємо нав’язані нам Кремлем правила. Мене трохи настрашило й те, що в 2016 році ми реально говоримо про роль етнічності.

3. Я знову скажу, що не розумію, що таке «голі стандарти». Це не дискусія якихось таборів. Є питання атмосфери безкарності й умов, коли журналіст сто разів подумає, перш ніж написати на якусь суперечливу тему. Щодо «золотої середини» — то це теж трохи дивне узагальнення. Не так давно мені дорікали тим, що під час війни брехня може бути кориснішою за правду. Тут я навіть не знаю, як дійти компромісу. Певно, це той конкретний випадок, коли я наполягатиму, що його бути не може.

Журналіст усе-таки більше схожий на лікаря, який має діагностувати проблему. Уявіть, якби лікар прикрашав реальність. Нині нам страшенно бракує інформації, що відбувається в так званих ДНР чи ЛНР. Чи справді Бородай і Безлер повернулися на непідконтрольні території? Чи справді там триває загальна мобілізація? Чи, скажімо, як там нині як у Криму?

Дуже б хотілося б мати більше часу на реальну журналістську роботу, з’ясування обставин, перевірку фактів.

 

Дмитро Лиховій, головний редактор інтернет-видання «Новинарня»:

1. Радикалізація настроїв громадянського середовища і журналістів України, які є його частиною, в умовах загострення воєнно-політичного конфлікту з Росією та війни на Донбасі — абсолютно природна й виправдана річ. Адже йдеться про агресію проти України й війну, яка триває тут, а активісти, блогери й журналісти є громадянами України. Додам: багато хто з них — це волонтери, жертводавці для армії й переселенців, військовозобов’язані, мобілізовані, демобілізовані або особи, які в інший спосіб (не лише через висвітлення війни у ЗМІ чи в мережі) тісно «зав’язані» на цьому конфлікті.

Не бачу в цьому нічого поганого. Навпаки, якби не звертання уваги громадськими активістами й журналісти на конфліктні теми, українські військові залишилися б сам на сам із ворогом, вони не мали б необхідної інформаційної, значною мірою — організаційної, матеріальної й фінансової підтримки.

А без радикалізації настроїв у війні не перемогти — це факт. Зрештою, суттєве зростання по всій Україні рівня патріотизму — це теж форма «радикалізації».

І проблемою була б якраз протилежна ситуація: якщо активна частина суспільства звикне до війни, втомиться від неї, засне й перестане реагувати на безпекові виклики з належною чутливістю.

Коли ми говоримо про «радикалізацію настроїв» та пов’язані з цим прояви, питання значно ширше, ніж протистояння так званих адептів «Миротворця» та адептів голих стандартів. Ви запитуєте про вузькопрофесійну, дуже нішеву дискусію, що точиться в порівняно невеликому сегменті інтернету, навіть не інтернету — сегменті Фейсбуку. Тоді як інтернет не найбільший і далеко не визначний медійний майданчик в Україні, а Фейсбук і, зокрема, україноцентричний Фейсбук — далеко не основна частина інтернету. Ба навіть політично активний сектор УА-ФБ — це сума значно ширших груп, ніж «адепти “Миротворця”» вкупі з «адептами голих стандартів».

Авжеж, для журналістського середовища — це досить помітне й чутливе питання. Й обидві названі групи справді радикалізувалися, оголивши проблему співвідношення етики, професійних стандартів, державних та воєнних інтересів. І проблема вже переросла дилему: «Ви за чи проти оприлюднення прізвищ акредитованих в “ДНР”/ “ЛНР”?». Мені здається, це один із численних прикладів українського самоїдства й самопоборювання. У більшості конкретних випадків і суперечок ідеться про представників одного табору та виразників одних суспільно-політичних інтересів. Тож речникам протилежних полюсів варто було би трохи понизити градус і притримати коней.

2. Я не впевнений, що така радикалізація підтримується політичними силами часто й багатьма. Навряд чи. По-перше, політичні сили (лідери й партії) мають нині досить низькі рейтинги, низьку довіру суспільства і, відповідно, не такою мірою формують уподобання мас та мобілізаційний порядок денний. Власне, це видно навіть із реакції аудиторії на постійні попередження про можливе загострення ситуації на сході України, високу вірогідність широкомасштабної російської агресії. У ставленні до цього шкіра споживача інформації вже значно товща, ніж два роки тому.

Українське суспільство з кінця 2013 року активно творить паралельні структури, інституції, тренди, зокрема й значною мірою власний, а не спущений згори, інформаційний порядок денний.

Так, очевидно, що за «Миротворцем» стоять певні кола МВС і «Народного фронту». Але цей феномен має ширшу базу, щоб говорити про нього як інструмент конкретних політичних сил. Це, по суті, ще одна волонтерська ініціатива, продукт радикалізованого в умовах війни суспільства, яка так чи інакше виникла б і оформилася у відповідній ніші й без сприяння Антона Геращенка. Хоча, певна річ, «вигодонабувачами» з цієї бази досить часто стають ті політичні сили, які її підтримують.

Якщо ж говорити про загальний підхід до так званої проблеми «мови ворожнечі» у комунікаційному полі загалом, то моя думка така: розділення на «свої — чужі», «наші — не наші», «українські захисники — терористи» в нинішніх політичних умовах є природним як для пересічних громадян України, так і для медійників. За культивуванням цих визначень не стоять якісь верховні маніпулятори й політичні сили. Це звична картина для країни, яка воює проти зовнішньої агресії. Яка не забула, що вона воює.

«Голі стандарти» в цьому сенсі підходять для іноземних журналістів. А ми ж на рівні термінології погоджуємося, що маємо справу головним чином із зовнішньою агресію, а не з громадянською війною.

3. Тією чи іншою мірою це протистояння триватиме, поки не відбудуться вирішальні бої цієї війни або ситуація не розв’яжеться (загоїться) в інший спосіб. Залежно від сценаріїв розвитку подій, протистояння носіїв різних підходів згортатиметься, ставатиме ще більш нішевим або навпаки.

Мені важко дати рецепт. Загалом — думати, перш ніж казати й писати, зважувати факти, доцільність. Я вже сказав про потребу понизити градус, але це стосується найзапекліших опонентів із двох полюсів. У широкому полі посередині — цілком адекватні, зважені люди. Свідомі того, хто є сьогодні «бойовики», «окупанти», «найманці».

А що слово «герої» не варто вживати як синонім до «військовослужбовців ЗСУ» — теж правда, і я про це вже писав.

 

Роман Вибрановський, телеведучий, журналіст:

1. Я не впевнений, що в нас є «радикалізація» громадянського суспільства та журналістів. Є захоплення соцмережами та гонитва за увагою. Є проблема спрощення. Але «радикалізації» я не бачу — немає нічого поганого у відторгненні всього російського під час агресії з боку РФ. Проблема в тому, що в нас досі є «консерви» — медіа, політики, які фінансуються з Росії й чекають на свій час, коли треба буде вибухнути в інформаційному полі. Соромно, що вони досі тут, і це проблема влади, а не журналістів.

Стандарти — інша справа, й тут журналісти та громадські діячі сильно помиляються, коли вважають що «професійних стандартів немає». Порушення стандартів — це як обгін автомобільної тягнучки по зустрічній чи узбіччю. Швидко, яскраво, нахабно — але дуже некрасиво і тягне за собою наслідки. Репутаційні насамперед.

Не слухайте казочок про «герметичні й голі» стандарти — професійні стандарти такими ніколи не були, це жива матерія дискусії «що таке добре», а «що таке погано». Не буває сліпого дотримання стандартів — вони якраз для того і створені, щоб в усіх були відкриті очі. На свою роботу насамперед.

Власне, один із наслідків зникнення самокритичності журналістів — це спроба наших політиків використати... російську парадигму в стосунках із медіа.

Раз медіа не дотримуються стандартів — їх можна змішати з багном. Подивіться уважно — відомі «блогери» вже почали наступ на журналістику як таку та на журналістику, що фінансується з західних фондів. Я не пам'ятаю такого обсягу критики «грантоїдів» із 2003 року.

Частково ми, журналісти, винні самі — нас «розвели, як котиків», бо нам хотілося погратися в громадських активістів та революціонерів. Тепер незалежні медіа критикують за все, хоч ми знаємо чому: дуже незручно слухати й читати те, що вони пишуть.

З іншого боку, як можна говорити про стандарти, якщо поруч — фінансовані Росією канали, фінансовані партіями «телезірки», які складають конкуренцію? Влада не те що не закриває ці рупори, навіть не здатна припинити ходити на ефіри до них.

3. Кожному займатися своєю справою, не переходячи межі. Журналістам бути журналістами й робити свою роботу. І вимагати, щоби влада робила свою. І дотримуватися цехових правил, щоб аудиторія могла відрізнити — де блогер, де політик, а де — журналіст.

Це російський наратив — змішати все одним гамузом, щоб ніхто нікому не довіряв. Розбивати його треба не силою власної харизми чи голосним криком, а спокійною ретельною роботою. Люди оцінять.

 

Оксана Романюк, медіаекспертка, виконавча директорка Інституту масової інформації (ІМІ):

1. Я думаю, що саме тепер у більшої частини журналістів і представників громадянського суспільства навряд чи є реальна радикалізація настроїв. Всі вже більш-менш знайшли для себе відповіді на ті питання, які постали перед нами в 2014 році у зв'язку з початком гібридної війни з Росією. Нині ситуація підігрівається й міфологізується радше штучно. Можливо, за підтримки певних політиків, які намагаються таким чином впливати на свій електорат — переводячи накал емоцій із реальних проблем. Наприклад, хабарництва, корупції, виконання ними службових обов’язків — на проблеми гіперболізовані й «висмоктані із пальця», як-от особистості певних журналістів чи «зрадництво» всього журналістського цеху.

Я вважаю, це занадто поляризована картинка, бо в реальності «адепти журналістських стандартів» прекрасно розуміють виклики й умови роботи журналістів у зоні конфліктів. Може, навіть у рази краще, ніж умовні «адепти “Миротворця”», адже вони працюють у цих умовах уже два роки поспіль. Так само й ті, хто критикує журналістів через акредитацію, зізнаються, що робота журналістів цінна та важлива. Й без отримання акредитації неможливо було здобути певну інформацію. Мені це нагнітання видається неприродним і тому, що ці виклики не нові. У 2014 році ситуація була набагато жорсткішою. Тепер немає аж такої актуальності в цьому протистоянні. Але воно точно послаблює позиції України в гібридній війні й завдає реальної великої шкоди іміджу України за кордоном.

3. Я думаю, якщо прибрати фактор штучного підігріву ситуації, можна буде відійти на ті позиції, які були до травня 2016 року. Повне порозуміння нині навряд можливе: занадто багато емоцій, пов'язаних із війною. Ще не час для цього. Головне, чого потрібно прагнути — не вести війну зі своїми. Так, у нас є і завжди будуть розбіжності, але точно не треба шукати ворогів серед громадянського суспільства чи журналістів. Слід неодмінно зупинити міфологізацію роботи професійних журналістів, яких виставляють ледве не «зрадниками». Насправді там і близько нічого такого немає, ба навіть навпаки: є купа героїчних журналістів, українських і закордонних, тільки завдяки яким Україна і світ дізналися ключові речі про війну. Обом сторонам варто трошки пригасити емоції. На кожну проблему шукати адекватне рішення, а не смалити з гармати по горобцях. Боюся, так можна вистріляти всі заряди, а коли гармата буде реально потрібна, вона просто не спрацює.

 

Світлана Єременко, журналістка, медіаекспертка, виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика:

1. Так, я спостерігаю радикалізацію настроїв і зростання агресії й серед представників громадянського суспільства, й серед журналістів уже досить тривалий час. Причому не тільки в Києві, а й у регіонах. На мою думку, ця ситуація є прикрою й загрозливою. Адже в країні війна, й суспільство мало б об’єднатися в боротьбі проти ворога. Захисники «Миротворця» досить активно, я би навіть сказала, наступально-агресивно виступають проти журналістів. Причому, що особливо тривожно, їхня агресія поширюється не тільки на журналістів, більшість із яких змушені (підкреслюю, змушені!) були акредитуватися в так званих республіках, а проти всіх медійників.

Так само гостро виступають зі свого боку й ті, хто підтримує журналістів у цій ситуації. У соціальних мережах спостерігаються цілі словесні баталії. І ті й інші часто переходять межу, не добирають висловів, брутально обзивають один одного... Замість спрямувати свою енергію на протидію інформаційній агресії з боку Росії, наші часто дуже розумні, активні, професійні й патріотичні колеги «гризуться» між собою, витрачаючи на це дорогоцінний час, енергію, зусилля — й таким чином сприяють російській пропагандистській машині.

Хочу наголосити, що підтримую й поважаю діяльність сайту «Миротворець». Але оприлюднення ними прізвищ і контактів журналістів, які змушені були акредитуватися в «республіках», — це абсолютно неправильно. Ми, експертна група Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, досліджуємо інформаційний простір на окупованих територіях. Я особисто маю там багатьох знайомих. І точно знаю, що працювати без акредитації там неможливо, — це загроза життю журналістів. Вони б відразу потрапили «на підвал».

Інша справа, якби в «Миротворці» підійшли до справи диференційовано й дослідили, яку інформацію подавали акредитовані медійники. Якщо це матеріали, спрямовані проти України, такий журналіст однозначно заслуговує на осуд, — розміщуйте! Дуже погано, що були оприлюднені контакти іноземних журналістів, адже для нас надзвичайно важливо, щоби про агресію Росії дізнавався світ. «Миротворцю» потрібно було визнати свою помилку, а замість цього почалося шантажування закриттям сайту та агресивне відстоювання своєї правоти. Найбільш прикро, що ця історія негативно вплинула і продовжує впливати на імідж України у світі.

Принагідно зазначу, що засуджую діяльність тих медіа й журналістів, які погоджували свої матеріали з так званим міністерством фейкової «республіки».

Щодо стандартів: наші останні моніторинги показують, що в журналістів серйозні проблеми з точністю та достовірністю. А суспільство найбільше потребує правди. Противники стандартів також виступають проти балансу думок, мовляв, ми що будемо представляти точку зору ворогів? Та не потрібно звертатися за думкою «захарченків-пушиліних»! Подайте думки людей із окупованих територій, як це робить, наприклад, «Радіо Свобода» чи сайт «Новости Донбасса». Звісно, це складніше. Потрібно мати інсайдерів на «тому боці», але це можливо! Також ми часто спостерігаємо порушення кодексу журналістської етики в публікаціях про поранених, волонтерів, переселенців — про це також варто говорити.

На мою думку, дотримання професійних стандартів ніяк не суперечить громадянській позиції, патріотизму. Навпаки, чим якіснішим буде контент — тим більше користі для людей у країні, що воює. З іншого боку, бувають ситуації, коли дотримуватися всіх стандартів просто неможливо. Тому фетишизувати стандарти також не варто.

Щодо мови ворожнечі, то ця дискусія також триває вже протягом двох років, але питань не меншає й напруга не зникає. Я переконана, що потрібно називати речі своїми іменами. Війну — війною, терористів — терористами, російську окупацію — окупацією… Бо підміна понять, лицемірство, своєрідна «атошна» мова призвели до того, що самі журналісти — розгублені, не знають, ким називати тих, хто вбиває наших солдатів та мирних громадян. І читачі не розуміють, що ж відбувається в країні. Особисто я проти того, щоб узагальнювати й усіх людей на окупованих територіях називати сепаратистами й терористами. Бо це не так: там залишається дуже багато патріотів України, які чекають звільнення. З іншого боку, деякі наші борці проти мови ворожнечі договорилися до того, що не можна українських солдатів називати «наші герої». А кого ж тоді так називати?

Звісно, не можна всіх, хто порушує це важливе питання, вважати зрадниками. Дискусія щодо мови ворожнечі, на мою думку, потребує продовження і поєднання поглядів мовників, психологів, військових, представників ГО і журналістів.

2. Найнебезпечніше сьогодні те, що суспільству наполегливо й цілеспрямовано нав’язується установка: всі без винятку журналісти — вороги, зрадники, які працюють проти України. Ця тривожна тенденція розколює суспільство. Й найголовніше, що команду «фас» проти журналістів дали і продовжують це робити деякі представник влади. В першу чергу це пани Аваков, Геращенко…

Коли в жовтні 2013 року я писала про дискредитацію журналістики, брутальність влади та неоголошену війну влади проти журналістів, все було зрозуміло й закономірно. Адже то була чужа й злочинна влада Януковича. А чому це відбувається тепер? Очевидно, що деякі представники влади бояться журналістів, їх дратує відверта правда про Іловайськ і Дебальцеве, журналістські розслідування, публікації про статки можновладців, корупцію, контрабандну торгівлю з окупованими територіями тощо.

Чи усвідомлюють ці горе-владці, що, закликаючи суспільство до війни з журналістами, вони насправді виступають на боці російського окупанта, підсилюють бійців інформаційної війни проти України? Не можуть не усвідомлювати…

3. Думаю, що в журналістів давно назріла необхідність відвертої й гострої розмови у своєму середовищі. Адже дійшло до того, що професійні, розумні, патріотичні журналісти почали боротися між собою, привселюдно принижувати один одного на радість ворогам. Не можна це агресивне протистояння лишати в соціальних мережах, або навіть на шпальтах медіавидань. Потрібно зібратися, висловити претензії, обговорити ситуацію та спробувати дійти компромісу. Ще трохи й ми станемо посміховищем для всіх, а суспільство остаточно втратить довіру до медіа. Цьому сприяють і регулярні скандали, як-от у Незалежній медіа-профспілці.

Маємо усвідомлювати: радикалізація в суспільстві, протистояння в самому медіасередовищі, нацьковування громадських організацій на журналістів і навпаки, — все це послаблення нашої потуги в боротьбі проти сильного й небезпечного ворога. Це зменшує шанси на нашу перемогу в цій неприродній, жорстокій і підступній війні.

 

Сергій Коркушко, журналіст:

1. Йдеться не тільки про радикалізацію настроїв. Коли суть дискусії зводиться до питання — потрібні під час війни журналістські стандарти чи ні — суспільство явно хворе й демонструє неспроможність адекватно оцінювати реальність. Бо будь-яка професія — це насамперед стандарти. Наприклад, піаніст є піаністом не тільки тому, що час від часу сідає за фортепіано й натискає клавіші, а тому, що відповідає цілком конкретним і стандартним вимогам професії піаніста, і результатом його натискання на клавіші є музика, а не просто звуки. Журналістом у цьому сенсі виглядати простіше. Стандарти не можуть змінюватися під впливом ситуації та за вимогою тих, кому вони не подобаються або здаються саме от зараз непотрібними й навіть шкідливими. Лікар на війні працює не так, як у мирний час, але він дотримується стандартів лікарської професії. Військовий дотримується стандартів своєї професії так само і в мирний час, і у воєнний. Коли лікар і військовий не дотримуються стандартів своєї професії — негативні наслідки одразу стають очевидними. Коли журналіст порушує стандарти своєї професії — негативні наслідки є, але очевидні вони не одразу, а сам процес і результат порушення може тривалий час оцінюватися позитивно споживачами медіапродукту, виробленого з порушенням стандартів. Наприклад, продукція в жанрі журналістського розслідування користується попитом незалежно від рівня та якості виконання. Неприємна правда полягає в тому, що в українських медіа нехтування професійними стандартами — масове й тривале явище, й ті випадки, які емоційно обговорюються як приклади надміру педантичного дотримання стандартів, найчастіше є якраз наслідками їх порушень або нехтування елементарними нормами етики.

2. Будь-що будь-коли може бути вигідним будь-кому. В мене немає незаперечних фактів, що радикалізація, розкол у професійному середовищі та підтримання високого рівня істерики є результатом цілеспрямованих дій певних темних сил. Але й виключати цього не можна. Ототожнювати уникання мови ворожнечі зі знищенням українського спротиву російській агресії — яскравий приклад мови ворожнечі, маніпулювання та приклеювання ярликів. Справжня небезпека, як на мене, полягає у формуванні в українського суспільства спрощеної — а відтак неправдивої — картини світу, в якій є наші й ненаші, причому наші однозначно хороші, а ненаші однозначно погані. Це веде до війни і сприяє підтриманню стану війни, а не творенню миру. Хоча спрощена картина світу в значної частини українського суспільства сформована вже давно — наприклад, паранормальними дискусіями про мови та супутніми їм псевдоісторичними дослідженнями.

Не знаю, чи всі російські журналісти є ворогами. Узагальнення дуже часто є маніпуляціями. Це ж стосується й записування у злочинці всіх журналістів, що акредитувалися в так званих ДНР і ЛНР.

Щодо стандартів — я не знаю, що таке західні стандарти журналістики, про які йдеться в запитанні. Наприклад, об’єктивність і неупередженість є універсальними вимогами в професії журналіста незалежно від географії. Якщо йдеться про стандарти, закріплені в редакційних політиках BBC або Reuter’s, то їх можна фетишизувати, а можна й не фетишизувати, але дотримуватися, на мою думку, треба, бо вони втілюють здоровий глузд, багаторічний досвід і висувають високі вимоги до якості роботи. Інша справа, що дуже мало хто, говорячи про ці стандарти, знає, про що говорить.

Нелогічно й хибно вважати, що стандарти журналістики підіграють російській пропаганді, бо пропаганді може підіграти взагалі все й кожен. Навіть котик на вулиці може підіграти, якщо його показати й назвати в сюжеті жертвою київської хунти. Ані котик, ані професійні стандарти не винні, що російська пропагандистська машина працює, їсть і перетравлює все, даючи на виході продукт для невибагливих споживачів.

3. Якщо говорити саме про нинішню ситуацію, то дискусія сама по собі є важливою частиною рішення. Вона стимулює розумову діяльність, розвиває критичне мислення і здатність бачити вади не тільки в опоненті, але, з плином часу, і в собі. Ці корисні якісні зміни індивідів обов’язково будуть корисні й у масштабах професії та суспільства. Хоча відповідь на питання, що робити, як на мене, лежить далеко за межами вузькопрофесійної площини. Проблеми українського медіасередовища в основі своїй тієї ж природи, що й загалом українського суспільства — низький освітній та культурний рівень, небажання вчитися й думати, прагнення простих пояснень і простих рішень. Ці риси, звісно, притаманні не всім, але вони, на жаль, домінують в українській популяції на всіх рівнях суспільства. Мають змінитися пріоритети й цінності, які де-факто сповідують українці, хоч за що б там не стояв Євромайдан на словах. У суспільстві, де професія вчителя непрестижна, будуть непрестижними й справжні знання. Без знань не буде професіоналізму як суспільної цінності. Без професіоналізму не буде ефективних суспільних інститутів. А «адепти “Миротворця”» й «адепти голих стандартів» будуть завжди — в тій чи іншій формі й без золотої середини. Швидких змін не буде. Вони відбуватимуться в темпі еволюції й доживуть до них не всі.

 

Тетяна Кузнєцова, доктор наук із соціальних комунікацій, професор:

1. В умовах гібридної війни, одним із завдань якої є залякування «чужого», радикалізація настроїв у більшості представників громадянського суспільства є одним із негативних явищ. Адже саме вона призводить до породження агресії, збільшення напруження в соціумі.

2. Радикалізація настроїв у цій ситуації вигідна передусім т. зв. адептам «Миротворця», готовим використовувати будь-які технології, щоби посіяти серед громадян України ворожнечу, агресію, недовіру, підготувати «потрібний» ґрунт для бунту й тим самим розбалансувати суспільство. З іншого боку, радикалізація вигідна й окремим політичним, наприклад, опозиційним силам старої формації, які не бажають нових прогресивних змін.

3. Вважаю, що в цій ситуації важливо почати діяти (вже досить популізму, обіцянок), розпочати дієвий конструктивний діалог. Сучасний світ неодноразово демонстрував і демонструє, що люди нині перестали довіряти, перестали чути один одного. Тому вже назріла необхідність домовитися. Хоча в умовах гібридної війни домовлятися багато хто вважає дурницею. Але в нашому контексті (налагодження порозуміння між прихильниками протилежних поглядів), вважаю, це необхідно. І це сьогодні під силу прогресивним НГО, провідним медіа (які дотримуються професійних стандартів, яким довіряють), лідерам громадської думки, фахівцям-експертам. Саме вони можуть успішно виконати цю місію (про що яскраво свідчить історія).

Можливо, мене можна звинуватити в оптимізмі, але я вірю, що агресивному слову може протистояти добре слово, «мові ворожнечі» — «мова добра» (проте нею теж треба вміти користуватися!).

 

Катерина Золотарьова, блогерка:

1. Я розумію, про що ви кажете, але не розумію, до чого тут Росія. Інформаційна війна триває, вона є, але те, що відбувається в нас усередині, точно не провина Росії. Хіба що я можу припустити (не стверджувати), що дехто з апологетів погіршення стосунків між журналістами, блогерами тощо має якусь причетність до Росії. А так — це чисто наша внутрішня ситуація, яка призводить до багатьох проблем. Люди озлилися, ця проблема існує, мова ворожнечі має згасати, бо нікому від цього не стане краще. Ви самі бачите, що відбувається: люди розпалені до такої міри, що йде цькування окремих особистостей, журналістів, блогерів, прихильників різних сторін. Я би не казала тільки про «Миротворець», бо це була ситуація, яка просто стала каталізатором для того, щоби розкрилася не дуже красива сторона нашого суспільства. А вже після цього приводів було багато. Я не можу сказати, що на 100 % підтримую «Миротворець», але в той момент, коли на нього накинулися журналісти на чолі з Тетяною Поповою, вони не публікували, на мій погляд, секретних даних (це були навіть не особисті дані, а персональні). Це ті дані, які можна знайти, там не було ніякої насправді цінної інформації або такої, через яку можна було би так перейматися. Із іншого боку, свого часу вони з Бузиною не дуже красиво вчинили.

Є провина і з одного боку, і з іншого, й ніхто не хоче йти назустріч.

Як людина, котра постійно бере участь у цих дискусіях, можу сказати, що саме журналісти не хочуть іти назустріч громадськості, не бачать у цьому необхідності, деякі з них про це прямо заявляють — мовляв, є чим зайнятися і без з’ясувань. А з’ясовувати треба, бо ситуація просто зайшла в глухий кут. Тривають безпідставні звинувачення один одного, і це такі хитання, яких Україна не може собі дозволити, бо в нас є зовнішній фронт, триває інформаційна війна, а ми ще всередині між собою всі пересварилися.

2. Кому може бути вигідно пересварити всіх ізсередини — зовнішнім ворогам. Ясно, що нині ситуацію особливо розхитують, бо йдеться про перевибори. Тепер регіонали на низькому старті, бо думають, що можуть зайти, а в них справді, згідно з опитуваннями, не такі й погані результати. І якщо вони докачають і вибори весною відбудуться, то наступна каденція буде просто пекельною, вона складатиметься з популістів і «Опоблоку». І, звісно, представникам, наприклад, Юлії Тимошенко, Олега Ляшка, «Опозиційному блоку» це вигідно. Чим більше хвилювань, чим більше чвар — тим більше ситуація загострюється, а суспільство розуміє, що треба йти і щось змінювати. А за нашою українською давньою традицією всі звикли вважати, що вибори щось змінять. Та вони, по суті, нічого не змінюють, це звичайна рокіровка, але люди чомусь у них свято вірять.

Тому, звісно, я припускаю, що політично радикалізація підігрівається.

3. Як мінімум, треба сісти за стіл перемовин. Я не прихильниця радикально налаштованих блогерів і журналістів, які кричать, що не можна говорити з іншою стороною. Я спілкуюся з багатьма людьми не лише в інтернеті, а й в реальності, і думаю, багато проблем виникає через те, що їм треба просто сісти і спокійно поговорити. Дуже погано, що багато хто на це не може піти. Дмитро Золотухін, Аліса Пивоварчик пропонують майданчики для цих перемовин, запрошують, але ніхто ж не йде на зустріч.

А тут тільки сідати й розмовляти, спокійно. Нам потрібно розуміти, що насправді в нас одна мета, один загальний великий ворог, і тепер не той час, щоби роз’єднуватися, та ще й встромляти палиці в колеса.

Ірина Соломко, керівник комунікаційного напрямку РПР, ведуча «Громадського радіо»:

1. Ставлюсь негативно, це лише робить нас більш слабкими. «Разделяй и властвуй» ще ніхто не скасовував:(

2. Так. Радикалізація не дає можливості знаходити спільну мову. Це однозначно технологія, яка грає проти суспільства, в цілому, та журналістської спільноти, зокрема. «Свобода», БЮТ, Радикальна партія. Чітко простежується рука Москви.

3. Золота середина – це, по суті, нормальна (а не заполітизована та гіперемоційна) журналістська робота. Це елементарні принципи роботи: три точки зору, збалансованість, незаангажованість. Вона повинна бути. Більш того, її наявність допомагає виховувати це сприйняття у суспільства. Тобто починати потрібно з себе, причому, згадувати ази професії. Проте, порозумітися наразі навряд чи вдасться, я переконана, що ця дискусія нав'язана політичними силами, при такому ручному управлінні порозуміння апріорі неможливе.

Над опитуванням працювали Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова

Ілюстрація - nyfa.edu

Фото — архів «Детектора медіа», Facebook-сторінки опитуваних, «Четверта влада», сайт факультету журналістики НУ «ОЮА», сайт «UA:Першого»

Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6142
Читайте також
22.08.2016 10:30
Антоніна Черевко
для «Детектора медіа»
3 504
19.08.2016 13:15
Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова
3 429
10.08.2016 17:20
Галина Петренко
Наталія Лигачова
Наталія Лигачова, Галина Петренко
13 925
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду