Лобова атака державного патріотичного кіно

Лобова атака державного патріотичного кіно

17 Квітня 2024
1499
17 Квітня 2024
11:00

Лобова атака державного патріотичного кіно

1499
Весна принесла нам цілу низку серіальних прем’єр, що були створені на держзамовлення.
Лобова атака державного патріотичного кіно
Лобова атака державного патріотичного кіно

Майже рік тому державне підприємство «Мультимедійна платформа іномовлення України» обрало на конкурсі 53 художні та документальні проєкти для фінансування з державного бюджету на сотні мільйонів гривень. Не всім зрозумілий посеред великої війни кіноапетит замовник пояснив захистом національних інтересів.

«Виробництво актуального українського аудіовізуального контенту різних жанрів для широкої аудиторії під час повномасштабної війни — це не питання “розваги”, а питання національної інформаційної та культурної безпеки, надважливе для розвитку креативної незалежності та протидії ворожій пропаганді, а також питання підтримки ментального здоров’я нації», — пояснили в держпідприємстві.

«Підтримка ментального здоров’я» почалася ще взимку, коли вийшли мінісеріали «Новорічна шкереберть» і «Моє кіно», що були серед переможців тогорічного конкурсу. Та лише у весняному сезоні допомога пішла кучно. В березні та квітні на різних платформах вийшли мінісеріали «Позивний "Тамада"», «Тільки живи», «Шлях додому», «Звичайна людина», планується до показу «Продовження роду» тощо.

Будь-яка з цих прем’єр цікава з точки зору розуміння того, що нам хоче сказати держава. Ну ж бо патріотичне кіно, вироблене державним коштом, — це в будь-якому разі програмний витвір. З березневих серіалів найбільше заінтригувала драма «Тільки живи», що вийшла на «1+1 Україна». Насамперед через те, що це історія про військову операцію. Таких сюжетів у кіно поки що менше за розповідь про долю цивільних під час великої війни. До того ж держава має монополію на інформацію з «нуля», отже варто було подивитися, що покажуть на широку авдиторію. Балів додавали відомий режисер Заза Буадзе та поважний акторський склад (зокрема, народна артистка України Наталія Сумська та народний артист Олександр Форманчук).

 

На зйомки 4-серійного серіалу його виробник, ТОВ «‎Три-я-да Продакшн», отримав 7,8 мільйона гривень. Майже всі мінісеріали з конкурсу мають приблизно такий же бюджет. Хоча декому пощастило більше. Наприклад, «Новорічна шкереберть» могла «гуляти» аж на 10 мільйонів, а «Шлях додому» — на 8,8.

«Тільки живи», вочевидь, довелося економити. Наприклад, на локаціях. Купа сцен знята просто в лісі, де переховується група українських військових, — навіть без ознак їхнього табору. Втім, це не так критично, як економія на масовці, що також помітна. У фільмі є декілька групових сцен, і одна з них відкриває серіал. Це анонс майбутніх подій, де головний герой разом із жителями села став свідком розстрілу окупантами якогось старого. Такий собі глядацький гачок. Але працює навпаки — серіал хочеться відразу вимкнути, бо рівень акторської гри «шокованих очевидців» — шкільний драмгурток. Той факт, що всі виконавці головних ролей надалі впоралися гідно, не виправляє перше неприємне враження.

Ну і на додачу на гримі Наталії Сумської виробники, здається, теж заощадили. В серіалі вона грала бабу Надю, сільську ворожку. За паспортом акторка, може і підходить для цієї ролі. Та й певний «сільський» досвід має — багато років грає Кайдашиху в театрі. Але на екрані її ворожка на бабу не тягне. Щоб досягти гармонії, треба було або гримерам постаратися (з Ірми Вітовської у її сорок із лишком, наприклад, вийшла дуже переконлива стара в «Брамі»), або легенду для героїні якусь іншу вигадати.

Але хай би занадто молода бабка-ворожка — персонаж хоч і важливий, але все ж другого плану — була головним недоліком серіалу. Весь сценарій «Тільки живи» нагадує якесь зілля, куди не дуже досвідчена відьма напхала все, що використовується для привороту глядачів. Війна, перемога (поки що проміжна), любовний трикутник, вірна дружба, довгоочікувана помста, пригоди, трагічна смерть і трошки містики. В підсумку коктейль вийшов сумнівним на смак і сумнівної дієвості.

За сюжетом молодий режисер Віктор із доволі гнучкими моральними принципами напередодні війни знайомиться з екологічною активісткою Олексою та закохується в неї. Але освідчитися не встигає, бо після повномасштабного вторгнення полум’яна дівчина відразу вирушає на фронт. Головний герой починає її шукати й випадково потрапляє у загін українських військових, що виконує якесь особливе завдання. Вітя допомагає здійснити важливу операцію, але втрачає дівчину.

 

Містична складова серіалу — це не лише бабка-ворожка, що передбачила Олексі трагічні наслідки нового кохання, а й сокіл Азай. Птах з орнітологічного центру, де волонтерила дівчина, після 24 лютого чомусь прилетів до Вітька у квартиру та почав його переслідувати. Здається, в цьому моменті сценаристи надихнулися першим «Аватаром», де священне дерево «помітило» головного героя насінням. Таке враження, що сценаристи «Тільки живи» просто тикнули в носа глядачам ідею про обраність Вітька — раптом вони самостійно не зрозуміють.

Схожа історія трапилася і в сцені заходу російської ДРГ в село. Окупанти вдерлися в будинок ворожки, напилися начебто самогонки й отруїлися, бо це була настоянка цикути. Про те, що це саме отрута, глядачі дізналися не постфактум, а заздалегідь. Напередодні героїня між ділом розповіла про справжній вміст пляшки українським військовим. Прийом теж рівня шкільного драмгуртка, який вивчає принцип «чеховської рушниці».

Напевно, через невіру в інтелектуальні здібності кінцевого споживача й усі головні патріотичні посили серіал доносить глядачам просто в лоба. За сценарієм, Вітя паралельно з пошуками дівчини та участю у бойових діях весь час знімає кіно про війну. Для цього він інтерв’ює людей, яких зустрічає. Вони на камеру розповідають про жахи окупації, початок АТО, перспективи цієї війни тощо. Інколи під щемливу мелодію, як, наприклад, під час сповіді волонтера «з Донбасу».

 

Я жив із родиною на Донбасі, коли рашисти його віджали. Мама з татом, жіночка Галочка і синочки Максимка і Стас. Я встиг їх на машині відправити, а мене схопили та кинули в підвал. Хтось доповів, що я допомагав нашим бійцям. Катували, ногу прострелили. Мені вдалося втекти. За золоту обручку та хрестик домовився з охоронцем-сепаром. Диво, що врятувався. А мої, вони майже доїхали до вільної землі, але машину на трасі розстріляли рашисти. Вони так, напевно, розважалися, покидьки. Всі загинули. Мама з татом, Галочка, синочки, — розповідає герой.

Здається, музику на цей уривок творці наклали не лише для наголосу на трагічності моменту, а й щоб хоч якось відвернути увагу від вкрай поганої гри актора. Не допомогло. Тепер уривок можна зберегти для шкільного драмгуртка як типовий приклад байрактарщини.

І класична шароварщина в серіалі теж є. У маренні поранений Вітьок шукає дівчину десь в туманному рожевому лісі. Обидвоє у вишиванках. Я щиро заздрю сміливості сценаристів, які вигадали таку патріотичну еротичну фантазію та не соромляться запропонувати її народу.

 

 

Загалом про те, що серіал піде на глядача в «лобову атаку», можна було здогадатися ще за пафосною назвою. «Тільки живи» — це останні слова Олекси, що вона сказала коханому. Хоча на конкурсі проєкт мав назву «Операція “Добрий вечір”», і в синопсисі про загибель головної героїні не йшлося. Це, звісно, неочікуваний і незвичайний хід. Він нагадує, що війна в Україні — це не кіно, а реальна трагедія. Але на цьому тлі пригодницька складова серіалу сходить нанівець. Багаторічне протистояння та фінальний бій благородного українського офіцера Чумака — керівника загону, де воювали Вітя й Олекса, — з підлим ефесбешником із промовистим позивним Кабан миттєво забуваються, адже дівчина гине. Та ще й не від рук окупантів, а від якогось закоханого сільського неврастеніка.

 

 

Хоча, може, і добре, що кульмінаційний бій вийшов змазаним. Бо насправді я б назвала його найбільшою ідеологічною проблемою серіалу. Фільм присвячений ідеї, як українські військові креативно ввели в оману росіян і створили умови для звільнення Харківської області. Але той самий бій показує, що з креативністю у нас не дуже. Чумак женеться за Кабаном зі зброєю. У ворога закінчуються набої, але замість того, щоб, наприклад, узяти в полон російського офіцера (цінний свідок і матеріал на обмін, якщо що), наш герой ведеться на вигук «Що, у неозброєного стрілятимеш?», відкидає автомата та йде врукопашну з ножем. З ризиком для свого життя та, у разі програшу, всіх підлеглих, бо ворог має інформацію про групу.

Ні, хлопці, так не піде. За державні кошти треба вчити людей приймати адекватні рішення. «Рукопашне благородство» у випадку російських окупантів — погана ідея.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1499
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Люпус
33 дн. тому
Либонь, до великої війни "творці" , лежачи на дивані, грались в "Танчики" і в перервах разом з бабусями дивились Роксолану. І самі були тим піплом, що все схаває. З такими позиціями радісно "освоїли" державні грошики. Тільки не знають диванні бійці, що війна перевиховала багатьох з того піплу. Навіть рецензенти стали по іншому дивитись і давати справжню оцінку.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду