1. Я подивилася прем’єру програми Юрія Макарова «Культурний фронт» і декілька її випусків. А так – здебільшого не бачу в нас програм, які б викликали інтерес, де можна було б побачити справді широку панораму культурних подій.

 

2. Думаю, це мусить бути програма журнального типу. Мені надзвичайно подобалася програма каналу «Культура», яку робив Юрковський, – «Культурні новини». Щось подібне й має бути – в сучасному форматі інформаційної програми. Як і в інформаційній програмі є місце для всього – від візиту чергового президента до погоди, так і щодо культури – за версткою там є місце абсолютно для всього, і це може привертати увагу широкого глядача, інтереси якого варіюються від класичної музики чи театральних новин аж до, скажімо, презентації нового диску «Грін Грея». Мені здається, цей формат міг би викликати інтерес.

 

Я сама бачу: дуже багато молоді ходить на концерти камерної музики, на артхаусне кіно (не обов’язково з попкорном). Ідуть люди різного віку, їм це потрібно! Чому ми цього цураємося, чому думаємо, що публіка в нас така дурна й примітивна? Це ж неправда.

 

3. Одного разу я мала розмову з керівником музичного відділу російського телеканалу «Культура» Святославом Белзою і згадала поширену думку, що такий канал не має рейтингів. Він це спростував і розповів, як на «Культурі» поставили одну з російських класичних опер. Це не була трансляція трьома камерами з оперного театру (хоча телевізійна трансляція такого роду – це теж мистецтво, нині, можливо, втрачене). Вони зробили це в стінах Троїцько-Сергієвого монастиря. А в перерві виконавець головної ролі, молодий співак із сережкою у вусі, в кадрі розповідав про своє бачення образу – то це, за словами Белзи, перекрило всі рейтинги!

 

Так що відсутність інтересу – неправда. Культурні програми цілком можуть бути рейтинговими – це залежить від того, як їх подати. І хто подаватиме, до речі. Якщо тобі цікаво, якщо ти розумієш – ти зможеш зробити.

 

4. Принаймні, на державному телебаченні це має бути державною політикою. Адже державне телебачення має свої функції. У комерційних телеканалів – інше завдання: там треба заробити гроші, і заради цього йдуть на все. Безумовно, державне телебачення має бути й об’єднавчою силою, тому що об’єднати велику країну можна єдиним інформаційним простором. Телебачення має безліч функцій, із них тепер виконуються хіба що інформаційна й рекреативна, розважальна. І то, останню звужено до примітивних розваг на рівні київської «труби» під Майданом Незалежності – пиво, анекдот, поштовхатися і так далі. А такі функції, як освітня, просвітницька – хіба це не завдання програм по культурі? Тому, зробивши грамотну програму по культурі, ми одразу перекриваємо величезний сегмент телевізійного впливу на глядацьку аудиторію.

 

 

1. Я дивлюся на каналі «Культура» старі українські фільми. Також на Першому каналі є «Фольк» – програма, куди народні пісні привозять досить-таки автентичні самодіяльні гурти. Я дивлюся цю програму, але здається, що цим українська культура на українському телебаченні й обмежується.

 

В новорічні дні дивилася концерт Василя Зінкевича. Коли він вийшов на сцену, в мене виникла думка, що, можливо, цього не треба було показувати; але подивившись концерт, я зрозуміла, що це було дуже потрібно. Це була дуже хороша програма. Загалом Ілащук намагається дещо робити в цьому напрямку – але, звісно, цього замало. Можливо, вони не мають фінансування, не можуть запросити хороших режисерів, сценаристів...

 

2. Я давно не бачила на екранах світочів української культури: пана Дзюбу, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча... Давно не бачила цікавих художників. Дискусії, полеміки, людей, які можуть говорити не лише про гроші й дрібні політичні чвари, які можуть моделювати українське майбутнє, говорити про засадничі проблеми розвитку народу, його культури, його свідомості... Цього всього немає. Натомість ми щодня отримуємо низькоякісну масову жуйку, в якій перемелюються одні й ті ж події, одні й ті ж люди. Все це нецікаво, це вчорашній день. Воно не зачіпає глибин громадської свідомості. Ми стрижемо вершечки, говоримо лише про те, що на поверхні, і говоримо досить примітивно; не зважаємо на національні авторитети...

 

На телебачення потрапляють люди, які мають можливість якимось чином піднімати рейтинг тих чи інших телеканалів – але ми не підіймаємо рейтинги душі. Загальний рівень суспільної культури впав настільки низько, що ми вже забули про справжні культурні пласти, вічні цінності. На всіх ток-шоу лише теми-одноденки, а тем глибоких, вічних ніхто не зачіпає. Хоча тепер, здається, найкращий для цього час, бо криза переродить суспільство і люди повернуться до витоків. І про це, може, варто було б частіше говорити.

 

3. Може, звісно. Це залежить від того, яких гостей запросити, від рівня самого ведучого – наскільки його рівень культури є високим, наскільки він є людина ерудована, інтелектуал, чи просто хлопчик, якому режисер у вухо кричить, що він має робити. Це все залежить від людей. Якщо є цікаві люди – є цікава розмова, немає таких людей – розмова ніколи не буде цікавою. Можуть бути якісь зіштовхування, штучні конфлікти, як у того ж Савіка буває – але це приваблює лише публіку, яка має відповідний рівень культури. Цікавих людей треба шукати, їх треба знати.

 

4. І меценати також, і власники каналів. Мені дивно, чому цим не опікується, скажімо, Петро Порошенко, який розуміється на цих справах; Віктор Пінчук, котрий дуже багато робить для пропаганди культури світової і менше – культури української, на своїх каналах. Думаю, на це прийде час. Бо потреба така є. Звісно, культура коштує, і це треба пам’ятати. А нині ніхто ніде й словом не обмовиться, що все-таки варто виділяти гроші і що держава не повинна, навіть у такий тяжкий час, забувати про фінансування культури.

 

 

1. Я не особливо дивлюся телебачення. Але декілька разів потрапляв на «Культурний фронт», один раз знімався в Юрія Макарова. Мені здається, це достойний формат української програми про культуру.

 

2. Думаю, давно вже треба реформувати державний канал «Культура». Щоб він цілодобово демонстрував документальні й художні фільми. Щоби більший акцент робили на живих митцях, які ще можуть показати, розказати. Й особливе місце слід відвести культурним осередкам по всій Україні, зробити збалансований погляд на все, що відбувається. Бо нині маємо в певному сенсі викривлене київське уявлення про українську культуру.

 

3. Досягати рейтинговості слід за рахунок балансу. Культура – це не нудна тема. І якщо можна зробити гостре політичне ток-шоу, то культурне, на мою думку, можна зробити ще гострішім. Є питання, про які варто говорити не офіційною мовою, а часом емоційно й гаряче. Я би, приміром, дуже гаряче поспілкувався з представниками мас-медіа про стан української культури на нинішньому етапі. Хочу спитати, чому в телебачення така низька зацікавленість візуальним мистецтвом. Я сам є організатором більш ніж 20 виставок щорічно по всій Україні, ми запрошуємо багато кого з телебачення, але з’являються буквально пара каналів. Бувають ситуації, коли знімальна група приїжджає й каже: «Платіть нам гроші, і ми будемо вас знімати».

 

4. Фінансувати все-таки має держава. Щоб культурні програми не були заангажованими.

 

 

1. Я регулярно смотрю канал Mezzo и российский канал «Культура». С украинскими каналами проблема: есть только одна програма «Культурный фронт». Когда есть время, я стараюсь ее смотреть. Но, насколько я понимаю, ее закрывают. То есть не было, не было и опять не будет. Полный мрак!

 

2. Есть мировой опыт создания культурных программ и телеканалов. Тот же российский канал «Культура», с одной стороны, высокого уровня по контенту, по ведущим, по новостному формату, его почти всегда интересно смотреть. С другой стороны – он продвигает идеологию, транслируемую государством. С точки зрения России, это гениальный, оптимальный продукт. У нас должен быть такой же.

 

Первый государственный канал предполагает трансляцию идеологии. Но она у нас никак не сформулирована. Соответственно, транслировать культуру сложно, поскольку вне идеологии культуры не бывает – она всегда идеологизирована. Но сейчас такое время, которое предполагает рождение новой идеологии, связанной не только с Украиной как с государством, но и с миром, с его системой отношений, духовности и т. д. И эта новая идеология должна транслироваться, кроме религиозных каналов, через культуру. Следует обратиться к тем носителям культуры и искусства, которые есть в Украине и в мире, чтобы они становились людьми, формирующими сознание общества и влияющими на направление развития общества. На это должны быть направлены каналы – и государственные, и частные, принадлежащие тем людям, которые заглядывают чуть дальше, чем желание заработать быструю политическую или экономическую прибыль. Но таких людей крайне мало, это исчезающий вид.

 

3. С одной стороны, можно говорить об объективности рейтингов, хотя у меня они вызывают большое сомнение. Большинство моих знакомых (люди достаточно образованные, думающие) телевизор вообще не смотрят. А это те, кто, собственно, формирует экономику, культуру. Получается, рейтинг строится на тех, кому телевизор заменяет пищу. И здесь важен момент протекционизма государства: оно должно давать людям интеллектуальную пищу.

 

Есть фильм, который рассказывает, как журналисты в Германии совершили масс-медийный теракт. Они сломали серверы устройств, определяющих рейтинги, и начали перемещать программы о культуре, арт-хаусные фильмы в прайм-тайм. Этот заговор вскоре раскрыли, но оказалось, что рейтинги культурных программ стали высокими: люди начали их смотреть. У меня нынче нет такого выбора, как у телезрителей в этом фильме: мне никто не предлагает такой продукт. К культурным программам нужно приучать, этим нужно заниматься целенаправленно. Это задача государства или частного инвестора, у которого появляется социальная ответственность.

 

4. Спонсоры – точно вряд ли. Скорее это должны быть меценаты и государство. Если государство думает о себе как о государстве, оно обязано финансировать культурные программы. Но если оно будет подходить к этому и финансировать так, как наш канал «Культура», – лучше не надо. Потому что это полная дискредитация самого понятия культуры.

 

Или это целевая государственная программа с нормальным финансированием и нормальным менеджментом, или частная. Если у частных инвесторов есть социокультурная ответственность за свою страну, они обязаны за свой счет создавать такие программы. Насколько я понимаю, Роднянский в свое время пытался это делать, но затем, видимо, ему это наскучило.

 

 

1. Я не думаю, что на украинском телевидении сейчас разнообразие программ об украинской и мировой культуре. Их не так уж и много. По крайней мере, мне пока не удавалось смотреть их часто, может, я просто не знаю, что они есть. Если говорить о кино, я смотрю «Империю кино» по «1+1», люблю программы о старых фильмах. Однажды мне попалась телевизионная программа, где демонстрировались театральные постановки. Мне понравилось. Не знаю, что это за программа была. Остальные телевизионные программы – это шоу, программы с какими-то развлекательными элементами и т. п.

 

2. Мне кажется, я бы смогла вести интересную программу о культуре, очень хорошую программу о кино. Нужно подавать информацию, которой нет в интернете и которая все-таки актуальна в современном обществе. Темы могут быть совершенно разными, лично я смотрю на проблемы культуры с точки зрения киноведа. Можно приглашать гостей, разбирающихся в той или иной сфере, специализирующихся на вопросах культуры. Не хватает на украинском телевидении интересной и познавательной информации.

 

3. Наверное, рейтинговыми являются программы, уделяющие внимание желтизне, гламуру, развлекательным элементам; те, где можно увидеть знаменитых, светских людей. Не знаю, хорошо это или плохо. Такие программы похожи на красочные журналы. Зрителям интересно смотреть, как отдыхают публичные люди, как они предпочитают проводить свободное время, в общем, для рейтинга программы необходимы популярные гости.

 

4. Человека судят по его поступкам, поэтому я считаю утопией думать, что государство будет заниматься проблемами культуры. Развивать эту сферу в ближайшее время, думаю, никто не собирается. Чтобы культура жила, необходимо привлекать спонсоров, людей, заинтересованных в развитии культурного мировоззрения наших граждан.

 

 

1. Час від часу дивлюся «Документ», «Книгу.ua» і, зрозуміло, Discovery.

 

2. Мають бути програми з чітко визначеними форматними характеристиками: якщо це музейні феномени, то нехай вони подаються у відповідному музейному форматі (не сентиментально-ностальгійному з плачами і шмарклями, а власне в довідково-музейному), якщо ж це щось живе, воно має подаватися як дискусія, перформенс, провокація. Ведучі не мусять нав’язувати свої смаки чи ідеологічні й етнофільські преференції.

 

Теми: можуть бути «точкові» програми про окремі постаті чи явища, але цікавіші широкі дискусії, де б український культурний матеріал аплікувався на світову культурну ситуацію. Більше питань, менше констатацій. Усі програми має бути звільнено від дидактики і школярського нав’язування дихотомій «правильно-неправильно», «корисно-некорисно», «патріотично-непатріотично».

 

3. Усі названі елементи мають право увійти до інструментарію брендобудування програми. Головне – внутрішня (інтелектуальна) провокаційність, професіоналізм і присутність кількох точок зору

 

4. Державні чиновники не потерплять нормальної програми, вони завжди будуть на боці ретроградів, орденоносців і сраколизів. Спонсори й меценати мають бути «диверсифіковані», адже кожна монополія тяжіє до дидактики і фронтальної маніфестації банальності та кон’юнктури.

 

 

1. 24 канал транслює досить цікавий пізнавальний проект «Історія українських земель» – короткі нариси з української історії. При нагоді завжди дивлюся. Але ж це – історичний проект. Якщо говорити тільки про культуру… А в нас є такі програми? От, хіба що, був на зйомках програми «Культурний фронт» Юрія Макарова.. Сподіваюся, цей проект справді стане фронтом.

 

2. Щоб говорити про ідеальну програму, треба мати ідеальне телебачення. На жаль, сьогодні слова «державний», «телебачення» й «ідеальна програма про культуру» несумісні. І питання тут не в моєму індивідуальному смаку чи телеснобізмі, а в тому, що культура – дуже тонкий процес, який самоорганізовується. Й тримати його під державним контролем, чесно кажучи, не уявляю можливим. Держава в царині культури має провадити таку політику, щоби телеканали (незалежно від того, комерційні вони чи державні) мали бажання створювати власні культурні програми, які були б запотребуваними глядачами..

 

3. Абсурдність цього питання віддзеркалює ситуацію, що склалася в країні та суспільстві.

 

4. Якщо йдеться про програму на державному телебаченні, то її має фінансувати держава. Та в конкретних випадках абсолютно доречно залучати спонсорів чи меценатів. Зрештою, ця тема значно глибша: ми знову повертаємося до потреби створення суспільного телебачення. Такого, де платники податків, суспільство отримали б можливість впливати на зміст каналу через систему прозорого контролю інформації, наглядових рад і т. п.

 

 

1. Ми, за порадою професора Преображенського, не читаємо ніяких українських газет, не слухаємо ніякого українського радіо і не дивимось ніяких українських телеканалів. Ми раз на місяць даємо шанс українському телебаченню – силуємо себе подивитися хоч якусь програму, але щоразу переконуємось у тому, що професор Преображенський не помилявся.

 

2. На будь-якому телеканалі вона повинна бути перш за все цікавою, динамічною і не опускатися до рівня продюсера каналу, а підніматися до рівня глядачів. У нас же навпаки: продюсери вважають «масового глядача» олігофреном. Насправді таким чином вони виправдовують своє невміння зробити цікаву програму на будь-яку тему. Адже «масовий» глядач часто набагато освіченіший і розумніший за тих, хто робить програми, починаючи від журналістів і закінчуючи продюсерами.

 

А коли йдеться про «культурні» програми, то наразі, за деякими рідкісними винятками, ми бачили на українському телебаченні лише три версії:

 

а) псевдоінтелектуальність на рівні «парадигми чи її рідного брата дискурсу»;

б) з’ясування кольору майтечок чи сексуальної орієнтації якоїсь чергової поп-зірочки;

в) культура – це Я (ведучий програми).

 

Але будь-яка програма може бути цікавою лише тоді, коли ведучий сам по-справжньому захоплений предметом (що не виключає професійності всієї команди, яка робить програму).

 

Єдина «культурна» програма на українському телебаченні, яка була більш-менш «адекватною», називалась «Остання експедиція».

 

3. Для початку виникає питання про те, хто і як «робить» рейтинги. Про їхню неадекватність реальній ситуації написано достатньо. Якщо ж вас цікавить, чи можна зробити таку програму популярною, відповідь: ТАК. І рецепт простий: кожен елемент такої програми повинен гармоніювати з концепцією, темою; бути сповненим пристрасті й емоцій. Як кажуть в Одесі: «Чтобы получился хороший борщ, ему надо отдаться».

 

А стиль ведення такої програми сформулював ще Ісак Бабель: «Он говорит мало, но говорит смачно, хочется, чтобы он еще что-то сказал...». Але більшості ведучих на українському телебаченні так і кортить сказати: «Замовкни нарешті!».

 

4. Без якісних «культурних» програм жоден телеканал не зможе завоювати сталої аудиторії. Жовтизною, скандальністю чи політичними ігрищами цього не досягти – на сусідньому каналі завжди зроблять щось ще жовтіше, ще скандальніше, ще брудніше... Тому фінансування «культурних» програм – завдання самого телеканалу. Звісно, якщо його керівництво здатне дібрати справді професійну, живу й пристрасну команду ерудитів для створення таких програм.

 

 

1. Я, як звичайний глядач, клацаю каналами, час від часу натрапляю на якісь програми та сюжети про культуру. Але зазвичай я не зважаю на канал і назву програми, оскільки, на щастя, в мене дуже мало часу дивитися телевізор. Однак можу зазначити, що на російських телеканалах програми про культуру значно цікавіші.

 

2. Ми так запустили культуру у спілкуванні з глядачем, що він опустивши нижче плінтуса. І щоби повернути публіку, яка вже звикла дивитися тільки серіали чи якісь розважальні шоу, і навернути її на культурний лад, необхідно створювати програми, адаптовані до потреб аудиторії. Перш за все їх треба робити цікавими, доречними, обов’язково з гумором. До того ж тепер нам дуже бракує дитячих програм, і якщо ми зволікатимемо – втратимо майбутнє, бо матимемо некультурних дітей.

 

3. Оскільки нині глядачів найбільше цікавлять сенсаційні речі, я думаю, що і будь-яку програму про культуру можна зробити з розрахунком на це. Приміром, у програмі про звуковий оркестр можна розказати, з яких матеріалів робиться труба, подати інформацію про історію, розіграти якісь сценки. Або про той самий балет: можна розказати цікаві факти, показати, якими стають ноги балерин після 20 років роботи в балеті. Тобто не варто про все розповідати аж надто серйозно, адже глядачі люблять порпатися в білизні шоу-бізнесу, тож можна використовувати цю цікавість і в програмах про культуру.

 

Я розумію, це звучить дико й неприйнятно, але ми й так утратили глядача, бо людей, які цінують культуру, ходять на балет чи оперу, люблять традиційний театр, тепер дуже небагато. В Україні люблять нарікати, що нас постійно придушують. Тепер саме час не тільки плакатись, а й щось робити й не винуватити у всіх нещастях москалів, татар, поляків чи німців. Треба зрозуміти, що головна проблема в нас самих, і почати вбивати мінотавра в самому собі.

 

4. На мою думку, держава обов’язково має фінансувати такі програми. Ще за часів Радянського Союзу до прожиткового мінімуму людини входило відвідування театру двічі на місяць. Нині такого немає, нас перетворюють на якесь бидло. Треба зрозуміти: сьогодні ти поїси, позаймаєшся сексом, але потреба розвиватися духовно нікуди не зникне. Я думаю, що держава ще довго цим не займатиметься. Однак є такі люди, як Віктор Пінчук, який не тільки заробляє великі гроші, а й привозить і Queen, і Пола Маккартні. Тобто фінансування, на мою думку, буде дієвішим, якщо воно йтиме від спонсорів і меценатів. В Україні завжди були меценати, яскравий приклад – Мазепа. Тому й тепер можна розмірковувати над тим, що мистецтво не така вже й неприбуткова справа, і заробляти на ній гроші.

 

 

1. Якщо говорити про традиційні програми про культуру, то я дивлюся «Культурний фронт», а більше – не можу навіть згадати.

 

«Культурний фронт» на Першому національному вийшов таким, яким його змогло зробити державне телебачення. Але це не така вже й негативна характеристика, вони роблять те, що підходить під розмірений ритм контенту самого каналу. Це якась така програма надвечір’я, задушевна розмова. Але ситуація з культурою поза кадром така, що треба просто волати. На екран цей настрій не потрапляє, там спокійна, врівноважена картинка, а різкіших і чіткіших акцентів бракує. Мені здається, що саме це є проблемною точкою програми.

 

2. На мій погляд, така програма має бути компромісом між серйозною розмовою та шоу, якого хочуть телеглядачі. Бо яскраві ведучі-інтелектуали, типу Тетяни Толстої чи Дуні Смирнової, звісно, можуть вивести й серйозну розмову в динамічне шоу. Але в нас немає такої харизматичної особистості, тому, я думаю, програма про культуру повинна містити якийсь інтерактив чи масове ток-шоу, наприклад, як «Культурна революція».

 

Коли я кажу, що програма про культуру має бути шоу, я не маю на увазі таке собі «Поле чудес». Річ у тому, щоби в ній брала участь ширша аудиторія, щоби не тільки двоє чи троє гостей у студії мали можливість висловитися. Такої «народної платформи», на якій із питань культури могли б висловитися широкі кола громадськості (а не лише експерти з того чи того питання), наразі немає. Такий драйв був у програмі Швидкого «Культурна революція», де крім запрошених учасників могли висловитися ще й гості в студії.

 

3. Щодо рейтинговості, тут маємо дилему: говорячи про програму про культуру, ми підсвідомо маємо на увазі, що це має бути програма серйозна й інтелектуальні. А такі програми, зрозуміло, не є рейтинговими, бо мають достатньо вузьку аудиторію. Можна робити, як робили «Плюси», які заганяли «Документ+» у нічний час – для найвитривалішіх. Звісно, хочеться, щоб такі програми дивилися, щоб у них зростав рейтинг, однак це випробування саме для авторів і режисерів, для тих, хто творить цю програму. Я не думаю, що такі програми матимуть принципово високий рейтинг, але вони можуть не залишатися непоміченими.

 

4. Ідеальний варіант – коли проекти, які мають суспільне значення, фінансуються з різних джерел: і державою, і спонсорами, і за рахунок реклами. Тобто треба шукати різних варіантів, але те, що державі необхідна така програма, це абсолютно очевидно. Адже нині формально існує тільки канал «Культура». На інших каналах дискусій про культуру немає взагалі. Тобто держава має давати левову частку коштів на це. До того ж держава має купу цільових програм, приміром, інформування населення з приводу євроатлантичних питань, європейської інтеграції. А з приводу культури такого немає, ніби культура – це тільки в театрах та кінотеатрах, а обговорювати ці питання в широкій аудиторії не потрібно.

 

 

1. Я в основном смотрю французско-немецкий канал про искусство. На наших каналах постоянно появляются какие-то программы, но потом они исчезают. Была такая программа – «Афиша», «Артишоки», теперь на К2 крутят «Артпростір». Есть еще «Культурный фронт» Макарова. Я его иногда смотрю, но понятно, что эта программа не может удовлетворять. Как раз в «ТК» Марина Барановская давала критику этой программы. К ней мне добавить нечего. Это такой невыясненный жанр: или шоу, или аналитика, или информационный проект. И эта невыясненность не способствует зрительскому интересу.

 

2. Вообще телевидение создано для поп-культуры, для массового зрителя, и понятно, что ему всегда будет хотеться каких-то зрелищ. Поэтому требовать чего-то, что соответствует высоким стандартам, думаю, не стоит. Конечно, такая программа может быть рейтинговой. Надо выискивать какие-то желтые факты, потому что зритель избалован сенсациями, попсой, народной мистикой, экстрасенсами. Потому культурные вещи не будут для него рейтинговыми. Я считаю, что они должны быть серьезными, хотя в некоторой степени могут быть и с элементами шоу. В мире же существует много разных форматов. Например, на Би-би-си сейчас запускается программа «Фабрика звезд» в изобразительном искусстве по примеру программы про эстраду. Но это будет проходить в другом формате, задача в том, чтобы проникнуть в таинство – в эту арт-кухню, но при этом все будет сделано на высоком, серьезном уровне и не опустится до уровня «Дома-2». То есть обсуждаются такие программы. Все это зависит от подготовленности зрителя. Сейчас я каждый день захожу в «Пинчук Арт Центр» и вижу, какой большой интерес к современному искусству есть у молодежи.

 

3. Поэтому я считаю, что даже если подавать культуру в популярной форме, это не должно сходить до откровенной попсы. Это, по-моему, единственный рецепт подобной программы.

 

4. Думаю, что финансироваться такая программа должна разными способами, и, конечно, лучше всего из независимых источников.

 

 

– Дуже важко виловити в телебаченні (не лише українському, а й сусідніх держав) ті програми, які справді мені потрібні (вони стосуються культури в широкому сенсі цього слова). Проблема в тому, що таких програм критично мало. До того ж, вони дуже часто блукають ефірною сіткою за абсолютно незрозумілим алгоритмом. Деякі транслюються ледь не вночі. Розумні люди – це ніби такі патологічні сови, і їм треба чекати, щоб у 2-3-й годині подивитися виловити щось цікаве.

 

Утім, інколи бувають дива, приміром, як трансляція концерту Святослава Вакарчука на «Інтері». До речі, до культурних речей я відношу і високоякісний теніс, трансльований Першим національним. Адже теніс – аристократичний вид спорту, і якщо наша країна до цього долучена, вона вже в культурному контексті. Або, наприклад, серіал «Дисиденти», який почав показувати Перший національний. Це теж складова культури

 

Часто мені доводиться вишукувати цікаві речі на російських супутникових каналах – інтелектуальні дискусії, розповіді про акторів, про життя великих людей (росіян), концерти, вистави. Наприклад, 5 канал (Петербург) транслюватиме низку заходів до річниці БДТ (Большой драматичний театр імені Товстоногова. – «ТК»). Ми часом дуже критично пишемо про Росію, але є Росія, яку я люблю. Зокрема, це Росія Георгія Товстоногова, це талановиті актори того часу, це ми все ж таки бачили і запам’ятали. Хотілося, щоб і сучасні молоді люди розуміли, про що йдеться. Боюся, через розрив культурних контекстів із культурною, розумною Росією в нас незабаром узагалі не буде спільної мови, крім мови власного низу.

 

 На жаль, нічого рівноцінного тому, що пропонують російські телевізійники,  українські  не пропонують. Перш за все це стосується телебачення, бо і газети, і радіо так чи інакше намагаються втримувати такі острівці. Для розумного глядача на українському телебаченні існує політика "апартеїду". Перші кроки, щоб розшматувати культурний простір, було зроблено дуже давно. Потім навіть другосортну сировину, яку й у Росії не транслюють, сюди пхали, як у сіру зону, де задешево можна забивати народу мізки. А далі примусово від вже  деградованого глядача намагались отримувати високі емоції від переживання якихось високочолих, високоінтелектуальних чи високоемоційних видовищ. Мені здається, це нечесна політика.

 

 Звісно, нехай будуть хороші розважальні програми, нехай собі будуть, вони теж повинні мати місце – як мають бути хороший біфштекс та хороший гарнір. Але не можна жити без основного та повноцінного, а саме це відсутнє, в нас дуже багато другорядного, яке видають за головне. Ми можемо розділяти і казати «рейтингове», але для кого? На що треба ставити – на розум чи низькі інстинкти? Плодити низькі інстинкти для того, щоб легше було маніпулювати? А що далі? В різної аудиторії – різні потреби і не можна ігнорувати за рахунок низу верх. Не можна не зважати на те, що, як локомотив, тягне суспільство за собою.

 

На мій погляд, програму «Культурний фронт» (Перший канал) дуже адекватно було б назвати «Культурним окопом» – і по формі, і по суті. Причому, це зовсім не провина ні Першого каналу, ні Юрія Макарова, ні тих самовідданих журналісток і журналістів, які намагаються втримати цей окоп. На них ідуть зверху танки, триває обстріл із градів та інших систем, а вони мужньо, хоробро і з двостволками тримають цей останній окоп.

 

«Книга.ua» на Першому національному – це важливий проект, дуже потрібний. Таких проектів на кожному каналі має бути один-три. Якщо кажуть, мовляв, на Першому національному – а за чиї гроші? На наші гроші, платників податків. Я не вважаю, що Перший національний – для політиків. Він для громадян України, для українського суспільства. Політики, звісно, користуються, оскільки журналісти їх розбестили (бо в часи олігархату дуже багато охочих стати газетою «Правда олігархату»), привчили, що все в країні для них, для них найкращий ефірний час – прайм-тайм, – а суспільство сидить на лавці збоку, його переконують, мовляв, усе залежить від вас, ви вирішуєте. А щоб суспільство вирішувало, його потрібно розвивати, йому треба давати не раз на рік меморіальний тиждень (з приводу Голодомору – «ТК») і в кінці дозу правди, а правдою і цінностями має бути пронизане все в суспільстві, і телебачення зокрема. Тоді можна говорити про щось, а не висмикувати бідні латки і говорити про те, що ми шкодуємо, що в нас не такий «Культурний фронт»… А як він може бути іншим, враховуючи попередню традицію?

 

Нині суспільство вимагатиме певної самовідданості, бо люди повинні бути мужніми, терплячими, але ж ніщо цьому не сприяє. Особливо те, що вони бачать на телебаченні. Ми можемо сказати: та, почали вимагати щось від телебачення в той час, коли люди вже готові викинути телевізор у вікно. Але ми живемо в інформаційному світі, ми країна, яка по-справжньому себе ще не усвідомила в нових кордонах після 1991 року, люди не знають власної історії, як живуть інші регіони; виросло покоління, яке не їздило з Одеси на захід, чи зі сходу на південь. Від цього не можна ухилитися і сказати: ми тільки рахуємо рейтинги і збираємо гроші. А в якій країні завтра все це відбуватиметься? Це повинно цікавити медіавласників?!

 

Думаю, вони на початку дуже складного процесу переосмислення. Був час, коли їх це могло не цікавити, але тепер вони зрозуміли, що це не триватиме вічно. Демократія тримається на громадянах та голосах цих людей, і як вони поводитимуться, якщо їх годують російськими серіалами – безкінечними, дешевими, і якимись цінностями, але не з їхнього життя? Кого вони вибиратимуть? Ще трохи – і сплутуватимуть президентів країн, за яких треба голосувати.

 

 

Я думаю, що фінансувати такі проекти має і держава, і меценати. Я була на відкритому обговоренні фонду Яценюка Оpen Ukraine і ставила йому запитання: якщо ми дбаємо про образ України у світі і хочемо створити здорову альтернативу нинішньому не дуже позитивному образу, то, очевидно, нам потрібно, щоби власники (навіть якщо вони не готові перелаштувати свої канали) замовляли хороший продукт, серіали, фільми про українську історію і показувати це. Так, вони скажуть, що тепер криза. Але з чогось же треба починати. Адже подолати кризу може тільки духовне оздоровлення. І якби був повноцінний канал про культуру, це було б дуже ефективне вкладення коштів в українське майбутнє.

 

Я люблю казати, що каструля закипає з країв. І треба створити новий культурний контекст, і культурний контекст зможе переконати, що є нові люди і сили. І тоді у суспільства відкриється друге дихання.