Наприкінці квітня на ютуб-каналі «Громадського радіо» запустився блог журналістки, представниці Інституту масової інформації в Луганській області Валентини Троян «Пані Троян: викриття з окупації». Авторка в ньому говорить про індоктринацію та мілітаризацію українських дітей, проблеми з водопостачанням, насильну паспортизацію людей в окупації, екоцид і низку інших проблем.

«Детектор медіа» розпитав Валентину Троян про те, як перевіряти інформацію без доступу до окупованих територій, чи етично жартувати про окупацію та які незручні питання українському суспільству ще належить чесно обговорити.

Про те, як українські медіа висвітлюють окупацію, ми вже говорили з журналістом Денисом Казанським, головою ГО DII-Ukraine Любов’ю Раковицею, розповідали, як працює медіа «Східний варіант», луганський «Трибун» і «Фарватер.Схід», херсонський «Кавун.city», сіверськодонецьке медіа SD.ua та багато інших.

— Для вас тема тимчасово окупованих територій дуже особиста, адже ви родом із Луганська. «Пані Троян: викриття з окупації» — це далеко не перший ваш проєкт про захоплені території. Чим він конкретно відрізняється від попередніх і якою є його мета?

— Це авторський проєкт. Тут я сама розповідаю, не запрошую гостей. Тут суто мої думки, спостереження, дослідження, мій моніторинг роботи колег, зокрема правозахисних організацій.

Тобто в кадрі працюю тільки я. До речі, я цього дуже не любила і завжди уникала після того, як із телебачення перейшла на радіо. Мені стало значно легше, я почувалася щасливішою. Але змінився колектив, змінилися обставини, і зараз до роботи в кадрі я ставлюся вже менш критично.

— У випусках цього подкасту ви часто повторюєте, що любите жартувати, але теми ваших проєктів дуже далекі від гумору. Як ви взагалі ставитеся до того, щоб висвітлювати теми, пов’язані з окупацією, через гумор, висміюючи певні проблеми? Як це робить низка українських блогерів, телеграм-канали. Чи є тут межа?

— Межа є. Я не буду говорити, що вона однакова для всіх. У кожного вона своя, і, можливо, моя межа далека від того, що є істиною. Але скажу так: якщо ми говоримо про окуповані території, то я готова жартувати про загибель окупантів, про загибель колаборантів, зокрема своїх колишніх колег. Так само я готова жартувати з того, як вони гризуться між собою.

Про решту я жартувати не готова. Російська пропаганда для дітей — це, звісно, те, до чого можна ставитися з іронією. Але ми розуміємо, що це скалічені життя дітей, людей, які ще не встигли пожити. Тобто я жила без війни, а діти, які народилися в окупації, не винуваті, що вони там народилися. Так само й усі ці недолугі спектаклі, які влаштовують окупанти.

Я б сказала, що це стосується Дня перемоги, але не тільки 9 травня, бо це триває цілий рік. Буквально днями я побачила, що вони знову запустили якийсь конкурс для дітей про «побєду».

Інколи раніше жартували про пенсійний туризм. Чи їхали колаборанти за пенсіями? Їхали, звісно. Єдине що, таких людей, які були колаборантами після 2022 року, почали активно затримувати.

Але знаєте, в ефірах і розмовах із досить публічними людьми — не буду називати, з ким саме, бо таких випадків у моїй практиці було декілька, — на моє запитання, що ми будемо робити після деокупації з колаборантами, адже люди можуть по-різному поводитися в суспільстві, мені відповідали: «Вони поїдуть, вони втечуть».

Вони справді втечуть. От, до прикладу, одна чиновниця-колаборантка з Алчевська втекла до Києва. Над цим теж можна посміятися.

Валентина Троян у студії Громадського радіо

— А чи достатньо в нашому суспільстві обговорюється питання, хто для нас узагалі є колаборантом? Зрозуміло, що в нас є відповідні статті Кримінального кодексу. Але лікарі, рятувальники чи інші люди, які з різних причин не виїхали, продовжують там працювати вже з новими документами. Це ж відбувається з 2014 року, і не завжди причина ідеологічна.

— До речі, про нові документи. Ви ж розумієте, що у 2014 році були захоплені, до прикладу, паспортні столи. І ці документи дозволяли перетинати лінію розмежування. Я говорю про українські паспорти, які залишилися в захоплених паспортних столах. Ці документи колаборанти й бойовики брали собі, щоб мати можливість потрапляти на підконтрольну територію.

А з людьми, які через певні життєві обставини залишилися в окупації, я, звісно, спілкуюся — настільки, наскільки це дозволяють технічні можливості, які є в мене й у них. Не можу сказати, що на них якось впливає російська пропаганда. Ні. Усі все розуміють.

Ви знаєте, я схиляюся до думки, що важче жити в окупації, коли ти розумієш, що навколо відбувається. Окупацію легше, мабуть, перенести, якщо ти не дуже розумна людина або якщо ти це підтримуєш. А якщо ти все розумієш, то це дуже сильно впливає на психіку і, відповідно, на загальний стан.

Я думаю, багато людей померли в окупації саме через те, що розуміли, що навколо них відбувається, і при цьому не бачили жодної перспективи повернення цієї території під контроль України. А таких, повірте, було багато. І вони чекали.

— Якщо такий зв’язок є, то через які канали ви продовжуєте спілкування? Якщо можете про це розказати.

— Я не хочу називати месенджери, якими конкретно користуюся. Але скажу, що це така рулетка. Час від часу зв’язок через одні месенджери зникає, з’являються інші. Я шукаю нові шляхи, іноді знаходжу їх, іноді ні. Тоді просто чекаю, чи налагодиться зв’язок через старі канали.

Коли посилилися атаки на окуповані території, зв’язок просто зникав. Я думала, що все, але насправді там щось технічно змінювалося, і він повертався. Тоді можна було знову телефонувати.

Я спілкуюся з людьми, які не є, скажімо так, технічно грамотними, тому ні про що зайве з ними не говорю. Більше питаю про здоров’я. Я вже розумію, про що можна говорити, а про що не можна, тому зайвих тем не порушую.

— У подкасті ви багато говорите про закриті чати, про те, що в деяких людей є два телефони: один — безпечний, інший — для читання новин, спілкування з тими, хто перебуває на вільній території. Також згадуєте, що потрібно чистити кеш тощо. Як часто сьогодні вдається поспілкуватися з людиною саме для отримання інформації?

— Звісно, деяку інформацію я можу отримати від людей, які живуть на окупованій території, але роблю це обережно. І, знаєте, езопова мова нікуди не поділася. Тим паче, якщо ви з людиною на одній хвилі, мої натяки їй зрозумілі, а її натяки — мені. Так можна спілкуватися. Я, в принципі, спілкуюся з людьми, яких добре знаю. Тому якихось непорозумінь не виникає.

Я моніторю чати. Мені самій цікаво дивитися, як змінюються міста, місця, в яких я бувала, які мені дорогі. Це навіть не стільки для роботи, скільки для розуміння, для себе.

Днями в нас із колегою була розмова. Вона теж займається цією тематикою, теж родом з окупованої території. Каже, що інколи через Google Maps «блукає» вулицями свого міста, щоб подивитися, що з її будинком або з місцями, які вона любила. Я відповіла: «Ти блукаєш пішки, а я, до речі, зазвичай їжджу на авто».

Тобто я шукаю відео, які знімають місцеві блогери, сидячи в автівці. Так теж можу побачити свій будинок, місця, які мені дорогі й які я часто згадую.

Ну і чати, так. Єдине, що після 2022 року з’явилося значно більше нових телеграм-каналів. Їх кількість зросла в рази. Не всі я читаю, про деякі, думаю, навіть не знаю.

Є чати, де місцеві когось обговорюють. У телеграмі можуть когось із містян поливати брудом — не на політичні теми, а просто можна подивитися, як люди скубуться в окупації.

Бувають навіть погрози на адресу когось із місцевих. І ці чати не закриті, відповідно я можу випадково на таке натрапити. Цього, в принципі, достатньо, щоб зрозуміти загальну температуру по палаті.

Луганщина, 2012 рік

— В одному з подкастів ви згадуєте історію, як в одне з міст на захоплених територіях окупанти привезли мобільну котельню і для репортажу російського «Першого каналу» показали, як із труби йде дим, а наступного дня зачепили її трактором і повезли в інший район. Як вам вдається знайти таку інформацію та підтвердити її, коли фактично немає прямого доступу? І наскільки стало складніше це робити, в порівнянні з періодом АТО/ООС?

— У мене є люди, яким я можу написати. Я маю на увазі тих, хто здатен це перевірити. Не хочу нікого образити, але люди поважного віку, як правило, гірше орієнтуються в сучасних технологіях, ніж молодші. Тому мені є кому написати й у кого запитати, щоб у такий спосіб верифікувати інформацію. Просто роблю це обережно. Якщо я не можу щось верифікувати, то просто про це не говорю.

І я не можу сказати, що змінилися саме методи верифікації. Складніше стало, до прикладу, вийти на зв’язок із людиною. Проблему створює те, що ти не можеш достукатися до людини, тому що вона або боїться відповідати, або немає зв’язку.

Оце дійсно велика проблема. Методи верифікації залишилися такими самими: якщо в тебе є людина на тій території, ти намагаєшся до неї достукатися. Але зараз це реально складно. Ну і, крім того, це значно небезпечніше. Скажу так: до моїх джерел інформації приходили.

— І після цього зв’язок усе одно не обірвався? Тобто вони продовжують із вами спілкуватися?

— Не обірвався. Але причина була не в мені, умовно кажучи, там були інші обставини. Проте людина зробила певні висновки, змінила й переглянула власні протоколи безпеки.

— Коли ви готуєте контент, ви розділяєте його на той що для аудиторії в окупації і той, що поза нею?

— Ні, я не розділяю. Єдине, що я намагаюся не використовувати іронію щодо цивільних. Щодо колаборантів можу посміятися, щодо окупантів — теж. Але про цивільних намагаюся говорити стримано.

Навіть про тих людей, яких ви згадували: медиків, педагогів, рятувальників. Інколи до цієї групи відносять і працівників пенітенціарної служби. Але ж ми знаємо, що в цих закладах катують і цивільних, і полонених.

Тому для мене дуже сумнівно, чому люди залишилися на цих посадах — не загалом в окупації, а саме на посадах — враховуючи, до чого їх схилятиме нова окупаційна влада. Але є й інша точка зору. Її пояснюють тим, що люди, умовно кажучи, не отримали наказу виїжджати, що наші установи пенітенціарної служби не були належним чином евакуйовані. Не буду цього стверджувати — це окрема тема, і тут треба питати Міністерство юстиції. Але така думка існує.

Рятувальники... Розумієте, по-різному можна ставитися до того, що вони залишилися. Їх дійсно судять за колабораціонізм, і не лише керівників. Я читаю й моніторю підозри по Луганській області — їх отримують і рядові працівники. Але чи було б краще, якби вони поїхали? Мабуть, ні.

Уявіть: або вони залишаються, або їхні місця займають росіяни. Тому, я думаю, це окрема тема для окремого дослідження. Потрібно ґрунтовно переглядати законодавство й визначати, кого притягувати до відповідальності, а кого — ні.

Про медиків, чесно кажучи, я не знаю. Це дуже складне питання. Медики мають бути всюди — і на окупованій, і на підконтрольній території. Інша річ, що вони роблять на своїх посадах. Але це вже людський фактор. Думаю, недоброчесних людей достатньо і на підконтрольній території.

Повертаючись до питання, хто мав виїхати, а хто — ні. У нас час від часу виникають розмови: «Чому вони не поїхали?» або «Хто хотів, той поїхав». Але треба розуміти, що хтось не зміг виїхати через стан здоров’я, а хтось просто не хотів залишати те, що нажив.

У мене є знайомі, які мають багато нерухомості й іншого майна. Люди не готові й не впевнені, що зможуть досягти того самого на новому місці. Це соціальні зв’язки. Це, до прикладу, дорослі люди, яким за 50. Вони будували ці соціальні зв’язки все життя. Не всі хочуть і не всі готові будувати їх заново. Це право людини — жити у себе вдома. Мені здається, це очевидно.

Є ще один момент. Якщо люди виїжджатимуть, то росіяни цьому тільки радітимуть і заселятимуть ці території та наші будинки своїм населенням. І ще я не розумію, коли говорять про те, що люди в окупації отримують пенсії чи інші соціальні виплати від Росії, ніби це саме по собі погано.

Я взагалі вважаю, що якомога більше наших українців мають подаватися на ці виплати, тому що вони мають право отримувати їх від країни-агресорки. Якщо є така можливість, то вони мають користуватися цим правом і знекровлювати бюджет Росії.

Річ не в тому, що вони отримують гроші, а в тому, що вони роблять у своєму житті, зокрема в окупації. Я думаю, якщо людина живе в окупації й водночас якимось чином допомагає українській армії, то навіть добре, що в неї є ці виплати. Думаю, ніхто не має висувати їй через це претензії.

У нас часто не дивляться вглиб, а бачать лише поверхню: люди отримують пенсії. Хтось думає, що це привілей, що вони там жирують. Особливо часто так говорять про пенсіонерів. Насправді ж там зовсім інші ціни.

Опинитися в окупації й отримувати дві пенсії — це не благо. Не знаю, як це пояснити. Мабуть, це можна зрозуміти лише тоді, коли сам там поживеш. Я не була пенсіонеркою в окупації, але була людиною, яка жила в окупації. Я не отримувала жодних виплат, бо моїм єдиним бажанням було виїхати звідти. Але я не засуджую цих людей. І я думаю, що кожен житель окупованих територій має, наскільки це можливо, «вигризти» щось у Росії.

Луганськ, вересень 2013 року

— Можливо, отримання коштів певною частиною суспільства і сприймається як співпраця, а не як єдиний спосіб вижити. Яких ще тем в інформаційному просторі не вистачає, аби краще розуміти, що відбувається на окупованих територіях?

— Час від часу різні дослідження показують, що в нас недостатньо висвітлюються або критично мало висвітлюються новини з окупованих територій. Але, знаєте, можливо, це навіть і добре. Якщо журналісти усвідомлюють, що не можуть верифікувати інформацію, і не пишуть про це, то краще хай буде так, ніж вони подаватимуть неперевірену, перекручену інформацію.

З іншого боку, ми з колегами час від часу сходимося на думці, що релоковані місцеві, локальні медіа можуть дуже добре допомагати центральним медіа в роботі, надаючи свою експертизу.

Я не знаю, до кого звертаються, до кого — ні, наскільки це поширена практика. Але мені здається, що це дуже раціональна ідея.

Єдине що, я розумію колег, які не дають контакти своїх джерел в окупації. Я їх розумію. Це не тому, що вони, знаєте, скупі. Так роблять люди, які дійсно переживають за свої джерела, просто по-людськи.

Мені було вкрай неприємно, коли — я досі не знаю, хто це зробив, — моє місце перебування після виїзду з окупації передали Укрінформу. Було гидко читати, де перебуваю я і де перебувають мої колеги. Це було ненормально.

— А які, на вашу думку, теми зараз узагалі неможливо висвітлювати через брак інформації, доступу до російських реєстрів чи через те, що після повномасштабного вторгнення Росія почала закривати платформи?

— Традиційно це затримання, ув’язнення, полон. Це завжди дуже складні теми. Нещодавно я говорила з керівницею громадської організації, яка допомагає колишнім полоненим, людям у полоні та їхнім родинам. Вона теж каже, що після 2022 року шукати інформацію про людей стало ще складніше.

Я не впевнена, що навіть наші правоохоронні органи можуть знайти інформацію про кожну людину. З одного боку, здається, що росіяни все-таки ведуть якийсь облік затриманих. Так, вони тримають багатьох людей в інкомунікадо, але для себе, думаю, все одно фіксують, кого затримали.

До 2022 року терористичні угруповання на Донеччині й Луганщині значною мірою діяли самостійно, тобто росіяни не контролювали, кого саме вони затримували. А зараз, мабуть, усе-таки росіяни для себе це фіксують, але я не думаю, що вони цю інформацію передають.

Ми бачимо це навіть на прикладі моїх колег, які перебувають у полоні. Про людину може не бути жодних звісток рік або й більше. Зібрати таку інформацію дуже складно. Цим займаються мої колеги з Інституту масової інформації, «Репортери без кордонів», можливо, й інші медіаорганізації. Я не можу знати про всіх. Але це дуже довга й важка робота.

Ще одна проблема — теми, які потребують присутності на місці. Дуже мало фотографій, дуже мало можливостей щось перевірити. Наприклад, екологи можуть робити певні висновки, але як перевірити якість води в прикордонному селі, яке перебуває в окупації ще з 2014 року? Практично ніяк.

Торік уже були проблеми з водою і перебої з водопостачанням ще до обстрілів. Зараз ситуація, очевидно, погіршилася після ударів по логістиці окупантів. Але ще до цього люди скаржилися на погану якість води. Як це підтвердити, окрім повідомлень у місцевих чатах? Доводиться посилатися саме на них.

Я не думаю, що місцеві масово намагаються дискредитувати окупаційну владу. Якщо вода погана, якщо вона смердить — люди про це пишуть.

Якщо якісь міста росіяни ще намагаються перетворювати на «вітрину» — той самий Луганськ, хоча й не такою мірою, як Маріуполь, — то там хоча б щось ремонтують і показують на камеру. Там більше людей, більша аудиторія. А кому показувати «відбудову» в якомусь селі, наприклад у Великому Суходолі? Я думаю, там як не було газу, коли ще я робила сюжет про це село, то навряд чи він з’явиться і зараз.

І буде гірше, поки Україна не звільнить. Але знову ж таки, якою ціною і в якому стані буде економіка України на той момент. Не кинуть же всі сили на відновлення окупованих територій. Який сенс відбудовувати села, де немає людей або якщо вони заміновані?

До речі, я ставила це питання представнику ДСНС на одному з заходів. Запитала, наскільки фактично скоротилася площа України. Він відповів, що це провокаційне запитання.

Але чому воно провокаційне? Треба тверезо усвідомлювати, що частину української території ми ще дуже довго не зможемо використовувати. Не говоритиму «назавжди», але йдеться про десятиліття, а можливо, й довше. Поки поруч існує Росія, ця загроза залишатиметься.

Інший приклад — Бахмут. Чи придатне це місто до життя? Коли воно знову стане придатним? Не є раціональним говорити про відновлення Бахмута, навіть після деокупації. Екологи говорять, що не можна з городу їсти, біля якого щось упало. А тут упало на все місто. І про це теж ніхто не говорить.

— Напевно, треба мати сміливість, щоб порушувати такі незручні питання, якщо в цьому можуть побачити провокацію. Це правда, яку боляче прийняти.

— Яка ж це провокація? Боляче прийняти те, що мільйони людей, які вибрали Україну, заплатили свою ціну. І це не закид на адресу країни. Це просто факт. Багато моїх знайомих, обравши Україну, заплатили свою ціну. Наприклад, вони не можуть і, можливо, вже ніколи не зможуть попрощатися зі своїми близькими, які помирають в окупації. Оце ціна нашого вибору.

— А як починати такі дискусії, щоб нікому не нашкодити? Ми вже маємо випадок «Реальної газети», яка зробила матеріал про удар по Старобільську, внаслідок якого загинули студенти. Команді довелося витримати багато критики й звинувачень, хоча журналісти лише винесли на поверхню одне з болючих питань: що внаслідок певних обстрілів з українського боку також можуть гинути цивільні в окупації.

— Я дивилася, спостерігала за дискусією навколо дослідження «Реальної газети». Я не знаю, хто може заперечувати, що під час обстрілів гинуть цивільні. Це очевидно. Під час війни гинуть не лише військові. Якщо прилітає по певному об’єкту, це може бути військовий об’єкт, але поруч можуть бути й цивільні. То в чому тут дискусія?

У Луганську був такий випадок. Я стояла на задньому дворі телеканалу, знімала сюжет про надання першої медичної допомоги. Пролетів літак. Після цього почувся характерний вибух, і в будівлі Луганської обласної державної адміністрації утворилася діра.

Будівля була захоплена, там дійсно перебували терористи. Але через цей сквер ходили й цивільні. На мою думку, це була помилка. Як людина, яка жила в Луганську під час окупації, я уникала ходити через цей сквер. Але не можу засуджувати людей, які жили поруч. Можливо, у них просто не було іншого шляху. У результаті були поранені й загиблі цивільні.

Серед луганців існують різні версії. Я не можу стверджувати, що це був авіаудар. Не можу сказати, що це зробили українські військові, так і не можу сказати й того, що це був так званий «самостріл» тих «ополченців». Я не проводжу розслідування і не маю права цього стверджувати. Єдине, що можу сказати як факт: в Офісі Генерального прокурора мені підтвердили, що за цим фактом відкрито кримінальне провадження. Але це не означає, що комусь вручені підозри.

Але ця подія майже не була висвітлена в медіа, бо сталося це 2 червня, коли більшість центральних медіа вже були змушені виїхати з Луганська. Якщо хтось на той момент залишався в Луганську, то він уже не працював відкрито.

Тому це якраз приклад того, наскільки складними можуть бути такі дискусії. Немає завершених розслідувань, немає результатів кримінального провадження. Можливо, це пов’язано з величезним обсягом роботи. Зараз правоохоронці документують воєнні злочини, виїжджають на місця. Я не знаю, скільки потрібно людей, щоб якісно все це розслідувати.

Хоч ми розуміємо, звідки прилітає. Але те, що нам здається очевидним, ще потрібно довести в суді. І тим більше — у міжнародному суді.

— Повернуся до питання аудиторії. Ви якось фіксуєте, хто саме вас більше читає, слухає? Яка частка з них — переселенці, а яка — люди в окупації?

— Ні. Чесно кажучи, я сама цього не досліджую. Для цього потрібен ресурс, який у Громадського радіо трохи обмежений.

Думаю, нас здебільшого можуть читати переселенці, тому що доступ до інтернету на окупованих територіях подекуди відсутній. Не лише до українських ресурсів, а й до таких відеохостингів, як YouTube. Тому я все-таки думаю, що ми мовимо переважно для переселенців. Вік аудиторії мені теж дуже складно визначити. Це можуть бути різні люди.

 Відрядження до Чорнобильської АЕС, 2021 рік

— А як ви думаєте, чи можливо тему окупації якось більше популяризувати, щоб нею цікавилися не тільки люди, яких це безпосередньо торкнулося, а й ширша аудиторія? Чи ви взагалі бачите цю тему окремою нішею, чи її можна інтегрувати в загальноукраїнський контекст?

— Вона дуже нішева тема. І вона, знаєте, то з’являється, то зникає. Зараз, звісно, постійно на слуху через те, що відбувається на фронті. Наші здобутки — це, звісно, на часі, і про це багато говорять.

Але саме окуповані території висвітлювати складно. По-перше, це здебільшого розслідування, які роблять на основі відкритих джерел. Ви ж розумієте, що це цікаво не всім. Не можу сказати, що це надто складно, але це потребує часу й опанування нових інструментів. Тут треба мати бажання щось ідентифікувати.

Знаєте, коли це твоє, ти орієнтуєшся навіть у Google Maps. Заходиш і розумієш, що це за вулиці. А інша річ, коли ти просто дивишся на карту, а воно тобі не болить і ти мотивований якимись іншими своїми справами.

Зрештою, не знаю, наскільки правильно взагалі говорити про «популяризацію» теми окупації. Вона дуже сумна, складна, і мало хто захоче з нею працювати. Зараз я подумала про своїх колег із Молдови, про те, як вони намагаються привернути увагу до Придністров’я. Не знаю, чи вдалося їм привернути увагу жителів Кишинева, але мою вони точно привернули. Думаю, тому, що в нас є дещо спільне.

— Тож як долучати більше журналістів до цієї теми? Чи потрібно, щоб вона якось торкалася їх особисто? Бо інакше виходить, що тема все-таки закріплюється за місцевими, які знають контекст і персоналії.

— У мене немає відповіді на це питання, чесно. Якщо людині цікаво, то вона цим займається.

До речі, крім окупованих територій, я цікавлюся й іншими темами. Умовно кажучи, міжнародними, але теж не всіма, а тими, що, на жаль, пов’язані з війною. От нещодавно в мене була розмова про острівну державу Науру. Це найменша острівна держава у світі, яка свого часу визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії — території Грузії, які фактично контролює Росія.

Чому зараз звернулася до цієї теми? Тому що днями Науру відкликала своє визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Таким чином Грузія відновила дипломатичні відносини з цією державою. Це цікаво, це навіть може бути певною тенденцією. Тому ми обговорили це з міжнародною журналісткою Наталією Іщенко. Тема Абхазії — її спеціалізація.

Але, бачите, ми все одно відштовхуємося від чогось свого, а вже потім розвиваємо тему далі. Йдемо від того, що всередині нас. Усередині мене — окупація і війна. Тому, як би далеко я не заходила у своєму тематичному різноманітті, війна все одно так чи так там присутня.

— За вашими спостереженнями, які основні потреби мають медійники, що працюють із темою окупованих територій?

— Я говоритиму, виходячи зі своїх потреб. Частково Інститут масової інформації, наскільки це можливо, допомагає мені їх покривати.

Якщо говорити про фінансову складову, то журналістам, які їздять на фронт або працюють на місцях обстрілів у тилових містах, потрібні бронежилети, «Чуйки». Перелік такого спорядження постійно зростає. Не все донори готові закуповувати: щось вважають неетичним або таким, що вже межує з комбатантством.

Для мене як людини, яка пише про окуповані території, дуже важливо мати доступ до різних джерел, реєстрів, нових інструментів. Можливість навчатися на курсах, які проводять різні OSINT-організації для медіа. Щось із цього безплатне, а за щось потрібно платити. Саме на такі речі.

Думаю, важливим є й питання безпеки. Наприклад, курси самооборони. Вони теж можуть бути як безплатними, так і платними.

Можливо, варто згадати і про допомогу психолога. Не скажу, що це дуже поширена практика, але мені в різних редакціях таку допомогу пропонували. Тобто така опція є, а наскільки вона потрібна кожному — не знаю.

Але головне — це безпека. Це можуть бути газові балончики, курси самооборони. Ми ж не можемо бути впевнені, що навіть у Києві на мене ніхто не нападе саме через професійну діяльність.

Якщо колаборанти з окупації приїжджають до Києва — ми ж не знаємо, з якою метою вони це роблять. Вони можуть говорити що завгодно, але, думаю, зведення рахунків ніхто не скасовував.

 Фото надані Валентиною Троян