Видання РІА «Південь» (раніше РІА «Мелітополь») існує з 2014 року і довгий час було провідним локальним медіа в Мелітопольському районі. Під час повномасштабного вторгнення редакція була змушена релокуватися до Запоріжжя, провела ребрендинг і почала висвітлювати події не лише Мелітополя, а й інших міст півдня України.

У інтерв’ю «Детектору медіа» головна редакторка Світлана Залізецька розповіла про перші дні окупації, журналістів, які перебувають у російському полоні, допомогу переселенцям і ветеранам, а також кадровий голод у сфері висвітлення теми окупації.

— РІА «Мелітополь» продовжило працювати, попри окупацію міста. Що відбувалося у перші дні повномасштабного вторгнення і як редакції вдалося релокуватися?

— Коли почалася повномасштабка, ми були єдиним медіа в Мелітополі, яке не зупиняло роботу ні на хвилину. Я вже не могла тоді жити у себе в будинку і переміщувалася різними точками, шукала інтернет, бо було дуже погано зі зв’язком. Я нікого не відправляла на мітинги, але сама особисто ходила, передавала інформацію своїм колегам, які її обробляли та публікували.

Але після того, як мене вивезли на завод Євгена Балицького МЗПС і пройшла «співбесіда» з Галиною Данильченко — на той момент вона ще не була «гауляйтеркою», але вже казала, що співпрацюватиме з росіянами — вона попередила, що зі мною буде зустрічатися «комендант». Тож я вирішила зробити все, щоб виїхати, бо розуміла, що це може бути велика небезпека взагалі для всієї команди.

Я виїхала і всіх попередила, щоб поступово й інші починали виїжджати. Одні виходили з редакційного чату на період виїзду, потім знову поверталися. Одні переїжджали в інші міста України, інші виїхали за кордон. І оцей проміжний час ми постійно продовжували працювати, замінюючи один одного. Але були в колективі люди, які залишилися в окупації. Мені здається, це було навіть не їхнє рішення, а їхніх родичів.

Ми розмовляли з Анастасією Глуховською (яку окупанти викрали в серпні 2023 року — «ДМ») про те, що потрібно виїхати. Тоді вона вже не працювала з нами, бо вирішила, що це небезпечно. Але я її просила виїхати, запропонувала допомогу в безплатній організації виїзду, казала, що є можливість продовжувати працювати та жити в Україні. Вона подякувала, але відмовилася.

Анастасія Глуховська, світлину РІА «Південь» надала сестра журналістки

Я як редакторка домовлялася з волонтерами, які організовували безплатні виїзди. Це було складно, бо де безплатно, там не буває, щоб було зовсім без проблем. Хтось захотів цим скористатися, хтось виїхав самостійно.

Одна наша журналістка, коли виїжджала, потрапила під обстріл, тож її колону повернули назад. Їй довелося виїжджати з сім’єю вдруге, але коли ти вже пережив таке, то другий раз їхати ще страшніше.

Наразі Анастасія Глуховська з 2023 року перебуває у СІЗО міста Кізел буквально в статусі інкомунікадо. Її ні в чому не звинувачують і офіційно її нібито ніхто не брав у полон, хоча російські телеканали показували, як її забирають.

Я записала вже багато інтерв’ю з полоненими, які були з нею в одній камері, які це підтверджують. Червоний Хрест офіційно також підтвердив, що вона дійсно перебуває у російській в’язниці. Але тим не менш, росіяни цього не визнають і звинувачень офіційних не висувають.

Що стосується Георгія Левченка, то його засуджено у 2023 році за двома статтями до 16 років. Я тільки нещодавно дізналася, що він може бути в Алтайському краї у колонії суворого режиму. Але наразі я ще перевіряю цю інформацію.

Георгій Левченко в сюжеті російського медіа

Але ми продовжуємо боротьбу зі звільнення наших арештованих журналістів. Цьогоріч я була в США й зустрічалася з представниками Держдепартаменту та декількох конгресменів. Ми заручилися підтримкою CPJ — Комітету захисту журналістів, який нас підтримує в цьому напрямку. Він займається правами жінок, тому йшлося про Ірину Левченко, Анастасію Глуховську, Яну Суворову. Але, звісно, я скористалася можливістю та проговорила історії наших полонених журналістів Георгія Левченка, Влада Гершона й інших колег.

— Чи був хоч раз якийсь зв’язок із колегами, які опинилися в полоні?

— Був зв’язок через російського адвоката. Я винаймала адвоката, який зустрічався з Георгієм. Він розповідав, що його катували дуже сильно.

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що на початок вторгнення в Мелітополі було багато сплячих телеграм-каналів. Окрім того, як і в інших окупованих містах, офіси українських медіа були серед найважливіших стратегічних об’єктів, які росіяни захоплювали першими. За вашими спостереженнями, чи багато місцевих журналістів до цього долучилося?

— Так, прокинулися сплячі телеграм-канали, їх було дуже багато. Інші аналітики також підтверджують, що їх створили раніше вторгнення, тримали в сплячому режимі, а потім вони почали працювати.

Росіяни ще до повномасштабної війни намагалися знищити українські медіа. У нас був дуже потужний новинний інстаграм із 35 тисячами підписників. Вони його заблокували, надсилали нам страйки тощо. Ми постійно писали до служби підтримки, але реабілітувати сторінку вже не змогли. А потім почалися DDoS-атаки на сайт. Тобто вони вже дистанційно намагалися нас знищити.

• Читайте також: Юлія Діденко, «Новини Донбасу»: «Щодня у гугл-аналітиці бачу Донецьк»

Коли росіяни захопили місто, вони одразу пішли на комунальне телебачення, провели обшуки в редакціях, викликали людей на допити й попереджали: якщо ви будете працювати (як українське медіа — «ДМ), вам буде погано.

Спочатку журналістам казали, що вони взагалі можуть не продовжувати роботу, а потім почалася «принудиловка» до співпраці з росіянами. Дійсно, все було прописано як за сценарієм.

Що стосується місцевих журналістів-зрадників, то це не масове явище. Журналісти здебільшого просто виїхали. Але були люди, які працювали на телеканалі Євгена Балицького «МТВ+». Саме вони стали тим місцевим кістяком, до яких завезли журналістів із Криму та Росії.

Серед них були навіть люди, які колись давно працювали на цьому телеканалі, потім відійшли від цієї справи. Наприклад, один із журналістів раніше знімав і монтував весілля. Щойно прийшла російська влада, він одразу повернувся на телеканал і досі працює там оператором.

Така сама ситуація з сім’єю Гапеєвих. Оксана і Михайло працювали на телеканалі Балицького. Він пішов працювати оператором, а вона влаштувалася до пресслужби. Тобто люди, які й раніше демонстрували свої проросійські настрої, там і залишилися.

Така ж історія з Сергієм Мнацакановим. У спецслужб України були до нього запитання ще після початку війни у 2014 році, коли він знімав фейкові відео про те, як нібито українці знущаються з людей, б’ють мирних жителів, бомблять їх тощо.

Але потім із ним провели бесіду й він дуже надовго затих. А зараз він воєнкор, веде власний телеграм-канал і сторінку у «ВКонтакте», виїжджає на бойові позиції, показує російські підрозділи та розповідає, які вони гарні.

Це абсолютний, неприхований пропагандист. Але в мене дуже велике питання до наших спецслужб і правоохоронців: чому проти цих місцевих зрадників, які стали пропагандистами, не порушено жодної кримінальної справи? Є фотографії та відео, на яких видно, як вони працюють в окупаційних органах, знімають про це сюжети. Ці люди не приховують свої обличчя у стендапах, розповідають про гарне мирне життя.

Місцеві колаборанти живуть просто привільно. Вони можуть їхати куди хочуть — в Україну, Росію чи за кордон.

— Чи продовжуються особисті погрози й атаки на сайт?

— У мене декілька заяв у поліції стосовно особистих погроз. Річ у тім, що мої батьки досі в окупації, вони не можуть виїхати через стан здоров’я. За минулий місяць до них тричі приходили.

Атаки на сайт періодично продовжуються, тому ми підключили захисні системи. Але ворог робить усе для того, щоб ізолювати людей. Він бореться з VPN. Тому людям в окупації потрібно постійно знаходити нові й нові програми.

Світлана Залізецька

— Ви якось можете відстежувати, чи багато людей читає РІА «Південь» в окупації?

— На сайті, на жаль, це не можна зафіксувати, тому що, якщо люди користуються VPN, вони фіксуються з різних країн. І незрозуміло: чи є у нас частка росіян на сайті, чи це люди, які справді виїхали до європейських країн — Німеччини, Польщі, Франції, чи просто так налаштували акаунт.

Найбільш показовим виявилося блокування ворогом телеграму — у нас відразу кількість підписників впала на 3 тисячі. Це відбувається, бо люди старшого віку не можуть упоратися з цим постійним перепідключенням нових і нових VPN, щоб бути на зв’язку. Вони просто втомлюються від цього.

Ба більше, у нас ще кореляція відвідуваності залежить від того, чи є у Запорізькій області світло. Якщо немає живлення на їхні вишки зв’язку, люди не можуть зайти до нас і відвідуваність падає.

Тому про те, що у нас є читачі в окупації, ми точно знаємо, бо ми спілкуємося, зокрема в нашому закритому чаті. Але їхню кількість, на жаль, можемо вирахувати лише приблизно.

— Ви проговорюєте з ними протокол безпеки?

— Протокол безпеки закріплений у нашому закритому чаті: чому не можна світити свої телефони, номери, чи варто брати телефон у місто тощо.

Що стосується листування, то ми регулярно публікуємо статті, в яких разом з експертами пояснюємо, як перепідключитися, які нові месенджери з’явилися. Так ми знайшли для наших читачів месенджер IMO і там тримаємо зв’язок із ними.

Тобто вже не редакція, а експерт покроково розповідає, як правильно почистити телефон, якщо виникла така потреба. Або люди кидають нам запитання, а експерт відповідає на них. Це робиться постійно, щоб люди не забували про правила безпеки.

— А чи вистачає взагалі експертів і в безпекових питаннях, і загалом для теми окупації, на вашу думку?

— На мою думку, в Україні не вистачає таких експертів. І на цьому фоні народжуються псевдоексперти, які йдуть по національних телеканалах і відповідають на всі питання, які б їм не ставили.

І йде абсолютно некоректна картина висвітлення життя і ситуації в окупації. Люди створюють якісь центри, називають їх своїми іменами, самі себе називають експертами. Насправді їхня інформація іноді просто смішить людей — і тих, хто живе в окупації, і тих, хто працює з цією темою.

— У 2023 році медіа зробило ребрендинг і з РІА «Мелітополь» перетворилося на РІА «Південь». Як змінилася сама редакція за цей час і чи вся команда зараз перебуває у Запоріжжі?

— У нас у команді 10 людей, не всі вони в Запоріжжі. Частина колективу в Харкові, частина в Києві. Але тим, хто працює в Запоріжжі, найважче. Ситуація у місті гнітюча морально, бо ти щодня переживаєш вибухи й бачиш, як меншає людей на вулицях і як погіршується їхній настрій.

Але ми продовжуємо працювати, кількість контенту зросла. Ми даємо ранкове зведення про південь: не лише про Мелітополь, а й про тимчасово окуповану Запорізьку область, де, до прикладу, в таких містах і селищах як Велика Білозерка, Кам’янка-Дніпровська вже декілька місяців немає світла і води.

Люди там виходять навіть на страйки з плакатами і так «культурно» кажуть: «Ми хочемо жити в Росії, але з водою і з електрикою». Попри погрози «гауляйтера» Балицького, який сказав: «Я не Янукович, я Майдану не дозволю. Знайду кожного, хто критикує владу, і покараю».

Але тим не менш, люди критикують і продовжують говорити правду про бездіяльність окупаційної влади, яка доповідає Путіну, що тут мирне життя й усе під контролем. Вибачте, але в Мелітополі навчають людей, як ходити в туалет у пакетики.

Тому ми розширюємо контент, охоплюємо вільну й окуповану частину Запорізької області, розповідаємо про життя у прифронтових громадах і про життя у самому Запоріжжі, яке теж за 20 км від лінії фронту.

Роботи стає все більше, але багато журналістів хоче виїхати з Запоріжжя і рухатися далі. Дуже мало охочих виїжджати на прильоти, зніматися кожного дня, показувати наслідки війни. І в цьому найбільша складність — знайти кадри, які би далі з нами працювали.

Перекладач Олексій Стояновський, письменниця з Північної Ірландії Розмері Дженкінсон, оператор Олександр Темніков, головна редакторка Світлана Залізецька та журналістка Наталя Чайка

— А як мотивувати людей більше займатися цим?

— Це має бути людина з великим бажанням працювати в журналістиці, яка не збирається виїжджати, бо їй болить за Запоріжжя. І мають бути пристойні зарплатні.

З безпекової точки зору ми забезпечені. У нас є два комплекти бронежилетів і каска, а нещодавно ми отримали «Чуйку» завдяки ІМІ. Ми дуже вдячні їм. А от охочих працювати в зоні ризику дуже мало.

— А загальнонаціональні медіа або окремі журналісти чи воєнкори приїжджають до вас працювати? Вони допомагають в інформаційному наповненні?

— У нас є власні кореспонденти СТБ, «1+1», «Ми — Україна». До Запоріжжя іноді приїжджають іноземні журналісти, але після того як посилилися обстріли і нас почали порівнювати з Херсоном я вже давно їх не бачила.

Скоріше, всі ці кореспонденти допомагають хоч трохи висвітлювати ситуацію у прифронтовому Запоріжжі й Запорізькій області, але не на тимчасово окупованих територіях. Це точно. І мені дуже болить, що національні медіа дуже мало говорять про тимчасово окуповані території. Таке враження, що їх дійсно забули.

Наша команда намагається робити все, щоб у Запоріжжі нагадувати людям про Мелітополь, Бердянськ, про інші тимчасово окуповані міста.

Ми проводили опитування, чи цікавляться люди цими новинами, чи знають вони, що там немає світла. Тобто намагаємося зробити все, щоб люди не думали, що в окупації живуть тільки одні зрадники, що ця територія вже не наша. Бо таким чином ми можемо втратити Україну.

— Окрім закритого чату, як ще вдається отримувати інформацію з окупації?

— Ми спілкуємося з людьми, які проживають в окупації. У них дуже поганий зв’язок, але вони все одно повідомляють нам про те, що відбувається насправді. Люди там дуже злі, бо Росія зробила їхнє життя нестерпним. Вони ніколи не жили так при Україні.

Окрім того, мабуть, до цього року вони не відчували, що таке війна у такому масштабному плані, як ми відчуваємо в Запоріжжі. А цьогоріч, коли Сили оборони почали дуже прицільно відпрацьовувати їхні логістичні центри, тримати під контролем новозбудовану трасу, то люди зрозуміли — війна. І зрозуміли недолугість окупаційної влади, яка не може нічого зробити, щоб у них хоча б була вода і світло.

У Запоріжжі живе багато переселенців, а у кожного є свій родич, який доносить якусь інформацію. Але ми все верифікуємо, правило трьох джерел — обов’язкове.

— На вашому сайті описана місія: бути голосом опору, бути частиною інформаційної війни, відстоювати права переселенців, визволяти журналістів із в’язниць. Чи не означає це, що медіа, які зіткнулися з темою окупації, — це більше ніж просто медіа, адже охоплюють і правозахисну, і громадську діяльність?

— І волонтерство. Коли почалася повномасштабна війна, люди питали нас, де дістати ліки, де можна купити якісь продукти. Потім почалися запитання, як виїхати. І це триває.

Порівняно з 2022 роком кількість звернень збільшується, тому що збільшується кількість переселенців. Вони звертаються з питаннями щодо гуртожитків, оформлення виплат, пенсій військовим та іншими проблемами.

Бувають і дуже резонансні справи. Наприклад, один військовий має два поранення, у нього паралізувало праву частину й не рухається рука. З частини його звільнили, а ТЦК не дає йому документи, щоб він міг оформити військову пенсію по інвалідності саме внаслідок війни. І це триває вже два роки.

Ми вже разом дійшли і до омбудсмана, і до Міністерства у справах ветеранів, у різні інстанції. Разом із керівником громади, від якої цей ветеран, ми виборюємо йому право отримувати пенсію, тому що живе він на дві тисячі як переселенець і одну тисячу по інвалідності. Це людина, яка добровільно пішла на фронт, а тепер змушена жити на такі гроші.

Лише цим випадком ми займаємося вже п’ять місяців. Усі інстанції навкруги знають про це, один одному спускають якісь доручення, але це просто замкнуте коло.

Є й інший випадок. Там людина ходить на двох милицях, але його визнають придатним. Оскільки він не може звільнитися, він пішов у СЗЧ. Попри те, що у нього є порушення нервової системи й він не може ходити, ВЛК визначає його як придатного. Але він не може цього фізично.

Людям необхідна реабілітація, лікування, психологічна підтримка. Потрібно, щоб коло кожного ветерана, от як указано в «Дії», була людина, яка має його супроводжувати. Але так, щоб цей супровід дійсно працював, а не був просто в протоколі.

— А для аудиторії на окупованих територіях які теми, за вашими спостереженнями, є найбільш затребуваними?

— В окупації найбільше люди читають про все, що стосується гуманітарної ситуації. Бо їхнє завдання — вижити. Їх цікавить: зв’язок, вода, електрика, їжа, ліки.

— Попри те, що РІА «Південь» — це суспільно-політичне видання і ви вже озвучили чимало складних тем, у вас є таблоїдна рубрика «Шоу-біз». Що вона дає виданню і наскільки вона популярна?

— Уже років десять ми ведемо цю рубрику. Почну з того, що зараз посилилася кількість прильотів у Запоріжжі: КАБи, ФАБи, FPV, БПЛА. Це дуже важко знімати, в процес включений весь колектив: один знімає, другий монтує, третій пише, четвертому передає на сайт, для соцмереж окремо і так далі. Це витратно і по грошах, і по людській силі.

Але я не можу сказати, що від цього у нас якась велика кількість переглядів, бо люди втомилися від такого контенту. І вже доходить до того, що ми у себе в телеграм-каналі вигадуємо, що би такого поставити розрадливого для нашої запорізької спільноти. Ми ставимо: от сьогодні День шампанського, День котиків і щось подібне, щоб люди хоч іноді побачили позитивну картинку.

«Шоу-біз» — це плітки про світське життя, які теж відволікають від війни. І це достатньо популярно.

— Але певна емоційність зустрічається і в новинах про окупацію. Наприклад, «Дивний напад в окупованій Кирилівці», «Ціни на продукти шокують», «Окупанти влаштовують фарс» тощо. Чому команда використовує такі оцінні судження в заголовках?

— Ми намагаємося без жодних оцінних суджень. Але якщо ти хочеш привернути увагу до окупації навіть тих людей, яких вона не торкнулася, які вважають, що окупована територія вже не наша — це один зі способів, хоч він і не зовсім професійний.

Ми намагаємося хоча б так привернути увагу тих, хто вважає, що ці території втрачені, що там усі колаборанти, що люди вже звикли до того життя і все в них прекрасно.

Люди в окупації знаходять сміливість виходити з плакатами й відверто казати, в яких умовах вони живуть. Вони ризикують не лише свободою, а й життям.

— Чому для аудиторії в окупації важливо залишати на сайті російську мову?

— Тим людям, які живуть на тимчасово окупованих територіях, ще важко пояснити, що потрібно вивчати українську потайки та що треба більше читати українською. Звільнимо ці території — обов’язково на сайті буде лише українська мова.

А поки у нас буде дві версії заради того, щоб не втратити тих людей, які вірять в Україну, але розмовляють російською.

Крім того, канал російською мовою не такий помітний під час обшуків, а українська мова — то це однозначно «зальот».

— Що є головною потребою редакції — фінансування, люди, доступ до джерел, психологічна підтримка?

— Якщо у 2022 році критично необхідними були фінанси й обладнання, то наразі на перший план виходить фінансове питання, тому що наше завдання — зберегти команду й протриматися до того моменту, коли звільнять територію.

Ми єдине медіа, яке взагалі працює для Мелітополя. Якщо не стане нас, то зникне взагалі глобальний зв’язок з окупацією на Мелітопольщині. І не лише там, бо якщо про Бердянськ ще пишуть наші колеги, то я не бачила медіа від Василівки чи Токмака.

Нам потрібно забезпечити людей заробітною платою, щоб вони не пішли за ті ж самі гроші на більш легку роботу. Бо це ті люди, у яких є джерела інформації та які вже навчені, як правильно з ними спілкуватися. Ця робота вимагає дуже багато навичок, бо тема висвітлення окупації дуже делікатна.

Інша потреба — це технічне переоснащення. Не в плані ноутбука або камери, а саме оновлення сайту, ютуб-каналів тощо.

У нас немає, до прикладу, єдиної картинки по всіх наших платформах. Ми створювали протягом уже повномасштабної війни і тікток-акаунт, і фейсбук-сторінку, але скрізь ми по-різному виглядаємо, бо в нас немає коштів, щоб привести це до ладу, винайняти дизайнера, який би розробив нам єдиний бренд.

У нас був лише один чеський грантодавець Praga Civil Society Centre, який допоміг нам провести ребрендинг і погодився надати нам кошти на психолога. Тож у кожного члена нашої команди була можливість отримати індивідуальну психологічну підтримку.

Я також зверталася до Національної спілки журналістів України, вони теж допомагають отримати психологічну допомогу. Навіть зараз наші журналісти працюють із цими психологами.

Що стосується ретритів для редакції, то зараз це взагалі ніхто не розглядає. Навіть на якісь три дні. Але це дуже складно. Не кажучи вже про фізичне навантаження, коли ти працюєш і вдень, і вночі. Далеко не кожна людина хоче займатися такою журналістикою і бути пов’язаною з окупацією, бо це дуже важко.

Фото надані Світланою Залізецькою

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.