Основні конкурси на Docudays UA — міжнародний Docu/Світ, національний Docu/Україна та короткометражний Docu/Коротко. Також вручають призи правозахисного журі Rights Now!, Студентського журі та журі Спілки кінокритиків України, приз глядацьких симпатій і Премію імені Андрія Матросова — від організаторів фестивалю.

Усі, хто здобув головні призи в конкурсах Docu/Світ, Docu/Україна, Docu/Коротко і Rights Now!, а також Гран-прі студентського журі та Приз глядацьких симпатій, отримують від фестивалю грошову премію.

Так само цьогоріч європейська культурна платформа ARTE заснувала нагороди для українських продюсерів нонфікшн-кіно і фінансово підтримала головний приз національного конкурсу (Docu/Україна) та Премію пам’яті Віктора Ониська за найкращий монтаж українського документального фільму.

• Читайте також: Від ЛСД-жаб до пацифістів на війні. У Києві розпочинається 23-й міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Розповідаємо про переможців у найважливіших категоріях.

Головний приз конкурсу Docu/Світ дістався «Зеленому світлу» (реж. Павел Кузуйок, Австрія). Головний герой фільму — психіатр Йоганн Шпіттлер, який допомагає людям, що обрали евтаназію як спосіб припинити свої страждання. Він вислуховує пацієнтів, ретельно вивчає їхню медичну історію, та, переконавшись у незмінності їхнього рішення й невиправності ситуації, супроводжує через юридичні процедури й останні етапи асистованого відходу з життя. Евтаназія в Німеччині формально дозволена Конституційним судом, котрий у 2020-му визначив, що частиною загальних прав людини є право на самостійне визначення життя і смерті. Однак є ті, хто вважає доктора Шпіттлера вбивцею.

Фільм безумовно вражає постановкою етичних питань і дає всебічне розуміння надскладної теми.

«Зелене світло» 

Спеціальна відзнака Docu/Світ — у «Майлін» (реж. Марія Сільвія Естеве, Аргентина, Франція, Румунія). Тема картини вкрай гостра і злободенна: насильство над дітьми, вчинене популярним католицьким священником. Історія, на жаль, надто знайома: керівництво церкви ховає скарги під сукно, ґвалтівника просто переводять в іншу парафію, а коли справа доходить до суду, виявляється, що в за цією статтею сплив термін давності.

Однак Марія Сільвія Естеве надає сюжету цікавої кіногенічної форми, обʼєднуючи архівні відео, судові засідання, інтерв’ю, постановні кадри, спецефекти — й отримує оригінальне й мистецьки переконливе візуальне висловлювання.

«Майлін» 

У програмі Docu/Україна тріумфувала спільна продукція України, Румунії, Нідерландів і Німеччини «Не питай мене, чи я вбивала» (реж. Олена Максьом, знято коштом авторки і за грантової підтримки європейських фондів): головний приз конкурсу і Премія пам’яті Віктора Ониська за найкращий монтаж Світлані Залозі та Олені Максьом.

«Не питай мене, чи я вбивала» 

Олена Максьом свого часу дебютувала знятою спільно з румунським режисером Адріаном Пирву неігровою драмою «Все не буде добре» (2020), де осмислювала наслідки Чорнобильської аварії для себе й Адріана. Картина здобула призи за найкращий український повнометражний фільм і за найкращу режисуру на Одеському кінофестивалі. Після повномасштабного вторгнення Росії Олена мобілізувалася до лав Національної гвардії. Дослужилась до звання капітана, брала участь у звільненні Харківщини, операціях на Луганщині, боях за Бахмут і Покровськ.

«Не питай мене, чи я вбивала» — Оленин особистий щоденник, який знімався понад тисячу днів. Максьом здебільшого фільмує, коли дозволяють умови — тобто під час навчань, між боями, в очікуванні, яке складає більшу частину війни. Інтерв’ює побратимів, інколи висповідається перед камерою, ставить жорсткі запитання російським полоненим, спілкується з мамою чи мовчки спостерігає за нею. Це по-своєму дуже інтимне кіно, в якому нема ані надмірного пафосу, ані зайвого надриву. Отак просто: людина на війні. Бентежливий і людяний документ.

Спеціальна відзнака конкурсу Docu/Україна і Приз глядацьких симпатій відійшли повнометражному дебюту Олександра Ткаченка «Де все зникає» (Україна, Франція, за фінансової підтримки ARTE).

У центрі стрічки — розповідь Олександра Ткаченка про свого друга, кінооператора та військовослужбовця Дмитра Докунова.

Дмитро перед війною дотримувався в певному сенсі типового для просунутої молоді трибу життя. Цифровий художник, оператор, фотограф, жив у Азії, цікавився східними віровченнями, зокрема кришнаїзмом; заснував екопоселення для всіх, хто шукав просвітлення і здорового способу життя. Але коли настало 24.02.22, відправився в «місце, де все зникає». І виявився доблесним воїном — як легендарний Арджуна з «Махабхарати». Дослужився до командира роти. Був демобілізований через поранення.

Дмитро за кадром розповідає свою історію, а відеоряд складають його зйомки на мобільний і на натільну камеру. Інколи екран розділений на сегменти — це дозволяє режисерові влаштувати своєрідне зіткнення образів, додати динаміки. У підсумку виходить певний роман дорослішання, в якому вписано все, що відбувається з людиною на війні, аж до невидимих шрамів психіки. Ткаченку й Докунову вдалося візуально яскраву, навіть захопливу форму оповіді поєднати з драматичним, інколи й страшним матеріалом.

Премія імені Андрія Матросова 2026 заснована на честь продюсера фестивалю, Андрія Матросова, який загинув у автокатастрофі в 2010 році, та вручається організаторами Docudays UA. Цьогоріч ця відзнака дісталася повнометражному режисерському дебюту Жанни Довгич «Мир для Ніни» (спільне фінансування  Держкіно України та Швейцарії).

Головна героїня — Ніна Брановицька. Її сина Ігоря, кулеметника 90 окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» й оборонця Донецького аеропорту, стратили проросійські бойовики 21 січня 2015 року. «Жодне покоління наших рідних не прожило нормально», — каже Ніна, згадуючи, як по її роду прокотилися війна (громадянська), голод, знову війна (Друга світова), знову голод, і ще війна (афганська, на якій загинув Ігорів батько), і тепер — війна. На суто, здавалося б, особистому матеріалі Жанна Довгич вибудувала історичну картину. До речі, режисеркою монтажу цього фільму, так само як і «Не питай мене, чи я вбивала», є Світлана Залога.

І, нарешті, найкращою молодою українською продюсеркою за версією ARTE стала Дар’я Захарова за фільм «Ілюзія тихої ночі» (реж. Ольга Черних, Україна, фінансування - Суспільне).

«Ілюзія тихої ночі» 

Цей фільм має без перебільшень епічний розмах. Зйомку вели протягом однієї ночі в липні минулого року 40 професійних операторів і понад 300 аматорів. Географія максимально широка: від північних лісів до південно-східних степів, від Карпат до моря (в тому числі в окупованому Криму), від «нуля» до великих міст, де війна майже не відчувається. Звісно, організувати матеріал із такої кількості джерел — неабиякий виклик. Черних обʼєднує надскладну мозаїку в одне ціле за допомогою хірургічно вивіреного монтажу і візуальних — невербальних — мотивів.

• Читайте також: «Ілюзія тихої ночі»: 340 операторів, одна ніч, нагорода у Швейцарії

Назагал, режисерка створила цілісний екранний текст, майстерно скріпивши його образними арками, поетичним лексиконом щоденних дій, точним розміщенням просторових і часових подробиць. Фільмові ще раніше було присуджено Спеціальну відзнаку конкурсу «Пломенисті вогні» на престижному швейцарському кінофестивалі Visions du Réel.

Узагальнюючи, можна сказати, що ані сам фестиваль, ані представлена на ньому українська документалістика не втратили в якості, надто зважаючи на обставини. До того ж вищезгаданий ARTE стає активним гравцем у нашій кіноіндустрії: профінансували не тільки призи, а й виробництво кількох фільмів. І, звісно, центральною темою, навіть у цілковито «тилових», здавалося б, картинах лишається війна.

Надалі частину програм Docudays UA-2026 буде презентовано в регіонах України в межах Мандрівного фестивалю.