Першою хорошою новиною є те, що Одеський кінофестиваль відбувся як такий. Адже, доки Одеса потерпає від постійних обстрілів, про жодні масові заходи там не може бути й мови. Торік організатори ОМКФ узагалі перенесли його за кордон, показавши частину програм на різних європейських кінофорумах.

З другого боку, Чернівці, один із дуже небагатьох обласних центрів, що лишається більш-менш поза прицілом російських ракет, являє собою зручний фестивальний хаб. Наприклад, фестиваль глядацького кіно Миколайчук Open, що пройшов тут у червні, мав чималий розголос і кількох іменитих гостей.

Перевага ще й у тому, що в Одесі покази проводять у приміщеннях, які доводиться адаптувати для кіносеансів — зокрема, в міській Опері й у театрі музичної комедії імені Михайла Водяного. Водночас Чернівці мають у середмісті два кінотеатри місткістю майже на 400 місць кожний: культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука та «Чернівці». Цих площ виявилося достатньо, аби показати дев'ять фестивальних програм. Тож іще одна хороша новина — українське кіно або кіно про Україну було (поки що) представлене у значній кількості та в усіх можливих жанрах. Національний конкурс склали 10 повних метрів, а з семи фільмів Міжнародного конкурсу три вироблені за нашою участю. Поза конкурсом ішли дві секції вітчизняної документалістики: «Так переможемо!» та «Хроніки війни». В «Українських зірках» були три учасники, у «Фестивалі фестивалів» два фільми з чотирьох — українські. «Ексклюзив» склали британські «Сивочолі гравці» й американський «Крик моєї крові: історія Gogol Bordello», і в обох герої з України.

Отримати закордонну продукцію для показу в умовах війни — окремий виклик; тим не менш, команді фестивалю вдалося зібрати цілком пристойний Міжнародний конкурс. Правда, тут апріорі намітилося утруднення для журі, адже безумовним лідером у секції  було «Полум’яне небо» німецького режисера Крістіана Петцольда (свого часу вже приїздив на ОМКФ із ретроспективою). Діється в курортній місцині, де, як і на момент прем’єри в Чернівцях, панує шалена спека. Через це в лісах довкола будинку, де відбуваються ключові події, починають вирувати пожежі. Водночас герої «Полум’яного неба» — письменник, продавчиня морозива (і за сумісництвом літературознавчиня), пловець-рятувальник і фотограф — опиняються в пастках своїх почуттів і творчих амбіцій. Вогонь між тим стає все ближче. В Петцольда вийшла драма про мистецтво як прокляття свідомості та про любов, сильнішу за полум’я. Однак у лютому цього року на Берлінському кінофестивалі картина вже отримала Гран-прі журі. Підтверджувати явне лідерство ще й призом у Чернівцях було би некоректно щодо решти конкурсантів.

Кадр фільму «Полум’яне небо»

Вихід знайшли, присудивши Петцольду Спеціальну відзнаку. Аналогічний приз дістався «Правилу двох стін» (режисер Девід Гутнік, Україна — США) — «Детектор медіа» вже писав про це документальне дослідження роботи українських  митців під час війни. А найкращим міжнародним фільмом визнали «Ссавців» (реж. Себастіан Михайлеску, Румунія).

Головний герой цієї абсурдної трагікомедії працює в конторі, котра займається невідомо чим; його дружина втягнулася в незрозумілу  й небезпечну секту; їх оточують такі ж самі, як вони, диваки й невротики, а довкола ліси та будівлі різного ступеню занедбаності. Вийшло химерно й мальовничо. А головне — Михайлеску являє собою те покоління режисерів, котрі, принаймні, стилістично, намагаються вийти за межі знаменитої «нової хвилі» румунського кіно, тим самим убезпечуючи її від перетворення на догму.

Кадр фільму «Ссавці»

Перемога в Національному конкурсі дісталася драмі «Валерія виходить заміж» (режисерка Міхаль Вінік, Ізраїль — Україна). Це друга повнометражна картина ізраїльської режисерки, чия бабуся, до речі, була українкою. Сюжет вкладається в один день і розповідає про двох сестер з України. Одна з них, Христина (Лєна Фрайфельд) познайомилася зі своїм чоловіком Майклом в інтернеті, вийшла за нього заміж за розрахунком і, переселившись у Ізраїль, вважає, що життя вдалося. Майкл теж задоволений шлюбом. Він навіть намагається запустити агентство з пошуку українських дружин для ізраїльтян — доволі популярний бізнес там.

Першою  «нареченою на замовлення» стає Валерія (українка Дар'я Творонович), молодша сестра Христини. Майкл знаходить для неї вигідну, з його погляду, партію. Спочатку все йде добре, але, подивившись на те, як насправді виглядає «сімейне щастя» сестри, Валерія змінює свою думку.

«Валерія виходить заміж» — гарний приклад того, як зробити якісне кіно, маючи під рукою мінімальний бюджет, пів десятка акторів і стандартну квартиру на пару кімнат із ванною. Робота Творонович чудова, але журі проголосувало за Карину Химчук як найкращу акторку. У новій роботі Антоніни Ноябрьової «Ти мене любиш?» (Україна — Швеція) вона грає 17-річну Кіру, котра тяжко переживає розлучення батьків. Вона дорослішає, кинута напризволяще посеред хаосу останніх місяців існування СРСР (на дворі — 1990 рік). Ноябрьова ретельно відтворила антураж епохи в одязі, інтер’єрах, музиці тощо, проте, безумовно, фільм рятує виконавиця головної ролі. По суті, «Ти мене любиш?» — це моноспектакль Карини Химчук. 23-річна акторка грає і за себе, і за інших, заодно компенсуючи недоліки в драматургії та режисурі.

Кадр фільму «Валерія виходить заміж»

Аналогічно — з Дмитром Нежельським, визнаним найкращим актором ОМКФ.  У чорно-білому фільмі «Сашенька» він грає гендерно некомфортну персону, юнака на ім’я Сашко, який почувається жінкою, ув’язненою в чоловічому тілі. При тому, що режисер «Сашеньки» Олександр Жовна зачіпає гостру тему гомофобії, успадкованої ще з радянських часів, його фільм має проблеми з побудовою оповіді, є надто мелодраматичним — але робота Нежельського це почасти врівноважує.

Хоча цьогоріч на фестивалі не проводився окремий неігровий конкурс, у різних секціях було чимало гідних документальних робіт, так чи так присвячених Україні. Приз за найкращий український неігровий фільм присудили Мачеку Гамелі за роуд-муві «Звідки куди» (Польща — Україна). Простір фільму здебільшого обмежений салоном машини. Стандартний мікроавтобус вміщає п’ять людей. Режисер з оператором — на передніх сидіннях. Фільм народився, коли Мачек, в якості волонтера вивозячи українських біженців за кордон, вирішив знімати те, що відбувається. Салон стає сценою для сповідей людей, які тікають від війни, — і ці окремі сюжети складаються в пронизливу драму. Діяльне співчуття героїням і героям, яке мало не з першого кадру стає провідною рисою стилю Гамели, дозволило уникнути перетворення «Звідки куди» на публіцистику страждання.

Одразу два призи — Спеціальна відзнака за найкращу режисуру та Приз від асоціації Talented U за документальний фільм у сфері захисту прав людини дісталися Алісі Коваленко за її третю повнометражну роботу «Ми не згаснемо».

Кадр фільму «Ми не згаснемо»

Коваленко розпочала цю роботу в 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей з лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Команда фільму обрала п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї, але повномасштабне вторгнення змусило режисерку повністю змінити фінал і частину сюжетних ліній. Результатом стала рівним чином поетична й трагічна історія про мрії, про їхню втрату й про диво кіно.

Варто повторити: з огляду на обставини, 14-й Одеський кінофестиваль безумовно вдався. Проте він так само означив низку тривожних симптомів. Адже всі українські ігрові проєкти, представлені тут, запущені у виробництво задовго до війни. Недалекоглядна політика уряду, через яку видатки на культуру були радикально урізані ще під час пандемії COVID-19, а після 24 лютого взагалі скасовані, може призвести до того, що вже наступного року нашу кіноіндустрію спіткає цілковитий колапс, який матиме тривалі наслідки на кшталт «безкартин’я» в дусі 1990-х.

А втім, це окрема й невесела розмова.

Фестиваль тривав з 19 до 26 серпня. Про представлені фільми й програму ОМКФ читайте тут і тут.

Дмитро Десятерик, із Чернівців — спеціально для «Детектора медіа»

Фото надані організаторами фестивалю