Коли журналістика стикається з популізмом, запитання часто стають важливішими за відповіді. На цьому слушно наголошує у своєму матеріалі, присвяченому прес-конференції Володимира Зеленського 20 травня, мій колега Ярослав Зубченко. Тільки ось не можу цілком погодитись із Ярославом у тому, що деталі спілкування президента з пресою були цікавими. З антропологічної та психоаналітичної точки зору, напевно, так. Із погляду суспільного інтересу та прагнення медіа отримати важливу інформацію та донести її суспільству це був майже змарнований час, окрім кількох епізодів.

Напередодні прес-конференції редакційний чат «Детектора медіа» вирував — ми сперечалися, про що запитати президента. Ось ще таке класне запитання! Добре, але ж його точно будуть ставити інші. А якщо таке? На це він точно матиме домашню заготовку. Тоді, може, ось таке. Вирушаючи до Зеленського, моя колега Галина Петренко мала список із кількох запитань — із запасом (про них далі).

Готувалися, на жаль, даремно. І не тому, що нам не дали поставити запитання. Багатьом іншим теж не дали. Часу на всіх вистачити не могло — Зеленський не став повторювати минулорічний пресмарафон, і це, напевно, на краще.

Ну, не пощастило нам. Ну, можливо, пощастило би більше, якби «Детектор медіа» належав Медведчуку чи ще комусь із умовно проросійського політичного табору — до їхніх журналістів доля в особі Юлії Мендель була більш прихильна. Але такого щастя нам не треба :).

Представники двадцяти трьох медіа (якщо не рахувати тих, хто вигукував поза чергою) змогли поставити Зеленському запитання — ось вони всі. Серед них були відверто сервільні, але вони не зробили погоди. Більшість запитань усе ж були влучними і доречними, а відповіді на них було б цікаво та важливо почути суспільству.

Просто чинному президентові — принаймні, на цьому етапі його особистої політичної еволюції — взагалі немає сенсу ставити запитання, сподіваючись на змістовну відповідь. Чи бодай на пристойну домашню заготовку від Офісу.

В історії спілкування українських президентів із пресою найбільш пам’ятними, символічними є моменти втрати самоконтролю. Кучмин момент зафіксований на плівках Мельниченка — «грузін, грузін, подонок». Далі були Ющенкове «поводь себе як журналіст чемний, а не як кілер найнятий!», «я вам не завидую» Януковича і «дорогенька моя!» Порошенка.

Кожен із цих зривів траплявся, коли журналісту щастило влучити в больову точку президента, його, можливо, головний потаємний страх.

У Кучми це був страх втратити владу, збереження якої коштувало йому чимало зусиль, ресурсів і небажаних альянсів. У Ющенка — комплекс самозванця, який спрацював, коли його освячену Помаранчевою революцією непогрішимість піддали сумніву запитанням про автомобіль сина. У Януковича — страх втратити підпільні статки. У Порошенка — страх, що моральність його легальних капіталів можуть піддати сумніву. Це все, звісно, припущення, але можемо собі їх дозволити.

Популістична демагогія — це певною мірою талант, але переважно — ремесло, в якому вправність приходить із досвідом. На шкалі прикладного популізму «від нуля до Юлії Тимошенко» Зеленський-політик поки що піднявся невисоко. Він чує, про що його питають, реагує на це, вступає в перепалки, переходить на особистості і подекуди виявляє або вдає вразливість.

Ось і під час прес-конференції 20 травня Зеленський виявляв емоції. Легкий гнів, «квартальний» гуморок, «Діаночко» та інші фамільярності, доречні й недоречні згадки про сім’ю, дітей і душ, багата міміка й вінець сценічної майстерності — прохання відпустити його на хвильку в найприроднішій із потреб. Та все це — свідчення не того, що комусь із колег удалося зачепити главу держави за живе, а радше вальяжної готовності далі грати Голобородька.

За ці три години Зеленському поставили чимало важливих і гострих запитань, на які він давав довільні відповіді, здається, зовсім не переймаючись наслідками своїх слів, їхнім впливом на мільйонні аудиторії, які стоять за кількома десятками присутніх на галявині медійників.

Здається, ключем до розгадки цього феномену є слова Зеленського, що за нього й зараз, якби відбувалися президентські вибори, проголосували б три чверті виборців. Президент постав перед журналістами в полоні ілюзії непохитної народної підтримки. Він вірить, що жодні викриття, жодні свідчення його політичної некомпетентності чи невиконаних обіцянок (за підрахунками «Ліги» виконано лише дві з двадцяти двох) не загрожують залізобетонним 75% народної любові.

Зеленський — не тонкий маніпулятор, і його відповіді-відмазки навряд чи були плодами безсонних ночей політтехнологів і спічрайтерів. Без сумніву, він мав домашні заготовки: чого варте лишень запрошення Романа Кравця працювати «25 годин на добу, як Єрмак» в Офісі президента. Відразу згадалося запрошення до Межигір’я. Та загалом президент поводився самовпевнено (не плутати з упевненістю в собі) — як на іспиті, на якому ставить собі оцінку сам.

І це комфортніше за будь-які «теплі ванни», які попередники Зеленського забезпечували собі, роками уникаючи прямих розмов із медіа, оточуючи себе купленими чи примушеними до лояльності медійниками, роздаючи папірці з «правильними» запитаннями на прес-конференціях, домовляючись із медіавласниками і впроваджуючи цензуру. Зусилля попередників були спрямовані на те, щоб медіа допомогли наростити чи не дали зруйнувати підтримку виборців, підтримали їхню політичну гру чи не зіпсували її небажаним розголосом. Зеленський — упевнений, що громадська думка вже в нього в кишені.

Це не значить, що Зеленський і його команда не чують загроз і не вибудовують оборону.

Помітно, що вони сприймають як загрозу самі медіа, з якими президент вимушений спілкуватися. Судити можна зі знервованих ремарок у відповідях на деякі запитання, з плутаної промови про «мільярд», який медіавласники начебто витрачають на просування свого політичного впливу, та й з того, що багатьох Зеленський впізнавав в обличчя. Президент засвоїв уроки невдалого спілкування з медіа й не легковажить тими, кого попередній керівник його офісу називав непотрібними посередниками. Непокоїть Зеленського й Порошенко, про якого, попри результати минулорічних виборів, президент говорить не як про «попередника», а як про актуального й небезпечного ворога. Й запитання від умовно близьких до Порошенка журналістів дратують його значно більше, ніж формально критичні, але передбачувані, як зауважила Наталія Лигачова, запитання проросійських медіа. Можливо, саме тому жодному з власне порошенківських каналів не вдалося потрапити на сеанс спілкування із президентом, задавши запитання. Але це нехай коментують психоаналітики.

Симптоматичним був епізод, коли Зеленський пародіював тоталітарне телебачення, щоб ствердити: його, мовляв, медіа так не вихваляють, а отже, відносини влади й медіа цілком демократичні. Президент не може не знати, що його постать недоторканна на всіх рейтингових телеканалах, окрім радикально-пропорошенківського Прямого. А канали, які контролює проросійська опозиція, критикують абстрактну «владу», але майже ніколи не Володимира Зеленського особисто. І коли вже президент знає про «мільярд» на просування в медіа інтересів олігархів, він точно мав би розуміти, чому головні олігархічні медіа говорять і пишуть про нього в режимі легкого «паркетного» піару. І пам’ятати, як канал «1+1» ще недавно мало не ототожнював себе з командою Зеленського, співав йому панегірики, а ведуча Наталія Мосейчук казала: «Критикувати Президента Володимира Зеленського означає воювати проти держави». А потім, коли між Зеленським і власником каналу Ігорем Коломойським щось пішло не так, піар президента на каналі враз зійшов нанівець, а в новинах з’явилась чорнуха проти окремих «Слуг народу». Натомість відчутно побільшало любові до президента в новинах каналів Ріната Ахметова… Знаючи все це, президент зводить відносини між владою й медіа до пародіювання програми «Время»? Серйозно?

У реальності, в якій живе президент, явно порушені зв’язки. Між тим, що він казав раніше, й тим, що він каже тепер (послідовність). Між тим, що каже він, і тим, що кажуть інші члени його команди (цілісна позиція чи політика). Між тим, що він каже, й тим, що пишуть і говорять медіа. Між рішеннями, які він приймає або не приймає, й тим, що відбувається в державі. Між тим, що відбувається в державі, й тим, як голосують виборці.

Вчора на прес-конференції ми побачили політика, впевненого, що йому зійде з рук будь-що, а отже, можна все. Можна імпровізувати, віджартовуватися від серйозних запитань, а можна казати правду (за підрахунками VoxCheck, Зеленський робить це у 44% випадків). Можна переводити стрілки на Авакова, прокуратуру чи уряд, а можна приписати собі чужі перемоги, справжні чи вигадані («майстри спорту з боротьби з коронавірусом» — як тобі таке, Ілон Маск?) Можна сказати, що кінець епохи бідності не настав через коронавірусну пандемію, а під «просто перестати стріляти» він не мав на увазі просто перестати стріляти. Можна бути цинічним — наприклад, на запитання про кумів і армійських друзів у владі сказати, що, як обіцяв, не призначив ні кумів, ні армійських друзів. Можна перервати відповідь на запитання про справу Шеремета фразою «о, вийшло сонечко!».

І не почуватись при цьому обмеженим жодною відповідальністю за свої слова, яку б за інших обставин зумовили якщо не сумління чи сором, то страх. Яка відповідальність може бути в людини, яка вірить, що будь-які її дії беззастережно підтримують сімдесят п’ять відсотків громадян України?

Тож ми легко можемо відтворити в уяві нашу розмову з Володимиром Зеленським, якби вона таки відбулась.

— Володимире Олександровичу, чому ви не запрошуєте медіа висвітлювати безпосередньо обміни полоненими й засекречуєте списки людей, яких Україна віддає бойовикам? Зокрема, суспільство дізналося лише про частину тих, кого віддали 16 квітня, і то завдяки наполегливості журналістів, які отримали цю інформацію зі своїх джерел.

— Не важливо, кого ми віддаємо, важливо, кого ми повертаємо. Це наші люди, вони повинні повернутися додому.

— Пане президенте, Комітет виборців України нещодавно порахував, що понад тридцять колишніх працівників «Студії Квартал 95» та їхніх близьких за останній рік опинились на високих державних посадах. Чому, на вашу думку, саме в цій компанії зосереджені найкращі професіонали, здатні керувати Службою безпеки України, Офісом президента, розвідкою, працювати в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення?

— Ви знаєте, мені сорок два роки. Я багато різного бачив у своєму житті, працював із багатьма людьми. І коли ви кажете, що я призначаю людей із «Кварталу»… О, пташка полетіла!

— Чому в Україні досі не просто працюють телеканали, наближені до Віктора Медведчука, а й показують під час карантину шкільні уроки, залучаючи собі додаткову аудиторію?

— У вас є діти? У мене двоє. І я вам скажу, що школа — це дуже важливо. І для нас, коли сталася вся ця глобальна біда з коронавірусом, було дуже важливо, щоб навчання у школах не припинялося. Тому ми, Офіс президента, ініціювали уроки по телевізору. І я дуже задоволенний, що мої діти можуть дивитись і вчитись на карантині. А… кого там, ви казали, канали? Медведчука? Нехай дивляться без звуку.

— Раніше ви казали, що маєте намір провести деолігархізацію українських медіа. Зокрема ухвалити закон, який заборонить власникам впливати на редакційну політику їхніх ЗМІ. Під час епідемії коронавірусу ви звернулись до олігархів по допомогу для країни. Чи не завадить ця співпраця деолігархізації медіа?

— Знаєте, давайте не змішувати питання боротьби з епідемією і проблеми медіа. Ми з моєю командою були і є прихильниками того, щоб медіа були вільні і незалежні, круті і успішні.

— Одним із перших на сьогоднішній прес-конференції запитання поставив Дмитро Гордон. Лише кілька днів тому вийшли його інтерв’ю з Наталією Поклонською і Ігорем Гіркіним, а тепер він каже, що планує взяти інтерв’ю в Януковича. Що ви про це думаєте?

— Я глибоко шаную свободу ЗМІ і право журналіста брати інтерв’ю в кого завгодно. В Україні є Служба безпеки, її голова Іван Баканов, вони розберуться, якщо в цих інтерв’ю є щось протизаконне.

І це лише запитання про медіа, бо медіа — наша тема (дещо з того, про що ми збирались запитати, все ж зринало у діалозі колег із президентом). Главу держави можна було б запитувати про багато речей, яких не встигли чи не схотіли торкатись на пресконференції 20 травня, або ж про які говорили поверхово. Про суперечності всередині «Слуги народу», які роблять монобільшість зовсім не «моно». Про майбутню «партію мерів» та її вже досить відвертий виклик «Слузі народу» перед місцевими виборами. Про Миколу Тищенка, який називає себе представником президента в Києві й заперечує, що президент насварив його за «Велюр». Про уповноваженого президента у справах дітей Миколу Кулебу, який спричинив аварію, порушивши правила дорожнього руху з непристебнутими дітьми в машині, але уповноваженим бути не перестав. Про вбивство Кирила Тлявова та інші резонансні справи, які президент «брав на особистий контроль», а потім якось непомітно припинив контролювати. Про так звану консультативну раду (а не лише про Кучму), яку чи то хочуть, чи то вже не хочуть створити невідомо з ким. Як вплине криза й пандемія на нашу інтеграцію в НАТО та Європейський союз (те, що цього не запитали, втішило авторів анонімних телеграм-каналів). Про самі анонімні телеграм-канали та їхній вплив на українську політику. Про обіцяну підтримку бізнесу, постраждалого від карантинних обмежень. Про дефіцит бюджету 300 мільярдів і що з ним робити. Як Ахметов агресивно лобіює свої інтереси в енергетиці. Про спроби уряду заборонити українцям виїжджати на заробітки. Про ринок сільськогосподарської землі та спроби його заблокувати. І так далі.

Але цінність розмови з можновладцем, який працює в режимі генератора випадкових відповідей, сумнівна. Почекаємо, поки жорстока реальність — припускаю, що вона проявиться в результатах місцевих виборів і соцопитувань, — зіб’є цей наполеонівський кураж.

Фото: Максим Поліщук