Ідеальний шторм (англ. Perfect storm) – фразеологізм, що означає ситуацію, яка виникла шляхом такого накладання низки несприятливих факторів, у результаті якого їхній сумарний негативний ефект суттєво зростає

Під час конференції «Саморегулювання vs регуляція», яку 24 січня проводив у Києві Координатор проєктів ОБСЄ в Україні, модератор запитав у нас, панелістів, які плюси та мінуси запропонованого Міністерством культури, молоді та спорту (МКМС) законопроєкту щодо дезінформації ми бачимо. Відповісти на запитання про мінуси було просто – про них багато сказано і юристами, й медіаекспертами, й журналістами, так що можна обирати із широкого кола аргументів:

• це й нечітке визначення дезінформації, під яке можна підвести будь-який журналістський матеріал, наприклад, про реінтеграцію Донбасу чи корупцію в армії;
• і широкі повноваження держави в особі Уповноваженого з питань інформації на свій розсуд визначати, що є дезінформацією, та втручатися в роботу медіа;
• і визначене державою коло організацій, які мусять утворити єдину визнану журналістську самоврядну асоціацію із визначеним державою ж статутом – деякі з цих організацій у неформальних розмовах кажуть, що не хочуть брати участі в такому проєкті, так само як журналісти публічно висловлюють небажання до неї вступати;
• і нічим не підкріплена вимога для іноземних хостерів, соцмереж та месенджерів відкривати юрособи в Україні;
• і розширення кола відповідальних за дезінформацію осіб фактично до всіх українців-користувачів соцмереж, які роблять свої пости відкритими для всіх;
• і надмірна відповідальність, у тому числі кримінальна тощо.

Із плюсами законопроєкту складніше, але вони все ж є. На мою думку, головним плюсом є усвідомлення керівництвом держави проблеми дезінформації і рішуче бажання з нею боротися: сміливість, із якою міністр Володимир Бородянський протягом усього тижня включався в публічні дискусії, в тому числі в заздалегідь невигідному для себе ракурсі, визнавали навіть його опоненти під час цих дискусій.

Ще одним плюсом законопроєкту є ефект, який йому й передрікали з досвіду інших ринків: під загрозою жорсткого регулювання з боку держави журналісти вже починають самостійно роззиратися в пошуках об’єднавчих механізмів, які можна було би протиставити тиску влади. Спілкуватися між собою стали навіть ті з нас, хто колись через щось посварився. Кумедний побічний ефект цих процесів: деякі журналісти цілими редакціями почали думати над поновленням свого членства в існуючих журналістських організаціях, які до цього багато хто вважав практично «мертвими».

Протягом тижня критиці законопроєкту щодо дезінформації присвятили великі токшоу телеканали, чиї власники належать до настільки різних політичних таборів, що їх складно запідозрити у змові:

«Еспресо»

«Україна»

ZIK

StarLightMedia публічно критикувала законопроєкт під час згаданої на початку цієї статті конференції ОБСЄ.

Далі на цьому шляху влада впреться в глухий кут у вигляді несприйняття запропонованих ініціатив з боку західних партнерів нашої держави: дехто з них уже почав висловлювати своє занепокоєння законопроєктом відкрито, дехто – непублічно. Нічого хорошого попереду немає. Це ідеальний шторм.

Що можна було би тепер зробити? На мій погляд, настав момент, щоби повернути час трошки назад, в 1 серпня 2019 року: того дня новостворюваний Офіс із розробки гуманітарної політики, що починав діяти при тоді ще не сформованому МКМС, зібрав журналістів та медіаекспертів, щоб запитати їх про основні виклики інформаційного середовища. Рішення, які при цьому пропонували медійники, – разом із описом викликів, – Офіс не цікавили. Через 3,5 місяці міністерство представило власну концепцію боротьби з дезінформацією, а ще через два місяці – попри критику концепції, оформило її в законопроєкт.

Нині, коли всі позиції вже з’ясовано, саме час зробити роботу над помилками, зібратися всім однодумцям – як із влади, так і з медійного та громадського сектору – та дійти консенсусу, перш за все щодо ефективних механізмів протидії ворожому інформаційному втручанню. А саме, але не тільки:

1) проаналізувати, чому не працюють уже наявні у Кримінальному кодексі статті:

• дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, зокрема публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, у тому числі з використанням засобів масової інформації (ст. 109 ККУ);
• публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України (ст. 110 ККУ);
• надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, а також діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України (ст. 111 ККУ);

2) розробити систему державних кризових комунікацій;

3) нагадати органам державної влади про алгоритми комунікацій на випадок фейків проти них;

4) покращити навчання медіаграмотності у школах;

5) розробити і впровадити програми навчання медіаграмотності для літніх людей;

6) подумати, чи можемо ми все-таки створити аналог ініціативи The Trust без втручання держави (пізнаю в запропонованому МКМС індексі довіри відлуння цієї ідеї);

7) подумати, які інструменти можна надати журналістам, щоб вони могли захищати свої трудові права навіть перед великими роботодавцями (офіційну зарплатню, захист від звільнення) тощо

Замість постскриптуму скажу: ті, хто ретельно стежить за розробкою медійного законодавства, мабуть, уже чули версію про те, що законопроєкт щодо дезінформації покликаний відволікати загальну увагу від уже зареєстрованого законопроєкту «Про медіа» (№2693) – і їхні публічні обговорення цього тижня йтимуть одне за одним, і їхні презентації позаминулого тижня відбувалися в один і той же день. Кілька опитаних мною журналістів узагалі думали, що мова про один і той самий документ. А тим часом законопроєкт «Про медіа» особливо цікавий кількома моментами:

• він пропонує запровадити регулювання для інтернет-медіа, в тому числі – для блогерів. Як кажуть юристи, слід звертати увагу на маленьку приписочку про те, що обов’язковій реєстрації підлягають не тільки суб’єкти, що здійснюють мовлення без використання радіочастотного ресурсу, суб’єкти у сфері друкованих медіа та провайдери аудіовізуальних сервісів, але й «суб’єкти у сфері медіа, в тому числі й нерезиденти України, які надають користувачам на території України доступ до своїх медіасервісів на умовах, що передбачають оплату користувачами доступу чи користування такими медіасервісами» (ст. 61 п. 1). Вона з’явилася десь уже наприкінці роботи над текстом законопроєкту – можливо, вже навіть після того, як робоча група передала його для реєстрації народним депутатам. І покликана, мабуть, відрегулювати діяльність в Україні іноземних ОТТ-платформ. І сприймати її варто в комплексі із законопроєктом Данила Гетманцева «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на додану вартість електронних послуг, що постачаються нерезидентами фізичним особам, місце постачання яких розташовано на митній території України» (№2634). Але юристи ту приписочку прочитують так, що обов’язкова реєстрація розповсюджується на всі онлайн-медіа, які продають підписку чи рекламу – тобто й на умовну New York Times, і на інстаграм-блогерів;
• у цьому ж законопроєкті прописане створення органу співрегулювання при Нацраді (розділ VII). Зокрема, зазначено, що при формуванні робочої групи, яка писатиме статут органу співрегулювання та проводитиме установчі збори, Нацрада може відмовити охочим узяти участь у цьому процесі лише в двох випадках: якщо вони спізнилися або якщо вони не є ліцензіатами, реєстрантами чи галузевими об’єднаннями у сфері медіа. Не думаю, що помилюся, коли скажу, що великі медіагрупи хотіли би створити орган співрегулювання під себе, при написанні статуту відрізавши можливість подальшої участі в його роботі дрібнішим медіа високими членськими внесками. А запобіжником від того, щоб не утворилося більше однієї робочої групи, виступатиме Нацрада. Але з усіма приписками до законопроєкту аж виникає інтрига: чи станеться, як заплановано, а чи до робочої групи набіжать інстаграм-блогери? Якими спритними бувають наші блогери, ви знаєте: від деяких із них держава збирається захищатися цілим законом «Про медіа», бо інакше вони от-от виграють які-небудь вибори.

Фото: кадр із фільму «Ідеальний шторм»