Цього літа я провела три тижні у відрядженні на Тайвані та хочу поділитися враженнями з цієї подорожі. Це дуже далека і досить незвідана для нас країна, де постійно живе лише близько 250 українців. Але спостерігаючи за подіями та настроями на Тайвані, не так і складно проводити паралелі з нами самими.

На Тайвані зараз доволі шизофренічне суспільство. З одного боку, ви можете зустрітися з керівником медіакомпанії, який у деталях розповідатиме про їхній план підготовки до можливого вторгнення і показуватиме автомобілі, обладнані для того, щоб у разі потреби поширювати сигнал, мобільно пересуваючись островом. З іншого — того самого дня ви можете говорити з міністром, який годину переконуватиме вас, що Сі Цзіньпіну абсолютно не вигідно атакувати Тайвань.

Тут можна зустріти дуже різних людей. Є ті, хто готується до оборони країни — і серед них чимало молодих, патріотичних і доволі романтично налаштованих людей. Водночас є їхні ровесники, які в разі нападу планують переїхати до США, користуючись тим, що завдяки дружнім відносинам між країнами жителям Тайваню традиційно було порівняно нескладно отримувати американські посвідки на проживання чи громадянство. Є заможні американці тайванського походження, які зараз фінансують підготовку країни до цивільної оборони. Є люди, які в разі вторгнення планують перевезти родину до Японії — місцевого аналога Польщі для українців, — а самі стати до зброї. Є й ті, хто щиро симпатизує Китаю і засмучується, якщо нині стикається з неповагою там до себе.

Для кожної з цих груп Україна є натхненням — але по-своєму. Для одних ми є доказом того, що варто битися за свою країну і що менша держава справді може протистояти значно більшій ядерній державі. Для інших Україна — це джерело надії зовсім іншого штибу: вони плекають віру в те, що, поки Україна б’ється, Китай не нападе на Тайвань.

Китай, безперечно, спостерігає і вчиться. Вчиться на помилках Путіна, стежить за українськими успіхами, технологіями та стратегіями, які ці успіхи уможливлюють. Але вчиться й Тайвань. І не лише нових технологій війни. Тайвань засвоює також значно менш приємний український урок: якщо ви залежите від іноземних партнерів, а ваш противник дуже сильний, партнери можуть обрати тактику не дати вам програти, але й не допомагати достатньо, щоб ви переконливо виграли. Такий собі рецепт ще однієї довгої війни на виснаження.

Загалом, мені дедалі більше здається, що всі ми зараз незалежно від наших переконань — учасники грецької трагедії про пророцтво, яке самоздійснюється: коли герої роблять усе, щоб його унеможливити, але кожна їхня дія насправді лише наближає передбачене. США за Дональда Трампа визначили стримування Китаю як один із ключових стратегічних пріоритетів. Але парадокс полягає в тому, що одночасне послаблення уваги до інших регіонів може створювати для самого Китаю більше простору для політичного впливу. У червні, наприклад, у Кенії тайванських науковців не допустили до міжнародної конференції: влада й організатори заявили, що не визнають їхніх тайванських паспортів. А в Уганді в тайванських мандрівників вилучали паспорти й вимагали натомість пред’явити паспорти КНР, а одного з громадян Тайваню через це зрештою депортували.

Водночас саме можливі події довкола Тайваню, за моїми спостереженнями, лякають моїх співрозмовників у тій самій Західній Європі набагато більше, ніж жахлива війна, що вже відбувається в Україні. Можливо, причина в тому, що Україна все-таки менше інтегрована в глобальні економічні процеси. Так, світ страждає, коли ми не можемо вивезти й продати зерно. Але від блокади Тайваню він може постраждати незрівнянно більше — причому насамперед саме багаті й розвинені країни.

Весь останній тиждень мого перебування на Тайвані там тривали масштабні військові навчання Han Kuang 42. Їхня активна фаза цього року тривала десять днів, а сценарій фактично моделював різні етапи можливої китайської атаки — від дій у «сірій зоні» та морської блокади до ракетних ударів, висадки десанту й боїв за порти й аеродроми. Військові разом із береговою охороною відпрацьовували прорив морської блокади, тренували оборону головного міжнародного аеропорту, швидкий ремонт пошкоджених злітних смуг і захист критичної інфраструктури. Однієї ночі президента Лая Цінде навіть вивезли з резиденції бронетранспортером до захищеного командного центру — так Тайвань відпрацьовував не лише порятунок свого керівництва, а й безперервність державного управління в разі війни. Паралельно проходили навчання з цивільної оборони: в містах лунали сирени, людей спрямовували в укриття, перекривали рух. А в окремих районах влада вперше навмисно сповільнювала мобільний інтернет майже до швидкості, за якої можна нормально передавати лише текстові повідомлення, щоб змоделювати проблеми зі зв’язком під час реальної атаки.

Китай у цей час не влаштовував дзеркальних масштабних навчань, але й не давав світу забути, проти кого тренуються тайванці. Китайські літаки й кораблі продовжували регулярно з’являтися поблизу островів: лише протягом однієї доби під кінець навчань Тайвань зафіксував навколо себе 18 китайських військових літаків та 11 кораблів. А на схід від Тайваню Китай саме в ці дні провів спільний морський маневр з Індонезією. Пекін назвав його спільними навігаційними навчаннями: китайський та індонезійський кораблі відпрацьовували, серед іншого, комунікацію та поповнення запасів у морі. Індонезія, щоправда, применшила значення епізоду: за її версією, її фрегат просто повертався з навчань у Росії.

І, мабуть, саме тут український досвід стає для Тайваню найважливішим. Не тому, що Тайвань — це «наступна Україна» і китайське вторгнення неминуче. Навпаки: воно цілком може ніколи не статися. Але ми вже знаємо, наскільки небезпечно будувати своє життя і політику на переконанні, що противнику нападати невигідно, що економічні зв’язки виявляться сильнішими за політичні амбіції, а партнери неодмінно зроблять усе необхідне, якщо найгірший сценарій усе-таки реалізується.

Можливо, найкорисніше, що Україна сьогодні може дати Тайваню, — це навіть не технології ведення війни, а наш досвід того, що варто зробити до її можливого початку. Бо наші найдорожчі уроки — це саме ті, які ми засвоїли запізно.

Фото: «Детектор медіа»