Цей рік був для України так само вибуховим, як і попередній і всі решта роки після Майдану. І кіно відіграє в ньому роль агента впливу: впливу продюсера на глядачів, глядачів — на кінотеатри, кінотеатрів — на режисерів. Хто тут виграє — приховані сірі кардинали, загальний «смак» мас чи цивілізація? Це запитання прямісінько в око.

Проблематика українського кінопроцесу, як це не дивно, стосується всіх його ланок: і режисерів, і продюсерів, і дистриб’юторів, і кінотеатрів. Ще сюди можна додати глядачів, але вони — не дійові особи, а радше пасивні спостерігачі, ба навіть жертви жахливого періоду становлення нашого кіно, коли ще ніхто — навіть лялькарі — не знають, що буде, як потягнеш за цю ниточку, а що — як за іншу.

Пам’ятаєте, рік тому Президент Петро Порошенко згадував кіно як приклад успішності розвитку країни? І це лише після трьох фільмів, що на той момент спромоглися зібрати касових зборів плюс-мінус у 20 мільйонів: першим був «DZIDZIO Контрабас» (22 мільйони гривень), другим «Сторожова застава» (19 млн), третім — «Кіборги» (23 мільйони). Наприкінці вже 2018 року планку у зборах більше ніж удвічі підняло «Скажене весілля», що дало фантастичні 55 мільйонів гривень — у результаті його продюсер, Юрій Горбунов, з апломбом повернув узяті в Держкіно 1 млн 175 тис. грн, таким чином показуючи себе як вправного живчика й українське кіно, яке, мовляв, встає з колін. Та й новий рекорд, вихід у прокат цього року 41 українського фільму (минулого було лише 34), ніби додає балів вітчизняному кінематографу. І так воно і є насправді. Чому ж тоді «ніби»? Бо це вершечок айсберга, лише констатація факту.

Так само є фактом, що більшість українських фільмів знято за підтримки Держкіно. Але саме Держкіно ледь не більше за інших цього року дісталося на горіхи. Спочатку від держави, коли додаткові 500 мільйонів гривень пішли чомусь у Міністерство культури на впровадження висмоктаної з пальця «нової бюджетної програми» «Виробництво (створення) та розповсюдження фільмів патріотичного спрямування». Потім від телеканалу «1+1», що системно веде дискредитаційну кампанію, нападаючи безпосередньо на голову Держкіно, Пилипа Іллєнка. І врешті знову від держави, яка спершу не прийняла пропозиції виділити додаткові, вкрай необхідні на просування фільмів 1,9 мільйона гривень, а потім, коли забрала в Мінкульту 500 мільйонів на наступний рік, віддала їх знову не в Держкіно, що було би логічно, а тепер уже в Український культурний фонд, у принципі не спроможний за статутом фінансувати комерційне кіно.

Насправді, за межами преси й масової уваги можновладці вже давно нарікають на Держкіно через поодинокі добрі фінансові результати — мовляв, нащо виділяються великі кошти на фінансування кіно, якщо тільки одне-єдине «Скажене весілля» зібрало сотні тисяч глядачів, окупилося й дало прибуток? Мовляв, треба орієнтуватися на стрічки, подібні до «Свінгерів», які вийшли 1 січня 2018 року в прокат і зібрали понад 22 мільйони гривень, і це за наявності бюджету в 2,5 мільйони гривень! Поясню, про яку орієнтацію йдеться. Своєму «успіхові» «Свінгери» завдячують конкретно маленькому бюджету, комедійному жанру й залученню зірок, на кшталт Олі Полякової та Даши Астаф’євої. Це у свою чергу означає невибагливу постановку (за 2,5 млн складне і вражаюче кіно зняти неможливо), використання «нижчеплінтусних» жартів і дуже низького рівня акторської гри. Потурання вимогам мас і навмисне опускання професійного й культурного рівня — ось про яку орієнтацію йдеться, й лише тому, що саме це здатне зібрати гроші.

Натомість саме складне кіно, тобто кіно як мистецтво, й відкриває Україну світові. А наше кіно цього року проїхалося майже всіма найбільшими фестивалями світу, фестивалями класу «А», й не тільки. В одному з конкурсів Берлінале показували «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк; у конкурсі Каннського кінофестивалю — «Донбас» Сергія Лозниці, де він і отримав приз за режисуру, й «Гірську жінку» Бенедикта Ерлінґссона, що здобула нагороду Консорціуму письменників і композиторів, а наприкінці року була придбана як формат голлівудською акторкою й режисеркою Джоді Фостер, котра перезніме фільм у Сполучених Штатах із собою в головній ролі. Так само пішли у світ наші мультики — «Козаки. Футбол», «Козаки. Навколо світу» й «Котигорошко та його друзі» — права на їх показ у вересні цього року придбала китайська компанія, що покриває 1,3 мільярда громадян своєї країни. А вже в жовтні ці ж мультики були куплені і для показу в більшості країнах Африки: такими чином «Козаки» як український бренд поширилися вже на 110 країн світу.

Чи змогли б так купити «Свінгерів» чи «Скажене весілля»? Ні, бо це й так формат, але куплений уже нами: в першому випадку — латвійський, у другому — французький.

Нехай «Брама» Володимира Тихого й зібрала трохи більше 1 мільйона гривень за бюджету в майже 18 мільйонів, та за які гроші можна було би купити образ, що нам подарувала Ірма Вітовська, яка зіграла в картині головну роль і була за неї відзначена на Другому Київському тижні критики?

Цікавим чином — від протилежного, як антитеза — цього року багато що відбувалося. Надії виливалися в розчарування, злість — у конструктив. Звісно, ніхто не робив жодної ставки на черговий фільм Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», бо Янчук в Україні — як Уве Болл у світі: еталон поганого смаку. Але ж це Симон Петлюра, думав я, може, не підніметься рука на велике, сподівався я. Ні, надії в нас караються. Як і у випадку з одним із найочікуваніших фільмів, «Бобот, або Енергія Всесвіту» Максима Ксьонди (кількарічної давнини кліп Ксьонди до навіть неіснуючого фільму «Танк» був найкращим, що в нас до того робилося взагалі в кіно). Болючим став фінансовий провал «Героя мого часу» Тоні Ноябрьової — люди не пішли на драматично-комедійну ревізію часу, певно, втомлені від комунального здирництва і власного безкультур’я. Втім, стало зрозуміло, що в нас з’явився цікавий режисер, яких можна порахувати по пальцях у кращому випадку двох рук. Кінематографічний провал «Дикого поля» Ярослава Лодигіна теж дав багато доброї інформації: підтвердилося й за допомогою кіно, що наші письменники, навіть максимально популярні в молоді, такі як Сергій Жадан, не здатні затягти до кінотеатрів навіть своїх фанатів, не кажучи вже про когось іншого. І що відсутність у головній ролі зірки чи бодай доброго актора — це смерть для фільму. Краса нічого не вирішує. (Хоча тут не факт у стосунку для жінки: я особисто пішов на «Свінгерів» через Дашу Астаф’єву).

Срач, розпочатий ще минулого року заступником голови Держкіно Сергієм Нерєтіним, і цькування кінокритика Олександра Гусєва цього року призвели до згуртування всіх, хто пише про кіно, утворення Спілки кінокритиків України і започаткування премії «Кіноколо». А організована під фінал року закрита зустріч між критиками і представниками Держкіно дала можливість «зарити сокиру війни» й намітити цікаву й раніше непомітну ниточку порозуміння — зустрічатися після кожної національної прем’єри, off records, так би мовити, й обговорювати фільм, щоби просто для себе зрозуміти, чого ж насправді хотіли режисери-продюсери і як це все можуть прокоментувати критики за межами своїх комп’ютерів.

Порозуміння, на жаль, неможливо знайти лише тоді, коли справа стосується грошей, — на перетині потреб бізнесу й вимог держави. Коли кінотеатри не хочуть (зрозуміло чому) показувати «провальні» українські фільми, якщо є можливість показувати «глядацькі» американські. А в ситуації з місцевим кіно неможливо інакше вибудувати систему, допоки режисери не навчаться знімати, а глядач не звикне до вітчизняного продукту — так, режисери «Героя мого часу», «Коли падають дерева» чи «Брами» не можуть рівнятися за професійним рівнем із голлівудськими режисерами, а наші фільми в технічному плані — з голлівудськими стрічками. Але мало хто у світі може. І тим не менше, саме національне кіно, принаймні в Європі, випереджає або дорівнює у своєму прокаті кіно зі Сполучених Штатів. Хоча рівнятися немає сенсу, бо там, за океаном, 100 років випестували систему кінобізнесу. А ми лише з 2011 року почали це робити, коли відбулася реформа й перша адекватна керівниця Держкіно, Катерина Копилова, змогла впровадити продюсерську систему.

2018 рік дав нам дуже багато. Ми зрозуміли, що можемо по регіонах робити симпатичні фестивалі, фактично за копійки, але це не означає, що глядач оцінить, як це відбувалося в Рахові або Черкасах — тільки Одеському кінофестивалю під силу виглядати гідно й продемонструвати ледь не все зі світових шедеврів і всю національну добірку. Ми можемо робити фільми за безцінь, як-от «Казку про гроші» Олесі Моргунець-Ісаєнко чи «Одеського підкидька» Георгія Делієва, та краще в цих випадках було б узагалі не торкатися камери. У нас з’являються непрогнозовані перли, на кшталт «П’ятої терапії» Аліси Павловської, але, навпаки, ймовірні варіанти не спрацьовують, як у випадку з «Містом, у якому гроші не ходять» за творами Кузьми. Наше все залишається в документалістиці — «Дельта» Олександра Течинського чи «Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юрія Грузінова та Юлії Шашкової, і в короткометражному кіно — «Міа Донна» Павла Острікова, майже всі роботи СУК і разючий проект «Дивись українське». Й викрутитися ми здатні в цікавий спосіб — поставити жирну крапку під фінал року несподіваним величезним форумом у Тернополі з назвою «Кінохвиля».

Головне все ж — не слухати сліпо телевізійників, що вимагають грошей на телепроекти. Не піддаватися на «доводи» продюсерів, що масово кинулися знімати «свінгерів» та «весілля». Без «Донбасу» не буде великого українського кіно, як без Донбасу немає України, за що й точиться війна на сході. У нас кіно — як війна, постійна боротьба за виживання, за право на голос, право на мову, на глядача. Тепер залишилося цю війну виграти.

Фото: sylnaukraina.com.ua