12:01
Вівторок, 20 Лютого 2018

Коли відпускаєш себе… Сьогодні на «Берлінале» — фільм Марисі Нікітюк

Сьогодні в одній із головних програм конкурсу Берлінського кінофестивалю показують український фільм «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, фільм незвичний для України, оскільки дуже підходящий для світу.
Коли відпускаєш себе… Сьогодні на «Берлінале» — фільм Марисі Нікітюк
Коли відпускаєш себе… Сьогодні на «Берлінале» — фільм Марисі Нікітюк

Після «Казки про гроші» Олесі Моргунець-Ісаєнко будь-який фільм може видатися шедевром. Але «Коли падають дерева», здається, взагалі був створений в іншому всесвіті, де «Казки про гроші» неможливі, причому в усіх сенсах — і як фільм, і як поняття. Такого відвертого й живого кіно, як «Коли падають дерева», загалом важко було очікувати від доволі консервативного українського кінематографа, наразі спраглого саме за повноводною і буремною річкою, що знесе все попереднє нашарування. Очищення від старого уявлення й наповнення новим — це фільм Марисі Нікітюк.

Фільмова історія про любов Лариски (Анастасія Пустовіт) і Шрама (Максим Самчик) — це історія універсальна — в ній багато хто може побачити себе, а одночасно класична, як «Ромео і Джульєтта». Сенсовно в ній головним є момент актуалізації під моральні, суспільні реалії-проблеми України — любов дівчини до неправильного в очах суспільства хлопця і її небажання слідувати в межах прокладеного течією русла. І смерть батька героїні — каталізатор негайних дій, коли донька втрачає свого патріарха, а дівчина отримує шанс знайти свого чоловіка. І її щастя повною мірою виражається у її відданості йому — вона кохається пристрасно, без сорому, і залюбки бере й віддає. І Марися це показує вправно, що є неабиякою майстерністю з огляду на складність фільмування подібного процесу і правильного його сприйняття глядачем.

Звісно, це все романтично, і Марися ідеалізує форму: Лариска — красива і шалена, Шрам —  мужній і переконливий. Але ця ідеалізація є необхідним позитивом, протиставленим негативу суспільного осуду — бубоніння сусідів, нарікання матері і бабусі. «Ти мене позориш!», «Що скажуть сусіди?!», «Кажуть, що ти проститутка!» — яскравий меседж, промовисто і зло кинутий Нікітюк-режисеркою (вона ж і сценаристка) в обличчя нашого соціуму, з його застарілими стандартами і виразно «несучасними» правилами життя. Та це все не лише протест, виражений у так само стандартному максималізмі. По-перше, історія Лариски — складна п’єса, і за першим, «щасливим» актом іде сумне і трагічне продовження бандитської діяльності Шрама, і, як наслідок, драматичний фінал участі самої Лариски, яка так і не змогла вирватися з лещат побутового сексизму і тупих правил, де людина — гвинтик і не має права мати власну думку і власне «я». А по-друге, за очевидним злетом і падінням прямолінійних дівчачих бажань Лариски ховаються тонкі матерії іншої сюжетної лінії, молодшої сестри, 5-річної Вітки (Соня Халаімова). І тут нам відкривається небачений світ дитячої фантазії та її загостреного відчуття, що формує чудернацькі візії, з уявного переводячи їх у реальність. Хто знає, що таке насправді реальність…

Білий кінь, величезні фрукти — і навпростець крізь хмари до сонця! — нас занурюють у простір казковості та вигадливості, таким чином Марися наштовхує дорослих на згадку про себе маленьких. Десь це поетично, десь наївно, але воно працює — ти віриш: і в світ дитини, і в жах дівчини, і в морок матері. Розкладений багато і грамотно, фільм розкриває дуже своєрідну картину світу, дуже кінематографічну картину. Це справжнє кіно! І воно не заражене українським вірусом театральності, штучності — й загалом скутості уяви і страху вийти за межі вже відомого, тисячі разів пройденого, за межі забронзовілого.

Це живе кіно, в ньому вирує молода енергія, енергія творення, сучасна енергія. І саме тому його можна назвати доволі «берлінським» фільмом, адже за своїми внутрішніми і зовнішніми якостями він чудово пасує «Берлінале» з його болючими уподобаннями щодо гендерних питань та протесту: особи — загалу, жінки — чоловікові, сучасного — патріархальному. Втім, «Коли падають дерева» не є таким реакційним, як люблять у Берліні, він не займається пропагандою, не закликає старі гріхи зробити новими правами, про що говорив герой минулорічного шедевра «Молодий папа». Він у свій спосіб, використовуючи око класного польського оператора Міхала Енглерта («Анатомія зла», «Тіло») та український екстрім Марисі Нікітюк, цілком проявлений у її короткометражках «В деревах» та «Сказі», показує нам всім своє неповторне і безпосереднє єство, ситуаційно нам знайоме, але якесь таке нове. Він добре балансує на вістрі ножа в більшості своїх аспектів: дебютний показовий фільм; відповідальність перед партнерами по копродукції з Польщі та Македонії; входить у еротичне, але не опускається до непристойного; зачіпає насильство, але не впадає в натуралізм. І лише у фіналі відпускає свій нестримний потяг до дива. В голові зринають сцени із «Нескінченної історії» Вольфганга Петерсена, «Арієля» Олександра Бєляєва, навіть із «Науки сну» Мішеля Гондрі, але так відверто, сміливо і по-дитячому захопливо ще ніде не було... Дерева не падають, якщо ми їх не рубаємо, а рожеві замки не зникають, якщо їх не руйнувати. Краще з дзвінким сміхом і повними радості очима літати в хмарах. І ця фантазія має право на життя.

Фото: facebook.com/pg/whenthetreesfall

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2610
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop