ПРОЕКТИ
16:30
Субота, 21 Липня 2018

Без сорому за якість сорочки. Про національний конкурс Одеського кінофесту

Цьогорічна «Національна конкурсна програма. Повний метр» 9-го Одеського кінофестивалю — великий і приємний сюрприз для всіх критиків та глядачів. Нарешті можна побачити різне й цікаве кіно, що, гадаю, завдячує невпинному розвитку базових засад кінематографії в країни.
Без сорому за якість сорочки. Про національний конкурс Одеського кінофесту
Без сорому за якість сорочки. Про національний конкурс Одеського кінофесту

У програмі зазначено лише п'ять фільмів, і це, звісно, не є доказом індустріальної сили українського кіно, але цілком можна вважати доволі репрезентативною вибіркою для розуміння режисерських, сценарних та акторських можливостей, тем, сенсів і шансів на майбутнє — саме вибіркою, адже не всі фільми, подані на розгляд, увійшли до програми. Достатньо сказати, що три з п’яти (!) відібраних фільмів («Гоголь Док», «Тера» і «Дельта») — документальні, щоби зрозуміти, до чого в нас найбільший хист і що визначає наше кіно: погодьтеся, Майдан, анексія Криму, українсько-російська війна, Сенцов і Кольченко, зрештою й культурний вибух — все це, і значно більше іншого, спонукають саме до документалістики, коли бажання правди виривається шляхом фільмування, безпосереднього прояву «я» і прагнення визначити місце цього «я» в часопросторі.

Інші два фільми («Герой мого часу» і «Коли падають дерева»), хоч і художні та ігрові, втім, не є чистими жанровими зразками — вони і не комедії чи бойовики, ані фільми жахів або трилери — українське кіно поки не виростило жанрових м’язів, тому міксує мелодраму з криміналом, а комедію із соціальною драмою, і крім того додає потужну проблематику, яка одночасно робить фільми ближчим до народу й виявляє рефлексією на життя цього народу. І що важливо — здається, народ відгукується! На всіх без винятку прем’єрах національного повнометражного конкурсу зала фестивального центру Театру музкомедії на 1200 місць тріскала від охочих подивитися наше нове кіно, часом настільки переповнене праведного сарказму і в’їдливої іронії, що виникало слушне питання — чи люди знають, куди вони йдуть? Бо маючи на увазі, скажімо, «Героя…» Тоні Ноябрьової, здавалося, що люди в гонитві за сумнівним кайфом самокритики ломляться подивитися на себе самих, і без привабливих рожевих окулярів, а так, як є — не те що без окулярів, а й без штанів. Причому ажіотаж навколо фільму виник одразу, як тільки було відкрито бронювання квитків — уже наступного дня квитків не було!

Що ж такого Тоня зробила, щоб усі — і критики теж — мали погідний настрій і позитив у реакціях? Просто показала бруд на вулицях, сміття в під’їздах, безкінечні черги в ЖЕКах і непрацюючих начальників. Ну і ще розвалені дороги в містах, зламані ліфти в багатоповерхівках, викидання сміттєвих торб через вікно, й на фоні цього — дорогі бутіки й сяючі торгові центри, бідних та дурних людей поруч із багатими й лицемірними, й тотальну байдужість третьої сили — влади. Фактично Тоня не показала нічого з того, чого б не показували в інших фільмах, чого ми не знали і чого більшість із нас не бачила б у буденному житті. Але ніхто, крім неї, цього в нас раніше не показував. І не показував цього так, виводячи справжній безум із усім зрозумілого. Бо неправильно вважати безум зрозумілим і нормальним. Коли сміття розкидане попід забитим сміттєпроводом (а його показ майже телепортував сморід у зал). Коли черга зі злих, знедолених людей в облраді починається на першому поверсі й крутиться серпантином сходів у незрозумілу височінь, викликаючи цільну асоціацію з абсурдом Кафки. Коли музейні працівники розказують відвідувачам про воду, що капотить з однієї пластикової банки в іншу як про концептуальний витвір мистецтва. Але весь жах у фільмі Тоні — в непорушності цього безуму; він всюди, й серед низів, і серед верхів. І геройством уже є сама можливість подумати про неправильність наявного положення речей. Головний персонаж фільму тому й називається героєм, бо насмілився подумати, ба більше — спробувати щось змінити. Звісно, він не Рембо, він не в змозі взяти АКМ і розстріляти працівників ЖЕКів та інших чиновників, сусідів без совісті та снобістських продавчинь парфумів; він простий як стовп чоловік, його суржик ріже слух без ножа, але висновки вражають, як сліпий, що зненацька побачив світло у своїй вічній темряві, — він вже не може бухати з дико нафарбованими й так само одягнутими дівками, у яких розмови про те, що треба «кинуть якір і знайти нормального мужика», «шоб понімать, шо по чому». Він відчуває дискомфорт, задихається, але пробитися до повітря йому не дають, бо немає системи, немає способу підняття з дна нагору… бо ліфт зламаний.

У Марисі Нікітюк та ж ситуація — зі спертим повітрям, зі скрученими руками патріархальної, злої й тупої системи владарювання старшого над молодшим, бабусі — над матір’ю, матері — над дитиною. Її фільм «Коли падають дерева» про те ж саме намагання вирватися з-під контролю, відчайдушного бажання свободи, свободи навіть без орієнтирів, головне — щоб без обмежень. І Марися показує цей вибух, часом хаотично й не зовсім контрольовано, бо, з одного боку, такий цей вибух і є — безстямний, а з іншого — сама Марися, і як режисерка, і як людина, з того ж таки тіста, що лізе з діжки, і його не втримати, і потім цей колобок, норовливий і зухвалий, стрибає від одних та інших, що намагаються його з’їсти, і врешті… програє. А от і ні, — каже Марися, — саджаючи в човна прифінальної фантасмагорії одну зі своїх героїнь, наймолодшу, сестру ніби головної дівчини, й виводячи за дужки як абсолютного, переможного героя нашого часу. «Детектор медіа» вже давав рецензію на «… дерева», щойно фільм було здано до Держкіно, фактично напередодні Берлінського кінофестивалю, де його було представлено в одному з конкурсів. Тож не буду на ньому зупинитися, лишень актуалізую стосовно Одеського МКФ: фільм не просто тепло вітали, його розірвали оплесками, а Марися зі своїми дівчатками довго і предметно відповідала після показу на численні запитання.

Відповідно до сказаного на початку, «Гоголь Док» Аліси Павловської має всі зазначені ознаки — це нове про нове — про фестиваль «Гоголь Фест» і його режисера нового типу Влада Троїцького. Вагомою причиною особливої якості «Гоголя…» є монтажерка фільму, грузинка Тамуна Карумідзе, якій ми завдячуємо чудовому вигляду екстраординарної «5-ї терапії» та вище згаданого «Героя мого часу». І «Гоголь док» — це певна квінтесенція нового: нового монтажу, точного і вправного, як у хірурга, що вирізає вражені частини тіла; нового погляду на творення такого великого утворення, як театр, і загалом нового театру. Ідеологія Троїцького — у свободі мислення, незаангажованості думки й тіла, вільних рухатися в усіх можливих напрямах. Це новаторство, а самого новатора сприймають не інакше як гуру. В одній зі сцен хлопець із трупи питає: «Може, організувати зустріч із Владом? Хоча не знаю, якою вона виявиться». На що йому відповідають: «Будь-яка зустріч із Владом — добра зустріч».

Павловська дає можливість Троїцькому показати, як він це робить, маючи бесіди з танцівниками, адміністраторами і будівельниками, і пояснити свої відчуття, свої погляди й методи, таким чином перетворюючи фільм на міцний інформативний кейс, що вичерпно відповідає на запитання «як зробити?», «що робити?», «яка мета?» і «який результат?». Тривалістю 66 хвилин, цей кейс є майже ідеальним — короткий, добре зроблений по формі й вартий уваги за меседжем.

Трохи зіпсував враження фільм «Тера» Нікона Романченка, який очікували з нетерпінням. І все через попередню короткометражку «Поза зоною» та концепцію — зробити з уже відзнятих матеріалів повнометражне кіно. Цікаво придумана, доволі складно знята й однозначно визначна для сучасного українського кіно коротка робота на 26 хвилин, розширена до 70 хвилин, мала сенс на рівні задуму — з можливим віднайденням нових кінематографічних небосхилів, але занурюючись в атмосферу життя героїні, яка чекає на дзвінок сина, фільм заглибився лише в атмосферу, нічого нового до розуміння життя героїні та її переживань не додаючи. Фактично це та ж короткометражка, тільки з величезними долученими кишенями «повітря», в які впадаєш, мов у медитацію, при цьому не розуміючи, для чого витрачати більше часу на те, що вже добре було сказано в меншій формі. Залишаючись важливою тематично, беззаперечно оригінальною за ідеєю й тому очевидно доречною в конкурсі Одеського кінофестивалю, «Тера» все ж є надмірним мудруванням і зайвим використанням енергії. Ідея просто не спрацювала, що, звісно, не можна вважати поразкою, а навпаки — черговим експериментом, який здатен поповнити емпіричний досвід режисера і всієї знімальної команди.

«Дельта» пересікається з «Терою» щодо територіальних пересувань і атмосферності — знята «Дельта» шалено красиво й так само, як «Тера», а може й більше, просторово, широко й медитативно. На «Золотій дзизі» велика кількість українських кіноакадеміків вболівала саме за цей фільм у документальній секції, вбачаючи в ньому великий європейський кіностиль (на противагу, скажімо, «Гоголь доку», що структурно і в деталях тяжіє до телевізійної манери). Відчувається, що до нього доклав руку візуал, і то з практикою бачити точкову драматургію кадру, коли вже один погляд дає багато. Так воно і є — режисером цього 84-хвилинного чорно-білого полотна є Олександр Течинський, справді фотограф із вражаючою географією роботи і публікацій (це саме він у «Донбасі» Лозниці грав перекладача і фотографа при німецькому журналістові, і грав він самого себе, справді свого часу побувавши на війні в ролі фотографа та знімаючи реальність у її страшній достовірності). «Дельта» виглядає мов багато-багато фотографій, зшитих в один довгий тріп, ще й із трагічно-драматичним фіналом, цілком дотичним до цього довгого й запаморочливого шляху стіксом від життя до смерті.

Я розумію прихильників «Дельти» та їхні естетичні вимоги, і пристаю на пропозицію відзначити фільм призом. Втім, не головним, бо він, певно, заслуговує бути розділеним між «Героєм…» і «… деревами», фільмами, що визначають і відбивають наш час із його дикими перегинами у психіці та фізиці. І незважаючи на моторні та п’янкі «… дерева», з цією зухвалою романтичністю молодості, певно, «Герой…» усе ж точніший в історії — путь героя тут майже міфічна і божественна: він програє, й подвигу не робить — Авгієві стайні залишаються брудними, — але він ще живий, і не втрачає творчої енергії, а це — половина успіху в майбутньому.

За великим рахунком кожний із фільмів конкурсу повного метру заслуговує свою частину пирога суспільної та критичної уваги, абсолютно справедливо називаючись претендентом на визнання найкращим цього року. Хтось більшою мірою, хтось меншою, але вони утворили класний пул зразків українського кіно, тематично й жанрово різноманітний, формально повний, без сорому за якість сорочки, що прилипла до нашого тіла.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1396
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop