11:00
Субота, 3 Листопада 2018

Фестиваль критиків для глядачів

Другий Київський тиждень критики, який тривав із 26 жовтня по 1 листопада у столичному кінотеатрі «Жовтень», суттєво відрізнявся від торішнього. І в першу чергу тим, що критики нарешті об’єдналися в окрему групу.
Фестиваль критиків для глядачів
Фестиваль критиків для глядачів

Витатуйована на тілі актриси Анджеліни Джолі знаменита фраза Фрідріха Ніцше «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» цілком підходить і до Спілки кінокритиків: як було сказано кимось із колег, саме напади на кінокритиків із боку держслужбовців спонукали перших до об’єднання. На минулорічному фестивалі «Київський тиждень критики» завдання було озвучено, а вже цього року — виконано.

Тиждень критики постав як фестиваль, де фільми будуть вибиратися саме критиками, а не професійними відбірниками, ким би вони там не були, — як прояв думки саме тих людей, які пишуть про кіно. Логічним додатком до цього була би відзнака саме критиками «найкращих» у вітчизняній кінематографії. Ідея подібної премії, як і ідея національної премії «Золота дзиґа» два роки тому, витала в повітрі і спала на думку не одній людині. У пресі інформація про ідею премії з’явилася ще навесні. Ініціатором її став Андрій Різоль, голова асоціації «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!». До розвитку ідеї долучилася кінокритикеса Дар’я Бадьор із видання LB.ua і Денис Іванов, голова кінокомпанії Arthouse Traffic. Власне, саме ця компанія зорганізувала і профінансувала перший Київський тиждень критики у 2017 році і планувала зробити премію частиною великого системного руху до духовної і фізичної консолідації пишучої про кіно братії. Адже вибрати іноземні шедеври — це одне, нагородити українських творців — це інше, а утворити злагоджену організацію — дещо складніше.

Андрій Різоль, Володимир Войтенко, Денис Іванов

Другий фестиваль пройшов настільки бурхливо і з розмахом, що годі й порівнювати з першим. Почався він із роздачі призів критиків, названих «Кіноколо», що символічно продовжує життя одного з визначних українських журналів про кіно з тією ж назвою. Церемонія відбулася швидко й мобільно — без довгих і пафосних промов, як це буває на інших подібних заходах. А переможці таки виявилися іншими, ніж на цьогорічній «Золотій дзизі». По-перше, «Кіноколо» випередило «Дзиґу» і преміювало «Донбас» Сергія Лозниці як «найкращий фільм року», який не могла відзначити Національна кіноакадемія у квітні, бо фільму фізично ще не було, і який відзначать наступного року, вже після «Кінокола». А по-друге, ні «Кіборги», ні «Dzidzio Контрабас», ні «Червоний» не отримали призів критиків. І це продемонструвало інакшість як самих номінацій, де відсутні професійні, внутрішньоцехові відзнаки («художник з гриму», «звукорежисер» тощо), так і інакшість позиції журі. Премія кінокритиків — це не премія глядачів і не премія кіноспільноти, яка вручає призи сама собі. Ця премія — погляд професійних любителів кіно.

Якщо порівнювати цьогорічний фестиваль із минулорічним, то відмінним було все: кількість програм (торік — одна, цього року — три), фільмів (раніше — чотири, а тепер — дев'ятнадцять), місце проведення (великий зал), рівень дискусій, увага глядачів, преси тощо.

Проводився він у найбільшому залі кінотеатру «Жовтень», «Гегемоні», де артхаусні фільми демонстрували протягом семи днів, по чотири сеанси на добу. І зала не була порожня, як нині часто трапляється по кінотеатрах Києва. А на двох сеансах фільму «Дім, що побудував Джек» Ларса фон Трієра в залі сиділи навіть на сходах. Міжнародна програма, складена із семи фільмів, мала глядацький успіх щоденно. Менше ходили на «Українську програму», хоча всі її шість фільмів (рахуючи й «Донбас») мають непересічне значення як для загалом українського кіно, так і для факту їх показу через 20, 50 чи навіть 80 років після створення (так, до прикладу, показали «Арсенал» Олександра Довженка, «Совість» Володимира Денисенка і «Приятель небіжчика» В’ячеслава Криштофовича). Трохи більше людей ходило на ретроспективу Інгмара Бергмана, «Бергман 100», присвячену століттю з дня народження шведського режисера, і по закінченню деякі глядачі пристрасно дякували за унікальну можливість побачити роботи генія на великому екрані, з добрим звуком і коментарями критиків.

Власне, коментарі кінознавців та обговорення після показу — одна з «фішок» фестивалю. Шестеро критиків представляли кожний зі своїх, заздалегідь обраних фільмів, а потім їх аналізували з кінокритичної точки зору, надаючи слово і глядачам — для їхніх версій чи просто запитань. Часом такий пінг-понг запитань-відповідей тривав 30–40 хвилин, і доводилося переривати нових охочих вступити у гру попередженням, що має розпочатися новий сеанс.

Даря Бадьор

Окремої уваги заслуговує особлива програма фестивалю — «Дискусії». Фактично їх були лише три, але вкрай важливі: «Експериментальне кіно в Україні — вибір чи доля?», «Переосмислення радянської мистецької спадщини: авангард та пропаганда» і «Кінокритики vs кіноіндустрія: специфіка взаємодії». Остання мала фундаментальне завдання — віднайти спосіб порозумітися між тими, хто кіно знімає чи фінансує, й тими, хто про кіно пише. Розпочатий рік тому першим заступником голови Держкіно Сергієм Неретіним «срач» на сторінках Фейсбуку він продовжує досі, й тепер «срач» перейшов у відверте цькування критика Олександра Гусєва, який «насмілився» висловлювати свою безкомпромісну думку розкуто, розлого й досить вибухово по відношенню до українського кіно…

Насправді ця скандальна історія нікому не потрібна, бо негативно впливає на всю індустрію. Щоб це зупинити, поки не дійшло до реакції суспільства чи Кабміну (єдиного, кому підкоряється Держкіно), на дискусії пролунала пропозиція творців кіно: дотримуватися критиками лояльності, уникаючи «мови ненависті», як її назвав Денис Іванов — співорганізатор фестивалю й водночас продюсер і дистриб’ютор, який теж може «страждати» від критики на свою адресу. Втім, присутній на дискусії режисер Аркадій Непиталюк виступив на захист кінокритиків: критика, на його думку, спонукає до певного аналізу, самокопання й переоцінювання власних творів. Такий підхід навряд чи вважатиметься всіма виробниками за правильний, і назагал одностайності в кіноіндустрії щодо критики немає — комусь хочеться «вбити критика», а комусь — дослухатися до нього. Та попри це діалог має бути.

Саме для діалогу з індустрією і цивілізованою співпрацею кінокритиків і творців кіно й робилася Спілка кінокритиків і їхня премія. Андрій Різоль одразу говорив про максимальну конструктивність і демократичність; про дистанціювання ініціаторів від керівництва, щоб запобігти натяку на корупцію чи навіть найменшій підозрі у впливі на результати голосувань; про консолідацію професіоналів кінопера і виокремлення фахових журналістів; і — як вершина цензу — запровадження етичних стандартів.

Можливо, другий фестиваль критики й не все підсумував, що хотілося, не зібрав аншлагів на кожному фільмі, але став важливою подією. Під час його проведення вручили премії, зібрали Спілку й навіть провели перше її засідання, де вирішили розширювати її лави, запровадити на наступний рік нову номінацію «Найкращий анімаційний фільм» і продовжити діалог із Держкіно (зважаючи на фінансування фестивалю самим Держкіно, це просто неминуче).

Фото: www.facebook.com/ArthouseTraffic

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
588
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop